#ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія Архіваріус слів Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе. Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття. Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому. Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами. Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій. На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія". Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає. - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ. - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено. Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується. Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося. Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу. Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху. Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим. - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ. - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років. Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою. Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума. «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?» Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини". Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд. Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо. Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе." Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші. Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації." Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною. Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу. На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter». Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок. Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса. Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня. Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом. Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.

Для чого жінкам чоловіки? Справа в тому, що в них теплі долоні, а в нас – холодні пальці. Зате у них холодний розум, а в нас теплі серця. Вони сильні і можуть підняти нас. Тільки не завжди можуть підтримати. Одного разу вони обов’язково зрозуміють (хоча б на хвилину), що кращих за нас – немає. Що не заважає їм скручувати в’язи, задивляючись на інших жінок. Вони мають принципи. Або думають, що мають, виявляючи принциповість у дрібницях, і відступаючи у найголовнішому... Іноді вони миють посуд. Червоний день календаря... Вони вищі за нас і можуть дістати книжку з верхньої полиці. Коли вдома немає стільців... Вони віддають нам їхні найкращі футболки. В той час, як ми віддаємо їм серця. Не знаю, чи найкращі... Які є.... Коли вони кажуть: „Я кохаю тебе”, здається, що ти є. А коли кажуть “Я втомився, дай мені спокій”, хочеться, щоби тебе взагалі ніколи не було. Вони вміють інсталювати Windows. Без коментарів. Вони знають і навіть можуть пояснити, що коли людина одна, вона – людина. Так, вони взагалі люблять пояснювати те, що насправді не має ніякого значення! Вони пробачають нам наш фемінізм, хоча ми, зауваж, їм узагалі нічого не пробачаємо. Вони пробачають нам фемінізм приказкою „Курка – не птаха, баба – не людина...” Вони цілують нас в чоло, коли не можуть залишитися. І тоді тобі здається, що ти – покійниця. Вони думають, що є речі, які ми ніколи не збагнемо, і лише тому ми все розуміємо. Вони просто не хочуть визнати, що на багатьох речах ми розуміємось краще, ніж вони. Вони з маніакальною настирливістю хочуть платити за нашу каву, хоча й самі вже давно не розуміють, чому. Прекрасно розуміють. Їм просто подобається, коли жінка хоч в чомусь від них залежить. У них з очей течуть сльози, коли дме сильний вітер. У них сухі очі, коли ти ховаєш своє кохання. Вони ходять по магазинах, коли йде дощ. Як в музей – на екскурсію. Вони хочуть мати наші фотографії. Вони пам’ятають про нас зовсім не те, що ми – про себе. Якщо вони взагалі пам’ятають про нас, це вже велике щастя! Вони не бачать причин для нашої дієти. Говорячи: „Та нащо це тобі? Ти просто схильна до повноти і нічого тут вже не вдієш... „ Вони мовчать, коли ми говоримо дурниці. Хоча коли ми кажемо що-небудь розумне, вони теж мовчать. А найгірше – вони мовчать, коли слід сказати головне, кричати про найголовніше “Я тебе кохаю!”. Вони краще знають: може через сто років, може, з якихось інших планет, але вони зателефонують. І знають також, що нас не буде вдома. Вони не помічають зіпсований макіяж. Але мимохідь можуть зронити „Якась ти бліда, аж зелена – хіба з’їла щось?” після того, як ти всю ніч провела у ванні, бо вагітна і тебе нудить... Вони... Вони просто є. І це чудово! А що менше ми думатимемо над тим, навіщо вони нам, то для нас усіх краще. Бо інакше в один далеко не прекрасний день чоловіки можуть всерйоз замислитися над питанням: „А для чого їм жінки?!”. Я не кажу, що вони ідеальні, але без них наше життя було б не таким цікавим. А що ви думаєте з цього приводу? Що без них у нас взагалі б не було життя!

#поезія Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал На фото - Стіна кохання. Париж. На ній 311-ма мовами світу написані  слова: "Я тебе кохаю"

#цікаве Китайська наречена подарувала своєму коханому RTX 5090 прямо на весіллі. Щоб дістати подарунок, хлопець мав розв’язати приклад: 520 × 10 + 1314 - 514 - 619 + 666 - 957 — у китайській мові ці числа звучать як «Я кохаю тебе все життя». Красиво, романтично і боляче для всіх, у кого максимум — шкарпетки 😅

#поезія «БЕЗ ТЕБЕ» Я не вірю очам, коли дивлюсь в твої — Вогники граються в них, як тоді. Наші тіла у поцілунках зійшлись, Ми знов одне ціле, як і колись. По старій дорозі гуляємо пішки, У тебе — найкраща у світі усмішка. Шепочеш на вухо знайомі слова: «Ти навіки є мій, я навіки твоя». Палаєш бажанням від ніжних тих слів, Які я казав і спинитись не міг. Я — атеїст і жахлива людина, Та доля мені дарувала богиню. Серце в танок, і душа оживає, Коли ти говориш так щиро: «Кохаю». Сплять за вікном і мальви, і рута, А ми до світанку не в змозі заснути. Ти раптом зникаєш із подихом вітру, Тануть в пітьмі яскраві палітри. Не хочу назад… Благаю — не треба! Та я прокидаюсь. Самотній. Без тебе. 08.09.2025 Netuteshniy

А осінь так підкралась не помітно… Вже стало холодно, дощ стукає в шибки, Здається, що не було літа… А у гаю і не співали солов’ї… Та коли п’ю гарячу каву, Дивлюся у вікно, то згадую тебе, В душі таке тепло знов виникає, Перед собою бачу я твоє лице… Ту твою посмішку і ясні такі очі, І голос чую ніжний твій, До себе тулиш, і шепочеш: “Ти така рідна, лиш одна є на землі!” Від цього спомину і туга пропадає, Хандра осіння та зникає вмить, Я розумію, що тебе кохаю… І мені хочеться на світі жить… Наталія Кульбака 08.10.24

#поезія холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. Дьомін

🤵👰Кріштіану Роналду одружується: зірковий португальський футболіст зробив пропозицію своїй дівчині Джорджині Родрігес після дев'яти років стосунків. Кохана суперзірки виклала світлину із величезним камінчиком та підписом "Так, кохаю. У цьому і усіх подальших життях". До речі, пара виховує п'ятьох дітей: двох спільних та трьох, народжених сурогатними матерями. #World_Football #football #European_football @European_football #футбол_football #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#поезія 💙💛❤️ЯКБИ ТИ ЗНАВ❤️💙💛 ЯКБИ ТИ ЗНАВ , як я тебе кохаю , Як квіти вранішню росу . Промінчики надії заплітаю В свою вже сивую косу, Тихцем роняю я сльозу . ЯКБИ ТИ ЗНАВ , як я тебе чекаю , Як зорі місяць молодий . Коли побачимось іще не знаю , Вірю, настане зустрічі день яснИй, Напевно, буде чарівний ! ЯКБИ ТИ ЗНАВ , як день і ніч молюся , Щоб повернувся ти живий . Буває часом плачу чи сміюся. , Та в думках завжди образ твій Такий він, рідний, дорогий . ЯКБИ ТИ ЗНАВ , як хочу я почути Той голос ніжний ,тихий , свій . Відчути рук твоїх тепло й почути: "Кінець війні, тепер я твій ! " Я ПОВЕРНУВСЯ, Я ЖИВИЙ !!! ГАННА ЧЕПІНА

#поезія Ти зупинись на мить !!! І подивись ! Як світять зорі в небі на цю мить, як місяць вітром колисає... Як ранок світу сонце принесе, а може - дощик рЯсний загуляє ... Ти зупинись і подивись ! Як світ в турботах час все забирає... Як йдуть роки - за роком рік минає і линуть в зАсвіти кохані, дорогі... Ти зупинись на мить ! Любов минає, якщо не скажеш вчасно: "Я кохаю!" Якщо обіймами не обіймеш в цю мить ! Ти зупинись на мить - подякуй ! Що є життя, любов, чиєсь тепло, ...рука, є ніжність в ній, ...є світло у душі... Що твоє серце хтось лікує, зігріває дарунком щедрим - милістю від Бога ! Що є життя - життя триває ! Ти зупинись на мить! Ти зупинись ! Алла Годлевська(Созонюк)