#архів Спільний похід армій УНР та УГА. Літом 1919 року відбувся спільний похід армій УНР та УГА. ⚔️Під час цього походу була проведена вдала Вапнярська операція, яка призвела до звільнення міста Вапнярка на Вінниччині. Потім об'єднані сили були розділені на три групи та розпочали наступ на Київ, Одесу та Коростень в початку серпня. 📚В результаті самостійних зусиль військ УНР та УГА, без зовнішньої допомоги, вдалося визволити велику територію, включаючи Поділля, Волинь, Київську губернію та деякі частини Херсонської губернії, а також сам Київ.

Що змінили на краще в Бердянську окупанти? Запитує якесь чергове прошмандування-блогер з денере. І показує аж оглядовий майданчик 10 на 10 метрів, який будують уже 2 роки і ніяк не добудують, і – увага!!! - ЛЕЖАЧИХ ПОЛІЦІЙСЬКИХ на Мелітопольському шосе! А в кінці додає "ну там ще багато десь копаються, колупаються". Ось це НІХЕРА СЕБЕ досягнення раси за 1339 днів правління в місті! І адже перебувають напівдурки, які зветься окропом від таких "здобутків"! Абсолютна бездарність, замаскована пропагандою - найпростіша характеристика русни у місті. І навіть не порівнюйте з Україною, руско! В Україні під обстрілами навіть у маленьких селах роблять набагато більше, ніж ви, які приперлися на все готове! Жалюгідні, немічні, жебраки, некомпетентні варвари. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Шокуючий інцидент на Тернопільщині: 15-річний підліток зайнявся сексом зі своєю одноліткою, записав це на відео та поширив серед знайомих — йому загрожує до 12 років ув’язнення, — поліція. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#дати Майк Йогансен (справжнє ім'я Михайло Гервасійович Йогансен) народився 28 жовтня 1895 року в Харкові у родині вчителя німецької мови. Він був видатним українським поетом, прозаїком, перекладачем, критиком, лінгвістом і сценаристом, одним із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ і яскравим представником доби "Розстріляного відродження" — покоління українських письменників і культурних діячів, які були репресовані сталінським режимом. Йогансен відомий як засновник жанру нарису в українській журналістиці. Він любив природу, приділяв увагу поведінці тварин, що відображав у своїх творах. За 17 років творчої діяльності видав 8 збірок поезій, 10 книг прози, а також літературознавчі праці та книги для дітей. У 1937 році Майка Йогансена репресували: 26 жовтня того року його засудили на закритому суді до розстрілу з конфіскацією майна, а 27 жовтня вбили. Його тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі, а символічна могила знаходиться на Лук’янівському цвинтарі. Письменник був реабілітований 1958 року. Майк Йогансен залишив значний літературний спадок і є символом українського літературного авангарду й незламності духу доби "Розстріляного відродження"

📰Мешканців Мелітополя штрафуватимуть на великі суми за відсутність російського месенджера Мах. Розповідає РІА Південь. Окупанти буквально змушують мешканців окупованого Мелітополя та інших ТОТ встановлювати собі на смартфони месенджер Max, яким вони хочуть замінити звичні Телеграми або Whatsapp. У випадку відмови, погрожують штрафувати. «Пока обходимся легкими мерами, штрафами. Если народ не поймет, придется более решительно укреплять позиции Max и других инструментов, направленных на защиту государства», - повідомляє окупаційний депутат. Під «легкими мірами» він має на увазі штрафи у розмірі 15-20 тисяч рублів для початку і 150-200 тисяч рублів для злісних порушників. ☝️Таким чином, люди будуть змушені ставити додаток, яким займається ФСБ, щоб не отримати величезні штрафи. А через це можуть втратити зв'язок із близькими людьми, які перебувають у Європі чи на підконтрольній Україні території. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія Вірш Оксани Мовчан. Читає Олеся Репа. Музика Марк Кармінський "Прощання з літом"

МЧ. НЕСТОРА ЛІТОПИСЦЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО Блж. Нестор (бл. 1056- бл.1114) прийшов у печеру до прп. Антонія і блж. Феодосія, який будував монастир, бажаючи чернечого образу; було йому 17 р. і тоді, хоч не був ще інок, набув чернечої чесноти, наслідуючи життю самих першоначальників свв. Антонія і Феодосія Печеських, від тієї святої двоїни прийняв у всіляку заповідь. Являє-бо в писанні своєму, що мав велику любов до преподобних засновників не словом, але ділом та істиною і що вельми прославляв Бога, бачачи добрі діла, які світяться, тих двох великих світил Руського неба. Після смерті тих преподобних отців блж. Нестор прийняв образ інока від прп. Стефана, ігумена Печерського, потім і на дияконську ступінь від нього ж виведений був; і тоді, бачачи на собі подвійний ангельський сан, чернечий і дияконський, щоб бути в усьому духовним та істинним рабом Божим; добре знав, що сам Бог сказав: «Бог є дух і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в істині вклонятись». Однак являє у відомому своєму писанні, як перемагати духа лукавого, що не поклоняється Господеві, а найбільше невимовним смиренням. Коли братія вирішила викопати мощі прп. Феодосія і перенести їх в Печерську церкву, - тоді був посланий блж. Нестор і, з великою вірою, копаючи вночі, мощі прп. Феодосія викопав і з печери виніс; тоді великим чудесам самовидцем був, як сам про це повідав. Прожив, трудячись у ділах літописання; по тому переставився у вічність, і покладений був у печері, де й досі почиває. З відривного календаря "З вірою в душі" за 27 жовтня. -----------

МЧ. НЕСТОРА ЛІТОПИСЦЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО Блж. Нестор (бл. 1056- бл.1114) прийшов у печеру до прп. Антонія і блж. Феодосія, який будував монастир, бажаючи чернечого образу; було йому 17 р. і тоді, хоч не був ще інок, набув чернечої чесноти, наслідуючи життю самих першоначальників свв. Антонія і Феодосія Печеських, від тієї святої двоїни прийняв у всіляку заповідь. Являє-бо в писанні своєму, що мав велику любов до преподобних засновників не словом, але ділом та істиною і що вельми прославляв Бога, бачачи добрі діла, які світяться, тих двох великих світил Руського неба. Після смерті тих преподобних отців блж. Нестор прийняв образ інока від прп. Стефана, ігумена Печерського, потім і на дияконську ступінь від нього ж виведений був; і тоді, бачачи на собі подвійний ангельський сан, чернечий і дияконський, щоб бути в усьому духовним та істинним рабом Божим; добре знав, що сам Бог сказав: «Бог є дух і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в істині вклонятись». Однак являє у відомому своєму писанні, як перемагати духа лукавого, що не поклоняється Господеві, а найбільше невимовним смиренням. Коли братія вирішила викопати мощі прп. Феодосія і перенести їх в Печерську церкву, - тоді був посланий блж. Нестор і, з великою вірою, копаючи вночі, мощі прп. Феодосія викопав і з печери виніс; тоді великим чудесам самовидцем був, як сам про це повідав. Прожив, трудячись у ділах літописання; по тому переставився у вічність, і покладений був у печері, де й досі почиває. З відривного календаря "З вірою в душі" за 27 жовтня. -----------

#поезія Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки би втекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці.