• Літо в Італії
    Літо в Італії
    15переглядів
  • #Скрябін #Aha #Deftones #SimpleMinds #Reds

    Мої улюблені пісні з літом у назві.
    #Скрябін #Aha #Deftones #SimpleMinds #Reds Мої улюблені пісні з літом у назві.
    Скрябін - Ненормальне лiто
    A - ha - Summer moved on
    Deftones - My Own Summer (Shove It)
    Simple Minds - Someone Somewhere In Summertime
    Reds - Last Year's Summer
    86переглядів Відтворень
  • 🌟 Літо квіткове 🌟
    🌟 Літо квіткове 🌟
    71переглядів 3Відтворень
  • 🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.

    На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства.

    Саме тому історія Львова починається не з польських королів.

    Вона починається з українського князя.

    Лева Даниловича.

    Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.

    Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.

    Він усе життя провів у походах.

    Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим.

    Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.

    Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.

    Переніс столицю до Львова.

    Це сталося близько 1272 року.

    Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.

    Він став політичним серцем Королівства Русі.

    Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи.

    Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.

    Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ.

    Є й красива історія кохання.

    Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.

    Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає.

    Лев був не лише воїном.

    Він був державником.

    За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи.

    Його ім’я пережило століття.

    Бо живе не лише в літописах.

    Воно живе у назві міста.

    Львів — це буквально «місто Лева».

    І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави.

    Історія Львова — це історія багатьох народів.

    Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.

    Але початок цієї історії був українським.

    Її написали Романовичі.

    І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.

    Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦
    🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства. Саме тому історія Львова починається не з польських королів.Вона починається з українського князя.Лева Даниловича.Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.Він усе життя провів у походах.Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим. Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.Переніс столицю до Львова.Це сталося близько 1272 року.Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.Він став політичним серцем Королівства Русі.Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи. Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ. Є й красива історія кохання.Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає. Лев був не лише воїном.Він був державником.За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи. Його ім’я пережило століття.Бо живе не лише в літописах.Воно живе у назві міста.Львів — це буквально «місто Лева».І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави. Історія Львова — це історія багатьох народів.Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.Але початок цієї історії був українським.Її написали Романовичі.І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦
    344переглядів
  • 🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.

    На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства.

    Саме тому історія Львова починається не з польських королів.

    Вона починається з українського князя.

    Лева Даниловича.

    Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.

    Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.

    Він усе життя провів у походах.

    Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим.

    Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.

    Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.

    Переніс столицю до Львова.

    Це сталося близько 1272 року.

    Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.

    Він став політичним серцем Королівства Русі.

    Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи.

    Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.

    Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ.

    Є й красива історія кохання.

    Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.

    Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає.

    Лев був не лише воїном.

    Він був державником.

    За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи.

    Його ім’я пережило століття.

    Бо живе не лише в літописах.

    Воно живе у назві міста.

    Львів — це буквально «місто Лева».

    І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави.

    Історія Львова — це історія багатьох народів.

    Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.

    Але початок цієї історії був українським.

    Її написали Романовичі.

    І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.

    Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦
    🦁 Він і тільки він подарував Україні Львів! Тож, коли поляки називають Львів «споконвічно польським», вони забувають одну просту річ.На той момент, коли польський король Казимир ІІІ уперше захопив Львів, місто вже майже сто років існувало як столиця руської держави Романовичів. Воно було засноване в XIII столітті у складі Галицько-Волинської держави, отримало назву на честь князя Лева Даниловича, а згодом саме Лев зробив його своєю столицею. Лише в середині XIV століття Львів був приєднаний до Польського королівства. Саме тому історія Львова починається не з польських королів.Вона починається з українського князя.Лева Даниловича.Сина короля Данила Романовича — того самого Данила Галицького, якого коронував Папа Римський.Батько залишив йому непросту спадщину. Після монгольської навали державу потрібно було не просто втримати — її потрібно було зробити сильнішою. І Лев не сховався за мурами замків.Він усе життя провів у походах.Ще молодим князем воював поруч із батьком проти татар, поляків, литовців, угорців. Літописці описували його як безстрашнього воїна, який нерідко особисто очолював військо. Сучасні історики називають його одним із найталановитіших полководців династії Романовичів, хоча й відзначають, що часом він був надто запальним і рішучим. Після смерті Данила саме Лев став наймогутнішим правителем Галицько-Волинської держави.Саме він ухвалив рішення, яке визначило історію України на століття вперед.Переніс столицю до Львова.Це сталося близько 1272 року.Відтоді Львів перетворився не просто на велике місто.Він став політичним серцем Королівства Русі.Сюди сходилися торгові шляхи з Балтики до Чорного моря. Тут селилися купці, ремісники, вірмени, німці, русини, євреї. Львів стрімко зростав і ставав одним із найважливіших міст Східної Європи. Цікаво, що навіть сьогодні історики дискутують, хто саме заснував Львів — Данило чи Лев.Більшість сходиться на тому, що місто заклав Данило й назвав його на честь сина, а Лев завершив його розбудову, зробив столицею та фактично подарував йому майбутнє. Без Лева Львів навряд чи став би тим містом, яке знає весь світ. Є й красива історія кохання.Ще молодим князем Лев одружився з угорською принцесою Констанцією, донькою короля Бели IV.Для середньовіччя це був не просто шлюб — це був союз двох королівських домів. Завдяки цьому родина Романовичів стала спорідненою з найвпливовішими династіями Центральної Європи. Існує навіть версія, що Львів отримав свою назву саме приблизно в час весілля Лева, як символічний подарунок спадкоємцю, хоча прямих джерел, які це підтверджують, немає. Лев був не лише воїном.Він був державником.За його правління до держави приєднали Люблінську землю, частину Закарпаття разом із Мукачевом, зміцнили кордони, розвивали міста й торгівлю. Саме тоді Руське королівство залишалося однією з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи. Його ім’я пережило століття.Бо живе не лише в літописах.Воно живе у назві міста.Львів — це буквально «місто Лева».І кожен лев на міському гербі, кожна скульптура, кожен кам’яний лев на львівських вулицях — це нагадування про князя, який колись зробив це місто столицею своєї держави. Історія Львова — це історія багатьох народів.Поляки, українці, вірмени, євреї, німці залишили в ньому свій слід.Але початок цієї історії був українським.Її написали Романовичі.І допоки на Високому Замку майорить український прапор, Львів продовжує пам’ятати свого князя.Лева Даниловича — людину, яка не просто носила ім’я лева. Вона залишила його на карті Європи назавжди. 🇺🇦
    362переглядів
  • 🌱🦋🌱
    З новим днем !
    Нехай цей день буде теплим,
    рідні — здоровими,
    новини — лише добрими,
    а в душі панують тиша й спокій.

    І нехай за вікном нас тішить улюблене літо!

    🌿🌿🦋🦋🌿🌿
    🌱🦋🌱 З новим днем !Нехай цей день буде теплим, рідні — здоровими,новини — лише добрими,а в душі панують тиша й спокій.І нехай за вікном нас тішить улюблене літо! 🌿🌿🦋🦋🌿🌿
    211переглядів 4Відтворень
  • Літо має бути саме таким — кавуновим.Хай воно буде яскравим, ягідним і неймовірно смачним! Таким, щоб солодкий сік стікав по ліктях, а сонце гріло плечі.Це прості моменти, які гріють душу: розрізати величезний кавун на галявині, сміятися без причини і смакувати дні на повну. Не залишайте нічого на потім — з’їжте найкращий шматочок прямо зараз!
    Літо має бути саме таким — кавуновим.Хай воно буде яскравим, ягідним і неймовірно смачним! Таким, щоб солодкий сік стікав по ліктях, а сонце гріло плечі.Це прості моменти, які гріють душу: розрізати величезний кавун на галявині, сміятися без причини і смакувати дні на повну. Не залишайте нічого на потім — з’їжте найкращий шматочок прямо зараз!
    1
    111переглядів
  • ДИВНЕ СЕЛО
    Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

    Микола лише сміявся.

    — А ще є третій вид.

    — Який?

    — Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

    Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

    — Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

    У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

    — Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

    У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

    — Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

    — Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

    — Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

    Сміялися всі.

    До вечора кузов був заповнений майже доверху.

    — Може, вже додому? — запитав Микола.

    Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

    — Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

    — У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

    Дорога ставала дедалі вужчою.

    Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

    Навігатор мовчав.

    Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

    Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

    Жодного магазину.

    Жодної вивіски.

    Навіть собаки не гавкали.

    Дмитро взяв гучномовець.

    — Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

    Відгук луною покотився між хатами.

    Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

    Наче давно чекав саме на них.

    — Старовину шукаєте?

    — Буває.

    — Ходімо.

    Дід повів їх до старої комори.

    Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

    Той був дивний.

    Без жодної іржі.

    Наче його зробили вчора.

    Стрілка повільно оберталася сама по собі.

    — Не працює? — запитав Микола.

    — Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

    — І що він показує?

    — Не північ.

    — А що?

    — Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

    Хлопці засміялися.

    — Гарний жарт.

    — Це не жарт.

    Дід раптом став серйозним.

    — І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

    — Чому?

    — Бо тоді село прокидається.

    Микола підморгнув Дмитрові.

    — Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

    Старий не відповів.
    Лише тихо промовив:
    — Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

    Микола засміявся.
    — Це загадка чи інструкція?

    Дід повільно похитав головою.
    — Ні те, ні інше.

    Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
    — І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

    У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

    Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

    Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

    Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

    Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

    — Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

    Вони рушили.

    За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

    На екрані блиснуло повідомлення:

    «Місцезнаходження не визначено».

    — Дивно...

    Він відкрив карту.

    Дорога була.

    Ліс був.

    А села... не було.

    Ні назви.

    Ні позначки.

    Наче його взагалі не існувало.

    — Миколо...

    — Що?

    — Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

    У цей момент колеса різко пішли вбік.

    «Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

    Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

    Микола дістав телефон.

    — Немає мережі...

    Дмитро теж подивився на свій.

    Жодної поділки.

    Жодного сигналу.

    Лише тиша.

    Дмитро першим вискочив із машини.

    — Спробуй ще раз!

    Микола натиснув на газ.

    Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

    — Дарма...

    Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

    — Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

    Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

    На порозі стояла молода жінка.

    Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

    — Добрий вечір.

    — Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

    Жінка уважно подивилася на них.

    — Можна.

    Хлопці вже зраділи.

    — Але не в хаті.

    — Чому?

    — Так треба.

    Вона усміхнулася ще привітніше.

    — Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

    — Та нам більше й не треба.

    Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

    — Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

    Вона на мить замовкла.

    — Не виходьте.

    — А хто може кликати?

    — Тут уночі багато хто ходить.

    І зачинила двері.

    ---

    Сіно пахло літом.

    Надворі шумів дощ.

    — Добра господиня, — сказав Микола.

    — Ага...

    Дмитро згадав діда.

    «...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

    — Послухай...

    — Що?

    — А може, той дід не жартував?

    — Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

    Вони засміялися.

    І незабаром заснули.

    ...

    — Дмитре...

    Хтось тихо покликав.

    Він розплющив очі.

    Микола спав.

    — Дмитре...

    Голос лунав просто за дверима.

    Тихий.

    Добрий.

    Майже знайомий.

    Він уже хотів відповісти...

    Та раптом пригадав слова діда.

    «Не відповідайте...»

    Дмитро лише штовхнув Миколу.

    — Чуєш?

    Микола мовчки кивнув.

    Тепер голос кликав уже його.

    — Миколо...

    Потім обох.

    Повільно.

    Наполегливо.

    Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

    Під дверима зашаруділо.

    Наче хтось ходив колами.

    Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

    Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

    Спина зігнулася.

    Волосся стало довгим і сивим.

    Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

    Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

    Сіно почало ворушитися саме по собі.

    Дмитро перехрестився.

    — Тільки мовчи...

    Стара раптом спинилася.

    Понюхала повітря.

    І прошепотіла:

    — Вийдіть... я знаю, що не спите...

    Двері самі скрипнули.

    Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

    Так минула, здавалося, ціла вічність.

    Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

    ---

    На подвір'ї було тихо.

    Із хати вийшла та сама молода жінка.

    Усміхнулася.

    — Добре спалося?

    Хлопці мовчки кивнули.

    Вони не стали нічого питати.

    Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

    Та незабаром зрозуміли...

    Вони їздять по колу.

    Ось стара криниця.

    Ось місток.

    Ось покинутий млин.

    І знову...

    Та сама хата.

    Те саме подвір'я.

    — Ні... цього не може бути...

    Вони звертали на інші дороги.

    Повертали назад.

    Їхали навпростець.

    Та щоразу опинялися в тому самому місці.

    Микола мовчки відкрив бардачок.

    — Компас...

    Вони обоє згадали слова старого.

    Дмитро відкрив кришку.

    Стрілка шалено крутилася.

    Потім раптом завмерла.

    І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

    — Туди?!

    — Іншого вибору немає.

    Микола повернув кермо.

    «Газель» повільно покотилася між деревами.

    Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

    За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

    Попереду блиснула знайома траса.

    Телефони одночасно ожили.

    На екранах з'явився мобільний зв'язок.

    Навігатор спокійно промовив:

    — «Маршрут побудовано».

    Дмитро озирнувся.

    Позаду був лише ліс.

    Ні села.

    Ні хат.

    Ні старого млина.

    Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

    Лише вітер шелестів листям.

    Микола мовчки закрив компас.

    — Знаєш...

    — Що?

    — Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

    Дмитро розсміявся.

    — І я теж.

    Біла «Газель» рушила далі.

    А старий компас тихо лежав у бардачку.

    Його стрілка спокійно показувала на північ.

    Наче тієї ночі нічого й не сталося.
    ДИВНЕ СЕЛОДмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.Микола лише сміявся.— А ще є третій вид.— Який?— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...Сміялися всі.До вечора кузов був заповнений майже доверху.— Може, вже додому? — запитав Микола.Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.Дорога ставала дедалі вужчою.Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.Навігатор мовчав.Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.Жодного магазину.Жодної вивіски.Навіть собаки не гавкали.Дмитро взяв гучномовець.— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..Відгук луною покотився між хатами.Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.Наче давно чекав саме на них.— Старовину шукаєте?— Буває.— Ходімо.Дід повів їх до старої комори.Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.Той був дивний.Без жодної іржі.Наче його зробили вчора.Стрілка повільно оберталася сама по собі.— Не працює? — запитав Микола.— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.— І що він показує?— Не північ.— А що?— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...Хлопці засміялися.— Гарний жарт.— Це не жарт.Дід раптом став серйозним.— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.— Чому?— Бо тоді село прокидається.Микола підморгнув Дмитрові.— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.Старий не відповів.Лише тихо промовив:— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.Микола засміявся.— Це загадка чи інструкція?Дід повільно похитав головою.— Ні те, ні інше.Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.Вони рушили.За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.На екрані блиснуло повідомлення:«Місцезнаходження не визначено».— Дивно...Він відкрив карту.Дорога була.Ліс був.А села... не було.Ні назви.Ні позначки.Наче його взагалі не існувало.— Миколо...— Що?— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.У цей момент колеса різко пішли вбік.«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.Микола дістав телефон.— Немає мережі...Дмитро теж подивився на свій.Жодної поділки.Жодного сигналу.Лише тиша.Дмитро першим вискочив із машини.— Спробуй ще раз!Микола натиснув на газ.Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.— Дарма...Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.На порозі стояла молода жінка.Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.— Добрий вечір.— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?Жінка уважно подивилася на них.— Можна.Хлопці вже зраділи.— Але не в хаті.— Чому?— Так треба.Вона усміхнулася ще привітніше.— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.— Та нам більше й не треба.Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...Вона на мить замовкла.— Не виходьте.— А хто може кликати?— Тут уночі багато хто ходить.І зачинила двері.---Сіно пахло літом.Надворі шумів дощ.— Добра господиня, — сказав Микола.— Ага...Дмитро згадав діда.«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»— Послухай...— Що?— А може, той дід не жартував?— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.Вони засміялися.І незабаром заснули....— Дмитре...Хтось тихо покликав.Він розплющив очі.Микола спав.— Дмитре...Голос лунав просто за дверима.Тихий.Добрий.Майже знайомий.Він уже хотів відповісти...Та раптом пригадав слова діда.«Не відповідайте...»Дмитро лише штовхнув Миколу.— Чуєш?Микола мовчки кивнув.Тепер голос кликав уже його.— Миколо...Потім обох.Повільно.Наполегливо.Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.Під дверима зашаруділо.Наче хтось ходив колами.Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.Але це вже була не та усміхнена молода жінка.Спина зігнулася.Волосся стало довгим і сивим.Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.Сіно почало ворушитися саме по собі.Дмитро перехрестився.— Тільки мовчи...Стара раптом спинилася.Понюхала повітря.І прошепотіла:— Вийдіть... я знаю, що не спите...Двері самі скрипнули.Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.Так минула, здавалося, ціла вічність.Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.---На подвір'ї було тихо.Із хати вийшла та сама молода жінка.Усміхнулася.— Добре спалося?Хлопці мовчки кивнули.Вони не стали нічого питати.Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.Та незабаром зрозуміли...Вони їздять по колу.Ось стара криниця.Ось місток.Ось покинутий млин.І знову...Та сама хата.Те саме подвір'я.— Ні... цього не може бути...Вони звертали на інші дороги.Повертали назад.Їхали навпростець.Та щоразу опинялися в тому самому місці.Микола мовчки відкрив бардачок.— Компас...Вони обоє згадали слова старого.Дмитро відкрив кришку.Стрілка шалено крутилася.Потім раптом завмерла.І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.— Туди?!— Іншого вибору немає.Микола повернув кермо.«Газель» повільно покотилася між деревами.Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.Попереду блиснула знайома траса.Телефони одночасно ожили.На екранах з'явився мобільний зв'язок.Навігатор спокійно промовив:— «Маршрут побудовано».Дмитро озирнувся.Позаду був лише ліс.Ні села.Ні хат.Ні старого млина.Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.Лише вітер шелестів листям.Микола мовчки закрив компас.— Знаєш...— Що?— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.Дмитро розсміявся.— І я теж.Біла «Газель» рушила далі.А старий компас тихо лежав у бардачку.Його стрілка спокійно показувала на північ.Наче тієї ночі нічого й не сталося.
    4
    1Kпереглядів
  • Літо
    Літо
    54переглядів
  • Знов день, насичений подіями!

    Якусь кількість років тому я вперше стала мамою!!!
    Пишаюся своєю Ганною-старшою!!!
    Така вдала донечка в мене вийшла, щоб вона мені була здорова та щаслива! Й щоб всі-всі її мрії збувалися!!!

    Дуже хотілося б обійняти донечку, чмакати десь у скроні й шепотіти у вухо щось маммммське…
    Та поки що в мене відсутня така можливість…

    Тому займаюся тим, до чого в мене є можливість дістатися?:)

    Визбирала півтора відра огірків!
    Консервний завод імені Пані Прапор функціонуватиме далі!:)
    Крутитиму літо в банки!:)
    Знов день, насичений подіями!Якусь кількість років тому я вперше стала мамою!!!Пишаюся своєю Ганною-старшою!!!Така вдала донечка в мене вийшла, щоб вона мені була здорова та щаслива! Й щоб всі-всі її мрії збувалися!!!Дуже хотілося б обійняти донечку, чмакати десь у скроні й шепотіти у вухо щось маммммське…Та поки що в мене відсутня така можливість…Тому займаюся тим, до чого в мене є можливість дістатися?:)Визбирала півтора відра огірків!Консервний завод імені Пані Прапор функціонуватиме далі!:)Крутитиму літо в банки!:)
    144переглядів
Більше результатів