Холодні макарони

Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
У тиші кухні — сіра самота,
В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
Колись гарячі, сповнені життя,
Тепер — байдужі, втомлені й німі.
...
Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

— Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

— Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

— Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.

#поезія
Осінь жагуча.
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!


Ліна Костенко

ОДЕСЬКІ ЗАМАЛЬОВКИ⚡ В Одесі не залишилося чоловіків, із якими можна познайомитися для створення сімʼї: ні в кафе, ні на заходах, їх просто немає — усі вони або на війні, або ховаються. Хочу запитати: це так по всій країні? — місцева жителька.

«Була влітку в Ібіці, там — одні турки й малолітки. Бачила словʼян, але вони одружені. Жінці за 30-35 познайомитися варіантів немає», — додала вона.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#поезія
В той час, як впало яблуко у траву,
купався місяць в вересневих хмарах.
Спізнились зорі на вечірнє рандеву,
заплутавшись у потойбічних чарах..
А ніч — як ніч, немов чиєсь крило
торкнуло неба чорним оксамитом.
Мрійливо Вересень схилив своє чоло
од величі старого ворожбита...
Ходили мавки по чужих садках,
збирали ябка в золоті подолки.
І пахло димом, полинàми... Ах!
Кололи п'яти три тернові голки...
А ніч — як ніч. Усе у таїні.
Пускали мавки сивого тумана.
І шкрябали під вікнами мені.
І кликали... І я була слухняна ...

В той час, як впало ябко у траву...

Людмила Галінська

ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ ДО ЗАЯВИ НА ПРИЗНАЧЕННЯ ГЗ ПОЛОНЕНИХ ТА ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА ВІДМОВА ВІД ВИПЛАТИ.
Постановою КМУ 449 від 15.04.2025 року затверджено новий порядок виплат - опублікована нова редакція "Порядку..." в Постанові КМУ 884 від 2016 року.
📑До заяви на призначення виплат особи, які мають право на виплати подають наступні документи, їх копії:
🔹копія паспорта громадянина України або копія тимчасового посвідчення громадянина України
🔹копія документа, що засвідчує реєстрацію заявника у Державному реєстрі фізичних осіб — платників податків
🔹інформація про назву банку та номер поточного банківського рахунка (у форматі IBAN)
🔹індивідуальні документи за обставин:
👉для дружини/чоловіка - копія свідоцтва про шлюб або копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу.
👉для представника н/п дітей -
🔺копія свідоцтва про народження дитини або копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження
🔺копія документа, що підтверджує призначення особи опікуном, піклувальником малолітньої (неповнолітньої) дитини військовослужбовця, усиновлення такої дитини.
👉дітям військовослужбовців з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам - встановлення інвалідності (МСЕК, ЕКОПФО + посвідчення).
👉батькам:
🔺копія свідоцтва про народження військовослужбовців або копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження
🔺копія рішення суду про поновлення батьківських прав  (за наявності таких обставин).
👉для повнолітніх дітей та братів/сестер - призначення військовослужбовця опікуном, піклувальником повнолітніх дітей, рідних братів (сестер) чи їх усиновлення,
👉У разі смерті осіб, які мають право на виплати - копія свідоцтва про смерть особи, яка має право на отримання грошового забезпечення (за наявності).
‼️У разі відмови від призначення виплат родичі мають право скласти таке розпорядження з вказівкою на чию користь відмовляються. Такий документ повинен бути нотаріально засвідченим.
Відмовитись від виплати можливо лише на користь тих осіб, які визначено у відповідній черзі осіб, які мають право на виплати.
☝️Наприклад, батьки не можуть відмовитись від виплати на користь повнолітніх дітей, бо повнолітні діти відносяться до наступної черги на отримання виплат.
‼️В разі відсутності визначення на чию користь здійснюється відмова - частка такої особи рівномірно розподіляється між іншими особами, які мають право на отримання виплат.
🔴Не допускається відмови від виплати на:
👉малолітніх/неповнолітніх дітей
👉недієздатних осіб або дієздатність яких обмежена
Індивідуальна консультація 👉 https://t.me/L4M_UA
📱 Не пропускай найважливіше! ПІДПИШИСЬ
ПІДТРИМАТИ КАНАЛ

Поліцейські встановлюють обставини травмування підлітка на станції «Київ-Волинський»

За попередньою інформацією, малолітній перебував між вагонами товарного потяга, не втримався і впав на залізничну колію під час руху.

В результаті 13-річний підліток отримав травматичну ампутацію лівої ноги ніжче коліна. Хлопця госпіталізовано.

На місці події працюють слідчо-оперативна група з розслідування ДТП столичного главку та патрульні поліцейські, які встановлюють всі обставини події.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.

Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.

Трьох українців жорстоко побили у Польщі через їхню національність, — ЗМІ Польщі

4-го вересня у варшавському районі Бялоленка стався жахливий напад на молодих громадян України. За інформацією поліції, зловмисники спершу ображали українців нецензурною лайкою через походження, а потім побили. Їх вже затримано.
#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

🕯В ніч на 4 вересня 1985 року у таборі біля села Кучино (Пермський край) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник.

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук урср у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.

Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Під час процесу відмовився від призначеного йому «адвоката» Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі — «представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.

Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція «адвоката» Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід, і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що «адвокат» Медведчук його захищати не буде, заявив: 💬«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»

❗️Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою».

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів: 💬«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

💬“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.

#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 7

Тиждень минув, і Київ стискав їх в обіймах, що були одночасно і рятівними, і задушливими. Квартира Ольги перетворилася на крихку фортецю, де кожен день був наповнений невидимою напругою. Микола, відчувши, що атмосфера досягла критичної точки, вирішив розрядити обстановку і запропонував пообідати в кафе. Ольга спочатку вагалася, але потім погодилася, мабуть, щоб показати, що вони «нормальна» сім’я, навіть у таких умовах. Марія теж погодилась, бо втомилася від чотирьох стін, що тиснули на неї.
Кафе було напівпорожнім. Вони сиділи за невеликим столиком, і Марія відчувала, як кожен рух Ольги був наповнений роздратуванням.
Марія намагалася знайти хоч якусь роботу. Вона надсилала десятки резюме, знижуючи свої вимоги з кожним днем. Від архітектора до помічника адміністратора. Кожна відмова, навіть та, що була у формі мовчання, відбивалася в її серці важким каменем.
— Ну що? — запитала Ольга, навіть не дивлячись на Марію. — Ти знайшла щось?
Голос Ольги був таким, що Марія відчула себе винною, наче вона була не гостем, а тягарем.
— Поки що ні, — тихо відповіла Марія, навіть не піднявши голови. — Вакансій мало, всі очікують… кращих часів.
— А у нас їх немає! — різко відповіла Ольга. — Колю, ти чуєш? Вони тут вже тиждень, а Марія навіть не може знайти просту роботу! Мій салон працює в мінус, люди не ходять, у нас збитків більше, ніж прибутку! Я не можу утримувати цілу сім'ю!
— Олю, не треба, — втрутився Микола, його голос став твердішим. — Марія старається, це не її вина. Зараз так по всій країні.
— Так, але чому за це повинна платити я?! — Ольга підвищила голос, її обличчя почало червоніти. — Чому я повинна відмовлятися від власних планів заради людини, яка навіть не є моєю подругою?!
Слова боляче вкололи Марію. Вона встала з-за столу, не в силах більше терпіти. — Я не прошу твоєї допомоги. Я знайду роботу, я не буду у вас сидіти!
— Як? — холодно запитала Ольга. — Тобі потрібні гроші на їжу, одяг. Тобі потрібні гроші, щоб піти звідси, Маріє.
Микола обійняв Ольгу за плечі, намагаючись її заспокоїти. Він обернувся до Марії, його очі виражали повне розуміння. — Маріє, не слухай її. Вона просто хвилюється. Я… я можу тобі допомогти. Є у мене один варіант.
Він простягнув їй телефон, показуючи повідомлення. — Це мій давній друг, його звати Максим. Він теж шукає людей. Нам потрібні архітектори, щоб зробити проєкт нового житлового комплексу. Це буде реальна робота, коли все налагодиться.
Обличчя Марії засвітилося надією. Це була перша надія за весь тиждень. Вона подивилася на Миколу, його доброта була як промінь світлом у темряві.
Розмова нарешті затихла. Микола заплатив по рахунку, і вони втрьох, у напруженій тиші, пішли додому. Аліна, не в силах більше виносити напругу в квартирі, вийшла на вулицю. Вона притискала до себе м’яку іграшку, яку привезла з Мелітополя. Обличчя було блідим, а очі червоними. Вона сиділа на лавці неподалік від будинку, вся згорбившись, маленька постать Аліни на тлі київських будівель говорила більше, ніж будь-які слова. Вона чекала на них, і її самотність пронизала серце Марії, коли вони підійшли ближче.

Далі буде...