#архів
Елізабет Тейлор та Монтгомері Кліфт під час перерви на зйомках фільму "Місце під сонцем" на студії Paramount, лютий 1951 року

#поезія
Ми такі дрібні в цьому неосяжному світі,
І це так прекрасно, знаєш, це — прекрасно.
Сонце — таке велике, і кожен із нас ним зігрітий,
Кожен зігрітий, одним і тим сонцем, кожен і одночасно!

Ми такі дрібні, але так багато від нас залежить:
Світи близьких, кожен із цих світів.
Хочеш — малюй, а хочеш — стирай всі межі,
Залишай по собі низку вагомих слів.

Хочеш — скрути з математики джгут
І пов'язуй ним власні й чужі почуття.
Твоє життя — невеличкий етюд,
Так не проґав його, те життя. 

Ми такі дрібні, але всесвіт у наших ніг,
Над нашими головами — зоряне небо координатних прямих.
Живи так, щоб перед смертю не думав, мовляв, не встиг,
Ніхто не святий — так смакуй кожний свій гріх.

І гріши від душі, якщо вже на те пішло,
Хай горить весь твій сум синім вогнем палким,
Хай розлетяться слова твої битим на сонці склом.
Ми такі дрібні, а створюєм власні стежки.

Мій всесвіт кружляє в твоїх руках
Невагомим метеликом. Ти лікуєш йому крило.
Ми такі дрібні, між зірок шукаємо шлях.
Ідучи по сузір'ях, я тримаю твою долонь.

02.05.2025
Volter

У покинутому селі серед лісів стояв старий дім. Кам’яний, темний, зарослий плющем, він дихав — не як живе створіння, а глибоким холодом, що заповнював груди кожного, хто наважувався ступити всередину. Люди уникали його — казали, що вночі з вікон видно тіні, а з підвалу лунає дитячий плач.

Але одного дня туди приїхала дівчина на ім’я Марта. Вона не вірила в привиди. Її приваблювало саме те, що цей дім був забутий усіма . Марта шукала тишу, але натомість знайшла жах.

У першу ж ніч дім почав "говорити": підлога стогнала, двері відчинялися самі, а з дзеркал дивилися не її очі. Найстрашнішим було не те, що вона чула голоси, а те, що вони знали її ім’я, її думки, її мрії.

Кожна ніч ставала довшою. Вона бачила тінь дитини, яка сиділа на ліжку й шепотіла:
— Вони забрали мене… Не йди вниз… будь ласка…

Але Марта пішла. У підвалі вона знайшла старе ліжечко, повністю поросле грибком, і розбиту музичну скриньку. Коли вона її торкнулася — усе довкола змінилося. Стіни дому затряслись, і з темряви піднялася постать — темна, висока, з безліччю рук, кожна з яких тримала уламки дитячих іграшок. Це було те, що забрало дитину.

Марта не тікала. Вона заговорила. Вперше хтось не кричав і не кликав на допомогу. Вона сіла на підлогу й сказала:
— Я знаю, як боляче бути покинутим.

Тоді сталося диво — страх ущух. Тінь завмерла, руки впали, і з неї вийшла душа дитини. Маленька дівчинка. Вона торкнулася Мартиної руки й прошепотіла:
— Дякую.

Дім зітхнув востаннє. Біль і темрява розвіялися. На ранок сонце освітило чисті стіни, а в повітрі пахло м’ятою.

Марта залишилася жити в тому домі. Вона перетворила його на будинок для дітей, які втратили дім, як і вона. Ніхто більше не чув голосів чи плачу. Але інколи вночі з музичної скриньки лунає ніжна мелодія — пам’ять про тих, хто нарешті знайшов спокій.

#поезія

Сонце ніжно ранок обіймає,
Краплі рос співають у траві.
Десь вітрець весняний доторкає
Мрії, що бринять у синяві.

Кожна мить дзвенить теплом і вірою,
Кожен подих — мов весняний цвіт.
І душа знов стелиться над світом,
Легким промінням обіймає світ.

Спів птахів несе в блакить бажання,
Тануть роси в усмішках землі.
В серці оживають сподівання,
І розквітають зорі в імлі.

Сонце ніжно ранок обіймає,
Шепоче вітер щось на пелюстках...
І весна тихенько надихає
Мрії, що заснули в роках.

Кожен день розквітне світлом знову,
У душі озветься спів лелеки.
Й поведуть у мандрівку чудову
Перші кроки сонячної стежки.

Людмила Медина

#поезія
Живу в такій красі – не передати!
Земля, мов казка, дивна, чарівна!
Садок і квіти скрізь навколо хати,
Заходить в саме серденько весна.
Тут яблуні, мов молоком облиті,
І груші, й вишні в ніжному цвіту…
А вранці квіти всі росою вмиті…
Як не любити землю цю святу…
І я люблю чарівну Україну,
Цю землю надзвичайну, непросту.
Люблю її я ніжно і дитинно,
Свою Вітчизну, рідну, пресвяту.
Мій тут почався хід, тут всі стежини,
Які ведуть по цій землі в життя.
Тут є усе під сонцем для людини
І в кожного було тут майбуття.
А зараз йде війна, земля палає,
І ворог став на нашому путі.
Ніхто свого майбутнього не знає…
Чи буде сонце в нашому житті?
А скільки весен будем ще стрічати,
Світанків ніжних, стежечок в росі?
Ніхто цього не може зараз знати…
Та поки що живемо у красі,
Радіємо, дивуємось природі,
Любов’ю наливаємо серця.
А на кордоні ворог, там на сході,
Ракети посилає без кінця,
Щоб нас убити, знищити, спалити,
Бо забаганка визріла така…
А ми в своїй країні хочем жити —
Тут наша пісня гарна і дзвінка,
Тут наше слово ніжне світанкове,
Тут наші предки, прадіди-діди
Й дитинство у дітей було чудове,
Та орки принесли біду сюди…
О, Боже, зглянься, так не має бути,
Чого ці орки в край до нас зайшли!
За що несемо ми страшну спокуту?
Ми добрими і мирними були…
Хіба за те, що волю ми любили,
Що прагли самостійності віки?
Та ми нікого в світі не гнобили,
Сади садили мирно, залюбки…
Тож зглянься, Боже! Дай нам вільно жити
І Україну рідну збережи.
Ми вміємо дружити і любити…
Здолати ворогів допоможи!

Надія Красоткіна

Правда схожа на сонце ☀️
Від неї можна сховатися на певний час, але від цього вона нікуди не зникне...

🖋️ Елвіс Преслі

#поезія
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Ліна Костенко

#поезія
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
і стала замисленим полем,
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Борис Олійник

У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз.

Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії.

Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю.

Але ніхто не знав істини.

Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості.

Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів.

Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута.

Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти.

Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити.

Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.

#поезія
Ця весна має присмак гару.
Не збагнути мені нізащо:
Боже правий, за що цю кару
Мусять люди терпіти? Нащо?
Ця молитва за сонце вища,
Бо вже нікуди біль подіти.
Ти все знаєш, скажи, навіщо
Гинуть сотнями наші діти?
Ця потвора, орда огидна
Спопелила вже півкраїни.
З висоти Тобі добре видно,
Як лишаються з міст руїни.
У повітрі пожежний сморід.
Їх багато, втім честь не з ними ж.
Ти ж все чуєш. Народ мій молить.
Так чому Ти цей жах не спиниш?
Топчуть край мій скажені хами,
Нищить нечисть життя й святині.
Як же, бачачи все крізь хмари,
Ти не стер цих катів донині?

Чекарьова Марія