#поезія Немов наснилося мені . Іду садом квітують вишні . Трава купається в росі Пливуть хмариночки не спішно . На оболоні геть туман . Розкрив сіреньке покривало . І виглядало сонце з хмар . Своє проміннячко пускало. Купалась я у тишині . Вітер розчісував волосся . І ген на полі , вдалині. Стояла нива у колоссі. І шепотів струмок до хмар . Водиця в ньому так дзюрчала. Бджола із квіточок нектар . Поміж садових трав збирала . Вдихаю аромат на мить . Поміж дерев уже світає . І серце , серце стукотить . Цей сон у небо відлітає. Побільше, Боже , таких снів . Де все в природній благодаті. Життя летить крізь відлік днів . Лиш сни для нас приносять радість. .. ( на жаль і цьому ми не раді ) Оля Більчук

#поезія Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви. Ліна Костенко

Небо у вибухах над Ізраїлем: ППО перехоплює ракети, але виходить не з усіма

#поезія А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко

#поезія Іду босоніж у безмежжя трав, Ромашки квітом обіймають ноги, Чи сон туманом-росами упав, Чи кроки ґрунт вкарбовують вологий? Вже зблідла сукня, небо сіре вщент, Штрихами долі вирізблю позначки, Пірнаю в тишу чи зіллюсь з дощем, Сповна відчую розпач одиначки. Зловісна втіха прихистку не дасть, Сліпе свічадо доленьки-стихії Зламає волю, викликавши страсть, Скасує вщент всі потуги месії. Валентина Чепурко

#світ #природа Один день на болівійському солончаку Уюні в Андах. Озеро є сухим. У сезон дощів з листопада по березень воно наповнюється невеликим шаром води і набуває дзеркальної поверхні, що візуально з'єднує небо з землею.

#поезія З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості, ненависні й місткі, наче шкільні портфелі – будинки, де в коридорах спогади, мов коштовності. світяться в глибині, як у ріці форелі. З кухнями, де зазвичай стільки всього стається, лишається непоміченим для стороннього ока. Дерева чекають вечора, мов юного спадкоємця. В людях найдовше живе любов – щемка і жорстока. Б’ється в коридорне вікно яблунева гілка. Дихання фруктового дерева глибоке й уперте. Коли ти повернешся – хай буде ранок понеділка. Щоби все починалося, як уперше. А в понеділок зранку світ ще не створений. В понеділок творець здається розгубленим. Намагається уявити увесь цей світ із найтоншим коренем, з горизонтом прокресленим, небом обвугленим. І творить собі цей світ, це творіння боже, і ранить об гострі краї світанку вузлуваті пальці. А ось пробує уявити тебе – і не може. Не може уявити надвечір, не може вранці. Знає, що всі зауваження наші – насправді законні. Починається довге літо з сезонними акціями. І сидить творець в старому кварталі на громіздкому балконі, над щоденними пристрастями, над нічними акаціями. І не подобається йому нічого з того, що вийшло. І озиваються зорі йому голосами овечими. Так високо йому на цьому балконі, так всевишньо. Як і повинно бути в понеділок увечері. Сергій Жадан

#поезія ІЗ СЕМИ КРИНИЦЬ ВОДИЧЕНЬКА Із семи криниць водиченька, із семи полів пшениченька. Випікала коровай. Небо вабило зірницями і шмагало блискавицями молодого серця плай. У семи світах шукала я, на семи вітрах здолала я до кохання довгий шлях. Твого поля стану жницею, твоїх мрій легких жар-птицею чи зорею в небесах. Де блукала ніч примарою й випасала сни отарою -- сонця тенькає струна. Відлітають дні хмаринками і румовище* піщинками зносить річки бистрина. За основу -- неба хвилечки, а пітканням -- срібні зірочки. Доля ткала полотно. Я довіку вишиватиму візерунками багатими, осяйними, як зерно.

#поезія Літо... Ніжна зимова мрія. Стрілися віч-на-віч. Вітер легкúй шаленіє, пестить волосся до пліч. Літо... Сукенка в горошок. Цвіт конюшини в полях. Очі -- як небо з волошок. Має парфум свій і смак. Пахне суницями, кропом, джемом з пелюсток ружі. Скаче в степах галопом, міряє, босе, калюжі. Скубає вишням очі, бабкам латає крила. З лісовичком воркоче, як бігати вже несила. Пахне прив'ялим зіллям, медом з старої липи. Тішить комах цвітінням так, що аж хочеться жити... Вабить, п'янить рум'янком, з м'яти товче мохіто. Варить чаї на ґанку, смажить млинці.То -- літо... Людмила Галінська

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ Шур-шур-шур — трава під кроком босим, Вітер гне її, мов струнний спів. Тихо шепче світ про щось доросле: Про думки, встають що замість слів. Кап-кап-кап — на зовні плаче небо, Краплі б’ють об шибку, наче дзвін. Дощ приходить там, де дуже треба, І змиває з серця давній сплін. Тук-тук-тук — це серце рве простори, Наче вибух в спогадах гучних. Все горить в очах, летить угору Спалах мрій у звуках неземних. Ку-ку-ріку! — зранку день приходить, Півень світ будити вже навчивсь. Наче дзвін у грудях стук говорить, Щоби кожен за життя моливсь. Жу-жу-жу — це літо вже над лугом, Бджоли роблять власний хоровод. Кожен звук стає живим малюнком, Що веде крізь вірш у дивний код. Мирослав Манюк 14.06.2025