Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги. Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки. — От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?! Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав. Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі. — Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут! Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв. Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі. Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася. — Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки! Я навіть трохи образився. Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися? Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою. Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі. — От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має. Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення. Але жінка вже не слухала. Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини. А я ріс сам. Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!» Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів. Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи. Але до мене зверталися переважно з претензіями. — Чого ти розрісся? — Чого колешся? — Чого стирчиш посеред дороги? Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору. Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися. Літо видалося спекотним. Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути. Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць. — Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою! Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці. — От що означає справжня краса! Я мовчки дивився на цю ідилію. Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід. Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався. Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися. Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку. — Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор? Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі. За кілька хвилин він уже хропів. Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити. Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю. — Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап! Пес лише позіхнув. Увечері він пішов, навіть не попрощавшись. Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався. Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка. Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість». Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається. — А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос. Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па. А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти? Горобець нахилив голову. — Не ображайся. Я просто здивувався. Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом. Невдовзі на квітку прилетіли бджоли. — О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них. — І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати. Вони заходилися працювати. Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи. Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку. А для себе самого я був просто будяком. І цього, виявляється, цілком достатньо. Одного ранку знову з’явився чоловік із косою. Побачивши мене, він зупинився. — О! Та ти ще й зацвів! А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес! Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю. — А я думав, що ти зовсім нікчемний. Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола. — Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають. Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено. — Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь. І пішов далі. Я проводжав його поглядом. Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало. Мені хотілося крикнути йому вслід: — Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити? Звісно, я нічого не крикнув. Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший. Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки. Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі. Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього. Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут. І я виріс. Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю. Я виріс будяком. З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було. Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму. Але й гіршим я не став. Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання. І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець. Я ж чув це регулярно. Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так: Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення. А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном. Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту. Тож я й далі ростиму край дороги. Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері: — Мамо, а що це за гарна рослина? І мати відповість: — Це будяк, доню. А дитина неодмінно перепитає: — А чому його всі не люблять? І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь. Іноді вони починаються просто з бажання придивитися. А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа. Бо я — будяк! ----- https://korop.gt.tc/

Дума про славетного й грізного отамана Томаша Шелбієнська (що у заморських землях кличеться Томасом Шелбі) — великого стражника Бірмінгемського та кошового керманича відважного лицарства «Гострих Картузів». На всі прикордонні землі гриміла слава про його крутий норов та промисли, а вороги блідли, зачувши про гострі леза, що їх козаки Шелбієнська зашивали під криси своїх кашкетів для особливого «гоління» супостатів. Проте літописи утаємничили головне диво. Мав отаман пристрасть велику — запеклі герці козаків із рідного полку «Бермінгем Сіті». І дивився він на ті бойовища не через підзорну трубу, а через Магічне Вікно (вульгарно названий у народі «Телевізор»)- на той час єдине на весь піднебесний світ дзеркало рухомих світлотіней, викуване за секретними кресленнями сивих алхіміків. Жоден король чи султан земний не мав доступу до цієї таємниці. Коли Томаш сідав перед цим чаклунським екраном, світ навколо завмирав. Навіть коли судді годинами ворожили над кожним голом через таємне чарівне люстерко VAR (Відео-Астральне Розпізнавання), отаман сидів непорушно, палячи люльку і пускаючи густі сизі хмари. Якось під час великого копаного фіналу, коли «Бермінгем Сіті» розносив у тріски супротивника, підступні таті вирішили вкрасти коней зі стайні отамана. Вони гадали, що магічне вікно повністю засліпило Шелбієнська. Але залізна підкова, прибита над порогом, задзвеніла, відчувши дух чужинців. Розгніваний Томаш, якого відірвали від святого видовища, не став гукати січову варту. Він лише повільно поправив свій грізний картуз і вийшов на ґанок... Старі люди кажуть, що крики тих нещасних злодіїв долетіли аж до самого Лондона, а перелякані ворони не сідали на маєток Шелбієнська ще три роки. Повернувшись до хати, отаман спокійно витер шаблю, глянув на диво-екран і сухо промовив: — Шоу повинно продовжуватись. Будова технічна: Міра: Довжина — 230 мм, ширина — 162 мм (сам же лик — 81 х 101 мм). Товщина велика — 15 мм (де лик міститься), а мала — 7 мм. #peakyblindersart #thomasshelbyart #гострікартузи #томасшелбі #sodacanart

🚙 Мам, тат, скиньте на «Ленд Крузер»! Як батьки-мільйонери допомагають збагачуватися топчиновнику Київської ОВА? Перший заступник голови Київської ОВА Сергій Білецький опинився в центрі журналістського розслідування! 💰 За даними «Телеграфу», лише за літо посадовець придбав новенький Toyota Land Cruiser Prado за понад 3 мільйони гривень, а його родина оформила будинок у Борисполі вартістю 3,3 мільйона! 👀 Найцікавіше — подружжя задекларувало 2,9 мільйона гривень подарунків від батьків. Причому 800 тисяч чиновник отримав буквально за день до купівлі позашляховика! А поки родичі дарують мільйони, дружина посадовця отримала ще й тисячу гривень державної «зимової підтримки». ❗️ Журналісти ставлять питання про походження таких щедрих подарунків, адже активного бізнесу батьків у відкритих реєстрах не знайшли.

Жовтий рівень Було, пройшло,... Кудись пішло, пошкандибало літо, Забувши парасольку на межі. І небо стало жовтим і сердитим, І вітер щось нашіптує в душі. Жовтневий день поволі осідає, На мокрий дах, на стомлені сади. А сонце крізь тумани позирає, Немов не знає, де знайти сліди. Вже ранок пахне димом і дощами, Вже вечір рано стукає в вікно. І хмари пропливають табунами, Немов кіно, якого й не було. Та що нам до похмурої погоди, До мокрих лавок, холоду й дощу? У жовтні теж бувають епізоди, Заякі літу дякувать мушу́. Бо жовтий рівень — зовсім не тривога, Не знак біди, не вирок для тепла. Це осені неспішна перемога, Що літо непомітно відвела. І хай собі шканди́бає за обрій, Хай листя пише жовті письмена, — Допоки світ на диво ще хоробрий, У кожній осені живе нова весна.

Всі прагнуть до раю, але вмирати ніхто не поспішає Я давно помітив одну дивну людську особливість. Всі прагнуть у рай, але вмирати ніхто не хоче Усі хочуть, але... бажано... трохи пізніше. Я теж не виняток. — Ну що, готовий? — іноді питаю себе. — До чого? — До раю. — Готовий. — А якщо сьогодні? — Ти що, жартуєш? У мене ще картопля не викопана. І щоразу знаходиться якась надзвичайно поважна причина залишитися. Комусь треба доробити ремонт. Комусь — виростити дітей. Комусь — дочекатися пенсії. А комусь просто цікаво, чим закінчиться наступний сезон улюбленого серіалу. Виходить дивна річ. У рай хочеться всім. А квиток ніхто не поспішає отримувати. Ми взагалі дивовижні створіння. Часто бурчимо, що життя важке, люди нестерпні, погода кепська, новини страшні. А потім варто лише подумати про кінець... — Ні-ні, я ще трішечки поживу. І раптом життя вже не таке й погане. Я іноді уявляю, що стою перед небесною брамою. — Заходьте. — Дякую... А можна я ще хвилин на сорок назад? — Навіщо? — Я світло на кухні не вимкнув. Підозрюю, що більшість із нас знайшла б ще сотню причин повернутися. Бо справа, мабуть, не тільки в раї. Справа в тому, що ми страшенно звикаємо до життя. До запаху кави. До першого снігу. До друзів. До випадкових розмов. Навіть до власних турбот. Людина — дивна істота. Скаржиться на понеділок. Але дуже хоче дожити до вівторка. — Чого ти боїшся? — питаю себе. — Не знаю... — Смерті? — Ні. Мабуть, того, що більше не побачу всього цього безладу. І мені самому смішно від цієї відповіді. Адже ми щодня називаємо світ божевільним, але все одно не хочемо з нього йти. Може, саме це і є найкращим компліментом життю. Ми можемо сперечатися про те, що буде потім. Будувати теорії, читати книги, шукати докази. Але коли справа доходить до практики, усередині прокидається маленька, вперта людина й каже: — Рай, звісно, чудово... — Але давай спочатку ще одну весну. І ще одне літо. І ще одну осінь. А там уже... побачимо. Бо всі прагнуть у рай. Та ніхто не хоче пропустити сьогоднішній захід сонця.Як на мене, саме в цьому й полягає найкумедніший парадокс людини: вона мріє про вічність, але закохана в кожен новий день свого тимчасового життя.

День сьогодні… Зранку новини такі, що про толерантність жодного разу не згадується?… Погода ще… Всю ніч дощ полоскав довкілля… Й холод… Вже й бабине літо закінчилося… Щоб вийти зі стану тотальної ннннненависті та ррррроздратованості, придумую собі якісь завдання!? Горіхи збираю. Зграю годую. Яблучка з сараю в хату перачу. Прибираю. Пралку завантажую. Ставлю тісто в хлібопічку? Вона чесно вмикається, бадьоро гуде! Тісто робити відмовляється! Прапорець в ній не крутиться взагалі!!! Років сім вона в мене працювала? Якщо не більше? Напрацювалася?… Замішую те тісто руками в мисці. Поки воно підходить, ставлю на плиту смажитися мариновану капусту. Щоб з нею ж пиріжків потім наваяти! Біжу до льоху по борщову заправку для капусти! Накидала в торбу ще якихось банок!:) Нащось же ж я ті банки увесь сезон крутила?:) Кетчупу минулорічного знайшла до бббббєніної матусі!:))) Якого нема!:) Ще навесні чи напочатку літа відряджаю по консервацію дружню словʼянську родину, яка тепер також мешкає в нашому селі!:) Беруть ОДНУ баночку кетчупу й ббббррррешуть, що вона остання!:))) Й я ж їм вірю??? Й старанно цьогоріч кетчупи ваяю десятками банок!:) Бо нема?:) Витаскала з льоху й бутильок квашених помідорів! Поливаю окропом його кришку тугу, пластикову… Бо інакше не відкриєш? Й в мене рррррепається кххххям бутильок!!! Ччччччьотенько навпіл… Таааааа їїїїтіть його нехххай??? Перекладаю все добро в миску!!! Капуста смажиться! Пахняє на всю хату!:) Я сміюся й розповідаю колежанці, що до мене на каву заскочила, як декілька минулих життів тому, в часи раннього ЖЖ, хтось там авторитетно оголошував, що запах смаженої капусти, то запах бідності?:) Наклепала цілу миску пиріжків бідняцьких! Сссссмачні!!! А ще какао наварила!:) Яке дуже до пиріжків смакує!:) Залишила в кухні Ірина Олександрова. Контролювати картоплю на плиті. А сама пішла вляглася? Так від мене шкоди менше?:)

РЙ. Повертаються графіки вимкнення електроенергії. За бортом бабине літо! Ууууу кухні осіння страва з вирощених власноруч овочів! Рейд по крамницях вдалий! Фаршированим перцям взимку бути! Ви як там?

Українська тенісистка🤩 Марта Костюк відвідала показ TOM FORD весна/літо 2027 у межах Тижня моди в Парижі, який відбувся 30 вересня на Вандомській площі #tennis #спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові прихильники ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Зранку прокинулася з купою питань?:) Хххххто я? Де я? Й що взагалі відбувається, коли мені щщщщось боляче коле голову? Й не в одному місці, а в багатьох??? Ще й ніс нестерпно чухається?:))) Розплющую очі, ніхолери не бачу!:) Тільки щось приголомшливо мммммирчить й пппплямкає мені в фізіомордію!!!:) Ніс мій впертий в чийсь білий та кудлатий грудак!:) Ага!:) Та то ж моя кішка Жужала!!!:) З початку весни вона мене покинула й за увесь цей час жодного разу не приходила спати на мою канапу!:) Прийшла осінь й Жужала повернулася в родину!:) Й хто ще, як не вона попіклується про рівень гігієни власниці?:) Обома руками тримає мене за башку, пппппазурами ввввчепилася в шкіру й якісно вибирає мені «бліх»!:) Із задоволенням!:) Пппплямкаючи, муркаючи, зубʼями так: клац-клац-клац!!!:) Після такого сеансу акупунктурного пазуристого вкалування сон як рукою зняло!:) Й бадьоро-весело я вирушила звершувати щось корисне!:) Поки я витрухалася з хати, вже повне обійстя колежанок набігло! Від них я й взнала, що сьогодні вже жовтень??? Тю? Як жовтень? Коли жовтень? А вересень же ж де? А літо взагалі було?… Колежанок чаями-кавами пригощала, ррррозігнала всіх й таки дісталася городу!:) Настригла петрушки! Насмикала моркви, нашаткувала її мʼясорубкою! Натаскала з сараю трилітрових слоїків й їх намила! Перемила півтора відра помідорів! Залишки перців навіть не різала!:) Дуже вони капирошні залишилися в господарстві! Цілком в банки пхала! Добре, що мелений часник в мене вже був!:) Квашені помідори будуть! Як баба Надя моя казала, помінальні!:) Бо їсти їх родині дозволяла не раніше сорокового дня?:) На її думку, за цей час в зелених помідорах нейтралізувався отруйний соланін? Скільки років нема баби Наді, а її авторитет досі для мене є непохитним, непокобелимим!:) На трилітровий слоїк дві столових ложки солі, по одній цукру й сухої гірчиці, 50 грам горілки (!!!), вода з крану! Стоять банки в хаті, поки процес квашення стартує. Потім синочок витаскає до льоху!:) Які там за смаком вийдуть помідори, я традиційно не знатиму!:) Бо не вживаю їх ні в якому варіанті!:) Перепрошую, ррррігаййййууу від усього помідорного!:) Моркву й перці з тих банок їстиму!:) Оооооото тільки бурхливо фінішувала!!! Й цей… Може ж, я фінішувала не тільки сьогодні з останніми в сезоні 2026 помідорами? Може ж, я взагалі закінчила консервативну діяльність цьогоріч?:) Овочі, які потребують утилізації, в городі дощенту визбирані? Фруктів - давно нема? То й що?:) Офіційно оголошувати закриття сезону?:) Чи це ще не точно?:) Чи я ще щось придумаю собі?:))) Це я так розмірковувала якийсь час?:) Недовгий!:) Бо ще одна колежанка наділила мені цебро перців!!!:))) Вже у дворі ніч, а тут вона з перцями!:) Ви там як?

Осінь вже тут. А значить, час діставати худі. Те саме, яке рятує, коли зранку «ще літо», вдень «ну наче нормально», а ввечері хочеться загорнутися в ковдру 😄 Оверсайз-худі – одна з тих речей, яку легко носити щодня: з джинсами, спортивними луками, поверх футболки чи просто як затишний верх. Зроби його унікальним! У FATLINE можна обрати худі та додати на нього власний принт — улюблену фразу, мем, ілюстрацію, фото, малюнок дитини, символ, який має значення саме для вас. І годі шукати «те саме худі» по магазинах. Ви просто створюєте його самі. Обирайте худі та створюйте свій принт у FATLINE. ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реструируйтесь, чтобы отримати внизу на свое замовление https://www.fatline.com.ua/#64494 #ДрукНаОдязи #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичныйОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопингОнлайн #ДрукНаОдязи #УкраїнськийШопинг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопинг #покупки #купить #купую #торговля #магазин #шопоголик