#поезія Колискова хлопчику-сироті Ніч лягає на місто Чорним важким котом, Накриваючи спішно Темрявою-щитом. Небо зорі розсипле В теплу котячу шерсть. Буде спокій та тиша, Й місяця білий серп. Закружляють комети, Сни несучи в хвостах. Ти дрімай, хай під пледом Теплиться муркота. Спи, не слухай тривоги – Їх проковтне туман. Хай насняться пригоди, Море та помаранч Сонця, злитого в захід, Спи, люлі-лю, малий. Хай у сон прийде мама Й знову все, як колись: Берег, встелений рястом, Сміхом налитий день, В річці плещешся з татом, Човен кудись пливе. Спи, малий, забувайся, Що залишився сам. Війни не обирають, Хто тепер сирота. Через смуту і втрати Вийди у світ з добром. Спи, хай нічка вусатим Буде тобі котом. 03.09.2025 Олеся Репа

#поезія Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. Уляна Лисиця

#поезія Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. zapyskyneofitky

#поезія Тиша до тиші, долонями до душі, Світ завмирає, розгублений і німий, Світ зупиняється й не хоче більше спішити, Він хоче вростати у кожну маленьку мить, У кожен світанок, у кожну зоряну ніч, У погляд, у дотик, у ніжне - "поспи, я тут", І він розуміє, що це все тимчасово вічне, І єдино важливим є просто повністю бути. 12.10.2025 Іра Спірідонова

#поезія Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. lysychkazlisu

#поезія «БЕЗ ТЕБЕ» Я не вірю очам, коли дивлюсь в твої — Вогники граються в них, як тоді. Наші тіла у поцілунках зійшлись, Ми знов одне ціле, як і колись. По старій дорозі гуляємо пішки, У тебе — найкраща у світі усмішка. Шепочеш на вухо знайомі слова: «Ти навіки є мій, я навіки твоя». Палаєш бажанням від ніжних тих слів, Які я казав і спинитись не міг. Я — атеїст і жахлива людина, Та доля мені дарувала богиню. Серце в танок, і душа оживає, Коли ти говориш так щиро: «Кохаю». Сплять за вікном і мальви, і рута, А ми до світанку не в змозі заснути. Ти раптом зникаєш із подихом вітру, Тануть в пітьмі яскраві палітри. Не хочу назад… Благаю — не треба! Та я прокидаюсь. Самотній. Без тебе. 08.09.2025 Netuteshniy

#поезія Дощ одшумів... І знову все ясніє у співі птиць, і зелень запашна в твоїх очах одсвічує, Маріє, немов на тебе молиться вона, а з нею — й я, квітки й рожеві води, вершини гір, поля й морський прибій... Ти — мрія мрій. У дзеркалі природи, як і в мені, відбився образ твій. © Володимир Сосюра

#поезія сотня життів, ч. 2. знаєш, часом, коли так хотілось мовчати, все забути і просто безцільно іти, не виходячи з меж однієї кімнати, я пірнав у нові світи. я виловлював спогади з пам'яті крові і відновлював віру, стрибаючи з веж. я вбивав, не чекаючи права на сповідь, бо ніщо не є істинним. істина - теж. я був орком, що йшов через Темні Ворота і людським піхотинцем у сутичці з ним. та у битві за долю всього Азерота ми стояли спина до спини. я платив за усе дорогою ціною, на шляху крізь портали, сніги і вогонь. я зліпив себе сам: із дитини - в героя, на якого чекав Альбіон. я у битві ту'умів здолав Алдуїна, і здригалися вежі, коли я кричав. я був Корво на стінах і Гарретом в тінях, не маючи навіть меча. я молився Альмсіві - і гоїлись рани. і очоливши гільдії, клани і Храм, я пив шейн на просторих терасах Сурана і давав настанови богам. моя доля вплелася в десятки історій! моя слава гриміла на цілі світи! за спиною - багато. хай що там говорять... я прожив сто життів. а ти? Ніколассон

#поезія Дивлюсь на все спокійними очима (Давно спокійний бути я хотів) І вже не тішить вишукана рима, А біль її шукати — й поготів! Коли дійшов за ранній біль розплати — Збагнув усю непереможність днів, Чи потребуєш час твій марнувати На лад закінчень, суфіксів і пнів? Ні, на вуста усмішкою гіркою Ляга мовчання мудрого печать... Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою, Дар розуміти, знати і мовчать! © Євген Плужник

#поезія Ти так любиш міняти місцями вірші і молитви, Говорити про кроки назовні і кроки углиб, Про зачинені двері і вітром розчинені вікна, І що видих насправді так само важливий як вдих, Ти так любиш дивитись, як осінь стікає на землю, Як проходить крізь хмари, крізь клени, Крізь ранки і сни, І як десь там у грудях стає чомусь легко і тепло, Коли замість короткого "я", вимовляється "ми". 11.10.2025 Іра Спірідонова