Чи справді існують нікчемні люди та благородні мужі? Ця думка належить Конфуцію і міститься в його праці «Лунь юй» («Бесіди та судження»), яку також називають «Аналектами». В одному з висловів (книга IV, розділ 16) сказано: «Благородна людина розуміє, що є правильним, а нікчемна розуміє, що їй вигідно». Є й інший відомий вислів: «Благородна людина шукає причину в собі, нікчемна — в інших». Ці вислови змушують замислитися. Адже, якщо подивитися навколо, можна помітити, що люди справді дуже різні. Одні здатні на добрі вчинки навіть тоді, коли це їм нічого не дає. Інші ж готові переступити через будь-кого заради власної користі. Але чи існують насправді нікчемні люди та благородні мужі? Чи не є це лише умовним поділом, за допомогою якого людство намагається пояснити власну поведінку? На перший погляд, поділ здається надто категоричним. Невже можна всіх людей розкласти по двох полицях? Адже кожен із нас має свої слабкості, помиляється, іноді поводиться егоїстично, а іноді здатний на несподівану доброту. Людина, яка сьогодні вчинила шляхетно, завтра може проявити дріб’язковість. А та, від якої ніхто не чекає нічого доброго, іноді здатна на вчинок, який змушує повірити в людяність. Але водночас не можна заперечувати, що є люди, для яких власна вигода стоїть вище за совість. Вони можуть усміхатися тобі в обличчя, говорити правильні слова, демонструвати порядність, але щойно з’являється можливість отримати щось для себе, їхні принципи кудись зникають. Для них дружба — це користь, допомога — це інвестиція, доброта — можливість отримати щось навзаєм. Вони не запитують себе, чи правильно вчинити, а передусім думають, чи вигідно це їм. І навпаки, благородна людина не обов’язково має високий статус, великі статки чи гарну освіту. Вона може жити скромно, працювати на звичайній роботі, не мати жодного впливу на суспільство. Але в неї є те, чого не купиш за гроші, — внутрішній моральний стрижень. Вона не принижуватиме слабшого, щоб самій здаватися вищою. Не зрадить друга заради вигоди. Не привласнить чужу заслугу. Не обов’язково говоритиме про свою порядність, бо її вчинки говорять самі за себе. ... Читати далі https://korop.gt.tc/archives/2980

Лещата війни Спочатку люди вірять, що все це ненадовго. Що треба лише вистояти, пережити найважчий період, докласти зусиль — і життя повернеться у звичне русло. Але минають місяці, роки, а війна не відпускає. Вона стає не просто обставиною, у якій живуть люди, а середовищем, яке визначає їхні думки, рішення, страхи й навіть ставлення одне до одного. Суспільство опиняється в лещатах. І найстрашніше те, що з часом воно починає звикати до їхнього стискання. Війна ставить суспільство перед вибором, якого воно не бажало. Потрібно боротися, але боротьба вимагає ресурсів. Потрібно працювати, але економіка виснажується. Потрібно підтримувати армію, але люди втомлюються. Потрібно зберігати єдність, але різні погляди, особисті образи, нерівність тягарів і взаємні звинувачення поступово розмивають те, що колись здавалося непорушним. Кожен хоче, щоб війна закінчилася. Але далеко не кожен однаково розуміє, що означає її закінчення. Для одних мир — це повернення додому, можливість обійняти рідних і нарешті перестати здригатися від кожного гучного звуку. Для інших — відновлення зруйнованого життя, повернення втраченого майна, роботи, звичного побуту. Хтось мріє про справедливість, хтось прагне передусім припинення страждань, а хтось боїться, що будь-яка домовленість стане лише короткою паузою перед новою війною. Усі вони хочуть миру, але шлях до нього уявляють по-різному. ... Продовження —> https://korop.gt.tc/archives/2973

Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги. Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки. — От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?! Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав. Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі. — Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут! Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв. Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі. Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася. — Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки! Я навіть трохи образився. Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися? Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою. Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі. — От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має. Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення. Але жінка вже не слухала. Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини. А я ріс сам. Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!» Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів. Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи. Але до мене зверталися переважно з претензіями. — Чого ти розрісся? — Чого колешся? — Чого стирчиш посеред дороги? Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору. Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися. Літо видалося спекотним. Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути. Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць. — Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою! Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці. — От що означає справжня краса! Я мовчки дивився на цю ідилію. Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід. Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався. Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися. Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку. — Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор? Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі. За кілька хвилин він уже хропів. Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити. Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю. — Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап! Пес лише позіхнув. Увечері він пішов, навіть не попрощавшись. Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався. Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка. Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість». Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається. — А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос. Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па. А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти? Горобець нахилив голову. — Не ображайся. Я просто здивувався. Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом. Невдовзі на квітку прилетіли бджоли. — О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них. — І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати. Вони заходилися працювати. Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи. Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку. А для себе самого я був просто будяком. І цього, виявляється, цілком достатньо. Одного ранку знову з’явився чоловік із косою. Побачивши мене, він зупинився. — О! Та ти ще й зацвів! А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес! Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю. — А я думав, що ти зовсім нікчемний. Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола. — Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають. Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено. — Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь. І пішов далі. Я проводжав його поглядом. Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало. Мені хотілося крикнути йому вслід: — Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити? Звісно, я нічого не крикнув. Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший. Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки. Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі. Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього. Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут. І я виріс. Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю. Я виріс будяком. З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було. Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму. Але й гіршим я не став. Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання. І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець. Я ж чув це регулярно. Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так: Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення. А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном. Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту. Тож я й далі ростиму край дороги. Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері: — Мамо, а що це за гарна рослина? І мати відповість: — Це будяк, доню. А дитина неодмінно перепитає: — А чому його всі не люблять? І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь. Іноді вони починаються просто з бажання придивитися. А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа. Бо я — будяк! ----- https://korop.gt.tc/

Жовтий рівень Було, пройшло,... Кудись пішло, пошкандибало літо, Забувши парасольку на межі. І небо стало жовтим і сердитим, І вітер щось нашіптує в душі. Жовтневий день поволі осідає, На мокрий дах, на стомлені сади. А сонце крізь тумани позирає, Немов не знає, де знайти сліди. Вже ранок пахне димом і дощами, Вже вечір рано стукає в вікно. І хмари пропливають табунами, Немов кіно, якого й не було. Та що нам до похмурої погоди, До мокрих лавок, холоду й дощу? У жовтні теж бувають епізоди, Заякі літу дякувать мушу́. Бо жовтий рівень — зовсім не тривога, Не знак біди, не вирок для тепла. Це осені неспішна перемога, Що літо непомітно відвела. І хай собі шканди́бає за обрій, Хай листя пише жовті письмена, — Допоки світ на диво ще хоробрий, У кожній осені живе нова весна.

Незнайомець, який знає мене надто добре У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть. Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди. Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають. Починається ретельна інвентаризація. Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш. Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства. Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву. — Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи? Воно мовчить. — Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми. Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс. У такі хвилини я починаю філософствувати. Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху. І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям. Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи. Ось вона, сила об’єктивності! Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці! Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився. І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє? Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми. — Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть? — Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився. Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави? Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного. — Ну що, — кажу я, — до вечора? Воно мовчки киває. І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших. Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду. А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ. Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться. -------------------------- https://korop.gt.tc/archives/2917

Створив сайт спеціально для поетів Запрошуються всі, хто любить поезію! ✨ Тут можна публікувати і читати вірші, відкривати нових авторів, ділитися власною творчістю та знаходити слова, які відгукнуться саме у вашому серці. Приєднуйтесь!. Пишіть. Читайте. Надихайтесь. https://poetplanet.xo.je/ •••••••• На сайті також є Форум спільноти Ви можете публікувати власні пости, спілкуватися без меж, обговорювати актуальні теми, знаходити однодумців та читати публікації інших учасників. https://poetplanet.xo.je/portal/

Всі прагнуть до раю, але вмирати ніхто не поспішає Я давно помітив одну дивну людську особливість. Всі прагнуть у рай, але вмирати ніхто не хоче Усі хочуть, але... бажано... трохи пізніше. Я теж не виняток. — Ну що, готовий? — іноді питаю себе. — До чого? — До раю. — Готовий. — А якщо сьогодні? — Ти що, жартуєш? У мене ще картопля не викопана. І щоразу знаходиться якась надзвичайно поважна причина залишитися. Комусь треба доробити ремонт. Комусь — виростити дітей. Комусь — дочекатися пенсії. А комусь просто цікаво, чим закінчиться наступний сезон улюбленого серіалу. Виходить дивна річ. У рай хочеться всім. А квиток ніхто не поспішає отримувати. Ми взагалі дивовижні створіння. Часто бурчимо, що життя важке, люди нестерпні, погода кепська, новини страшні. А потім варто лише подумати про кінець... — Ні-ні, я ще трішечки поживу. І раптом життя вже не таке й погане. Я іноді уявляю, що стою перед небесною брамою. — Заходьте. — Дякую... А можна я ще хвилин на сорок назад? — Навіщо? — Я світло на кухні не вимкнув. Підозрюю, що більшість із нас знайшла б ще сотню причин повернутися. Бо справа, мабуть, не тільки в раї. Справа в тому, що ми страшенно звикаємо до життя. До запаху кави. До першого снігу. До друзів. До випадкових розмов. Навіть до власних турбот. Людина — дивна істота. Скаржиться на понеділок. Але дуже хоче дожити до вівторка. — Чого ти боїшся? — питаю себе. — Не знаю... — Смерті? — Ні. Мабуть, того, що більше не побачу всього цього безладу. І мені самому смішно від цієї відповіді. Адже ми щодня називаємо світ божевільним, але все одно не хочемо з нього йти. Може, саме це і є найкращим компліментом життю. Ми можемо сперечатися про те, що буде потім. Будувати теорії, читати книги, шукати докази. Але коли справа доходить до практики, усередині прокидається маленька, вперта людина й каже: — Рай, звісно, чудово... — Але давай спочатку ще одну весну. І ще одне літо. І ще одну осінь. А там уже... побачимо. Бо всі прагнуть у рай. Та ніхто не хоче пропустити сьогоднішній захід сонця.Як на мене, саме в цьому й полягає найкумедніший парадокс людини: вона мріє про вічність, але закохана в кожен новий день свого тимчасового життя.

Запрошення на сайт КорОп https://korop.gt.tc ——— Якщо у вас є короткі оповідання, історії, казки, есе, вірші чи просто тексти, яким тісно в шухляді — цьому сайту буде приємно їх прийняти. Без вимог і пафосу: публікуйте, діліться, читайте інших і залишайте слова там, де їх хтось обов’язково знайде. ----- На сайті також є https://korop.gt.tc/portal/ Форум - спільноти Ви можете публікувати власні пости, спілкуватися без меж, обговорювати актуальні теми, знаходити однодумців та читати публікації інших учасників. Це ваш майданчик для натхнення, щирих розмов і нових знайомств!