#поезія Проміння осипається уламками крайліта – Приходить осінь. Тремтить на павутинні долініж серпневий вітер, Громи голосять. Перегорне листок, додавши в чай зів'ялі квіти, Рудоволоса. Злітає літня мить у посивіле небо мітом: Реалій досить. Накотять хвилі на пісок німу печаль сторічну В щербату повню. Лишились опіками дні спекотні на бруківці, Дощі – росою Остудять злегка спогади та перестигле зілля, Гуде бджолою Початок літа бабиного – поки ще затримай Осінню втому. 01.09.2024 Олеся Репа

#поезія Неквапно устами святими Ітиму по стинах інтиму. По гусячій шкірі - пустелі, Зволожуючи епітелій, По ліктях, рельєфних колінах, По спині пройдусь, як пір'їна, І по мармурових ключицях... Я - та, що кохатись навчиться! По травах і хащах волосся, Дузі підборіддя і носі, По мушлях вушних, по повіках, Вразливих місцях чоловіка. Ітиму по схилах на стегнах І #щастя в цій хвилі я тегну! У пошуках прянощів вогких, У роті не гасячи вогник, В шалені обійми вогнИська Ітиму, схиляючись низько, У пошуках цукру і меду По стежці, що будить комету... Взаємне кохання - мій стимул. Ітиму по стинах інтиму. Наталка Меленишин

#поезія Море ніколи не плаче, Все відбувається мовчки, Хвилі шепочуть на вдачу Давню молитву пророчу. В морі лишається правда, В морі ховається сором, Море змиває назавжди Біль і незручні підбори. Краплі солоні назовні, В нижньому шарі глибинні, Море відштовхує стогін І корабельні руїни. Море зображенням пінним Змінює сплаканий панцир, Море насправді незмінне, Море – життя риби-краплі. Вічно понурений погляд В пошуках дива в світла. Суму і вигадок згортка Носом донизу повисла. Бульк у рибальське приладдя – Про небезпеку забула, Риба не бачила щастя, Риба вдала, що акула. Зовні приплюснута крапля Всіх налякала на судні, Кинули рибу подалі, В піну у хвилі безлюдні. Риба хотіла до сонця, Риба кричала беззвучно, Перетворилась в безодні Риба на острів плавучий. Острів – химерна порода, Очі – активні вулкани, Виросли пальми напрочуд Кронами до забаганок. Сонце на схилі кривому Риб’ячий острів тримає, Знищує зловлену втому Променів сонячна зграя. Море ніколи не плаче, Море, що хвилями б'ється. Ось він – мінливості пращур – Острів холодного серця. Море зривається сміхом, Квітами острів рясніє, Так у стихії затихлій З краплі з‘явилась надія. Оксана Мовчан

#поезія Відпустка Небо, відпустка, зелені хвилі, гриб парасольки, сонця ласо, До горизонту хмари застиглі, полудень в землю ронить висок. Нас пам’ятають чужі світлини, зроблені кимось із-за спини, Світ – твоя справа, любов, провина, радість, надія, ковток війни. Світ – білі чайки та бруд на пляжі, літніх панамок опукла в’язь, Місто в долоні, вітрило в пляшці, вулиць гарячих трамвайний брязк, Тістечка, піца та чебуреки, сльози, утоплені у вині, Світ – це і пам'ять, і сотня треків, сотня історій про те, що ні. Тільки з десяток, а може, двадцять – казка про те, що збулось колись, Звірилось, вижило, мало рацію, вдало скрутило життєву вісь. Цих навіжених історій досить, аби по маківку в них зайти, Кожен на світі вродився гостем, вміє палити часи й мости. В синій бандані, дзвінкий, кумедний, будеш на себе як завше злий, Що забагато у діжці меду, що надто пізно все почали. Вітру стакато над естакадою тягнеться хвилями навкруги: Не досміятися, не доплакати до замурованих берегів. Море, відпустка, засмаглі руки. Стежка закручена в голові. Треба перчити, коли не цукор, спеції в тему завжди, повір. Сип безсумнівно ризик та вдачу, жарти, прогулянки у дощі. Небо прозоре, живе, тремтяче – сповнений сміху високий щит. Друже, агов, підіймайся вище, доля вставатиме на крило, Де та відпустка, була та вийшла, щось там траплялось, кудись пішло. Замість відпустки – шляхи та небо, люди, історії, сотні справ. Нумо плекати життєвий ребус дихотомії добра й добра. Alldoroga

#поезія Не журюсь я, а не спиться Часом до півночі, Усе світять ті блискучі Твої чорні очі. Мов говорять тихесенько: “Хоч, небоже, раю? Він у мене тут, у серці”. А серця немає, Й не було його ніколи, Тільки шматок м’яса… Нащо ж хороше і пишно Так ти розцвілася? Не журюсь я, а не спиться Часом і до світа, Усе думка побиває, Як би ж так прожити, Щоб ніколи такі очі Серця не вразили. Тарас Шевченко

#поезія «Будь-який дім ти перетворюєш на нору будь-які апартаменти — на солдатську діру. Хай так. Але залишайся — бо я від любові помру. Бо там, куди ти збираєшся багато чужих очей, і дощ розмиває дороги, і кров по броні тече. А я залишуся в полоні забутих тобою речей. Твої зелені футболки, розвішані прапори котрі назавжди всотали південно-східні вітри... Якщо ти нарешті награвся - то змінюй правила гри». Вона говорить до нього — й не вірить собі сама, і темрява огортає тих, кого поряд нема. Коли він приїде знову — напевно вже буде зима. Вона говорить, говорить. А він вже давно не тут, долає свої кілометри, завчений добре маршрут... Бог береже чоловіка загнаного у кут. Бог водить його шляхами, сотнями битих доріг. Бог розгортає вітрила і розсипає сніг. Життя прекрасне, як видих, кохання глибоке, як вдих... Він спить і йому під ранок сниться дитячий сміх. Дмитро Лазуткін

#поезія Скоро осінь запалить в затяг Не кубинським — кленовим, Не тютюн — пріле листя пожовкле, І гаситиме вогнища зрад. Де імла в сизий дим прилягла, Срібна кіптява подих Виливає у соти медові, Загортає у спогадів шаль. Відпочити присяде на пнях, Сірники всі короткі, Портсигар став туманами вогкий, Не складається зливовий пазл, Квилить сумно, як зранений птах. Літо бабине скоро Прилетить павутинням прозорим, Принесе ще тепла у торбах, Розкладе свіжі сни на дахах. Тугу грій на осонні, Бо ще трохи — й потерпнуть тернові Чорні ягоди зрілості й втрат. 12.09.2023 Олеся Репа

#поезія Ох, як шкода, що ти вже йдеш, Залишаєш на спомин квіти… У розлуки немає меж, А так хочеться ще радіти. Твоїй чистій, як Бог, душі, Твоїй щирій, як сон, розмові. Хіба знають про те дощі, Що заховано в кожнім слові?.. Найсвятіші з усіх причасть, Найспіліші у світі зе‌рна,.. Може осінь ще щось віддасть, Але, певно, уже не ве‌рне. Маєш право. Ма‌буть. Авжеж. Тільки шкода засохлі квіти,.. Ох, як шкода, що ти ідеш, Моє ніжне серпневе літо. Василь Ковтун

#поезія

#поезія