#думки Запам’ятай: ніколи не мирись із тим, що тебе знецінює. Не звикай до холодної вечері, сирих стін і роботи, яка вичавлює душу. Не прилаштовуйся до оточення, поруч з яким хочеться зникнути. Не допускай байдужості до себе. Це не норма. Не шукай виправдань для тих, хто завдає болю. Не знаходь пояснень для тих, хто нехтує твоїми межами. Черствість, користь, обман, грубість, зрада — це не "життя таке". Це не має права стати твоїм щоденням. Це не повинно вкорінюватися у твоїй реальності. Якщо одного разу погодишся проковтнути приниження — це вже зрада. Передусім — зрада себе. І найболючіша втрата — це втрата поваги до власного "я". Не дозволяй нікому перетворювати тебе на килим, по якому зручно ходити. І ще гірше — пробачати це, мовляв, "усі так живуть". Життя — це не історія про нескінченне терпіння й приниження. Люди змінюються. Ті, хто вчора здавався найріднішим, завтра можуть стати чужими. Найближчий друг здатен обернутись на ворога. А любов усієї юності — пройти повз, не глянувши. Якщо почнеш пристосовуватись до кожного — втратиш себе. А час летить, немов швидкісний потяг. І згодом усвідомлюєш: єдина людина, яка буде з тобою завжди — це ти. Тож привчайся до світлого. Привчай себе до доброзичливості. До поваги. До тепла, щирості, до людей, у яких чисті наміри. До вірності, чесності, глибини почуттів. Навчайся бути бережним до себе. Щоб ніхто більше не смів заходити у твій внутрішній світ із брудом на душі. Бо твій справжній дім — це ти сам. А він гідний найкращого. Життя...

#поезія Якби людина кожна знала, Що доля нам приготувала. Та наперед ніхто не знає, Яка дорога нас чекає. Чи будуть здійснені бажання, Життя щасливе чи страждання. А, може, краще те не знати. Який шлях будем торувати. Чужий нам рідним може стати, А з рідним прірва розділяти. Хтось душу вміє лікувати, А хтось у неї наплювати. Як доля б'є -- одні черствіють, А інші в труднощах радіють. Когось чужа біда втішає, А хтось в біді допомагає. Хтось бачить небо у зірницях, Знаходить щастя у дрібницях. Когось і сонце не зігріє, Бо заздрість точить, в серці тліє. А в когось у душі політ, Зігріти може цілий світ. Усі ми зовсім різні люди, Хай доля доброю нам буде. Алла Черней

#традиції 23 квітня- відзначається народне свято Юрія Весняного. Вважається, що на Юрія “весна сходить на землю”, а святий цього дня “відмикає землю”. У цей день відбувається перший в році вигін худоби на пасовисько. З цього дня починалися активні польові роботи. На поля, які були засіяні раніше, віруючі виходили служити молебні, ниви окропляли святою водою. Наші предки цього дня до сходу сонця збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися нею, щоб бути красивими, старші люди мочили голову в росу “щоб не боліла”, а господині кропили цією росою домашню птицю – “щоб плодилися курчата”. Господині 23 квітня вивішували на ніч на вулицю вологий рушник. Якщо вранці він висох – це означало, що буде хороший урожай огірків. До Юрія звертаються з проханням про здоров’я, родючість землі, допомогу і заступництво в боротьбі з ворогами рідної землі. На Юрія існує звичай обливати водою пастуха, щоб накликати дощ. Колись наші предки в цей день до схід сонця збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися - "на красу", старші люди мочили голову - "щоб не боліла", господині кропили цією росою домашню птицю - "щоб плодилися курчата". Проте основний захід цього дня - це перший в році вигін худоби на пасовисько. В народі вірять, що в день святого Юрія починає співати соловейко і вперше кує зозуля. Дівчата в цей день ворожать на женихів. Почувши зозулю, дівична питає, чи довго їй залишатися в батьковій господі. Якщо зозуля більше не куватиме, то дівчина цього року вийде заміж. Якщо куватиме, то треба рахувати, скільки разів, - стільки років ще чекати їй заміжжя. Тепла погода - скоро прийде літо, а якщо пішов сильний дощ - виросте багато трави.

#думки Кожного ранку ми поспішаємо на кухню включаєм чайник і.... Аромат кави не сплутати ні з чим... Міцний,наповнює бадьорістю... Ні один напій не пахне так як кава. Це аромат нашого ранку... Похмурого чи сонячного не важливо. Головне - надія, що день буде добрий...

#поезія Така, як є. Я не люблю обману. Для когось добра, а для когось - ні. Комусь здаюсь вершиною з туману, А іншим - лиш камінчиком на дні. Така, як є. І що тут говорити. Таку мене, напевно, Бог створив. Усім на світі точно не вгодити. Вершити я, на жаль, не вмію див. Така, як є. Смиренна й непокірна. Стихії всі в душі моїй сплелись. Комусь - далека, а для когось - вірна. Та все ж - звичайна, як мільйони лиць. Така, як є. І не прошу любити. Як є за що - хай любить мене Бог. Живу собі, як можу тільки жити, Й веду зі світом власний монолог... _________________________

#оповідання Колись давно, серед безкраїх степів і лісів, народилася Мова. Вона співала колискові дитині в хаті з глиняною піччю, шепотіла молитви в дерев’яному храмі, гукала пісню козака в полі бою. Її не раз намагалися змусити мовчати. Її забороняли в школах, ховали з книжок, зганяли зі сцени. — Замовкни, — казали їй. — Тебе ніхто не зрозуміє, — кепкували. — Ти — сільська, — зневажали. Але Мова не зникла. Бо жила в піснях бабусі, у вишиванках, у молитвах дідуся, у казках, які мати розповідала дитині перед сном. Одного дня, малий хлопчик, що чув удома Мову, але соромився говорити нею на вулиці, знайшов стару книжку у підвалі школи. Вона була потріпана, з жовтими сторінками, але рідною. Він прочитав один вірш. Потім другий. Потім — вголос. І Мова усміхнулась. Бо кожного разу, коли хтось говорить нею з любов’ю — вона воскресає. І знову стає сильною.

#життя «Мені подобаються діти, польові квіти і шоколад... Тривалі почуття, надійні люди і добрі серця. Люблю янголів і сонце». Мені подобається все просте і природне. Щирість. Тиша. Запах бузку. Лаванда. Трава. Толерантність. Скромність. Очі, які розповідають історії. Доброта. Квіти. Птахи. Політ. Віддавати, це мене задовольняє. Прогулянки. «Метелики».

#мистецтво Наші класики... Визначний український маляр-пейзажист Сергій Васильківський (1854-1917). "Біля хати в Опішні"

#подорожі Романтичний Острів. "Станіславське море" або Міське озеро в Івано-Франківську стало популярним завдяки острову Любові, який має форму серця. Після нещодавнього прибирання тут облаштували кам'яні доріжки, лавочки та освітлення, яке приваблює для романтичних фотосесій. Особливою окрасою став місток, під яким з'явилося велике червоне серце, освітлене національними кольорами.

#поезія Чи чули, ви, як пахне Україна, Моя на сонці вигріта земля? Чи чули, ви, як пісня солов'їна Веде у бій, у танець, у життя? Чи знаєте, панове, щось про волю, Що кров’ю вписана у нашу ДНК, Що наші предки крізь роки й неволю, Пронесли в серці й передали нам? Чи знаєте, які бувають війни, Коли сусіди б’ються за межу, Коли летить у ближнього каміння, І збитків не злічити на суду? Скажіть мені, як пережити втрату: Батьки і діти, діти і батьки; І як отримати за них розплату І ліки де від болю й пустоти? Чи знаєте, ви, де шукати Бога? Здається, в святій лаврі не знайти. Він там, де їм потрібна перемога, Де хлопці тягнуть не свої хрести. Ви пам'ятаєте як сходить сонце, Як діамантово блищить роса? І спогад цей лоскоче тобі серце, І душу переповнює краса. Її стежки протоптані поетами, Її безмежність не минула полотна, Її свобода вибита багнетами, Її життя – це вічна боротьба! Василина Царик