#поезія
Вона любила дощ, а дощ любив її…
Приходив уночі, сідав на підвіконні,
Він знав про неї все, читав її вірші
І цілував її простягнуті долоні.

Смішний романтик дощ у душу заглядав,
Він плакав про своє, у шибку бив щосили.
Він знав, що він пропав, і мріяв про одне,
Щоби вона його так само полюбила.

Вона ділила з ним і радість, і печаль,
І сльози під дощем здавалися водою,
Котились по лиці, немов гірський кришталь.
Їх бережно збирав і забирав з собою.

Вона любила дощ, а дощ любив її,
Тихенько обіймав її тендітні плечі,
Він спокій дарував і мир її душі,
Він рятував її від болю й порожнечі.

Руслана Василів

#особистості
30 липня 1939 року в селі Краснопілля на Чернігівщині народився Микола Костянтинович Холодний, поет, літературознавець, публіцист, перекладач.

Ще в п’ятому класі школи виготовив листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу», яку підкинув у шкільний коридор. Адміністрація школи вирахувала його по почерку, однак справі побоялися дати хід і обмежилися виховною бесідою.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету. Виключений на п’ятому курсі за критичний виступ на обговоренні роману професора Арсена Іщука «Вербівчани», який висувався на Шевченківську премію. «А той роман виїденого яйця не вартий був, – згадував згодом Микола Холодний в інтерв’ю. – Так і не дали йому Шевченківської премії». За два роки поновився в університеті, перевівся до Одеси і закінчив Одеський університет (1968).

Активний автор самвидаву 1960-х. За прочитані вірші біля пам’ятника Іванові Франкові в Києві 28 травня 1966-го засуджений на 15 діб, у Лук’янівській в’язниці оголосив голодування.

Його вірші майже не друкувалися в Україні, зате виходили в Парижі, Торонто, Римі. Після виходу за кордоном збірки «Крик з могили» (1969) із критикою національної політики КПРС змушений був покинути Київ.

Саме ця збірка стала головною причиною арешту в 1972-му за антирадянську пропаганду. Звільнений після публікації в «Літературній Україні» покаянного листа, перебував під наглядом КГБ. Часто звільнявся з роботи за політичними мотивами. Із 1976-го мешкав у місті Остер на Чернігівщині. Звертався з проханням про політичний притулок до Рональда Рейгана (1984).

Член Національної спілки письменників України (1993), Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих (2002). Учасник «Помаранчевої революції» 2004-го. Американським Біографічним інститутом визнаний Людиною 1999 року.

🕯Помер за нез’ясованих обставин у себе вдома в середині лютого 2006-го. Похований 15 березня 2006-го в Острі.

Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами –
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба –
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.

30 липня 1939 року в селі Краснопілля на Чернігівщині народився Микола Костянтинович Холодний, поет, літературознавець, публіцист, перекладач.

Ще в п’ятому класі школи виготовив листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу», яку підкинув у шкільний коридор. Адміністрація школи вирахувала його по почерку, однак справі побоялися дати хід і обмежилися виховною бесідою.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету. Виключений на п’ятому курсі за критичний виступ на обговоренні роману професора Арсена Іщука «Вербівчани», який висувався на Шевченківську премію. «А той роман виїденого яйця не вартий був, – згадував згодом Микола Холодний в інтерв’ю. – Так і не дали йому Шевченківської премії». За два роки поновився в університеті, перевівся до Одеси і закінчив Одеський університет (1968).

Активний автор самвидаву 1960-х. За прочитані вірші біля пам’ятника Іванові Франкові в Києві 28 травня 1966-го засуджений на 15 діб, у Лук’янівській в’язниці оголосив голодування.

Його вірші майже не друкувалися в Україні, зате виходили в Парижі, Торонто, Римі. Після виходу за кордоном збірки «Крик з могили» (1969) із критикою національної політики КПРС змушений був покинути Київ.

Саме ця збірка стала головною причиною арешту в 1972-му за антирадянську пропаганду. Звільнений після публікації в «Літературній Україні» покаянного листа, перебував під наглядом КГБ. Часто звільнявся з роботи за політичними мотивами. Із 1976-го мешкав у місті Остер на Чернігівщині. Звертався з проханням про політичний притулок до Рональда Рейгана (1984).

Член Національної спілки письменників України (1993), Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих (2002). Учасник «Помаранчевої революції» 2004-го. Американським Біографічним інститутом визнаний Людиною 1999 року.

🕯Помер за нез’ясованих обставин у себе вдома в середині лютого 2006-го. Похований 15 березня 2006-го в Острі.

Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами –
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба –
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.

Микола Холодний 1966 р.

#поезія
СОНЦЯ ЯСКРАВИЙ СОНЯХ

ГАряче і спекотно до забуття, до втечі.
Літо палким цілунком ніжні торкає плечі.
Пахне дощем і медом. Сонце дарує крила.
Яблуком достигає світу життєва сила

перебороти тугу, дихати вітру в груди.
Чесні і працьовиті, щиро єднаймось, люди!
В грізну лиху годину не відсахнися, мріє!
Тужне зболіле серце маком полум'яніє.

Вірю у справжню долю. Щастя — не за горою.
Скине з рамен потужних світ вогнедишну зброю.
Мов небеса, висока світлих надій дзвіниця.
Після грози і бурі здійме крило ясниця.

Вільно, на повні груди, літа красу вдихаю.
Зоряної дороги, мій заповідний краю!
Сонця яскравий сонях зріє в словах і звуках,
аби про щастя вірші я народила в муках.

#поезія
Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий — віршувати
на власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливім струмуванні,
ти необачно полишав
всі приписи посланій,
де стільки ком, рисок, крапок —
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совісті каверни.
Добром об’яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право — обирати
собі дорогу. Бо не він,
а ти — був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вічним в’язнем.

Василь Стус

#поезія
Що є в тобі, чого немає в інших?
Оте твоє задивлення у ніч?
Та дивна звичка десь ловити вірші,
А потім відпускати їх у вічність,
Та золота ледь видима глибокість,
Неначе сонце йде за небокрай,
Оте бажання бути трохи збоку,
Й триматись далі від великих зграй.
Що є в тобі?
Що є в тобі такого?
Що хочеться в твій простір увійти,
Й молитися невидимому богу,
Так само як це робиш часом ти,
І мріяти з тобою про дороги,
Про вітру шум, про моря глибину,
Про те як дні перетікають в роки,
І про магічну силу древніх рун,
Про ту чарівність, сховану у буднях,
У кожній з нами пройдених стежок,
Що є в тобі?
Що у тобі ще буде?
Які дива закриті на замок?
Які нові світи й нові безодні
Народжуються кожен день і мить?
Що є в тобі?
В усіх твоїх сьогодні,
Що так затишно, так чаруюче горить.

27.07. 2025
Іра Спірідонова

терапія через слово...

🕊️ "Є ті, хто не вчать тебе світити — вони просто торкаються душі, і вона загоряється 🔥
Вони— не вчителі, не рятівники. Вони — ключ до твого джерела"

Нам не добре з тими, хто нас вражає.
І навіть не з тими, хто викликає захоплення чи пристрасть.
А з тими, поруч з ким нам добре бути собою, де ми відкриті, щирі, вільні.
⠀
Бо є такі люди, поруч із якими
не потрібно бути кращою версією себе.
Достатньо просто бути.
Це ті, з ким
– опускаються плечі,
– дихання стає глибшим,
а у серці на мить стихає вічна тривога.
⠀
З точки зору нейропсихології, саме в такому стані
активуються дзеркальні нейрони, система емпатії,
і мозок починає реагувати на світло, яке запалює в нас інший.
⠀
Це не просто емоції — це настрій тіла.
Не просто слова — а невимовну тишу, в якій ми починаємо неспішно себе впізнавати.
Це внутрішній стан щастя коли хочеться обіймати весь світ.
⠀
📍І тоді щось змінюється.
Ти вже не граєш роль.
Ти не вибираєш маску.
⠀
Ти просто живеш у власному світлі, бо тобі допомогли його побачити і відчути.
⠀
Це більше, ніж любов.
Це — трансформація.
⠀
Бо найважливіший поворот стається тоді, коли ми поруч із кимось раптом усвідомлюємо:
"Я собі подобаюсь".
⠀
І ця людина стає дзеркалом, в якому ти бачиш не лише очі. А своє світло, своє право бути, свою живу істинність.
⠀
Саме так зцілюються старі програми:
🔹 ті, що змушували заслуговувати,
🔹 ті, що вчили терпіти,
🔹 ті, що наказували мовчати, коли боляче.
⠀
Бо в цьому світлі, у цьому просторі безпеки, з нас ніби спадає стара шкіра.
⠀
І тіло починає жити.
Пам’ять — очищатись.
А Душа — повертатись додому.
📍Так працює інтеграція:
через присутність, яка не вимагає, а приймає, через погляд, що не судить, а бачить.
⠀
І тоді народжується нова якість любові:
та, де ти вже не шукаєш, хто полюбить…
а сама(м) стаєш простором, де починаєш себе любити, і віддавати любов.
💫 Істинна близькість — це коли торкаються тебе не руками, а присутністю.
І ти розквітаєш без слів.

…Бо насправді ми шукаємо не кохання до себе в іншому,
а ту присутність, яка пробуджує наше власне тепло і з ким стає затишно бути собою.
Ту глибоку зустріч, після якої ми самі собі стаємо рідними.

📍Ці зустрічі — не випадкові.
Ті, хто запалює в тобі світло,
відкриває твоє справжнє дихання, розблоковує ніжність
і повертає тебе — собі ж —
це не просто люди.
⠀
Це " СВІТЛОНОСЦІ "у твоєму житті.✨
⠀
Не вчителі. Не герої. Не ідеали.
⠀
Вони — як портали.
Через них ти входиш у себе.
⠀
Така зустріч — це завжди переломний момент у житті.
⠀
Вона не обіцяє «назавжди».
Але вона залишається з тобою назавжди,
бо після неї —
ти вже не та (той), що була(в) до того.
⠀
Бережи таких.
І дякуй їм.
Мовчки,
поглядом,
дотиком,
серцем.
⠀
Бо в цьому — справжнє диво.
⠀
Тебе пробудили — щоб ти міг жити і відчувати .
Цінуй і бережи таких людей поряд і подякуй, що вони є в твоєму житті .✨
Не кожному випадає такий шанс зустрічі 🩷🌹

Залиш і мені зворотній зв'язок ,якщо зустрів таку людину, чи мрієш зустріти,постав лайк,смайлик, залиш коментар🩷 це надихає мене творити більше цікавого контенту 🙌

Вірші і музика автор:
Olga Felis © (Felis_Auriel)

#глибокітексти #нейропсихологія
#selflovejourney #усвідомленість
#бутисобою #вразливість_це_сила
#світловсерединінас #transformwithlove
#психотерапіясловом #любов_що_зцілює
#тілоякхрам #дозвольсобібутирядом #психологіядуші
#чутливість_сила
#любовдовсередини
#душевналірика
#житиусвідомлено
#жінка_світло
#силавніжності
#свідомийшлях
#всерединімир
#моватіла
#життяякмедитація
#дотикдуші
#серцедлясвітла
#глибокісенси
#емоційнезцілення

🕯🇺🇦Степану Чубенку назавжди 16 років. У 2014 році його жорстоко вбили бойовики «днр» за синьо-жовту стрічку на рюкзаку.

Юнак із Краматорська був спортсменом, воротарем місцевої футбольної команди «Авангард». Та любив він не лише футбол — писав вірші, грав в КВК, разом з друзями опікувався дитячим будинком і завжди мріяв про власних дітей... У ці дні виповнюється вісім років з дня загибелі Степана.

11 років тому бойовики банди «Керч» жорстоко вбили шістнадцятирічного Степана Чубенка. За наказом ватажка Погодіна, його підлеглі Михайло Сухомлинов і Юрій Москальов вивезли хлопчика в село під Донецьком, довго катували і розстріляли. Після скоєних на Донбасі злочинів Погодін утік до Криму, де і був затриманий за запитом Інтерполу. 30 липня стало відомо, що окупанти в Криму звільнили терориста “ДНР” Погодіна, якого звинувачують у вбивстві школяра.

10 листопада 2019 року суд Торецька заочно засудив убивць українського школяра Чубенка до довічного ув’язнення.

Хлопчина мріяв стати професійним футболістом та вже встиг стати успішним голкіпером місцевої команди «Авангард». У старших класах Степан вже був дуже свідомим громадянином, цікавився політикою та був небайдужим до майбутнього своєї Батьківщини.

Але 12 квітня 2014 року його рідний Краматорськ захопили російські окупанти. Степан не лишився осторонь та організував допомогу нашим військовим. Разом із такими ж юними друзями вони носили визволителям харчі та воду, зривали прапори сепаратистів та розповсюджували містом листівки: «Краматорськ – це Україна»!

Мама Степана Чубенка – дуже боялась за сина, але він твердо відповідав: «Чому я маю боятись якихось чужинців? Я на своїй землі, на українському Донбасі».

Але, у червні 2014 року, через постійні погрози від терористів так званої «ДНР», Степан був змушений виїхати у Київ до друзів. Зовсім скоро Краматорськ нарешті звільнили, і хлопець одразу побіг на вокзал за квитком до батьківської домівки та до цуценя Біма, за яким так сумував.

Квитки були лише через окупований Донецьк, в який досі ходили потяги зі столиці. Він дуже хотів зробити рідним сюрприз, тож про повернення нікому не сказав. Згодом Сталіна Чубенко отримала страшні новини від окупантів: «Вашого сина заарештовано». Так почались пекельні місяці пошуків найдорожчого у житті.

Жінка негайно приїхала в Донецьк, де їй сказали, що Степана, начебто, відправили у селище Горбачево-Михайлівка. Невтомна мати ходила з фотографією молодшого сина в руках, стукалася у всі двері і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика. Жінка сподівалась, що в одному з підвалів полишених домівок тримають її сина. Живого. Але сподівання були марними. Після зустрічі з ватажком «ДНР» Захарченком, їй повідомили, що Степана вже немає серед живих.

Бойовики зізналися, що заарештували Стьопу через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарф ФК “Карпати”, який знайшли серед речей. Жінці сказали, що сина після арешту відправили нібито рити окопи, під час чергового обстрілу хлопчина втік разом з іншими полоненими. Більше його не бачили. Пізніше один з найманців сам зізнався: “Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло – ніхто не знає”.

Після того, як бойовики “ДНР” проговорилися, що хлопця вбили незабаром після затримання, батьки Степана в буквальному сенсі підняли всю землю навколо ненависного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі окупанти.

Шістнадцятирічного українця вбили дуже жорстоко: руки замотали скотчем за спиною, вибили зуби, довго знущались, а потім закрили обличчя його ж футболкою та зробили п’ять смертельних пострілів у голову.

Ексгумацію провели шостого жовтня. Зазвичай цього дня Сталіна святкувала День вчителя, а тепер це назавжди найстрашніший день у житті Чубенків.

Указом Президента України від 28 червня 2017 року Степан нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

10 грудня 2021 року на стадіоні в Краматорську відкрито пам’ятник юному патріоту-футболісту.

#поезія
А що це за країна- Україна?
Це небо як блакитне полотно,
Червоними сердечками калина
І поле жовте за моїм вікном.
Це річка синя-синя, білі квіти,
Червоний мак і кози за селом...
Батьки щасливі і розумні діти,
Родина й друзі за одним столом.
Це милий дім, садочок біля хати,
Лелека в небі, радість на душі!
Це пісня, яку хочеться співати.
І написати в кожному вірші,
Що Україна- це моя країна!
Я народилась тут і тут живу.
Найкраща в світі і одна єдина,
Яку люблю і Матінкою зву!..
Та небо чорне стане знов блакитним,
І мінне поле житнім стане знов.
З руїн страшних воскресне
дім мій рідний!
І запанує ЩАСТЯ, МИР, ЛЮБОВ!

Олена Каліман

#поезія
За кроком крок,
За щастям ще одне,
За тишею якась тягуча тиша,
Усе мине,
Усе колись мине,
А що ж тоді?
А що ж тоді залишиться?
Хоч тінь від тіні, хоч маленька мить,
Яка не зникне, не впаде у вічність,
Можливо неба врашня блакить,
Чи сонця промінь, що по морю пише,
Чи просто довгий погляд крізь вікно,
В чуже нікуди із свого нізвідки,
Усе минеться, все, що нам дано,
Усе до чого звикли чи не звикли,
Коротка зустріч тіла і душі,
В одному просторі, в єдиному моменті,
Й так хочеться нікуди не спішити,
А просто бути чесно і відверто,
Наповнено, затишно, до основ,
До глибини, до переходу в вічність,
Усе минеться й станеться все знов,
І десь залишиться світанок, море й вірші...

27.07.2025
Іра Спірідонова