Повний бак (Пригодницькі історії газонокосільщика за наймом)🙂 У селищі Малий Борщівник, де корови — єдині, хто регулярно читає газету, а пеньки мають прізвиська, жив собі простий чоловік — Семен Газоненко. Семен був не просто газонокосільщиком. Він був легендою зеленого фронту, володарем ріжучого клинка обертового леза, і майстром рівного покосу. Щоранку він натягував свої шорти кольору "фісташковий напад", вдягав бейсболку з написом “Я косю, отже існую” — і вирушав у бій. Його вірний бойовий товариш — газонокосарка “Шерхан 3000” — ревіла, як тигр із бронхітом, і сміливо жувала траву будь-якої густоти. Одного дня до Семена підійшов сільський голова — пан Пилип Стрижений, тримаючи в руках карту з позначками у формі бур’янів. — Семене, біда! Сусіднє село Верхні Чоплики заросло так, що там зник тракторист і двоє туристів. Нам треба герой з повним баком пального! Семен поставив свою кружку з кефіром, обтер вуса, і урочисто промовив: — Заправ мені повний бак, і я зроблю з того бур’яну салат! Верхні Чоплики зустріли Семена шумом коників, криком баби Галі та сіткою павуків на автобусній зупинці. Трава була по пояс. У ній губилися велосипеди, гуси і навіть колодязь. Шерхан 3000 одразу закартав від хвилювання. Але Семен не злякався. Він витягнув із сумки антикропив’яні шкарпетки, надів захисні окуляри проти очей сусідів і почав покіс. — Я тут, щоб косити! — вигукнув Семен і врізався в кропиву так, що вона сама підписала акт капітуляції. Та раптом — засідка! З високої трави виліз Дядько Гриць, самопроголошений лідер газонної мафії, зі своєю ручною косою "Божевільна Міла". Гриць був косарем старої школи — без мотора, без страху, без штанів. — Чого це ти тут косиш, пацан? Тут моя територія! — загрозливо пробурчав він. Семен підкрутив швидкість, зробив два маневри “полуоберт-цибулина” і відповів: — Я з Малого Борщівника, ми не косим чужі газони. Ми їх звільняєм! Між ними почався епічний покіс, трава летіла, мов конфетті на весіллі у лісника. Та раптом Семен відчув, як двигун почав кашляти — пальне закінчувалося! На межі поразки, Семен пригадав слова діда Василя: “Якщо сильно любиш свій газон, каністра сама тебе знайде…” І справді — з-за кущів викотився єнот і простягнув йому каністру з написом “95+ для героїв”. Семен заправив “Шерхана”, вигукнув бойове “Бзззз!”, і вдарив по траві так, що навіть кульбаби повикидало на орбіту. Гриць відступив, визнавши поразку. — Косиш добре, хлопче… Якщо що, заходь на чай. Я тобі покажу, як борщ із мокриці варити. Після перемоги Семен повернувся в село. Йому вручили медаль з кульбаби, почесний титул “Газонний гладіатор”, а баба Маня навіть запропонувала одружитися. Відтоді, коли десь трава виростає більше, ніж совість депутата, в повітрі чути рев "Шерхана" і бойовий клич: — Повний бак — і в атаку! ----- Минули три дні після героїчного покосу у Верхніх Чопликах. Семен відпочивав у гамаку, жував пиріжок з кропивою (він почав поважати цю рослину після бою), і слухав, як вітер шепоче в зрізаній траві. Аж раптом у двір, наче сніг на грядки в травні, ввалився пан Пилип Стрижений — весь у болоті, з листям на голові та водоростями в бороді. — Семене, катастрофа! У болотах за хутором Мертвий Мульч з’явилась мохова нечисть! Там усе покрилося зеленим слизом. Люди кажуть, це — революція моху. Ходять чутки, що з’явився таємничий газонний друїд, який не коcить траву, а шепоче їй пісні... Семен стиснув рукоятку "Шерхана 3000", яка мирно стояла в сараї під вишитим рушником. Він встав, поправив кепку і спитав: — Повний бак? — Два! — відповів голова. Дорогою до болота Семен відчував, що повітря стає густішим, а жаби квакають з інтонацією іспанського фламенко. Це було погано. Дуже погано. На болоті справді відбувалось щось незвичайне: мох тягнувся до людей, поглинав паркани, і навіть проковтнув шкільного фізрука, який вирішив показати дітям, як стрибати з розбігу у плавучу дійсність. Семен, не гаючи часу, запустив двигун. Але трава... відступала! — Вона боїться?! — здивувався він. — Або... І тут з кущів вийшов високий, худий чоловік у халаті з моху, з довгою бородою, у якій гніздилася сім’я синиць. — Я — Дід Мохій. Останній друїд Дикої Газонщини. Ти косиш — я вирощую. Ми два боки однієї граблі. Семен прикусив пиріжок. — Так, але я за санітарні норми. А ти — за хаос і плісняву! Між ними почався дуельний батл на логіку і травознавство. Мохій говорив про "природну свободу моху", Семен — про "порядок, зручність і бабусин город без кліщів". Зрештою, вирішили піти на компроміс: Мохій лишає одну ділянку для свого “мохо-арту”, а Семен викошує все інше — але з повагою. Так з’явився перший в Україні екологічний ландшафтний скансен, де поруч росли декоративна трава і дідова борода. Після цієї пригоди слава про Семена пішла далі меж селища. До нього приїхали представники з Польщі — запрошували на фестиваль “KosiKozak”,з Японії — пропонували навчити самураїв "шляхові леза роторного" і навіть один естонський депутат, який просто попросив підстригти йому під двором, бо "тут з 1987 року ніхто не коcив". Семен усім відповів одне: — Я коситиму там, де мене потребує трава. Але тільки з повним баком! ----- Життя після мохової кампанії було розміреним. Семен уже мав фан-клуб з восьми бабусь, йому присвячували пісні в стилі "шансон-коса-рок", а в Малому Борщівнику встановили йому пам’ятник — бетонну косарку на постаменті з бетонної кульбаби. І от одного ранку, коли Семен мастив "Шерхана" олією з ароматом бузини, з райцентру прибула делегація пані Сніжани з управління благоустрою. — Семене! — зойкнула вона. — Біда! У містечку Кам’яні Кущі — новобудови, плитка, бордюри! І тут — бум! — проростає трава… крізь асфальт! Ніхто не може її спинити. Вона нищить інфраструктуру, ламає лавки і… обвиває людей, що сидять без діла! Семен підняв брову. — Трава, що косить людей? — Майже. Вона натякає, що час щось робити. Люди в паніці. Міська влада просить втручання… з повним баком! У Кам’яних Кущах було все — але жодного зеленого клаптя за правилами. Проте трава вирішила інакше. Вона проростала між плитками, вздовж трамвайних колій, на голові у пам’ятника поету, і навіть у чашці капучіно одного айтішника на лавочці. Семен вийшов із маршрутки як герой. Його зустрів місцевий депутат, який ніколи не бачив газонокосарку вживу. — Ви впевнені, що впораєтесь? — У мене повний бак. І запасне лезо. Я — не впевнений. Я — готовий. Перший оберт лез запустив ефект доміно — з кожним зрізом трава шипіла, вигиналась і… почала говорити. — Ти не знищиш нас, людино з мотором. Ми — зелене пробудження! Семен не розгубився: — Ха! Я — пробудження бензинового ренесансу! І понеслось: асфальтові зарості, клумбові партизани, бур’яни-контрабандисти з сусіднього ЖК — усі скосилися перед шаленою атакою "Шерхана". Але головний бос чекав попереду… У самому центрі стояв велетенський кущ-гібрид, що поєднував у собі туї, хміль і філософію урбан-хаосу. Його звали МістоФлора. — Ти косиш за гроші, Семене. А я — росту за ідею! — Я косю за бабусин спокій, порядок у дворі і можливість сісти на лавочку, не вирощуючи папороть на джинсах! — відповів герой. Вони зійшлися у бою, де: Семен рубав лезом і логікою, МістоФлора атакувала лозунгами типу “Зарості — це свобода!” і “Кущі — новий урбанізм!” Зрештою, Семен дістав свою секретну зброю — електротример “Шершень” на акумуляторах (його тримав для субот). — Еко-бій — еко-зброя! — крикнув він і вдарив у саме коріння. Коли пил осів, а трава зашепотіла “прощавай”, люди вийшли зі своїх домівок — не тільки побачити рівну землю, а й усвідомити значення покосу у душі. Після перемоги Семена запросили на телебачення, у школу, і навіть на весілля як почесного гостя та "хрещеного отця ландшафту". А він тільки всміхався і казав: “Життя — це трава. Її треба косити, інакше вона косить тебе.” --- THE END Але не кінець історії. Бо десь на світі… знову росте перший бур’ян. І вже лунає знайомий звук: бзззззззз…

Закохалась війна у солдата Закохалась війна у солдата — Не спитала ні звань, ні причин. Просто впала, як тінь, біля хати, Де він спав серед тихих годин. Закохалась — безжально і дико, Як уміє лиш буря і грім, І ходила за ним тихо-тихо, Між окопів, під небом глухим. Закохалась війна у солдата — Та хіба це любов? Це — біда. Вона йшла за ним, вперто і клято, Як за правдою ходить нужда. Їй би ніжність — та вчилась вбивати, Їй би шепіт — гриміла, як дзвін, Закохалась війна у солдата, Та любов не живе поміж мін. І дивилась, як він не здається, Молитви береже у грудях, Як у серці весна ще сміється, Попри темряву в його путях. Їй хотілось його обійняти Крізь метал, крізь вогонь і дими, Та лиш вчилась вона відпускати, Бо любов не живе між війни. І вона, спопеліла, безсила, Не навчилась не нищить — чекать, Бо любов — це не вибух і сила, А уміння когось відпускать. Він дивився у небо високе, Де лелека вертався у дім, І в очах його — світлі потоки Перемоги над мороком злим. А вона — наче ніч без упину, Все тяглася до кроку його, Та не вміла любити людину — Лиш ламати і нищить всього. Закохалась війна у солдата — Та програла у чеснім бою: Бо душа, що жива і крилата, Не належить ніколи вогню. І коли він вернувся додому — Відступила вона, мов вина, Бо любов не підвладна нікому, Де вона — там зникає війна.

Право на останній бій Море того ранку було тихе, як стара рана, що вже не болить, але ніколи не зникає. На березі сидів чоловік із сивою бородою і дивився на обрій, де темніли щогли кораблів. Колись він стояв на одній із тих палуб. Його звали Джео. Колись — гроза морів, перший у абордажі, той, хто стрибав на чужу палубу раніше за всіх. Коли гармати ревли, він ішов уперед. Коли свистіли кулі — сміявся. Коли інші ховалися за бочками, Джео вже був там, де починалася бійка. На його тілі не було місця без шраму. Шрам від турецької шаблі. Шрам від мушкетної кулі. І старий, глибокий, під ребрами — подарунок від корсарського ножа. Він віддав морю молодість. А море, як відомо, ніколи нічого не повертає. З роками рука почала тремтіти. Ліва нога після поранення погано слухалась. Під час штормів Джео вже не міг стояти на реї, як колись. І тоді на кораблі раптом з'явилися інші слова. — Старий став. — Повільний. — Тягар для команди. А потім хтось прошепотів ще гірше. — Та він боягуз. — У останньому бою нібито сховався. Боягуз. Слово гірше за кулю. Джео мовчки зійшов на берег. Без бійки. Без крику. Лише один раз озирнувся на корабель, на якому прожив пів життя. І пішов. Минав час. Пірати швидко забувають тих, хто більше не може тримати шаблю. Але правда має дивну властивість — вона довго мовчить, а потім раптом встає з-за столу і каже своє слово. Одного вечора Джео почув у таверні знайоме ім'я. Його ім'я. — Старий Джео? — сміявся хтось. — Та він у бою під бочку заліз! І тоді він зрозумів. Це була не випадкова брехня. Його просто прибрали. Щоб не ділити здобич. Щоб звільнити місце для молодих. Джео допив ром. Поставив кухоль на стіл. І тихо сказав: — Брехня теж має ціну. Через кілька днів у порт зайшов старий, але міцний бриг. На його борту стояло лише кілька людей. І серед них — Джео. Він знайшов тих, хто ще пам’ятав його не за чутками, а за боями. Старих моряків. Тих, кого теж колись списали. Корабель був невеликий. Команда — маленька. Але гнів — великий. Коли вранці біля горизонту з’явився колишній корабель Джео, вітер саме наповнював вітрила. — Ти впевнений? — спитав один із товаришів. — Вони ж удвічі більші. Джео повільно витягнув стару шаблю. Лезо було затерте боями. — Я не прийшов перемагати, — сказав він. — Я прийшов забрати своє. — Що саме? Джео усміхнувся. — Право на останній бій. Коли кораблі зійшлися, молоді пірати на палубі того судна спершу лише сміялися. Поки не впізнали його. — Джео?! Сивий пірат зробив крок уперед. Рука тремтіла. Нога боліла. Але очі були ті самі. — Казали, я боягуз, — сказав він голосно. — То дивіться тепер уважно. І він першим перестрибнув на чужу палубу. Як колись. Бій був короткий. Старі моряки билися мовчки, без крику. Наче люди, яким уже нічого втрачати. Джео зійшовся з капітаном — тим самим, хто колись пустив про нього брехню. Шаблі зустрілись. Іскри сипнулися на дошки. — Ти мав тихо згнити на березі, старий, — прошипів капітан. Джео важко дихав. — Можливо. Він зробив останній ривок. Шабля блиснула. Капітан упав. Коли все скінчилося, Джео стояв на палубі, спершись на шаблю. Вітер гойдав щогли. Море було таке саме тихе, як і вранці. Один із моряків підійшов до нього. — Ну що, капітане… тепер ти знову з нами? Джео довго дивився на горизонт. Потім повільно похитав головою. — Ні. — Чому? Старий пірат усміхнувся. — Бо я вже зробив головне. — Що саме? Джео підняв шаблю і витер її об рукав. — Довів, що не кожного старого моряка можна списати. Він подивився на хвилі. — І що кожен має право… Вітер підхопив його слова. — …на свій останній бій.

Птахи Сліз (Притча про таємничих птахів, що живляться людськими сльозами) У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там завжди цвіли дерева з плодами розради, а вітри співали лагідні пісні. У тому саду жили троє птахів, яких називали Птахами Сліз. Перший співав про втрати. Другий зітхав за зрадженими. Третій тужив за самотніми. Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз падало на землю, то голосніше лунали пісні в Саду. Птахи схиляли голови, їхні очі ніби тремтіли від жалю. Але ніхто не знав істини. Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися людським болем, пили сльози, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила і їхнє безсмертя. Райський сад квітнув не від радості, а від страждань. Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснув під деревом і потрапив туди уві сні. Дитина не плакала. Вона сміялася. Її сміх був чистий, світлий, без тіні смутку. І тоді сад затремтів. Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був для них, мов отрута. Дитина пішла, але її сміх залишився у світі, мов тонка тріщина в старому камені. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість того, щоб лише плакати. І Сад поступово почав тьмяніти. Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо тільки там вони ще можуть жити. Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила тануть, мов тінь на світанку.

ВЕСНЯНЕ ПРИБИРАННЯ Щовесни трапляється одна й та сама річ. Берусь за граблі урочисто, ніби це не граблі, а якийсь філософський інструмент. Починаю тягнути листя в купу. Воно не дуже слухається — мабуть, теж не хоче змін у житті. Поки працюю, думаю: дивна штука цей двір. Восени він був чистий. Я його прибирав. Старався. Склав листя, підрівняв. І що? Пройшла зима — і знову безлад. Наче життя. Тільки наведеш порядок — дивишся, а вже новини, події, тривоги, рахунки,… і знову треба все якось розгрібати. Я тягну чергову купу листя і думаю, що граблі — це, по суті, дуже чесний символ життя. Ти ними тягнеш щось до купи, а воно розлазиться назад. І так без кінця. З відчиненого вікна веранди тихо працює старий радіоприймач. Він бурмоче новини таким рівним голосом, ніби нічого особливого у світі не відбувається. Час від часу я ловлю окремі слова: переговори… ситуація… рішення… експерти… Радіо говорить, а я тягну граблі по землі. І звук грабель чомусь здається значно переконливішим. Поруч вітер піднімає сухий папірець. Він летить по двору з таким виглядом, ніби це його територія, а я тут випадково з'явився. — Лети, — кажу я йому. — У тебе, бачу, плани. У наш час узагалі дивно будувати плани. Світ так швидко міняється, що іноді єдине стабільне — це мій двір навесні. Я згрібаю гілки в купу. Купа росте, як державний бюджет, але без надії на користь. І тут з'являється сусід. Він стоїть біля паркану, дивиться на мою діяльність і каже: — Весна. — Весна, — відповідаю. Ми мовчимо хвилину, ніби два філософи на конференції. — Знову все прибираєш? — питає він. — А що робити, — кажу. — Якщо не прибирати, воно саме не зникне. І тут я ловлю себе на думці: це ж правило не тільки для двору. Якби всі проблеми світу можна було розгребти граблями, життя стало б значно простішим. Вийшов би вранці, підмів трохи, відкинув пару новин, згріб тривоги в купу, спалив — і готово. Але, на жаль, реальність працює трохи складніше. Я продовжую прибирати. Потроху двір починає виглядати як двір, а не як місце падіння метеорита. І знаєте що цікаво? Разом зі сміттям ніби прибираються й думки. Голова стає тихішою. Рух грабель має якийсь медитативний ефект. Навіть новини з радіо, що долинають із веранди, у цей момент здаються трохи менш гучними. У цей момент відчиняються двері дому, і на ґанок виходить дружина. Вона тримає в руках чашку. — Перерва, філософе, — каже вона. І виносить мені чай з лимоном. Я беру чашку, сідаю на лавку біля стіни й дивлюся на двір, який щойно воював з моїми граблями. Пара від чаю піднімається в прохолодне весняне повітря, ніби теж має свої плани. А я сиджу з чаєм і думаю про свої. Про літо. Що треба щось посадити. Може, помідори. Може, яблуню. Думаю, що треба трохи підремонтувати паркан. І взагалі — жити якось далі. Я роблю ковток чаю і раптом розумію: мабуть, майбутнє завжди починається ось із таких моментів. Не з великих заяв і програм, а з чашки теплого чаю на подвір’ї і думки: «Ну що ж, спробуємо ще раз». Зрештою я стою посеред чистого двору і дивлюся на результат. Не ідеально. Десь ще лежить листя. Десь гілка. Але загалом порядок. Життя зараз, звісно, складне. Світ нервовий. Новини такі, що краще б іноді їх складати в мішки, як листя. Але якщо чесно — все тримається на тих самих дрібницях: прибрати двір, посадити щось у землю, поговорити із сусідом через паркан, випити чаю з лимоном на весняному повітрі, і слухати, як із веранди тихо бурмоче радіо про великий світ. Бо поки люди виходять навесні з граблями — світ ще не пропав. Я ставлю граблі біля стіни, витираю руки і дивлюся на двір. Він чистий. Принаймні до першого сильного вітру. Але, якщо чесно, мене це вже не лякає. Бо тепер я знаю: наступної весни все повториться. І граблі знову чекатимуть свого філософського часу.

Кілька епізодів з війни: <em>КУРИ Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд. Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом». І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення. Але замість цього бачу на город вибігли кури. Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати. Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває. Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія. Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою. На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти. КІТ Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою: — Ой, хлопці… таке було, таке було… Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило. — Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна. І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього. Ми вже починали посміхатись, але мовчали. — А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті. Він змахнув рукою. — Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху. Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом. — Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад. Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого. ВИНО Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі. Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе. І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі. Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж. Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь. Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба! Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне. Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна. Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина. А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною. Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.</em>

ДЗВІНОК НА НУЛІ Я стояв на «нулі» за кулеметом так, ніби весь світ звузився до цієї металевої коробки з набоями, до стрічки лісосмуги і до тиші, яка завжди бреше. Тиша тут — як кіт: якщо притих, значить щось задумав. Руки на холодному металі, палець знає спуск краще, ніж власний паспорт. У голові — не думки, а короткі команди: дивись, слухай, дихай. Наступ може бути за хвилину, за годину або взагалі не сьогодні, але напруження таке, ніби він уже виходить із туману, поправляючи шолом. І тут — дзінь. Я спершу подумав, що це здалося. Тут багато чого здається: кроки, шурхіт, життя до війни. Але ні — в кишені завібрував мобільний. Той самий, обмотаний ізолентою, який пережив більше обстрілів, ніж деякі бліндажі. — Алло… — кажу я, не зводячи очей із прицілу. — Добрий день, — чемно, тепло, по-мирному каже жіночий голос. — Це обленерго. Скажіть, будь ласка, показники лічильника за світло. Я мовчу секунду. Десь поруч глухо бухкає. Десь дуже далеко — мирний офіс, чай з лимоном,... — Я ... — кажу, — на війні. Зараз. В окопі. За кулеметом. Пауза. Така сама щира, як і моя. — Ой… — каже голос. — Вибачте, будь ласка. Дуже вибачте. Тоді… дайте, будь ласка, номер телефону вашої дружини. З дому. Я диктую номер. Автоматично. Так само, як автоматично перевіряю сектор. Жінка дякує, ще раз вибачається і кладе слухавку. Ніби ми просто помилилися поверхом. Телефон замовкає. А світ — ні. Я стою далі, тримаючи кулемет, і думаю: десь зараз моя дружина підійде до лічильника, подивиться на цифри, зітхне і скаже: «Знову намотало». А я тут — рахую не кіловати, а секунди між можливим і неминучим. Згадую кухню. Стару лампочку, яка блимала, і я все збирався її поміняти. Згадую, як сварився через рахунки, як бурчав на ті самі дзвінки з незнайомих номерів. Тоді вони здавалися головною проблемою життя. Світ дивний. В одному його кутку питають показники світла, в іншому — перевіряють, чи є ще світло в очах. І все це одночасно, без черги, без оголошень. Я знову міцніше беруся за кулемет. Тиша знову насторожено дихає. Якщо що — я готовий. А якщо знову подзвонять… Ну що ж. Скажу, що світло є. Поки що.

САЛАТ Почалося все з того, що я вирішив приготувати салат. Але, як це часто буває, салат не хотів бути просто салатом. Я дістав огірок. Огірок був холодний і мовчазний, як сусід у ліфті. Порізав його кружальцями — і одразу згадав літо, ставок, і той випадок, коли ми ловили рибу, а зловили старий черевик. Чому згадав — невідомо. Огірок нічого не пояснив. Потім помідор. Помідор був соковитий і драматичний. Він одразу розвалився, ніби сказав: — Я тут головний, і якщо щось піде не так — це буде помітно. З ним я згадав перше кохання і футбол по телевізору, який тоді грав фоном і все зіпсував. Далі — цибуля. Цибуля не питала дозволу. Вона одразу взялася за очі. Я плакав, але тримався. Бо чоловік, який готує салат, не плаче — в нього просто складні стосунки з цибулею. Поки різав, згадав школу, контрольну з математики і як тоді теж щось різало зсередини. Ковбаса з’явилася несподівано. Взагалі-то я планував легкий салат. Але ковбаса лежала в холодильнику з таким виглядом, ніби знала про мене щось важливе. Я не витримав. Порізав. Салат одразу став серйознішим, з досвідом. Яйця вже були зварені. Вони мовчки прийняли свою долю. Я їх покришив — і згадав, як у житті часто все ламається вже готовим, не питаючи, чи ти цього хочеш. У мисці зібралося все: огірок з літом, помідор з драмою, цибуля з дитячими травмами, ковбаса з компромісами, яйця з фаталізмом. Я дивився на це й розумів — це вже не салат. Це біографія. Залишався майонез. Він, як завжди, зробив вигляд, що всіх примирить. Я додав його щедро, як поради знайомих, які самі ніколи так не жили. Перемішав. Салат став рівномірним, але не чесним. Ніхто вже не знав, де помідор, де огірок, а де моя юність. Усе було разом. Як у житті: трошки радості, трошки сліз, трохи ковбаси без плану. Я спробував. Було смачно. Не ідеально, але щиро. І тут я зрозумів: я так і не приготував салат. Я просто перемішав усе, що було, і назвав це вечерею. Як і багато чого іншого в житті. Але з’їв із задоволенням. Бо салат — він не про рецепт. Він про те, що в тебе є під рукою і як ти з цим викрутишся.

Анекдот. Під час створення світу зібралися внутрішні органи і стали сперечатися: хто буде начальником? .... І сказав мозок: Я - той, хто повинен бути начальником, тому, що я керую роботою всіх внутрішніх органів! .... Заперечили очі: Ми повинні керувати, тому, що ми вказуємо шлях всім в цьому світі! .... Сказало серце: Якщо вже так, то мені належить бути начальником - я розподіляю кров, що дає всім органам можливість функціонувати! шлунок: ... Я повинен бути начальником, тому, що я годую всіх! Ноги сказали: .... Ми повинні бути начальником, тому, що ми носимо всіх! ... .. раптом вилазить гівно і каже: тільки я по праву маю бути начальником. Всі органи вибухнули від сміху .... .... І говно відмовилося виходити 5 днів. Очі вилізли з орбіт .... Серце в передінфарктному стані .... Шлунок розривається. Ноги віднялися ... І тоді всі закричали: нехай Гівно буде начальником !!! І з тих пір .... Кожне Гівно хоче бути начальником!

Етюд "Сутінки" Сутінки — це чудовий час для уяви: мозок працює, як художник-імпресіоніст, додаючи кожній тіні трохи драматизму. Вони спускаються тихо, наче кішка, що крадеться м’якою ходою між деревами. Вони не мають початку — просто раптом помічаєш, що світ став іншим. Ще мить тому все було залите золотом вечірнього сонця, а тепер барви злилися, потемніли, й небо вже не синє, а глибоко фіалкове. На заході ще тліє вузька смуга світла — останній опір сонця перед тим, як воно сховається за обрій. Цей момент короткий, як зітхання: не день і не ніч, а щось між ними. У цій проміжній порі є особлива краса — м’яка, задумлива, сповнена таємниці. Усе навколо наче притихає. Легкий вітер стишує подих, птахи замовкають, і навіть дорога, здається, перестає шуміти. Повітря стає прохолодним, майже оксамитовим, і пахне землею, листям, далеким димом з осінніх багать. Ці запахи — як ніжне нагадування про дім, про спокій, про завершення дня. Іронія сутінків у тому, що вони — короткі, але найвиразніші. Саме тоді, коли все навколо ніби згасає, життя набуває обрисів: видно, хто поспішає, хто мріє, а хто просто не вмикає світло, бо економить. Люди в цей час теж стають трохи поетами: хтось зітхає біля вікна, хтось постить фото з підписом “осінній вайб”, а хтось просто дивиться, чи встигне купити хліба до повної темряви. Хтось раптом вирішує стати філософом — сідає на лавку й задумливо дивиться вдалечінь. Хтось обіймає кохану людину, хтось просто ковтає чай на балконі й думає: “А може, й не так уже й погано, що день скінчився”. Сутінки — це не просто перехід між світлом і темрявою. Це коротка сцена, де всі — актори: сонце театрально кланяється, небо міняє костюми, а ми сидимо в залі й аплодуємо, бо знову вдалося — день прожито, ніч прийшла, а життя, як завжди, триває. У такі хвилини душа теж стишується. Усі турботи дня здаються далекими, неважливими. Залишається лише спокій і відчуття якоїсь глибокої гармонії зі світом. Бо сутінки — це не кінець. Це лише м’який перехід, подих перед ніччю, нагадування, що все у житті має свій час: і світло, і темрява, і тиша, що з’єднує їх у щось єдине. Сутінки ніби обіймають усе живе. Дерева втрачають чіткі контури, стають темними силуетами. Небо розчиняється у самому собі, і на ньому з’являються перші зірки — сором’язливі, наче ще не впевнені, що настав їхній час. Маленькі, як крапки на чистому полотні. Я посміхаюся — ось і фінальний акцент. Природа поставила його сама. Я знімаю капелюха, вдихаю повітря, ще раз оглядаю небо і думаю: “Досить на сьогодні.” Складаю речі, закидаю етюдник на плече й повільно йду стежкою додому. В кишені брязкають ключі, а в голові вже крутиться думка: завтра, може, намалюю світанок. Але то — завтра. А сьогодні… сьогодні — час вечеряти і дозволити сутінкам завершити те, що я тільки почав.