#поезія

Сонце ніжно ранок обіймає,
Краплі рос співають у траві.
Десь вітрець весняний доторкає
Мрії, що бринять у синяві.

Кожна мить дзвенить теплом і вірою,
Кожен подих — мов весняний цвіт.
І душа знов стелиться над світом,
Легким промінням обіймає світ.

Спів птахів несе в блакить бажання,
Тануть роси в усмішках землі.
В серці оживають сподівання,
І розквітають зорі в імлі.

Сонце ніжно ранок обіймає,
Шепоче вітер щось на пелюстках...
І весна тихенько надихає
Мрії, що заснули в роках.

Кожен день розквітне світлом знову,
У душі озветься спів лелеки.
Й поведуть у мандрівку чудову
Перші кроки сонячної стежки.

Людмила Медина

У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз.

Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії.

Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю.

Але ніхто не знав істини.

Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості.

Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів.

Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута.

Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти.

Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити.

Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.

#поезія
Весна сумна...Та квіти пахнуть Миром.
Цвітуть під сонцем цій ві&ні назло.
Та біль душі позначений пунктиром,
Загоїть рану, щоб там не було.
Весна сумна...Бо плаче Україна,
Знесилена від страху і тривог.
Матуся у молитві щохвилини,
Щоби життя вберіг дитині Бог.
Весна сумна...І посивіли скроні,
На землю рідну вдерлася війна.
Колишні мрії і думки в полоні,
Та віра в Перемогу в нас одна.
Весна сумна...Та квіти на сторожі.
Вони, неначе Ангели добра.
Уже не за горами дні погожі,
Вже близько Миру радісна пора.


Мар'яна Савчук

#поезія
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
і стала замисленим полем,
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Борис Олійник

У покинутому селі серед лісів стояв старий дім. Кам’яний, темний, зарослий плющем, він дихав — не як живе створіння, а глибоким холодом, що заповнював груди кожного, хто наважувався ступити всередину. Люди уникали його — казали, що вночі з вікон видно тіні, а з підвалу лунає дитячий плач.

Але одного дня туди приїхала дівчина на ім’я Марта. Вона не вірила в привиди. Її приваблювало саме те, що цей дім був забутий усіма . Марта шукала тишу, але натомість знайшла жах.

У першу ж ніч дім почав "говорити": підлога стогнала, двері відчинялися самі, а з дзеркал дивилися не її очі. Найстрашнішим було не те, що вона чула голоси, а те, що вони знали її ім’я, її думки, її мрії.

Кожна ніч ставала довшою. Вона бачила тінь дитини, яка сиділа на ліжку й шепотіла:
— Вони забрали мене… Не йди вниз… будь ласка…

Але Марта пішла. У підвалі вона знайшла старе ліжечко, повністю поросле грибком, і розбиту музичну скриньку. Коли вона її торкнулася — усе довкола змінилося. Стіни дому затряслись, і з темряви піднялася постать — темна, висока, з безліччю рук, кожна з яких тримала уламки дитячих іграшок. Це було те, що забрало дитину.

Марта не тікала. Вона заговорила. Вперше хтось не кричав і не кликав на допомогу. Вона сіла на підлогу й сказала:
— Я знаю, як боляче бути покинутим.

Тоді сталося диво — страх ущух. Тінь завмерла, руки впали, і з неї вийшла душа дитини. Маленька дівчинка. Вона торкнулася Мартиної руки й прошепотіла:
— Дякую.

Дім зітхнув востаннє. Біль і темрява розвіялися. На ранок сонце освітило чисті стіни, а в повітрі пахло м’ятою.

Марта залишилася жити в тому домі. Вона перетворила його на будинок для дітей, які втратили дім, як і вона. Ніхто більше не чув голосів чи плачу. Але інколи вночі з музичної скриньки лунає ніжна мелодія — пам’ять про тих, хто нарешті знайшов спокій.

#думки
Все ж таки , дивна ця штука -«життя»!
Щоб полюбити дощ, потрібно відчути,що таке палюче сонце.
Щоб дізнатися, що таке щастя , потрібний смуток.
Щоб цінувати тишу, достатньо побути в людському натовпі.
А щоб оцінили твою присутність , потрібна твоя відсутність.
Щоб цінувати їжу, потрібно відчути , що таке голод .
Здоровʼя цінують тоді , коли відчувають,що таке хвороба.
І так у всьому …

#поезія
є гірші проблеми ніж мій несмачний фрапуччіно
і речі гарніше квітів прилавків старого міста.
на piazza duomo так тихо, і так спокійно,
якийсь італієць підкрикнув «o bella vista».

у моє життя тобі не потрібні візи,
ні печатки, ні білі квитки, ні лікарські довідки,
досить, їду до тебе. збираю валізу:
ти потрібен мені з усіма своїми недоліками.

ти потрібен мені як дихання, як повітря,
як молоко дитині, що хоче спати,
як у спеку у затінку треба вітер,
як колискова, що серце вночі має колихати,

ти потрібен мені як сонце. як ночі ранок,
як америка христофору колумбу,
як тілу моєму треба смертельні рани,
як старенькій бабусі потрібна квіткова клумба.

є проблеми глобальніше, але ти і я серед ночі
це проблема така, для якої нема теореми:
щоб вірші писати про твої карі очі,
ти потрібен як все, що вже є у мене.

і усе це не анекдоти, не жарти, не scherzo,
юрист пише про те, що не сховати, нікуди не діти:
ти маєш за власність моє хворе слабке серце,
але воно намагається битися щоб любити.

Соня Соняшникова

Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми...
Ліна Костенко

Правда схожа на сонце ☀️
Від неї можна сховатися на певний час, але від цього вона нікуди не зникне...

🖋️ Елвіс Преслі

НАСОЛОДЖУЄТЬСЯ ТЕПЛОМ І СОНЦЕМ