#поезія Зупинився час, і зупинився вітер, І липнева спека в серпень упаде, Впали й жовті груші рясно, ніде діти, Аж павук над ними ситечко пряде. Аж бджола засмагла п'є із них нектари, Аж в полях упріла скошена стерня, Ці серпнево-стиглі вижовклі гектари Тракторист півсонно викосив зрання. Заспівала птаха, скинула пір'їну, Закрива повіки від пилюки день, Сонце залоскоче комбайнеру спину, І торкне проміння жаром до легень. Дихай, поглинавши літо це пожовкле, Уявляй відпустку і морський міраж, Набирай у груди чебрецевий вітер, Пий медовий вечір, що солодкий аж. Пий росяні ранки що вгамують спрагу, І чекай опівдні хмари рятівні, Захмеліле літо п'є медову брагу, Золотить зіниці у моїм вікні. Валентина Чепурко

#поезія ...Що є приємнішим за ці години ранні! Гаряча кава... Роздуми про все... Вікно у тишу й щебет на світанні. Одне питання: «Що цей день несе?» Хай він дарує кожному натхнення, Хороші звістки, радість, щирий сміх. Хай світ оцей прекрасний, незбагненний, Буде прихильним й добрим для усіх! Оксана Сметанюк

#поезія Якби було можливо... Сповільнити плин часу... Якби було красиво, Здійснити все відразу. Так не буває в світі, Хоч маємо бажання, Усе, що нам потрібно, Це щирі сподівання. Якби було можливо, Так швидко не старіти, Як квіти молодіти, Росою личко вмити. Напій краси п'янкої, Немов добре вино... Всім хочеться любові, Кохання, щоб цвіло. Якби було можливо Вернутися назад, Де достигають сливи, Садок мій у плодах. Якби було можливо Перенестись мені, У казку, справжнє диво, Де поруч є батьки... На жаль не зупинити, Миттєво час мине... Куди ж печаль подіти, Що в серденьку живе... Галина Адамович

#поезія Мабуть, тиждень розділений, в хутро вдягаються промені, Перекручують сутінки, як перехрестя шляхи. Понеділками втілені ранки пробуджені – втомлені, Поневолені розкладом і від повітря легкі. Вибухають у посмішці, кроєні наче по розміру, Вибігають босоніж, стерню огорнувши у плед. Все каміння тверде розпадається й сиплеться в озеро, І звучить, і хвилює, хвилюється, й хвилями плеск. Перебіжчиком чемним – порушником руху і простору – В лабіринтах садів і каміння ховається час, Що багато віків до сьогодні придуманий – створений – І цвяхами до серця прикріплений – саме для нас. І не силою треба кришити розгублені камені, Тільки ззовні вони незворушні та ніби цупкі, Мінерали й породи гірські між піщинами ранені, І у кожного каменя в серці – забиті цвяхи. Оксана Мовчан

#поезія На що не глянь — така краса повсюди, В цвіту уся земля, як у вінку. В природі дише все на повні груди, Качки пливуть між ряскою в ставку. А в небі ластівки проносяться, мов стріли, Пливуть у синяві легесенькі хмарки. І айстри личка радісно відкрили, А комишами заросли ставки… Та верби посхилялись над водою, Купають у воді гілля своє. У прохолоду нас запрошують з тобою, І надзвичайне щось у цьому є, І таємниче, світле, загадкове, Та дуже рідне, щемне, непросте. Що в серці будить почуття казкове, Щось надзвичайно ніжне і святе… Надія Красоткіна

#поезія З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості, ненависні й місткі, наче шкільні портфелі – будинки, де в коридорах спогади, мов коштовності. світяться в глибині, як у ріці форелі. З кухнями, де зазвичай стільки всього стається, лишається непоміченим для стороннього ока. Дерева чекають вечора, мов юного спадкоємця. В людях найдовше живе любов – щемка і жорстока. Б’ється в коридорне вікно яблунева гілка. Дихання фруктового дерева глибоке й уперте. Коли ти повернешся – хай буде ранок понеділка. Щоби все починалося, як уперше. А в понеділок зранку світ ще не створений. В понеділок творець здається розгубленим. Намагається уявити увесь цей світ із найтоншим коренем, з горизонтом прокресленим, небом обвугленим. І творить собі цей світ, це творіння боже, і ранить об гострі краї світанку вузлуваті пальці. А ось пробує уявити тебе – і не може. Не може уявити надвечір, не може вранці. Знає, що всі зауваження наші – насправді законні. Починається довге літо з сезонними акціями. І сидить творець в старому кварталі на громіздкому балконі, над щоденними пристрастями, над нічними акаціями. І не подобається йому нічого з того, що вийшло. І озиваються зорі йому голосами овечими. Так високо йому на цьому балконі, так всевишньо. Як і повинно бути в понеділок увечері. Сергій Жадан

#віршпісня #ІринаВірна "(не) ПО-дріб-НО" автор тексту ©irina_virna Музика та виконання #Suno #поезія #вірш "...твоє кохання йому більше не потрібне.." - по підвіконню вибивають дощу краплі дрібно. "... тво-є... (відлуння) ...мо-є..." "...ко-ха-ння... (муркотіння) ... ба-жа-ння..." "...йо-му... (питання) ...ко-му?" "... біль-ше... (шепотіння) ...ли-ше..." "...не...не... не... (голосіння) ...є-є-є" "...по-тріб-не... (прохання) ... дріб-но..." "...не...не... не... (завивання) ...є-є-є" Моє кохання подрібнено на мікроелементи звуків дощових крапель - життя моменти. 14.06.2025

#поезія ІЗ СЕМИ КРИНИЦЬ ВОДИЧЕНЬКА Із семи криниць водиченька, із семи полів пшениченька. Випікала коровай. Небо вабило зірницями і шмагало блискавицями молодого серця плай. У семи світах шукала я, на семи вітрах здолала я до кохання довгий шлях. Твого поля стану жницею, твоїх мрій легких жар-птицею чи зорею в небесах. Де блукала ніч примарою й випасала сни отарою -- сонця тенькає струна. Відлітають дні хмаринками і румовище* піщинками зносить річки бистрина. За основу -- неба хвилечки, а пітканням -- срібні зірочки. Доля ткала полотно. Я довіку вишиватиму візерунками багатими, осяйними, як зерно.

#поезія Іду босоніж у безмежжя трав, Ромашки квітом обіймають ноги, Чи сон туманом-росами упав, Чи кроки ґрунт вкарбовують вологий? Вже зблідла сукня, небо сіре вщент, Штрихами долі вирізблю позначки, Пірнаю в тишу чи зіллюсь з дощем, Сповна відчую розпач одиначки. Зловісна втіха прихистку не дасть, Сліпе свічадо доленьки-стихії Зламає волю, викликавши страсть, Скасує вщент всі потуги месії. Валентина Чепурко

#поезія Я не помру від розпачу і муки,  Лиш в одинокі ночі навесні  Все будуть сниться милі, теплі руки  І оченята сині і ясні.  І будеш ти у кожному диханні,  І будеш ти навіки при мені  Гасить зірки очима на світанні,  Палить мене в безжальному вогні.  І буду ждати кожної години  В далекому чи близькому краю  Одну тебе, тебе єдину,  Маленьку милу дівчинку мою.  Василь Симоненко