ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.

ВОНИ ОБРАЛИ НЕБО

СВІТ МОВЧИТЬ

Світ мовчить – і знову дим
Душить кожне місто.
Нам вдягнули саме цим
Чорнеє намисто.

Світ мовчить – а ворог знов
Сіє смерть навколо,
Ллється знов невинна кров,
Ходить смерть по колу.

Світ мовчить – а чорний дим
Небо закриває,
З дому вибратись живим –
Шанси забирає.

Світ мовчить – а у вогні
Плачуть рідні сті́ни,
Гинуть люди уві сні,
Гинуть без провини.

Світ мовчить – і б'є орда
Знову всюди люто...
Та для світу ця біда
Зовсім невідчутна.

Світ мовчить – а рев сирен
Не змовка до ранку,
Час для ворога блажен –
Має забаганку.

Світ мовчить – і кожен день
Пахне кров'ю й болем,
Не співається пісень –
Ми убиті горем.

Світ мовчить... Та скільки ще
Буде він мовчати?
Чи не скажуть і слівце
Й будуть споглядати?

09.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026

❗️Навіть із ліцензією Україна ще роками не зможе закрити небо власними ракетами Patriot: дозвіл США — історичний прорив, але на запуск виробництва підуть роки

Що пишуть Bloomberg і The New York Times про це:
📍План перебуває лише на початковій стадії. Навіть після затвердження ліцензії запуск виробництва може тривати кілька років.
📍Україна може стати лише третьою країною за межами США, яка отримає право виробляти ракети для Patriot.
📍Японія вже виробляє перехоплювачі PAC-3 за ліцензією Lockheed Martin, а Німеччина розгортає виробництво ракет GEM-T.
📍Водночас жодна з цих країн не виробляє повністю весь комплекс Patriot — радари, командні пункти, пускові установки та всі типи ракет.
📍Досі невідомо, що саме дозволять виробляти Україні: старіші PAC-2/GEM-T чи сучасніші PAC-3 для перехоплення балістичних ракет.
📍Завод в Україні одразу стане однією з головних цілей для російських ударів.
📍Безпечніше було б розмістити виробництво в Польщі, оскільки в Україні його постійно загрожуватимуть знищити.
📍Навіть у разі будівництва заводу в ЄС залишиться головна проблема — гострий дефіцит комплектуючих і постачальників.
📍Lockheed Martin планує збільшити виробництво ракет PAC-3 MSE з приблизно 600 до 2000 на рік, але цього рівня компанія досягне лише орієнтовно до 2030 року.
📍Попри це, власне виробництво стане стратегічною перевагою.
📍Україна поступово менше залежатиме від рішень партнерів і зможе самостійно забезпечувати свою ППО.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

ТЕРНОПІЛЬ. БІЛЬ І СЛЬОЗИ

Такий страшний й сумний сьогодні ранок,
Невинні жертви, що хотіли жить,
Це ще одна з ворожих забаганок,
Де сві́чі людям взя́лися гасить.

А світ мовчить, а світ спостерігає,
Як ворог убиває нас щодня,
Він докази бідненький все збирає,
З'ясувує чи нас вбива русня.

Тим часом люд лягає у могили,
Ляга в могили наш невинний люд,
Шляхи мовчанням ворогу відкрили...
Чи буде над ордою Божий суд?

Людей десятки знову оніміли,
Загасла свічка кожного з життів,
А вчора про життя ще гомоніли,
Хтось мрію на майбутнє вчора плів.

Ми го́лови схилили у скорботі,
За кожну душу свічечка пала,
Затихла пісня на життєвій ноті,
А до сьогодні ще вона жила́.

І небо плаче сіре, безнадійне,
У ньому крик, що в серці не вмістивсь,
А світ – в екранах, стрічках і подіях,
Та не в очах, де біль уже згустивсь.

Молитва лине крізь дими й руїни,
За тих, хто вмів любити і прощать.
Їх не вернути — тільки тінь родини
Стоїть в сльозах, не в змозі вже мовчать.

Тернопіль у вогні, в скорботі, в тузі,
Свічки палають — пам'ять не згаса.
І кожен дотик — як прощання в лузі,
Де смерть пройшла, мов чорная коса.

19.11.2025 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

РОЗТЕРЗАНЕ ВИШНЕВЕ

Ось це - не Маріуполь, не Бахмут,
Це поруч... поруч з серцем України,
Відбувся тут страшний приліт-салют
Й перетворив Вишневе у руїни.

Де вчора сміх лунав між яворів,
Сьогодні дим закрив людські простори,
І плач, і стогін між руїн дворів,
Бо й тут спіткало невимовне горе.

Завмерло місто в попелі-золі,
Здригались стіни від ударів лютих,
І гасли сві́чі на свої́й землі́,
Убивця сіяв смерть між незабутих.

Розбиті долі, що вкривались склом,
Немов життя порізане навіки,
І кожен крок над випаленим тлом
Відлунює у розпачі і крику.

Не храм упав – людська душа жива
Під тягарем жахливої руїни,
Бо ворог знов безжально убивав
Життя, що поруч з серцем України.

Під плитами мовчать чиїсь батьки,
Чиїсь сини, дружини і кохані,
І вже тепло і погляду, й руки
Не обійму́ть дітей свої́х востаннє.

Не стало дому — знищено життя,
Лиш чорна сажа стелиться під но́ги.
І небо стало свідком небуття,
Де смерть прийшла з ворожої дороги.

Палають сві́чі... Та не на столах —
У пам'яті, що крається до болю.
Орда їх загасила у дворах,
Заливши у Вишневому все кров'ю.

І досі вітер носить чорний чад,
Де тиша вже страшніша за гармати.
Вишневе стало болем і стократ
Прокляттям тим, хто звик людей вбивати.

08.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1065310

Подивилася зранку, що там синоптики кажуть?
Вразилася!
Й хуткенько почалапала ууууу город!

Якщо прогнозуються дощі й дощ, часом дощові дощі й невеликий дощ всередині великого дощу з дощу, як не подбати про збирання огірків з кабачками?

Огірків цебро визбирала!
Кабачки не встигла!:)

Бо чергова людина прибігла до нашого обійстя, води з криниці моєї придворної наколядувати!:) Сільську водонапірну башту поки що не відремонтували…

А я ж добра така!:)
Я й огірків тій людині відсипала!:)
Й яєць!:)
Й по кабачки у город загнала!:)
Якщо людині кабачки тре, нехай сама й збирає!:) Добре ж я придумала?:)

Колежанці Оленьці лаванда була тре?:)
Сама Оленька її й стригла!:)

Ще якусь кількість відвідувачів я напувала кавами, капучинами та холодним чаєм!
Теревені з ними теревенила!

Й найголовна подія дня!!!
Сьогодні спеціально навчена людина нарешті звершила таку справу!!!
Таку справу!!!
Справу, яка вже дванадцять років відкладалася!!!

Чудовий Григорій замінив уууу ямі старий водоводний лічильник на новий!!!
Який ще в 2023 році був куплений!!!

Ще й в тій же ж ямі присобачив новий кран, який спроможний перекривати подачу води за моєю адресою взагалі, а не точково!!!

Спонсором цього заходу виступала добра Наталочка!
Якби не вона, сама б я цей фінансовий розгул не подужала!!!:)
Ще й Ірина Олександрова брала участь!!!

Перевірити якість встановлення поки не вдалося!:) Бо води ж нема!:)
Та надолужимо, як зʼявиться!

Згідно прогнозу години з дванадцятої в нас йде дощ?
Поки що брешуть!:)
Але явно збирається!!!

Й грім гуркоче, й вітер дерева тіліпає, й небо хмарами затягло!
Ще й тривога з підвищеною небезпекою волають, аж захлинаються, піллллллять…

Та якось буде.
Бо не буває так, щоб було ніяк!

Все!
Пішов дощ!

СЛОВА І СПОГЛЯДАННЯ

Щодня палає у вогні земля,
А світ рахує втрати й споглядає.
Та чорна смерть свій наступ не спиня,
Є зло вагань і світ лиш співчуває.

З трибун лунають защораз слова
Про біль, про мир, про право і свободу.
Та знову ніч кривава ожива,
Несу́чи смерть знесиленому роду.

Давно відомо, хто приніс війну,
Хто сіє жах, руїни і могили.
Та досі зло не стримано в часу́,
Хоч є для цьо́го і закон, і сили.

Минає день... за ним минає ніч...
Сирени знову ріжуть небо синє.
А світ слова кидає навсібіч,
Коли вогонь зжерає Україну.

Уже не раз усе назвали злом,
Уже не раз чому́сь застерігали.
Та ворог далі суне напролом,
А смерть нам пише все нові́ скрижалі.

Невже замало ще пролито сліз,
Щоб зупинити руки кровожерні?
Ростуть цвинта́рі, наче верболіз…
Діяння світу стелять нам ще й терня.

Хоч світ мовчить, та при́йде Божий суд,
Де кожен крок і вибір щось означить.
Бо не забуде людство тих облуд,
Й те бездіяння точно не пробачить.

05.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1065157