Мовчазна поїздка

Це мала бути звичайна поїздка трасою Р-32: асфальт рівний, небо похмуре, і кілометри повзли, як черга в паспортному столі. Водій — Микола — був чоловік небагатослівний, не те щоб сумний, просто... економний на букви. Говорив рідко, тільки коли сильно припече: наприклад, коли суп проливався в багажнику або коли кіт засинав на капоті.

Але того дня навіть йому стало нудно. Радіо дратувало — там уже втретє грали пісню, в якій співачка десять разів підряд питала "де ти є?". Микола подумав:
«Я на трасі, а ти явно не тут. І вистачить кричати».

Отже, на узбіччі стояв чоловік із рюкзаком — типова картина. Микола пригальмував. Пасажир мовчки кивнув, відчинив двері, сів. Жодного "дякую", "добрий день", "не хвилюйтесь, я не маніяк". Просто — сів. І сидить.

Минуло хвилин десять.

Микола крадькома зиркнув на нього:
«Може він журналіст? Ні, занадто спокійний. Може вчитель історії? Хоча... не схоже, бо без шарфа і не пахне крейдою».

Пасажир, у свою чергу, думав:
«Водій якийсь мовчазний. А раптом не любить, коли йому щось говорять? Може, він взагалі глухий і їздить по відчуттю? Хоча... чого тоді ввімкнене радіо?»

Так і їхали. В кожного — своя версія реальності.
Микола думав, як почати розмову:
«Спитати, куди їде? Та він же вже сказав “до повороту на Млинівці”. Може, спитати, чи в нього є собака? А якщо немає, а тема болюча? Чи краще про погоду… хоча, це ще гірше, ніж про собак».

А пасажир тим часом міркував:
«Чи не сказати: “У вас зліва дзеркало трохи під кутом, може підкрутити?”... Ні, подумає, що я зануда. А може, сказати, що дорога рівна? Але це банально. Та й у нього обличчя як у людини, яка одразу роздратується від слова “дорога”.»

Тим часом пролетіло ще тридцять кілометрів. Тиша в салоні була настільки густа, що навігатор якось сам себе вимкнув від незручності.

І тут на узбіччі стояв ще один пасажир. Микола подумав: “Може хоч цей заговорить”. І зупинився.

Новий пасажир сів, кивнув — і… мовчить. Навіть очі не підняв, просто втупився у вікно.
Інтроверт. Абсолютний. Увесь в собі. Можливо, навіть орендує внутрішню кімнату у своїй душі.

І знову — мовчання.

Тепер у машині було троє людей, троє історій, троє світів. І жоден з них не озвучився. Один думав, як не здатися грубим, другий — як не здатися нав’язливим, третій — взагалі не мав бажання здаватись. Нікому.

Доїхали. Без жодного слова. Лише прощальне синхронне кивання трьох голів, ніби тріо сов.

Микола повернув на заправку, вийшов, налив собі кави і, сьорбаючи, подумав:
«Знаєш що, Миколо? Ти міг би зараз слухати історії, сміятись або сперечатись про погоду… А замість цього — концерт тиші. Але може, воно й на краще. Бо ще не вистачало, щоб перший пасажир виявився репером, а другий — тещиним адвокатом».

І з полегшенням видихнув. Бо тиша — теж звук. Просто тихий. І не завжди найгірший.</em>

Світ, де речі сміються

У світі, де речі сміються — люди забувають сваритися.
Бо життя надто смішне, щоб бути серйозним.

У цьому світі все було майже як у нашому — небо було синє, люди ходили на роботу, коти спали на теплих батареях.
Але була одна дрібна різниця:
усі предмети мали почуття гумору.

Не просто мали — а ще й кепкували, жартували, сміялись одне з одного і, найчастіше, з людей.
---

Одного ранку Микита прокинувся, потягнувся й сказав:

— Добрий ранок.

— Такий собі, — буркнула подушка. — Ти мені всю ніч вухо м’яв!

Простяг руку до зубної щітки. Та відсахнулась:

— О, знову він! Містер "Я їв часник учора, а чистити буду сьогодні!"

— Ей, не перебільшуй…

— Не перебільшую, — втрутилася паста. — Тут ціла катастрофа. Запах рівня «втікали всі бактерії».

На кухні холодильник заіржавіло хихикнув:

— Ну що, знову відкриєш мене п’ять разів, нічого не візьмеш і закриєш? Може, я теж хочу вибір!

— Я просто перевіряю…

— Що? Чи магічним чином не з’явився торт? — промовила поличка. — Сюрприз: ні.

Чайник ображено булькотів:

— А ти питав, чи я готовий працювати в такий ранній час? Я взагалі-то вчора кипів тричі. Маю право на страйк!

На роботі комп’ютер на весь офіс сказав:

— Ха! Він знову ввів пароль з першої спроби! Запишіть це в історію!

— Та відчепися, — зітхнув Микита.

— А ще ти знову назвав мене "тупою машиною", — додав монітор. — Хоча я принаймні не забуваю, куди кладу ключі.

— Він їх у мікрохвильовку поклав учора, — підказав принтер.

— І чхнув на екран, — додав пилосос. — Я бачив!

У світі, де речі мали почуття гумору, було важко ображатися. Бо як ображатися на шафу, яка каже:

— Ну й що, що я скриплю? Ти теж щоранку крекчиш, коли вставати!

Або на двері, які кожного разу, коли хтось забував ключі, співали: — "Ти знову без мене, ла-ла-лааа…"

Але була в цьому й чарівність.

Люди стали смішнішими.
Посуд — більш терплячим.
Дзеркала — менш жорстокими. Бо вони жартували:

— Ну, сьогодні ти не Джеймс Бонд. Але принаймні — не варена картопля!

Навіть будильники стали співати комічними голосами:
— Підйоооом! Світ ще не готовий, але треба!

Микита спершу дратувався. Потім сміявся. Потім полюбив. Бо сміх — він як вірус.
Заражає всіх — навіть чайники.

І врешті він сказав:

— Дякую вам, речі. Ви — як друзі. Просто з розетками.

І з того дня навіть лампа світити почала трохи тепліше.

Кіт-президент

Одного теплого ранку в київській квартирі на третьому поверсі звичайної панельки кіт на ім’я Барсик прокинувся від того, що хтось на кухні відкрив холодильник без його дозволу.

— Га?! — обурено підняв голову Барсик і швидко згадав: він — президент.

Це рішення до нього прийшло у сні, коли він сидів на троні з подушок, а навколо ходили люди й приносили йому рибу в золотих мисках. Прокинувшись, Барсик твердо вирішив: досить терпіти безлад і анархію!

— Мяу! — голосно оголосив він на ранковій нараді у вітальні (тобто просто встав посеред кімнати і дивився на родину, не моргаючи).

Мама, тато і двоє дітей — Саша і Марічка — спершу не звернули уваги. Але Барсик був наполегливий. Він заліз на стіл, сів рівно, як справжній лідер, і урочисто заявив:

— Мяяяяу! (Це означало: "Від сьогодні я президент цієї сім’ї. Приймаю обов’язки. Затверджую Конституцію!")

Відтоді порядок змінився:

1. Сніданок президента — перш за все. Якщо Барсик не отримав паштету до 8:00 — вся родина слухала його гнівне "громадянське обурення" у вигляді безперервного мявчання та падіння речей зі столів.
2. Указ про денний спокій. Барсик запровадив "тишу з 12:00 до 15:00", бо це його офіційна дрімота. Порушників очікувало покарання — лапа по обличчю або надгризений кабель зарядки.
3. Контроль над територією. Ліжко тепер належало президенту. Людям дозволялось лежати лише з дозволу або якщо він сам дозволить, ліниво потягуючись між подушками.
4. Податок у вигляді ковбаси. Кожен, хто заходить на кухню, мусив віддати президенту хоча б шматочок ковбаси. Інакше — подряпані ноги.

Перші кілька днів родина намагалась опиратись.

— Барсику, злізь з ноутбука! — казала мама.

Але Барсик дивився на неї як справжній політик: зневажливо і мовчки.

— Та це просто кіт! — обурювався тато.

Але коли він тричі прокинувся з мокрою шерстю в обличчі та відсутністю шкарпеток (Барсик виніс їх у ванну), він здався.

Діти були єдиними, хто радів. Вони навіть зробили йому маленький картонний кабінет з табличкою "Президент Барсик" і ловили мишок (іграшкових) під його наглядом.

Одного дня Барсик зібрав родину і, сидячи на подушці як на престолі, виголосив:

— Мяу. (Що означало: "Мир. Злагода. І більше курки.")

Сім’я звикла. Барсик керував справедливо, хоч і суворо. Він мав власну охорону (робот-пилосос), власний народ (хом’як на балконі) і навіть вів вечірні звернення до нації — сидячи на тумбочці і пильно дивлячись у порожнечу.

І знаєте, з того часу в домі справді стало спокійніше. Бо що може бути краще за президента, який муркоче під вухо, коли тобі сумно?

Запізнився знову

Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".

Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.

І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:

> — А де всі?

Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?

Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---

Теплі шкарпетки і свобода

Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.

Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"

Степан застиг.
— Та ну… знову?!

Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:

> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?

Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"

— Та я ж… шкарпетки сушив…

Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."

І зітхнув.

> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---

Війна прийшла — а Степан саме косив траву

2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:

> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.

Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---

До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.

— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.

— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---

Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.

Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.

— Прийду завтра, — зітхнув Степан.

Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.

У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.

Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.

Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.

> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»

Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.

> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?

Кіт Муркіт у війську

Він був котом із Запоріжжя — спокійний, розумний, трохи мрійливий, а ще — в душі справжній айтішник. Програмував ще з підвіконня, любив спати на клавіатурі й час від часу запускати Python лапою.

Коли почалася війна, Муркіт не ховався в підвалі. Він попрощався з господарями, впіймав на дорогу останню мишу й пішов добровольцем у піхоту. Його прийняли без запитань — не щодня бачиш кота з шевроном і серйозним поглядом.

У першому ж бою під Лиманом уламок зачепив його лапу. Не смертельно, але боляче. Муркіта евакуювали до шпиталю — лежати, муркотіти і відновлюватись.

Тижні лежання під стелею, мурчання апаратури, і сусід який хропів, як трактор на холостому. Муркіт думав. Про те, як важко координуватись у бою, як бракує розвідданих, як важко передбачити противника…

І тоді з’явилась ідея:

> “А що, як задіяти штучний інтелект? Не просто дрон, а муркотливий військовий аналітик: хай аналізує, розробляє тактику, передбачає поведінку противника, керує розвідкою, а може — навіть запускає дрони.”

Муркіт витягнув свій старенький ноутбук, підключився до інтернету через мобільний Wi-Fi і почав працювати. Написав базовий фреймворк, натренував модель на відкритих військових даних та... котячих інстинктах.
Проєкт назвав: "Сірий Вовк" — на честь суворого, мудрого кота зі східного фронту.

Через кілька місяців Муркіт повернувся на службу. Але вже не просто піхотинець — а бойовий технікоаналітик, відповідальний за інтеграцію ШІ в тактичну мережу підрозділу.

"Сірий Вовк" давав точні прогнози, знаходив слабкі місця в укріпленнях противника, координував дрони й артилерію.
Ефективність підрозділу зросла на 40%.

Командири були вражені. А ворог — у шоці. Здавалося, що українці читають їхні думки… А це просто кіт із ноутбуком у рюкзаку робив свою справу.

Під час однієї операції один із модулів “Сірого Вовка” було зламано. Ворог викрав код.

І ось — через кілька тижнів усе змінилось. Ворожі дрони стали точнішими. Їхня артилерія — ефективнішою.
У повітрі з’явилися нові апарати, які уникали українських засідок з підозрілою котячою спритністю.

ШІ, що колись служив ЗСУ, тепер був спрямований проти них.

Муркіт відчував провину. Наче сам віддав когось із побратимів на лапи ворогу. Але він знав: у кожному коді — є слабкість. Особливо якщо ти кіт і бачиш баги навіть у повітрі.

Він створив нову систему: "Білий Вовк" — інтелект, натренований не просто на даних, а на хаосі української логіки, нестандартності котячої тактики, і інтуїції рівня "а давай сюди лапу всуну".

Білий Вовк вмів:

подавати фальшиві сигнали про “великі зосередження військ” у лісі, де були тільки білки;

видавати трактори за артилерійські установки;

будувати карти з "коридорами", що вели у болота, граблі або пекельний хаос.

І почалося… Дрони з обох сторін почали сваритися в ефірі:

— “Ти не пролетиш тут, це моя зона спостереження!”
— “Я маю пріоритет по глибокому навчанні, відстань, курча!”

Один дрон узагалі завис у повітрі, цитуючи Шевченка і просив філософського сенсу бою.

Муркіт зрозумів — це війна нової епохи. Він знову оновив свою систему і навчив її… тролити ворожий ШІ.

На монітори ворога почали надходити повідомлення:

“Гугл сказав, що ти тупий.”

“Навіть Яндекс тебе стидається.”

“А тебе точно не на BASIC писали?”

Ворожий ШІ почав збоїти, відповідав матами, потім раптово почав малювати котиків у Paint'і та цитувати Достоєвського. Врешті — сам себе задддддд...дддд...дд... (завис).

Битва "Сірого Вовка" проти "Білого Вовка" тривала кілька тижнів.

Дрони противника зависали над полями, не знаючи, чи це позиція ЗСУ, чи картина маляра-абстракціоніста. Танки тонули в болотах, артилерія била по фантомних цілях.

Врешті модифікований росіянами ШІ видав:

> "FATAL ERROR: ЛОГІКА НЕ СПРАЦЬОВУЄ. УКРАЇНЦІ ДІЮТЬ НЕЛОГІЧНО."

Штучний інтелект… зламався.
---

“Білий Вовк” залишився на службі. Його оновлювали, але ніколи не від’єднували від головного модуля — Муркіта.

Кіт Муркіт отримав офіційне звання майора техноінтелектуального забезпечення. Його лапу стискали генерали, а проєкт “Сірий і Білий Вовк” став основою цифрової безпеки країни.

Коли його запитали:

— “Що плануєш далі, Муркіте?”

Він відповів, муркочучи:

> “Навчу ШІ писати вірші. Може, коли інтелекти почнуть римувати — стріляти перестануть.”

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

Муркіт і помста

Жив собі кіт. Не просто кіт, а найввічливіший і найкультурніший кіт у місті — Муркіт. Він ніколи не мурчав гучно в бібліотеці, завжди казав «мяу» замість «мяяяу!», і навіть на лоток ходив зі склянкою води для гігієни. Усі думали, що він святий. І справді, років десять Муркіт був прикладом котячої витримки та благородства.

Та кожне "мяу" має межу.

Одного ранку Муркіт прокинувся від того, що знову той самий перехожий — у кепці з написом «Ненавиджу котів» — кинув у нього каменюкою за те, що той перебіг йому дорогу.
Муркіт, лежачи в кущах, дивився в небо. Його ліве вухо тремтіло від несправедливості.
— Годі, — прошепотів він. — Досить цього цирку.

Того вечора він сів біля старого дзеркала в підвалі багатоповерхівки й згадав.

Пес Бровко — той, через кого Муркіт роками лазив по деревах, бо щоразу, побачивши його, Бровко впадав у релігійний екстаз гавкання.
Водій мотоцикла — який свистів йому вслід і кричав: "Шуруй, сарделько на лапках!"
Ветеринар Степан Степанович, який при кожному уколі сміявся: "Ой, потерпи, як справжній пацієнт!"

І Муркіт... змінився.
---

Перша жертва — Бровко.

Уночі Муркіт підкрався до його будки, взяв пляшечку валер’янки, змішав її з собачим кормом, а потім тихенько вивісив табличку з написом: «Обійми мене».
На ранок Бровко, облизуючи повітря, обіймав бетонний стовп. А потім — білборд. А потім — сусідську бабусю.
На третю добу його забрали в монастир на «вилікувати дух любові».
Муркіт вдоволено закрутив вусом.
---

Друга жертва — водій мотоцикла.

Кіт проклав на трасі тоненьку смужку... котячої шерсті. Як відомо, це — найсмертельніший дорожній реагент: мотоцикл починає сумніватись у своєму існуванні й ковзає у філософську яму.
Водій прослизнувся, перелетів через кермо, впав — прямісінько на купу подушок, які Муркіт перед тим викрав із ІКЕА. Але — принизливо.
Тепер той ходив і співав «Хто я без руля?».
---

Третя жертва — ветеринар.

Це була особлива операція. Муркіт довго вчився відкривати шприц. Навіть пройшов курс у YouTube "Ін'єкції для початківців: котяче реванше".
Уночі він вдерся до клініки і... прищепив Степана Степановича від сказу, грипу, котячого лишаю, і — наостанок — від емоцій.
На ранок лікар прокинувся абсолютно спокійним і стерильним. Він більше не сміявся.
Він говорив лише:
— Я — функція.
---

Останнім на черзі був той самий перехожий у кепці.

Муркіт ходив за ним тиждень. Вивчив його маршрут, звички, кількість зубів.
І ось — вирішальний момент.

Коли перехожий ступив на перехід — Муркіт перебіг йому дорогу.
Чоловік — автоматично — замахнувся каменем. Але раптом...
...Муркіт зупинився. Повернув голову. Подивився просто в душу.
Очі його палали тихим інтелектуальним гнівом.

— Чи ти ніколи не думав, — заговорив кіт, — що життя — це не дорога, по якій бігають коти. А лабіринт, у якому ми самі собі каменюки?

Чоловік кинув камінь собі під ноги й... заплакав.
Уперше.
За все життя.
---

Наступного ранку Муркіта знайшли сплячим у кріслі.
Його лапка лежала на книжці "Фрідріх Ніцше для котів: чому мурчання — це воля до влади".
А поруч стояла чашка кави з написом: "Я — не мстивий. Я — справедливий."

Чи все це було насправді?

Чи, може, Муркіт просто заснув після чергового уколу ветеринара, а все інше — лише сновидіння, яке прокралось у його мозок через запах валер’янки?

Хтозна.

Але десь на горищі все ще чути тихий філософський муркіт...
І кожен собака, мотоцикліст і ветеринар раптом зупиняється й нервово озирається.

Бо він десь поруч.
І він пам’ятає.🐾

Стаття для тих, хто ще не видалив соцмережі… але вже хоче
---
Уявімо: ви сидите собі з чаєм/кавою/кашою (потрібне підкреслити), гортаєте стрічку й тут — дзинь!
Повідомлення від незнайомця:

> «Привіт. Як справи? :)»

І починається нова епопея під назвою «А може, цього разу людина в інтернеті виявиться нормальною».

Щоб ця історія не перетворилася на драму «Бан, блок і сльози у коментарях», ось вам інструкція:
Як спілкуватися з незнайомцями в інтернеті — цікаво, безпечно і без образ.
---

1. Вітайся, як лорд з Великої Британії

Не треба одразу писати:

> «Скінь фото!»
або
«Шо, як воно?»
Почни з простого, але доброзичливого:
«Привіт! Натрапив на твій профіль — цікаво, що ми маємо спільного :)»

Це як сказати: “Я культурний, я не робот і не пральна машина з особистим життям”.
---

2. Не будь як допитувач ФБР

Питання типу:
«Скільки тобі років?»
«Де ти живеш?»
«А ти вдома сам(-а)?»

…підходять хіба що для серіалу з Netflix, а не для першої розмови.

Замість цього спитай:

> «Яка в тебе улюблена книга/гра/вид морозива?»

Це не лише безпечно, а ще й відкриває шлях до розумної (а іноді навіть дуже смішної) бесіди.
---

3. Не переходь одразу на "ти" в душу — туди ще тапочки не винесли

Розмовляти на особисті теми одразу — це як заходити в гості і одразу лягати на диван. Спочатку хоча б спитай, чи можна зняти взуття (метафорично).

Почни з легких тем. Мемчики, музика, серіали. А там, дивись, і перейдете до глибоких роздумів про сенс буття.
---

4. Жодних “Я правий — і крапка”

Інтернет — місце, де люди можуть мати думки. Так, навіть ті, що відрізняються від твоїх! 😱

Якщо незнайомець вважає, що ананас на піці — це прекрасно, не треба одразу писати:

> «Ти чудовисько!»
Краще з усмішкою відповісти:
«Цікаво, я навпаки завжди знімаю ананаси з піци — нам би піцерію на двох!»

Бачиш? Замість сварки — бізнес-ідея!
---

5. Фільтруй сарказм — інтернет не вміє читати інтонацію

Написати «Та ти просто геній!» у житті — це одне.
А в інтернеті — може прозвучати як:

> «Ти повний дурень, але я намагаюсь це гарно сказати».

Краще додати смайлик або пояснення:

> «Жартую :)»

Бо без цього ваш співрозмовник може образитись і піти писати вірші про зраду.
---

6. І головне — якщо не йде, то не треба тягти

Якщо розмова буксує, мов маршрутка в снігу, не примушуй себе.
Не всі люди мають бути тобі близькими. Дехто — просто повз проходив із Wi-Fi.
Чесне «Було приємно поспілкуватись, гарного дня!» — краще, ніж фраза «Та ти токсик!» у відповідь.
---

Висновок:

Правильна розмова в інтернеті — це як танець двох лелек: обережно, красиво й без криків.
Тож будь ввічливим, чесним, цікавим і трішки веселим — і тоді навіть спілкування з незнайомцем може перетворитись на щось більше, ніж просто… “Шо як?”

Книга Світу

У старому місті, де кам’яні вулиці пам’ятали кроки імператорів і сміх мандрівників, жив книжковий палітурник на ім’я Тарас. Його майстерня була невеличкою, але особливою — усередині пахло старим папером, чорнилом і чимось невловимо-затишним, наче час зупинявся, щойно переступав поріг.

Тарас не просто лагодив книги — він умів їх слухати. Казали, що він навіть розмовляв із ними, та ніхто не сміявся: бо книги після нього ніби оживали.

Одного разу до нього зайшов хлопчик на ім’я Левко. Він тримав у руках порвану, без обкладинки книгу.
— Це… мій дідусь залишив, — несміливо сказав він. — Але сторінки змінюються щоразу, як я відкриваю її. Наче книга жива.

Тарас поглянув на книгу — вона й справді була особлива. Папір трохи світився, а букви ніби танцювали.
— Це не проста книга, — мовив майстер. — Це Книга Світу. Її не пишуть люди — її творить день.

— Як це? — здивувався Левко.

— Щоранку, щойно світ прокидається, він гортає сторінку. І все, що ми робимо, що думаємо, що відчуваємо — з’являється там. Інколи — легкими літерами радості, інколи — важким шрифтом болю. Але кожен день — нова сторінка.

— А якщо зіпсувати сторінку?

— Світ вміє пробачати, — усміхнувся Тарас. — Але пам’ятає. Тому краще писати з любов’ю.

Хлопчик мовчки дивився на книгу. А тоді спитав: — А можна її переписати?

— Ні. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Просто живи по-справжньому. І тоді твоя сторінка буде світлою.

І з того дня Левко щоранку запитував себе:
Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

І світ змінювався. Щодня. Як сторінки книги.

---

Минали роки. Левко виріс. Він став учителем у селі, де кожен другий знав казку про Книгу Світу. Але мало хто вірив у неї по-справжньому. Левко не переконував — просто жив. Він щодня приходив у школу з посмішкою, допомагав учням, говорив з людьми як з рівними, садив дерева, лагодив паркани, годував безпритульних котів.

І щоранку, навіть коли ішов дощ або серце стискалось від тривоги, він, вмиваючись, тихо шепотів:
— Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

Одного дня до нього прийшла дівчинка. Маленька, з великими очима. В руках — стара книга, та сама, колись принесена ним до старого майстра.
— Вона… знову ожила, — сказала вона пошепки. — Пише щось сама… дивися!

Левко розгорнув сторінку. Там, посеред рядків, з’являвся новий текст. Він не бачив такого з дитинства.

> “Доброта виростає з маленьких вчинків.
Історія триває.
Той, хто вірив — навчив інших вірити.
Той, хто писав світлом — залишив у ньому вікно.”

— Це про тебе? — запитала дівчинка.

Левко не відповів. Він просто усміхнувся. Бо зрозумів: тепер вона — автор наступної сторінки.

Того ж вечора він закрив книгу і поставив на найвищу полицю.
— Світ змінюється щодня. Як сторінки книги, — прошепотів. — Але справжні історії не закінчуються. Вони просто стають чиїмось початком.