#особистості
Джеймс Джойс: Ірландський вигнанець, який перетворив один день на цілий всесвіт 📖
2 лютого 1882 року в Дубліні народився чоловік, якого одні вважають найбільшим генієм модернізму, а інші — автором, якого неможливо дочитати до кінця без академічного коментаря. Джеймс Джойс не просто писав книжки, він підірвав традиційну літературу зсередини.

«Улісс»: Одіссея в межах одного міста 🏙️

Головний шедевр Джойса — роман «Улісс» — це детальний опис одного єдиного дня з життя дублінця Леопольда Блума (16 червня 1904 року). Джойс настільки філігранно описав Дублін, що казав: «Якщо місто зникне з лиця землі, його можна буде відновити за моєю книгою». Він першим масштабно використав техніку «потоку свідомості», дозволивши читачеві буквально залізти в голову персонажа та почути хаос його думок, спогадів і бажань.

Бунтар проти системи та церкви ⛪

Джойс мав складні стосунки зі своєю батьківщиною та релігією. Вихований єзуїтами, він зрештою порвав із католицизмом та покинув Ірландію, провівши більшу частину життя у Трієсті, Парижі та Цюріху. Він називав свою країну «старою свинею, що поїдає власних поросят». Проте, перебуваючи у вигнанні, він не писав ні про що інше, окрім як про ірландців.
«Поминки за Фіннеганом»: Книга, яку (майже) ніхто не прочитав 😵‍💫
Якщо «Улісс» здавався комусь складним, то остання праця Джойса — «Поминки за Фіннеганом» — стала справжнім викликом людському розуму. Написана на вигаданій мові, суміші десятків діалектів та неологізмів, вона імітує логіку сну. Це літературний лабіринт, над розгадуванням якого філологи б'ються вже понад 80 років.
Джойс і Україна: Несподівані паралелі 🇺🇦
Цікаво, що Джойс був знайомий з українцями у Парижі. Зокрема, існують свідчення про його спілкування з художником Олексою Грищенком. А українські переклади Джойса (особливо титанічна праця над «Уліссом») вважаються екзаменом на зрілість для нашої перекладацької школи.

Джеймс Джойс навчив світ тому, що кожна хвилина життя кожної «маленької» людини гідна епічного полотна. Він зробив літературу складною, як саме життя, і прекрасною у своїй інтелектуальній зухвалості.

#дати #свята
Вартові кордонів: Міжнародний день митника 🛂
Сьогодні професійне свято тих, хто стоїть на першій лінії економічної безпеки кожної держави. Міжнародний день митника (International Customs Day) був заснований у 1983 році на честь першої сесії Ради митного співробітництва, яка відбулася саме 26 січня 1953 року в Брюсселі. Згодом ця організація перетворилася на всесвітньо відому Всесвітню митну організацію (WCO). 🌍

Більше, ніж просто перевірка валіз

Багато хто асоціює митницю лише з чергами на кордоні або суворим питанням: «Чи є у вас щось для декларування?». Проте сучасна митниця — це складний механізм, що бореться з контрабандою зброї, наркотиків, предметів мистецтва та незаконним вивезенням капіталу. В умовах цифрового світу митники перетворюються на аналітиків, які відстежують глобальні ланцюги постачань. 💻

Митниця та історія

Цікаво, що митна справа — одна з найдавніших у світі. Наприклад, у стародавніх Афінах мито на ввіз товарів становило 2\%. А в українській історії митні збори (так зване «мито») згадуються ще в договорах київських князів з Візантією. Вже тоді люди розуміли: без контролю над потоками товарів держава втрачає силу. 🏺

Собаки-герої

Окремої згадки заслуговують чотирилапі «співробітники» митниці. Службові собаки здатні виявити те, що не завжди під силу навіть сучасним сканерам. Вони знаходять контрабандну готівку, сигарети та заборонені речовини, часто стаючи справжніми зірками новинних стрічок. 🐕

Сучасний контекст для України

Для України сьогодні цей день має особливе значення. Митна служба — це не лише наповнення бюджету, а й контроль за військовою та гуманітарною допомогою. Реформа митниці залишається одним із ключових викликів на нашому шляху до Європейського Союзу, де кордони мають бути прозорими для друзів та надійним замком для ворогів. 🇪🇺🇺🇦

Тож сьогодні варто подякувати тим митникам, які чесно виконують свою роботу, захищаючи інтереси держави та кожного з нас.

ВЕСНА ІДЕ – КРАСУ НЕСЕ

Весна іде – красу несе,
Задзвонять дзво́ни Великодні,
Та й Україна над усе –
Про це голосимо сьогодні.

Весна іде – красу несе,
І задзвенять стрімкі потоки,
Госпо́дь Вкраїну нам спасе,
То ж ми робім до цьо́го кроки.

Весна іде – красу несе,
Торує шлях до ПЕРЕМОГИ,
Христос із мертвих воскресе́
І ми не зійдемо з дороги.

Весна іде – красу несе,
Розквітне ненька й забуяє,
Для цьо́го робимо усе.
Майбутнє світле нас чекає.

Весна іде – красу несе,
Пташиним співом озоветься,
А вітер горе віднесе́
І знову МИР до нас верне́ться.

Весна іде – красу несе,
Та ворог лютий не розквітне,
Пташина радість принесе,
Згадаєм слово заповітне,

Весна іде – красу несе,
Несе надію із собою,
Госпо́дь зробить поможе все,
Щоб нам покі́нчити з війною.

10.03.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2023

#історія #факт
Таємниця брудних чобіт. Буонарроті: зворотний бік божественності.
​🕰️ Мистецтво крізь аскезу
​Мікеланджело Буонарроті, якого сучасники називали «Il Divino» (Божественний), залишив по собі спадок, що випромінює титанічну силу та досконалість людської форми. Проте за величчю Давида та небесною блакиттю Сикстинської капели ховалася людина, чий побут був сповнений майже добровільного страждання та дивовижного нехтування земним комфортом.

​Найбільш разючим та маловідомим фактом його біографії була його хвороблива відданість праці, що межувала з фізичним самозреченням. Біограф і його учень Асканіо Кондіві згадував, що майстер міг тижнями не знімати шкіряних чобіт. Він спав у них, працював у них і жив у них, боячись, що перерва на відпочинок розірве зв’язок із творчим потоком. Коли ж нарешті, після тривалих місяців роботи над черговим замовленням, він наважувався роззутися, стара шкіра відходила від ніг разом із верхнім шаром епітелію — настільки тісним був цей союз людини та її обладунків.

​🕯️ Тінь підозрілості

​Такий спосіб життя не був наслідком бідності. Мікеланджело був одним із найбагатших художників свого часу, проте він жив як жебрак. Його раціон часто складався лише з черствого хліба та вина, які він споживав прямо біля підніжжя своїх скульптур. Ця самоізоляція підживлювалася не лише пристрастю до мармуру, а й глибокою меланхолією та підозрілістю. Майстер був переконаний, що кожен, хто намагається наблизитися до нього — чи то слуга, чи то заздрісний колега — прагне його ошукати або отруїти.

​🏛️ Приватна драма генія

​За цією неохайністю та суворістю ховалася вразлива душа, що шукала любові, але боялася її. Його листування з Томмазо деі Кавальєрі свідчить про глибокі інтелектуальні та емоційні терзання, які він не міг висловити інакше, як через камінь або поезію. Чоботи, які він не знімав, були своєрідним коконом, бронею, що захищала митця від світу, який він вважав занадто хаотичним і небезпечним.

​Сьогодні, дивлячись на ідеальні пропорції його творінь, важко уявити, що їхній творець був людиною, яка свідомо відмовилася від елементарної гігієни та тепла людського спілкування. Мікеланджело перетворював свій фізичний дискомфорт на духовну енергію, вважаючи, що тіло — це лише в’язниця для душі. Його брудні чоботи стали німим свідком того, як смертна людина, нехтуючи власною плоттю, витесувала з холодного каменю безсмертя. 📜

🇩🇪 Суд Німеччини залишив під вартою українця Кузнєцова, підозрюваного у підриві "Північних потоків"

"За рішенням від 10 грудня 2025 року Федеральний суд справедливості відхилив скаргу на ордер на арешт, подану підозрюваним, який після екстрадиції з Італії перебуває під вартою в Німеччині з кінця листопада 2025 року у зв’язку з нібито участю у вибухах на трубопроводах "Північного потоку", - зазначено в пресрелізі суду.

Німецький суд постановив, що всупереч твердженням, викладеним у скарзі, функціональний імунітет посадовця (у випадку Кузнєцова — військовослужбовця) не створює перешкод для кримінального переслідування.

Федеральний суд зазначив, що такий імунітет "не поширюється на акти насильства, контрольовані спецслужбою", а трубопроводи розглядаються як цивільні об’єкти.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

Там «фаховий експерт» із кадрових питань Мосійчук розповідає, що, мовляв, призначенням Шмигаля на посаду міністра енергетики Банкова насправді намагається домовитися з Арахамією та зберегти монобільшість у парламенті через "фінансові потоки" й "конверти".
Також, на думку цього недоконспіролога з шапочкою з фольги на голові, влада хоче призначити міністром оборони Федорова, який нібито є "агентом" ФСБ, а його платформа «Дія» слугує для зливу персональних даних українців російським спецслужбам.
Мр@зь, причетна до системного поширення проросійської пропаганди та дезінформації про російські удари по цивільних об’єктах через ютуб-канали, зокрема ресурси пропагандиста Медведчука, щось там розповідає про "російських агентів". Який же чорт.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

ЗІ СТАРИМ Й НОВИМ НАС РОКОМ

Зі Стари́м й Нови́м нас роком,
Радість хай тече потоком,
Хай фортуна з нами ходить,
Все вдається і виходить.

Хай здійсн́яться всі бажання,
На найкраще сподівання,
В кожнім дні буде́ натхнення
І душевне просвітле́ння.

Хай зоря над хатнім дахом
Сяє щастям, миром, знаком,
Буде радість в кожній хаті,
Бу́ли дужі і багаті.

Хай родина бу́де в згоді,
Оберіг в родиннім коді,
Хай біди́ ніхто не знає,
Горе й лихо обминає.

Хай прийде́ вже ПРЕМОГА,
МИРОМ стелиться доро́га,
Хай розквітне Україна,
Все живе хай солов'їна.

Хай із фронту всі вертають,
Бо їх вдома всіх чекають,
Ворог, як росинка, згине
І наза́вжди нас покине.

13.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1054338

На кордоні у Львівській області зріс пасажиропотік через свята, — речниця 7-го прикордонного Карпатського загону
У період різдвяно-новорічних свят у пунктах пропуску Львівської області фіксують суттєве зростання пасажиропотоку — до 25% у порівнянні зі звичайним рівнем, повідомила Світлана Бурда.
Найбільш завантажені пункти пропуску — «Шегині» та «Краківець». Середнє навантаження спостерігається у «Раві-Руській», «Грушеві» та «Угринові», найменше — у «Смільниці» та «Нижанковичах».

💀 Помпеї: місто, яке не засипало — його задушило 🌋

79 рік нашої ери. Звичайний день у багатому римському місті біля Везувію. Люди торгують, готують вечерю, хтось іде до лазні, хтось — у таверну. Вони не тікають, бо не знають, що живуть біля вулкана. Для них Везувій — просто гора.

Перший вибух здається далеким. З неба падає попіл. Люди ховаються в домівках, накривають голови тканиною, чекають, поки «пройде». Але це не попіл убив Помпеї.

Смерть прийшла інакше.

Вночі на місто обрушилися пірокластичні потоки — хмари з газу, попелу і каміння, розігріті до 300–500°C, що мчали зі швидкістю автомобіля. Вони не спалювали. Вони миттєво зупиняли дихання.

Люди гинули за секунди. М’язи скорочувалися, тіла падали там, де стояли. Багато хто навіть не встиг зрозуміти, що помирає. Саме тому археологи знаходять їх у звичайних позах — сидячи, лежачи, обіймаючи дітей.

Сучасні дослідження показали: черепи не вибухали, як писали раніше. Легені просто переставали працювати від перегрітого повітря.

Помпеї не були «законсервовані лавою». Вони стали фотографією смерті, зафіксованою у вулканічному попелі. Місто зникло за кілька годин. А світ дізнався про цю трагедію — лише через 1700 років.

Помпеї нагадують: найстрашніші катастрофи — це ті, які здаються неможливими… аж до останньої секунди.

ХРОНІКА СИСТЕМНОГО САМОГУБСТВА
Автор: Владислав Смірнов

Грудень 2025 року увійде в новітню історію України не як місяць стратегічних перемог чи дипломатичних проривів, а як час великої ганьби. Поки суспільство годують заспокійливим сиропом про «посилення» та «реструктуризацію», у кабінетах Генерального штабу та командування Сухопутних військ тихо, без зайвого шуму, провертають операцію з ліквідації одного з найефективніших феноменів цієї війни — Інтернаціонального легіону. Рішення розформувати злагоджені національні батальйони і розчинити іноземних добровольців у сірій масі загальновійськових бригад — це не помилка. Це свідомий демонтаж боєздатності, продиктований страхом, заздрістю та невиліковним радянським ідіотизмом. Не нагадує розброєння напередодні широмасштабного нападу на Київ?

Зіткнення цивілізацій: Чому система ненавидить вільних

Щоб зрозуміти глибину цієї прірви, треба усвідомити природу конфлікту. Інтернаціональний легіон із перших днів був чужорідним тілом у хворій системі української армійської бюрократії. Це був конфлікт менталітетів.

З одного боку — закостеніла вертикаль, де ініціатива карається, а головним показником ефективності є правильно заповнений журнал обліку та фотозвіт для начальства. Це світ, де солдат — безправний ресурс, «олівець» на карті. З іншого боку — професіонали з країн НАТО, Латинської Америки, Азії. Люди, виховані на принципах mission command (управління через місію), де сержант — це бог тактики, а життя побратима — найвища цінність. Вони приїхали сюди не за зарплатою (у багатьох вдома вона була вищою), а за ідеєю. Вони мають почуття власної гідності, яке наші «паркетні» полковники сприймають як зухвальство.

Система не змогла їх зламати, не змогла змусити фарбувати траву чи ходити строєм під артилерійським вогнем. Іноземці задавали занадто багато незручних питань: «Чому немає евакуації?», «Де обіцяні міномети?», «Чому цей наказ суперечить здоровому глузду?». Для радянського офіцера це — бунт. А бунт треба придушити. Розпорошення легіонерів по різних бригадах — це спосіб зламати їхню волю, перетворити еліту на покірних виконавців, позбавити їх голосу і колективної сили.

Вавилонська вежа на лінії фронту

Офіційна версія про створення «єдиного кулака» звучить красиво лише для тих, хто ніколи не був на "нулі". Реальність така: боєздатність підрозділу базується на мікрокліматі та комунікації. Національні батальйони Легіону — це роками відпрацьовані механізми. Поляки розуміють поляків, колумбійці прикривають колумбійців, американці працюють за протоколами армії США.

Що робить наше командування? Воно бере цей злагоджений механізм і кувалдою розбиває його на дрібні деталі, які намагається вставити в старий «Жигулі» радянського зразка. Уявіть собі штурм посадки. Радіоефір. Командир роти, який володіє англійською на рівні "Ландон із зе кепітал", кричить наказ. Його не розуміє кулеметник з Бразилії. В результаті — затримка на 30 секунд. У сучасному бою це смерть. Це «дружній вогонь». Це втрата позицій.

Ліквідація мовних і культурних кластерів — це злочинна недбалість. Ми свідомо створюємо хаос там, де був порядок. Ми міняємо професіоналізм на статистику. Замість ефективних штурмових груп ми отримаємо наляканих, дезорієнтованих одинаків, які не довіряють своїм новим командирам і не розуміють, що відбувається навколо.

Мародерство ресурсів: Битва за «гуманітарку»

Але де немає логіки, там завжди є гроші. Давайте будемо цинічними до кінця. Легіони завжди були упаковані краще за кадрові механізовані бригади. Чому? Бо західний світ допомагав «своїм». Американські фонди слали тепловізори американцям, британські волонтери гнали пікапи британцям. Це були прямі, прозорі канали, які оминали чорну діру складів Міноборони.

Нашим генералам і тиловикам це муляло очі роками. Як це так: у якогось лейтенанта з Огайо є кращий дрон, ніж у комбрига? Це ж непорядок! Це ж ресурс, який проходить повз кишеню! Інтеграція легіонерів у загальні бригади має приховану мету — «націоналізувати» ці потоки. Командування розраховує, що разом з бійцями до них перейдуть і їхні спонсори, і їхнє спорядження.

Це фатальна ілюзія жадібних дурнів. Західна допомога базується на персональній довірі. Донор із Техасу дає гроші конкретному Джону, якого він знає, а не вкрай корумпованій військовій частині №XXXX. Як тільки зникне суб’єктність Легіону — краник перекриється. Ми не «оптимізуємо» ресурс, ми його втрачаємо. Ми просто крадемо у самих себе можливість воювати сучасною технікою.

Знищення свідків

Є ще один аспект, про який говорять лише пошепки. Страх. Влада боїться Легіону. Іноземний доброволець — це найнебезпечніший тип солдата для корумпованої влади. Він юридично захищений паспортом своєї країни. Він не боїться СБУ чи військової прокуратури так, як цього боїться заляканий мобілізований з села. Він може подзвонити журналістам The New York Times. Він може написати правду у Twitter, яку прочитають сенатори.

Легіонери були живими свідками нашої некомпетентності, крадіжок палива, тупих наказів і зневаги до життя. Розпорошити їх — це тактика "розділяй і володарюй". Поодинці вони безпечні. Поодинці їхній голос не чутно. Їх розчиняють у масі, щоб приховати злочини командування, щоб не було кому сказати: «Король голий, а генерал — ідіот».

Висновки: Квиток в один кінець

Те, що відбувається зараз, — це точка неповернення у стосунках із цивілізованим світом на рівні people-to-people. Ми власноруч руйнуємо міф про те, що Україна — це форпост свободи. Ми показуємо, що Україна — це такий самий маленький Радянський Союз, тільки з іншим прапором, де людину пережовують і випльовують заради звітності.

Наслідки будуть миттєвими і болючими:

Кадровий колапс - ми втратимо до половини іноземного контингенту ще до Нового року. Профі просто розірвуть контракти. Ніхто не підписувався бути "м'ясом" у чужій грі.

Репутаційна катастрофа - кожен легіонер, який поїде додому ображеним, стане анти-амбасадором України. Він розкаже правду своїм друзям, своїм медіа, своїм політикам. І коли наступного разу ми будемо просити про допомогу, нам нагадають, як ми вчинили з тими, хто приїхав віддати за нас життя.

Військове ослаблення. Замість елітних штурмовиків ми отримаємо демотивовану піхоту. Ми міняємо якість на уявну кількість.

Це рішення Генштабу — не помилка. Це акт зради національних інтересів на догоду бюрократичному комфорту. Ми виганяємо найкращих друзів, щоб залишитися наодинці зі своїми ворогами — зовнішніми та внутрішніми. І коли фронт посиплеться там, де раніше стояли вмотивовані добровольці, нехай ніхто не питає «Хто винен?». Прізвища підписантів цього наказу відомі. Питання лише в тому, чи встигнемо ми їх судити до того, як стане надто пізно.

Апдейт (для балансу позицій). Після підготовки цього матеріалу мені надійшли уточнення від співрозмовників, наближених до Генштабу: там наполягають, що рішення про розформування/переформатування іноземних підрозділів є реакцією на наслідки конкретного провалу на одному з відтинків Запорізького напрямку, де, за їхньою версією, іноземний підрозділ не втримав позиції, що дало ворогу просування; у цій логіці іноземців переводять не для “покарання всіх під одну гребінку”, а щоб вони воювали не окремими національними кластерами, а в складі змішаних бойових підрозділів разом з українцями — з єдиним командуванням, комунікацією та відповідальністю, а хто не приймає таких умов, той просто розриває контракт і їде додому. Водночас публічних документів, які дозволили б незалежно перевірити цю мотивацію, мені не надано — тому фіксую її як офіційно-неофіційне пояснення “з того боку”, яке не скасовує головного питання: чому такі рішення ухвалюються без прозорої комунікації, розслідування причин і чітких запобіжників, щоб не знищити те, що працює.