Щось вихопилось і летить —
Як птах, як лист, як дим із хати.
Немов стріла, що хоче жить,
Та не навчилась ще мовчати.

Щось вихопилось — і гайда
За обрій, в небо, понад хмари.
Можливо, це моя біда,
А може, мрія без примари.

Його не клич і не тримай,
Не все повинно повертатись.
Бо іноді, щоб знати край,
Потрібно просто відірватись.

Нехай летить. Йому — свій шлях,
Своя незвідана дорога.
А я стою. В моїх руках
Лиш вітер... і надії трохи.


(мій малюнок простим олівцем)

На війні ніч ніколи не буває по-справжньому тихою. Навіть коли не стріляють, тиша має свою вагу. Вона насторожує більше, ніж гуркіт. А темрява прислухається, чекаючи, хто першим порушить мовчання.

Тієї ночі ми були втрьох — Олег, Макс і я. Сиділи на посту в покинутій хаті на самому нулі. До світанку залишалося недовго. Крізь невелике вікно було видно чисте зоряне небо.
Я дивився на нього, у темряві зірки здавалися неймовірно близькими.

— Красиво... — тихо промовив я. — От нас не буде, а ці зорі й далі світитимуть. Наче нічого й не сталося.

Макс теж підняв очі до вікна.

— Не переймайся, друже. Деяких із тих зірок, які ти зараз бачиш, можливо, вже давно не існує. Просто їхнє світло ще не встигло долетіти до Землі. Ми бачимо їх такими, якими вони були колись.

Я мовчав, обдумуючи його слова.

— Виходить, ми дивимося в минуле...

— Так. Іноді на мільйони років назад.

Олег, який досі мовчав, перевів погляд із нас на небо.

— Дивно виходить... Зорі давно згасли, а їхнє світло ще живе.

— Так само і з людьми, — сказав Макс. — Людина може піти, але те, що вона залишила після себе, ще довго живе в інших.

Я кивнув.

— Хотілося б, щоб після кожного залишалося хоч трохи світла.

Знову настала тиша.

Десь далеко глухо прокотився вибух. Ми інстинктивно прислухалися. Потім усе стихло.

Я знову подивився у вікно.

Мене не полишала думка про це світло. Воно летіло крізь холодний космос мільйони років, щоб саме зараз торкнутися розбитого скла старої сільської хати, в якій сиділи троє втомлених піхотинців.

Ніхто більше не говорив.

Кожен думав про своє.

Вранці нас розбудив не світанок.

Нас розбудив вихід.

Перший приліт ліг десь за городами. Потім ще один. Земля здригнулася так, ніби хтось узяв її за плечі й добряче струснув.

— Міномет! — коротко кинув Макс.

Ми вже були на ногах.

Потім усе сталося за кілька секунд.

Свист.

Глухий удар.

І страшенний тріск над головою.

Сто двадцята міна влучила в дах. Нам неймовірно пощастило: вона попала в димохід. Цегла розлетілася, шифер сипонув уламками на всі боки, а хвостовик міни, пробивши стелю, впав просто посеред хати.

Все потонуло в густому пилу.

Запахло гаром, старою цеглою, розбитим деревом.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Ми лише дивилися один на одного, ніби мовчки перевіряли: усі цілі?

— Живі? — нарешті спитав я.

— Начебто... — відповів Макс, обмацуючи себе.

Олег мовчки підняв великий шматок штукатурки, що впав йому на плече, відкинув убік і сказав:

— Схоже, сьогодні не наш день.

Ми ще не встигли як слід оговтатися, як у цій дивній тиші раптом задзвонив телефон.

Мелодія прозвучала настільки недоречно, що ми одночасно подивилися на Олега.

— Та хто там... — пробурмотів він, дістаючи телефон.

Він відповів.

— Слухаю.

Спочатку мовчав.

Потім спокійно сказав:

— Так... Це я.

Ще кілька секунд слухав.

— Розумію.

Голос у нього залишався рівним.

— Послухайте... Раніше я був фермером. У мене було господарство. Земля, техніка, будинок. Я взяв кредит на розвиток. На роботу. Зараз усе це залишилося в окупації.

Він замовк, вислуховуючи відповідь.

— Я зараз на фронті.

Знову мовчання.

Його обличчя поступово змінювалося.

— Ні... Ви, мабуть, не зрозуміли. Я зараз не вдома. Я на війні.

Ще кілька секунд.

Ми мовчки дивилися на нього.

Над нами крізь пробитий дах було видно клапоть ранкового неба.

— У мене зараз немає нічого, — уже голосніше сказав Олег. — Узагалі нічого. Дім — в окупації. Господарства немає. Техніки немає. Усе, що в мене залишилося, — це одяг, який зараз на мені, і автомат. І мене можуть убити будь-якої хвилини.

Він замовк.

Слухав.

Потім гірко всміхнувся.

— Я вас почув... Пеня... штраф... прострочення...

Пауза.

— Добре.

Він повільно натиснув кнопку завершення виклику.

У хаті запанувала дивна тиша.

Здавалося, навіть війна на мить стихла.

Олег поклав телефон до кишені.

Подивився вгору, крізь діру в стелі.

Туди, де ще кілька годин тому ми говорили про світло далеких зірок.

І тихо сказав:

— Дивна річ... Міна, здається, краще зрозуміла моє становище, ніж банк.

Ніхто нічого не відповів.

Бо іноді найважче не пережити обстріл.

Найважче — зрозуміти, що десь далеко, у теплому офісі, війна може бути лише приміткою в анкеті клієнта, а людське життя — рядком із позначкою: "прострочений платіж".

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.

Є люди, які ходять у театр. Є ті, що займаються спортом. А є рибалки. У них свої обряди, свої святині, свої заклинання і навіть свої великомученики, які сидітимуть по пояс у холодній воді й уперто віритимуть, що сьогодні точно клюне.

Усе починається з вечора задовго до світанку. Коли нормальні люди ще бачать десятий сон, на кухні рибалки розгортається штаб справжньої спецоперації. Він перевіряє вудки, волосінь, гачки, поплавці, грузила, дзвіночки, приманки, прикормку, термос, складаний стілець, ароматизатори, дощовик, гумові чоботи, запасний дощовик, запасні чоботи і ще двадцять сім речей, про призначення яких знає лише сам рибалка та, мабуть, Господь Бог.

Коли будильник дзвонить о третій ранку, рибалка вже на ногах. На берег він приходить із таким спорядженням, ніби збирається не на карася, а визволяти планету від прибульців або щонайменше полювати на тигра. Якщо підрахувати вагу всього, що він приніс, то легше й дешевше було б узяти саму рибу з магазину. Але це було б надто просто. Де ж тоді романтика?І

Oсь починається полювання. Рибалка сідає і завмирає. Людина, яка вдома не може п'ять хвилин вислухати дружину без телефону в руках, раптом стає пам'ятником терпінню. Минає година, дві, три... З боку здається, що людина медитує. Насправді ж вона веде жорстку психологічну дуель із карасем. Світ може закінчитися, метеорит — упасти, цивілізація — зникнути, але якщо в цей момент клюне, він про це дізнається останнім.

Десь там, під водою, риба живе своїм спокійним життям. Вона просто прокинулася, хотіла поснідати, поплавати серед латаття або мовчки подивитися на водорості. Але ні. На неї вже чатують. Перед її носом починає звисати підозріло смачний черв'як. Їй пропонують його так настирливо, що будь-який продавець на базарі позаздрив би. — Безкоштовно? — думає риба. І саме ця думка вже століттями губить не лише людей.

І ось... поплавок здригнувся. Усе! Серце калатає так, ніби на тому кінці сидить щонайменше крокодил або морське чудовисько. Підсікання з таким завзяттям, що ледь не тріщить вудлище! Боротьба! Адреналін! І урочистий вигук, який чути на сусідньому березі:— Є! Оце звір!Нарешті перемога. Щоправда, переможений важить менше, ніж ключі від квартири або бутерброд, який рибалка з'їв дорогою до водойми. Карась дивиться на рибалку своїми круглими очима, ніби хоче сказати: Серйозно? Ви привезли півмагазину спорядження, прокинулися серед ночі й просиділи чотири години, щоб упіймати мене?Але рибалка вже абсолютно щасливий. Він фотографує здобич із різних ракурсів, потім фотографується разом із нею і терміново телефонує друзям: «Бачив би ти, який кабан!».

Далі починається найцікавіше. До вечора ця риба у спогадах трохи підростає. Через тиждень вона збільшується вдвічі й уже ледь не вириває вудку з рук. А до зими вона перетворюється на підводного велетня, який мало не перевертав човен і дивився на героя поглядом морського дракона. І найдивніше, що всі інші рибалки уважно слухають і кивають. Вони знають, що це неправда, але мовчать. Бо в кожного в запасі є свій карась, який колись важив кілограмів із двадцять.

Та дивно інше. Рибалка зовсім не сердиться, якщо не впіймає взагалі нічого. Він повертається додому засмаглий, покусаний комарами, втомлений, але абсолютно задоволений, і каже:— Гарно відпочив.
І справді. Здається, що риба тут узагалі ні до чого, і справа була зовсім не в ній. Рибалка їде не за кілограмами м'яса. Йому просто іноді життєво необхідна ця втеча від міської метушні: світанок над тихою водою, запах очерету, гарячий чай із термоса, мовчання, яке нікого не ображає, і наївна, майже дитяча віра, що ось-ось поплавок зникне під водою.А риба... Вона просто працює безкоштовним психотерапевтом без диплома. І, на відміну від людських спеціалістів, бере за свої послуги лише одного необережного черв'яка та ще одну дивну історію, яку ввечері обов'язково розповість своїм малькам:
— Діти, сьогодні я бачила дивну істоту. Сиділа на березі шість годин, мерзла, мовчала, дивилася на воду і ну ду-у-уже хотіла зі мною познайомитися!
--------------------
https://arkush.net/user/16240

У долині, де щовесни пахло димом, яблуневим цвітом і свіжою тирсою, росло старе криве дерево. Воно вигиналося так химерно, ніби одного разу вирішило потанцювати з буревієм і так і не зупинилося.Поряд височіли рівні, стрункі сосни та ясени. Вони дивилися на сусіда зверхньо.— Подивіться на нього, — шепотіли вони. — Ні на щоглу не годиться, ні на колону, ні на гарну балку.Криве дерево лише поскрипувало гілками.— Зате мені нікуди поспішати.Минали роки. Одного осіннього ранку в ліс приїхали лісоруби. Вони уважно оглядали стовбури, стукали по корі сокирами й робили крейдою позначки.На криве дерево навіть не подивилися.— Це не дерево, а заплутана загадка, — сказав один. — Із нього хіба що гачок для капелюха вийде.Зате всі прямі красені отримали білі хрести на корі.За кілька днів ліс наповнився гуркотом. Пили співали свою одноманітну пісню, стовбури падали один за одним, здіймаючи хмари листя.Криве дерево залишилося стояти.Згодом воно дізналося дивні новини. Один його сусід став дошками для паркану, який щодня обписували фарбою. Інший перетворився на підлогу в магазині, де по ньому тупотіли тисячі ніг. Третій став столом у кабінеті суворого начальника й терпів нескінченні удари кулаком.— Ну що, тепер ти бачиш користь прямоти? — якось проскрипіла стара ворона.— Бачу, — відповіло криве дерево. — Але ще бачу, що вони вже не можуть шуміти листям.Минуло ще багато років. Люди приходили до дерева відпочити в тіні, діти лазили по його вигнутих гілках, художники малювали його силует, а закохані прив’язували до нього стрічки.Одного разу до нього підійшов молодий тесля.— Шкода, що ти таке покручене. З тебе нічого путнього не зробиш.Дерево тихо засміялося шелестом листя.— А хіба обов’язково ставати чиїмось виробом, щоб прожити гідне життя?Тесля нічого не відповів. Він лише сів під деревом перепочити. Сидів довго, слухаючи вітер, і вперше за багато років нікуди не поспішав.Коли він пішов, то вже не дивився на кривий стовбур як на ваду.Бо іноді доля прямого дерева — бути корисним іншим.А доля кривого — залишитися самим собою.І хто з них прожив щасливіше, не зміг би сказати навіть ліс. Він надто добре знав: у природі не все вимірюється лінійкою.
https://arkush.net/user/16240

Завтра літо

Хмари,
хмари...
На ліво,
на право —
розбігаються.
Люди-кенгуру,
люди-страуси.
Я знаю,
знаю — так, дощ починається.

Починається —
пейзаж наполягає.
Накрапає,
лягає на поля,
тарабанить
по буйках дахів
краплями-байстрюками.
Заглядаю...
Між пальцями
протікає.
Час протікає.

Спина шосе —
бульками
до тями.
Підбираю ключі.
Чекаю...
Автобус-залізний боягуз
тікає,
тікає в кущі
імені 31-го травня.

Так і так —
завтра літо,
на увазі маю.
Ти — тепла, наче хліб із печі,
мов пісок пляжний.
Засипаю
за пазуху квіти —
тобі.
Я — кращий,
тому що останній.
Тому що завтра — літо.

Сірий ангел)

Старий під’їзд пахнув так, ніби тут одночасно робили ремонт і намагалися розчинити людську гідність у відрі з розчинником.
Фарба була не просто «пахуча», а така, що після десяти хвилин хотілося співати шансон.

— Нормальна фарба, — сказав Сергій, відкриваючи банку викруткою. — Турецька.

— А чого на ній череп намальований?

— То дизайн.

Я не став сперечатись.
Ми працювали в старій п’ятиповерхівці, де стіни вже стільки разів перефарбовували, що вони стали товщі за несучі конструкції. Здавалось, якщо здерти всі шари, там знайдеться газета про політ Гагаріна.

Замовниця, тітка Галя, з’явилась зранку в халаті й одразу почала командувати:
— Хлопці, зробіть мені красу. Бо люди заходять у під’їзд і думають, що тут або ЖЕК, або морг.

— Не переживайте, — сказав Сергій. — Буде як у Польщі.

— А ви були в Польщі?

— Ні. Але бачив в YouTube.

Ми почали фарбувати.
Я катав валиком по стіні, а Сергій сидів на підвіконні й розказував життєву мудрість.

— Життя, Василю, як ремонт.

— Чого це?

— Спочатку ентузіазм. Потім сморід. А потім думаєш: «І так зійде».

Фарба смерділа так, що вже через годину мені здавалося, ніби лампочка підморгує. Через дві — ніби стіна дихає. Через три — що я розумію сенс комунальних тарифів.

— Сергію, — сказав я, — мені щось недобре.

— То значить працює.

— Що працює?

— Фарба.

Він сказав це з такою впевненістю, ніби був не маляром, а шаманом токсичних випарів.
Я знову провів валиком по стіні — і завмер.
На сірій поверхні проступив силует.
Величезний. Крилатий.

Сірий ангел.

Я моргнув.
Ангел не зник.
Стоїть собі серед плям і патьоків, дивиться сумно, як касирка в АТБ о дев’ятій вечора.

— Сергію… — тихо сказав я.

— Ммм?

— Тут ангел.

— Де?

— На стіні.

Сергій глянув.
Помовчав.
Потім абсолютно спокійно дістав цигарку.

— Ага.

— «Ага»?!

— Значить, фарба хороша. Минулого разу я після дешевої бачив, як унітаз мені підморгував.
Я ледь не впав із драбини.

Ангел раптом поворухнувся.
Крила ніби зроблені з пилу й старої штукатурки.

І тут він заговорив:

— Відчиніть вікно, генії ремонту. Ви вже три години дихаєте цією хімією.

Ми мовчали.

— Сергію…

— Що?

— Ангел говорить.

— А ти думав, від турецької фарби тільки голова болить?

Ангел тяжко зітхнув.

— Люди… Ви все життя фарбуєте тріщини замість того, щоб ремонтувати стіни.

— Оооо… — сказав Сергій. — Філософський попався.

— Найгірший сорт ангелів, — додав я.

У цей момент у під’їзд зайшла тітка Галя.
Подивилась на нас.
Потім на стіну.
Потім на банку фарби.
— А я ж казала брати дорожчу.

— Тут ангел, — пояснив я.

— Де?

— Он.

Вона примружилась.
— То не ангел. То фарба потекла.

І справді.
Силует повільно сповзав вниз разом із сірою емульсією.
Сергій так зареготав, що сів просто у відро.

— Василю! — кричав він крізь сміх.
— Ти надихався так, що вже бачиш небесну інспекцію!

Я теж засміявся.
Бо що ще робити, коли стоїш у старому під’їзді, весь у сірій фарбі, голова гуде від хімії, а на стіні щойно розтанув ангел?
І тільки запах лишився.
Такий ядучий, що здавалося: ще пів години — і почне говорити вже батарея.

Кінець.

Росте бузок, цвіте і пахне,
І день травневий молодий
По теплих вулицях поважно
Несе свій настрій золотий.

У небі сонце, наче човен,
Пливе повільно в вишині,
А вітер ніжний і казковий
Гойдає квіти запашні.

Бджола над квітами кружляє,
Немов малий веселий джаз,
І світ навколо ніби знає,
Що щастя поруч, тут і счас.

Росте бузок, цвіте і пахне,
Весна сміється у дворі,
І серце тихо завмирає
В зеленій сонячній порі. 🌿☀️