#поезія Вечірній сон. I спогади. I дощ колише світ розпуклого ясмину. Бездомний вітер. Спи, маленький сину, спи, сину мій маленький, коли хоч. Немає мами нашої давно — вертала, поспішала, забарилась. Надворі дощ і ллє як із барила. Заснеш — і чуєш: торготить вікно. Здається, хтось підійде до дверей, проситиме негоду переждати. Ти ж, синку, спи і не питай про матір, I більше не загадуй наперед, бо не стоїть хвилина на хвилині, хвилина на хвилині не стоїть. Нехай тобі бодай у сновидінні появиться очікувана мить. Василь Стус

#поезія Усе моє, все зветься Україна Буває часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, - оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є - дорога, явори, усе моє, все зветься - Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори. Ліна Костенко

#поезія Спи, мій хороший, рідний, ніч зафарбує чорним мапу забутих істин, карти зів’ялих снів. хтось їх підкинув тихо нам під повіки вчора, виліз на підвіконня, випав і почорнів. знаки вповзали в очі, ніби нічні потвори, зерна котились в ніздрі запахами землі. бачиш, вільшанка стелить тепле гніздо у горлі, сяє бурштин на сонці, стигне пекуча сіль. рідний назвався богом, аби втекти із дому: вибіг без документів, не пояснив причин. скрипи дверей вдавали звуки церковних дзвонів, бог мій пірнув у воду з вигуком «не дзвони». сипались в горло фрази, мліли і застрягали, серце тверділо ридма – вийди і не тривож, дар викидати швидко з пам’яті все погане став мені лиш прокляттям вити за всім хорошим. снився мені, ввижався, в вікна дивився зранку, в спину йому кричала: рідний, побудь хоч трошки. я б ще роки кричала – тільки тепер не можу: тепле гніздо у горлі звила мала вільшанка. пам’ять облізла снами, тнула повіки скельцем, блимавки мерехтіли, гнали в туман і дим, я серед них зібрала сотні брехливих версій. щоб розгадати карти, щоби вкінці знайти бога чи чоловіка. думай, безумна, думай, йди за молочним світлом висохла до води: плаває тіло боже в чорнім гідрокостюмі, плаває твій коханий в вариві чорноти. знаки виводять рибку, рибка стає люстерком, все це мені здається – вибратись і втекти. я ж бо в люстерку гола, з каменем в зоні серця, сяє лускатим сонцем в грудях моїх бурштин. в грудні мій бог вернувся, тричі в вікно постукав, зморщений від вологи, згоден на самосуд, радо скидали лиця висохлі незабудки, люди від нас втікали: бог мій зів’яв і схуд. в снах тих немає правди, глузду, розгадки, суті, той, що лежить на грудях, той, що не йде до рук – просто набита сіллю вицвіла лялька вуду, дивна моя розрада, мій ідеальний трюк. спи, мій хороший, рідний, в теплих тілах опудал, кров’ю моєю впийся, знаками прорости, довго тебе плекало і воскресило в грудні серце моє – бурштин. Герда Соняш

#поезія Ти сонечком для мами світиш з неба… Руки до крові стерті. – Не відступати! – був наказ. – Мамо, я не боявся смерті. Загинув в бою за вас… Два роки чую голос сина: – Мам! Ти чекаєш журавликів весною. Вісточку про себе з ними дам. Сумуєш рідна, плачеш ти за мною. Я посміхаюсь сонечком до тебе. Зорею уночі свічу до хати. Мамо, ти колись прийдеш на небо, Тебе з квітами я буду зустрічати… Був за кордоном, як про війну почув. Вернувся Україну захищати. Відважний, і рішучий був. Служив в АТО, зброю умів тримати… Його спинити не шукала слів. Син народився з автоматом, в берцях. Військовим бути з дитинства хотів, Полумʼям воїна горіло його серце. В самому пеклі був… Не нарікав. Молилася щодня за сина Богу. – Я повернусь живим! Мені казав і свято вірив в нашу перемогу. Перед очима досі домовина… Той день страшний ще в памʼяті болить. Почула, звістку, вбили мого сина… Чула вже не раз. – Пишайся ним. Та як пишатись смертю може мати, Що поховала сина молодим? Два роки за ним плачуть стіни хати. Нехай не зараз, у інших світах. Ми колись зустрінемось з тобою. Знаю синочку, ти на небесах. Туди щодня ідуть з війни Герої. Тих проклинаю, хто приніс війну. Голос синочка нам приносить вітер. – Мамо, розбуди мене від сну. Хотілось жити! Так хотілось жити… Соломія Українець

#поезія А можна я пройду крізь всі оті "не можна", Повз сумніви і страх, зневіри і жалі, І кожен новий крок й нова дорога кожна, Щось змінить у мені, щось створить у мені, Щось з'явиться на світ, що дійсно є важливим, Щось тепле до мурах, щось справжнє і живе, Й пройде цілющий дощ і змиє зайве злива, І зникне навіть слід від вигаданих меж. 21.08.2025 Іра Спірідонова

#поезія Чи сплять солдатські матері? Нехай ніхто в них не питає. А запитає у зорі, Що в їхні вікна заглядає. Спитайте в темного вікна, Що чує всі її молитви. Щоночі шепче їх вона, Щоб повернувся син із битви. Спитайте вітру за вікном, Який усе на світі знає, Яким важким, тривожним сном Вона так рідко засинає. А потім кинеться щораз, Уся в сльозах від сну важкого. Ніч довга, мов спинився час… Стискає серце від тривоги. Чи сплять солдатські матері? Про це вони лиш правду знають. Щодня й щоночі до зорі Вони дітей своїх чекають. Лідія Мищенко

#поезія Так! Моїми рядками на білий папір Виливається Всесвіт. Вкотре десь поміж літер й хребців, поміж вій Тане цвіт серцерим, Душі ритм, віршолегіт. Я не вмію інакше! Словами мій біль, Сподівання, протести, Всеохоплива лють і любов, навесні Чи на зламі століть Проростають в мистецтво... Хоча я – не мисткиня, словами знайти Намагаюся сенси. Я пишу кілометри думок, у разки Нанизавши казки, Згадки, сни і безмежність. На папір олівцем висипаю склади, Як лягають – химерно Заховавши гаптовані змістами шви Перестиглих надій. Я віршую. Я чесна. 21.03.2024 Олеся Репа

#поезія Іноді мені здається, що я більше не вірю людям, Жодному слову, вчинку чи вмінню адекватними бути, Мислити ясно, дихати з іншими одночасно, Пекло ділити чи оніміння, коли комусь страшно. Дивишся, наче звичайна людина, п'є зранку чай або каву, Водить за руку до школи дитину, готує красиві страви, Ходить на шопінг з подружками, має цікаву відпустку, Але в голові такі протяги і емоційна пустка. Чи веде красиву сторінку у соцмережах, та в сторіс лише краєвиди, А війна у власному домі – погана тема, щоби поговорити. Дуже поспішає після сніданку, бо манікюр і масажик Допомагають тримати її менталку, новини ж на хліб не намастиш. Або заходить з ноги у твої приватні, каже, нащо репостиш обвуглений ліс, Покинутих тварин, чиїсь втрати, руїни чи самотніх старих... Спершу я обурююсь і зневірююсь: серед кого доводиться існувати... Але потім зустрічаю когось щирого і доброго, хто допомагає врятувати переляканого собаку... 22.01.2025 Олеся Репа

#поезія Сніг пеленає дорогу, якої нема. Звідси – в ніколи, з учора – до тріснутих ребер, Серед оглухлих німих – дзвінко серцебиття В такт із секундною стрілкою міряє весни. Чи дотупцює чекання, де скреслий поріг Стерся на тирсу віків перемеленим пилом. Пустка і тиша. З нікуди і до підворіть Мить виринає – туман розливає чорнилом. Сни догорають і у квінтесенції днів Темні енергії креслять трикутники й кола. Струться на порох стрілецький примарні мости – Консолідація завтра, сьогодні та вчора. Сніг пеленає міста, що згоріли дотла, Будні та свята вкриваються мохом прощання. У потойбіччя вже бродом, а не у човнах Привиди йдуть – гублять час від безмежжя до травня. 06.02.2025 Олеся Репа

#поезія В маленькім містечку колись я жила. На березі синього моря. Жила я на вуличці, котра ішла все вгору, і вгору, і вгору… Гукала їй площа: — Спинись-но, мала! Вертайся! Вже ніч надворі… — А вуличка й вухом на те не вела. Ішла собі вгору і вгору. Ішла повз аптеку, і далі — за сад, сміялась всіма ліхтарями. Не зчулась, коли забрела в небеса і там заблудилась, без мами. По вуличці йшов неуважний трамвай і теж заблукав серед неба. Кондуктор злякалася: — Ну і дива! — Водій здивувався: — Це ж треба… А люди кричали: — Вертаймось назад! Що це за трамвай неуважний?! Порядній людині блукать в небесах — хлоп’яцтво, ганьба, легковажність! Приїхали крани. Кричали: — Давай! — Кричали то «віра!», то «майна!». І з неба зняли неуважний трамвай і в парк повернули трамвайний. А вуличка й досі за хмарами десь блукає. Поетам сниться. А як вона зветься і звідки йде — про це не скажу. Таємниця! По ній щосвітанку приходить зоря і будить сусідського півня. І селяться зорі в її ліхтарях, неначе шпаки у шпаківнях… Ірина Жиленко