#поезія Місто дивиться на тебе розширеними зіницями. Місяць такий, що треба або кохати, або топитися. Сипле овації вулиця: ця сукня тобі до лиця. І вечір — це запрошення до танцю, Поміж свічок каштанів й ліхтарів акацій. Вечір — пора, коли вже не зарано на вірші і ще не запізно. Мусиш залізно накоїти те, що боїшся найбільше. Часом це просто слова, та все може статись і в тиші. Раптом напишеш в листі чи нашепчеш, як місяць сховається в листі. Не захистять ні хрести, ні нитки на запʼястях. Ніч біля шиї. Ану зізнавайся, де щастя. Щастя — це бути почутим, хай навіть якщо ти мовчав. Місяць у місті — це просто сталеве затуплене лезо меча. Більше немає нічого, лиш Місяць у нетрях. Місяць у сітях  Закинеш у небо. Літо несеться проспектом, як вершник без голови. Будеш до всього готова, тоді станеться диво — лови. Зорі посипляться з неба до кави, як цукор-пісок. Татуювання бʼє з темряви ніч. Знов блекаут. Не бачу, чи морок між нами, чи крок. Олена Павлова

#музика Артем Пивоваров представляє lyric-відео на пісню «Мова», записану з гуртом ТНМК. Робота за віршем Максима Рильського була створена у межах авторського культурного проєкту Пивоварова «Твої Вірші, Мої Ноти» та увійшла до другої частини однойменного альбому артиста. Робота «Мова» нагадує про цінність мови, необхідність берегти та удосконалювати її. Багатьом народам пощастило мати свою мову, що розвивалася природно, передаючись від покоління до покоління. Однак саме українці добре знають, яку ціну часом доводиться платити за право спілкуватися рідною мовою. Українська пережила безліч заборон протягом століть. І щоразу українці відстоювали цю цінність, ризикуючи свободою, а часом – і життям. Відео повертає нас до історичних подій, що демонструють мужність, силу та незламність нашого народу в боротьбі за своє. Як тоді, так і зараз українці стоять за свої права, свої мову та культуру – все те, що характеризує нас як націю. Цей шлях довгий і складний, часи змінюються та є одна константа: повсякчас наші люди єдині у прагненні зберегти свою ідентичність і готові боротися попри все. https://youtu.be/tnix6kbxaHc?si=DnvxtwVV0DvaSih2

#думки Старість — це коли Всесвіт каже: "Гра закінчена", але ти ще сидиш на лавці запасних і просиш: "А можна ще одну спробу?" Людина — це єдина істота, яка мусить вчитись усе життя, щоб потім... забути де поклала окуляри. Ми проходимо довжелезний шлях, щоби подорослішати. Збираємо по крихтах досвід, обпечені, але мудрі. І от, коли ти нарешті став таким, як треба — мозок ясний, серце навчене, очі бачать крізь брехню — тіло каже: «А тепер, любий, тобі хана. Ляж і полеж». Воно більше не хоче тягнути тебе, цього проклятого філософа. Коліна хрустять як офісний принтер. Спина вигинається в знак питання: «Навіщо все це було?». Зморшки не просто малюють мапу твого життя — вони гравірують на тобі слово "кінець". А душа? Душа ж молода. Душа кричить: «Я ще хочу!». А тіло відповідає: «Сиди тихо, бо зараз сечовий знову дасть концерт». От і все, що залишилось від революцій, від бурхливих ночей, від юнацької зухвалості — аптечка, де замість любовних листів зберігаються рецепти. Ми боїмося старості не тільки через самотність. Ми боїмося стати непотрібними. Боїмося бути живими примарами у світі, який біжить далі без нас. Боїмося, що все, чому ми вчилися, виявиться нікому не потрібним. Черепахи живуть по 150 років. Без філософії, без матаналізу, без шекспірівських трагедій. Вони просто повзуть. І їм норм. А ми? Ми складаємо трактати, пишемо вірші, будуємо цивілізації — і що? Нам дають 70 років, а далі — «дякую, наступний». Ми швидко старіємо, бо занадто глибоко думаємо. Бо відчуваємо надто тонко. Бо знаємо занадто багато — і саме це нас вбиває. Знання — не сила. Знання — це клеймо: ти розумієш, що життя коротке. Що другий шанс — це привілей кіно, не реальності. І найстрашніше — не старість. А те, що вона приходить, коли ти тільки навчився жити. Брутальний реалізм.

Вірші українських поетів отримують нове життя у піснях сучасних виконавців. Однак неочікувано вірші українського поета Василя Симоненка зазвучать у стилі панку. Зазвучить один із віршів поета у новій пісні популярного панк-рок гурту "Сусіди Стерплять". Артур Зубарев поділився, що читаючи вірші Василя Симоненка, натрапив на рядки, написані поетом у 1956 році. Не бажаю я нічого, хочу тільки одного: Стуку серця дорогого біля серденька мого. Хай мене, немов пилину, носить доля по землі, Подаруй мені хвилину – і забудуться жалі. На основі цих рядків з'явилася нова пісня гурту – "Забудуться жалі", реліз якої запланований 19 червня 2025 року. Фанати гурту вже оцінили анонс та кажуть, що не можуть дочекатися прем'єри та окремо звертають увагу на те, що популяризація української поезії зараз у тренді. https://24tv.ua/trends24/susidi-sterplyat-poklali-muziku-virsh-vasilya-simonenka-video_n2844320 https://24tv.ua/trends24/susidi-sterplyat-poklali-muziku-virsh-vasilya-simonenka-video_n2844320

#особистості #література Презентація збірки Іллі Чернілевського "Час летіти мені..." 10 червня українському поетові, співаку, композитору, перекладачу і воїну ЗСУ Іллі Чернілевському виповнилося б 34 роки... На жаль, Ілля загинув 7 травня 2022 року. До дня його народження родина Іллі випустила збірку його віршів. "Час летіти мені... 🗣 Виступатимуть Станіслав Чернілевський, Олена О'Лір, Sergiy Trymbach та інші. ⚫️Коли: Вівторок, 10 червня, 17:00 ⚫️Де: Синя зала Будинку кіно, вул. Саксаганського, 6 ⚫️Вхід: Вільний

#поезія Перший подих — повітря ковток, Щире слово вуста народили. Спрагло випивши силу Сибіли, Всесвіт щедро дарує квиток В місце спогадів — райський куток, Де кохаються зорі з землею, Легіт пісню їм виє єлейно… Замок вистоїть, хоч і з карток. Шепіт тишу розтрощить ущерть, Знищить сумніви наче закляттям. Голос совісті мовчки заклякне, Щоби вірші плодилися ще. Видих-вдих… І слова пролягли На папері стрункими рядками. Нас минуле навчило з роками, Як віддати метафори в карму Здібним дітям нових поколінь. Ася Ейрена 06.06.2025 Коментар авторки: "Вночі, під час вибухів за вікном, таки дописала вірш, навіяний Фестивалем РІДхрам Поезії, про те, що слова настільки ж важливі, як дихати. Зрештою, дійшла висновку, що слова матимуть продовження в наших дітях — майбутньому України . Колись і я морально дозрію для материнства"

#поезія Блюстителі, халтура — ваше хоббі. Ви, фабріканти вір і недовір, зробити вам би по духовній пробі — вас забракує кожен ювелір. Номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам! Ваш інтелект не зважать на карати, а щонайбільше просто на сто грам. Поету важко. Він шукає істин. Ми — джини в закоркованих пляшках. А ви, хто ви, які ж ви комуністи? Ви ж комунізм вдавили в пелюшках! Ви вже його сточили, як хробаччя. Поезія для ваших топок — торф. Оце щоб ваші методи побачив,— від заздрощів би луснув Бенкендорф. Нелегко вам. Криваві краплі глоду крізь наші вірші виступлять колись… Не говоріть від імені народу,— розперетричі ви йому впеклись! Ліна Костенко

#поезія я нікого не втратила. поки. мені пощастило. і пишу я це з міста, яке ми вважаємо тилом. і хоча це поняття в війну нечітке і розмите - бо ракети літають так само у небі, як вітер. хтось вважає, війна додає нашій нації сили. але знаю, цей досвід для нації ми не просили. я не знаю коли я помру, бо смерть і далеко, і близько. тому будь-який з віршів моїх - потенційна предсмертна записка. Дар'я Лісіч

#кіно «Сон», 1964 рік Художній кольоровий фільм «Сон», знятий у 1964 році в Україні за радянських часів, розповідає про життя Тараса Шевченка. Режисером картини став Володимир Денисенко, а створено її на кіностудії імені Олександра Довженка. Стрічку вперше показали глядачам у Києві 3 листопада 1964 року. Молодого Тараса Шевченка, автора заборонених віршів, викликають на допит. Замість того, щоб виправдовуватись, він продовжує писати поезії, присвячені тяжкій долі України. За свої погляди поета засилають у солдати, заборонивши йому писати й малювати. Фільм передає глибокі переживання Шевченка в цей період, його спогади про життя в кріпацтві, роздуми про рідну землю, народ і прагнення до свободи. Картина займає 95-е місце в рейтингу 100 найвидатніших українських фільмів усіх часів. https://youtu.be/0BfMx-CkZcc?si=9-v3iac_kM-8HAJr

ВІРШІ ЄДНОСТІ Сотні голосів зійшлися в місті, В слові народилася душа, Не лякали їх погані вісті, Світло не загасло у вірша. Серед ночі небо розривали, Та не стихли вірші на вустах. Навіть діти слово підіймали, Міць надії в юних голосах. Кожен вірш, це зброя, що не згине, Всіх єднала сила голосів. І слова летіли в світлі днини, Мов крилатий вир палких віршів. Там, у центрі міста, знов і знову Все текли рядки, мов вічний струм. Не скорити нашу горду мову, Бо вона — єднання наших дум. Ті вірші вплітали шлях в майбутнє, Все звучало як один акорд. Сто поетів, вільні і могутні, Встановили світовий рекорд! Мирослав Манюк 30.05.2025 Вірш написаний з нагоди Міжнародного Фестивалю РІДхрамПОЕЗІЇ, який проходив з 10:00 25 травня до 10:20 26 травня 2025-го у якому взяли участь понад 100 поетів та поетес з усієї України, і які встановили світовий рекорд з читання поезії.