СМЕРТЬ СТАЛІНА Чорні стрічки дратували червоні стяги. Київ від жаху завмер. Ніч пов’язала очі дню. Над імперією трасували зорі. Помер месія комунізму. У смерть його не вірять ортодокси. Як будем жити без тюрми й бича? Прийшла весна, тепліє сонце, заводи розспівалися, гудуть, оновлення землі проходить. Тиран тирана покорив, а часу ні. Час не підвладний навіть Богу. Бідні сподівались розжитись, голодні — наїстись, а тепер? “Із-за гір та з-за високих”. Вже орел не прилетить. Мільйони зеків зітхнули, орел не буде клювати їхні серця. Раби вірять класовим солідарам, Вони стоять на колінах і чекають нового обману, благають впорскнути класовий опіум. Комуністи в “недоумении”, що ж буде тепер в “имении”, їхньому “чудищу огромному”. Попелом трусять голови імперські мотрони. Слізьми змивають брук... Засмучена Євразія. Історія втихомирює, історія просить. Поверхня землі здувається, то мертві перевертаються. Прорвались будні у життя, осипавсь попіл із голів, а сонце висушило сльози, диктатор вже новий, а люди ходять в сози. 1953 Григорій Сагайдак

#поезія Колись давно тобою марив, та розлюбилися чомусь твоїх очей тумани карі і охололии попіл уст… А в згадці, радістю повитій, ота любов чомусь свята, й горять під попелом щомиті твої калинові уста. А з того карого туману, мов яре сонце, постає моя любов — моє страждання і самозречення моє… Євген Гуцало

Губи, що бачили Херсон на світанку. Сонце, пісок, вода — і все це на обличчі. Екологічно, естетично, епічно. 😊

#поезія Переливання з пустого в порожнє, що нам потрібно іще? Скло на пісок переплавити можна під проливним дощем, Переродитись з людини в камінь, бути одною з цеглин, Що в піраміди трамбує віками часу невпинний плин. Сліпо міняючи шило на мило － в програші будуть всі, Сонце катається, бо втомилось, в чортовім колесі. Жук, що приліг рахувати зорі, встати не може сам. Кістку натхнення, відварену в морі, － кинули диким псам. Вилетить слово не горобцями, Пачками М&M’s. Кожен десятий приходить до тями, Жоден іще не воскрес. Кактус стоїть при дорозі на трасі Чекаючи дружніх обійм. Крижину прибило до Африки, трясця! Добре, хоч спав китобій. В правій за тільце тримаю синицю, В лівій – за дзьоб журавля. Верблюд приправляє пісок корицею: Чим не свята земля? Вовк безробітний тікає до лісу, Щоб розпочати фріланс. Пінгвіни загублені дзвонять в поліцію, І мріють про хлібний квас. Таня Удод

#поезія Як переквітне деревій Сухим бадиллям попід тином. На кінчику злотавих вій Приляже Серпень сивим джином. І крадькома зітре сльозу, Оту, що в кутику сховалась. Приспить докучливу осу, Оту, що до грушòк чіплялась... І заворожить на любов, Підливши бурштину в нектари. Між жовто-синіх хоругов, Сховає сонце до кошари... Як переквітне деревій, Провівши за межу лелеку. Розкішна Осінь у сувій Змотає літечко та спеку. Розніжить солодом грушки, По-модньому зачеше айстри. Тумана пустить навпрошки, Сховавши поміж вії Майстра. І закоркує на сто літ Отого джина в темнім глеку. І прибере у жовте світ... А до зими іще далеко... Людмила Галінська

#поезія Гойдається вечора зламана віть, як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть туга, наче слива, рудою налита. О ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі: нам світ не належить — бовваном стоїть. Шалена вогненна дорога кипить. Взялась кушпелою — обвітрені крони всю душу обрушать у довгі полони, і згадкою — вечора зламана віть. І сонце — твоє, простопадне — кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!) Удай, що обтято дорогу. Що спить душа, розколошкана в смертнім оркані високих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, неначе розбратаний сам із собою. Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?). Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сяєво. Це — торжество: надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце — не гасне і грає в пожежах мосяжна сосна. Це довге кружляння — над світом і під кошлатими хмарами, під багряними торосами замірів. Господи, з ними нехай порідниться навернений рід отой, що принишк попід товщею неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу (зацний погреб). Поорана чорна дорога кипить нема ні знаку — од прадавнього шляху. Сподоб мене, Боже, високого краху! Вільготно гойдається зламана віть. Василь Стус

#поезія СЕРПЕНЬ сонце впирає по саме нікуди сенси парують і висихають ми перелиті цим літом і випиті і переписані двічі навзаєм передозовані переосмислені знову готові цей світ називати ми обростаєм листами як листям і розцвітаєм цукровою ватою сонце періщить по саме нікуди вата стікає в’язким сиропом мружаться очі зачинених вікон люки задраєно і перископи жовтий наш човен іде під шкіру білі драже розчиняються в венах літо не має жодної міри серпень виходить на авансцену і – монологи і – реверанси згашена рампа темна куліса серпень завжди випадає як шанс раптом померти і вийти на біс Юр Іздрик

#поезія потяг рушає на схід, минає рІчки, ліси і схили. Оксамитові трави схилили тоненькі спини під тиском роси і часу. Довкола стільки краси та тиші, що її б тільки знищувати й кричати. Чи омине нас ця чаша нещасних, що пропустили чергу свого причастя, і тепер не знають, з чого почати хід? а тим часом потяг рушає на схід, повз дороги, міста, вокзали; там, на сході, країна в огні, вони так казали і чомусь ховали очі свої сумні та принаймні вона залишалась усміхнена, у короткій сукні, з великими окулярами, ми ходили гордо та усамітнено земними дорогами і поміж снами-хмарами сонце пестить променем живопліт, розрізає простір, ніби мʼякий бісквіт і лише нам одним відомо, що потяг дедалі прямує на схід потяг тримає свій шлях додому липень, 2025 Фандоріна

ПРОСТО КОХАЙ (рондель) Просто кохай, не шукай міркувань, день промине, наче спалах вогню, світ закружляє цю всю метушню, доля розділить життя без питань. Сонце упаде вниз без коливань, ніч забере непотрібну брехню, просто кохай, не шукай міркувань, день промине, наче спалах вогню. Дні, як вода, у дощах сподівань, все, що було, розтечеться в стерню, тільки любов залишає платню, сонце й тепло серед зим і страждань. Просто кохай, не шукай міркувань. Мирослав Манюк 10.08.2025

#поезія Усі мої вірші складаються в імена, У біль, що сягає неба, але не дна, Все, що залишиться по мені — слова і рими, Плани невтілені, про які говорили ми В часи, коли ще не знали слова донати, Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні», А тобі не знали, що відповідати, І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами, Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму, Ловець мрій по життю, та не ловець у житі, У намаганні над гніздом зозулі пролетіти, Як твоє минуле пролітає маленьким птахом Над Полтавським шляхом. Пташеня, підкинуте до гнізда, Порахуй до ста, Сонце тут сходить пізно, у нас не так. Далі від дому за окружною зорі Воском прозорим малюють покоси сонні, Місто, що подарує нові історії, Совість, яка визирає із вікон висоток Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими. Знов повертаюся у минуле. Пам’ятаю, як дідусь розказував, Що вкручував першу лампочку у селі, І не стримував сліз. Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю, З першої вчився поратися, з другої — похмелятися, Я б і зараз їх почитав. Добре, що дід цього вже не бачить, Не збиратиме мокре від сліз нажите в картате збіжжя, Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям Луганщини, Не молитиметься богу, який нікому не допоможе, Боже, добре, що він не бачить, Як те, що було його, стає чужим, Добре, що не дожив. Так сидиш ночами у темряві, поки серце заходиться, І записуєш все, що нашіптують демони З дна колодязя. Скільки текстів написано за п’ять хвилин на хиткому стільчику, Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися, А скільки — просто продекламувати вивчене З кам’яним лицем. Скільки із них читає справді про себе. Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала: Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу, Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його, Спробуй прочитати так, як читає Шилова. Потреба в тобі вимірюється глибиною історій, які виніс на сцену, Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою в антології слему, Коли дійдеш до моєї, не перегортай одразу. 09.08.25 Сашко Середа