У долині, де щовесни пахло димом, яблуневим цвітом і свіжою тирсою, росло старе криве дерево. Воно вигиналося так химерно, ніби одного разу вирішило потанцювати з буревієм і так і не зупинилося.Поряд височіли рівні, стрункі сосни та ясени. Вони дивилися на сусіда зверхньо.— Подивіться на нього, — шепотіли вони. — Ні на щоглу не годиться, ні на колону, ні на гарну балку.Криве дерево лише поскрипувало гілками.— Зате мені нікуди поспішати.Минали роки. Одного осіннього ранку в ліс приїхали лісоруби. Вони уважно оглядали стовбури, стукали по корі сокирами й робили крейдою позначки.На криве дерево навіть не подивилися.— Це не дерево, а заплутана загадка, — сказав один. — Із нього хіба що гачок для капелюха вийде.Зате всі прямі красені отримали білі хрести на корі.За кілька днів ліс наповнився гуркотом. Пили співали свою одноманітну пісню, стовбури падали один за одним, здіймаючи хмари листя.Криве дерево залишилося стояти.Згодом воно дізналося дивні новини. Один його сусід став дошками для паркану, який щодня обписували фарбою. Інший перетворився на підлогу в магазині, де по ньому тупотіли тисячі ніг. Третій став столом у кабінеті суворого начальника й терпів нескінченні удари кулаком.— Ну що, тепер ти бачиш користь прямоти? — якось проскрипіла стара ворона.— Бачу, — відповіло криве дерево. — Але ще бачу, що вони вже не можуть шуміти листям.Минуло ще багато років. Люди приходили до дерева відпочити в тіні, діти лазили по його вигнутих гілках, художники малювали його силует, а закохані прив’язували до нього стрічки.Одного разу до нього підійшов молодий тесля.— Шкода, що ти таке покручене. З тебе нічого путнього не зробиш.Дерево тихо засміялося шелестом листя.— А хіба обов’язково ставати чиїмось виробом, щоб прожити гідне життя?Тесля нічого не відповів. Він лише сів під деревом перепочити. Сидів довго, слухаючи вітер, і вперше за багато років нікуди не поспішав.Коли він пішов, то вже не дивився на кривий стовбур як на ваду.Бо іноді доля прямого дерева — бути корисним іншим.А доля кривого — залишитися самим собою.І хто з них прожив щасливіше, не зміг би сказати навіть ліс. Він надто добре знав: у природі не все вимірюється лінійкою.

Завтра літо

Хмари,
хмари...
На ліво,
на право —
розбігаються.
Люди-кенгуру,
люди-страуси.
Я знаю,
знаю — так, дощ починається.

Починається —
пейзаж наполягає.
Накрапає,
лягає на поля,
тарабанить
по буйках дахів
краплями-байстрюками.
Заглядаю...
Між пальцями
протікає.
Час протікає.

Спина шосе —
бульками
до тями.
Підбираю ключі.
Чекаю...
Автобус-залізний боягуз
тікає,
тікає в кущі
імені 31-го травня.

Так і так —
завтра літо,
на увазі маю.
Ти — тепла, наче хліб із печі,
мов пісок пляжний.
Засипаю
за пазуху квіти —
тобі.
Я — кращий,
тому що останній.
Тому що завтра — літо.

Сірий ангел)

Старий під’їзд пахнув так, ніби тут одночасно робили ремонт і намагалися розчинити людську гідність у відрі з розчинником.
Фарба була не просто «пахуча», а така, що після десяти хвилин хотілося співати шансон.

— Нормальна фарба, — сказав Сергій, відкриваючи банку викруткою. — Турецька.

— А чого на ній череп намальований?

— То дизайн.

Я не став сперечатись.
Ми працювали в старій п’ятиповерхівці, де стіни вже стільки разів перефарбовували, що вони стали товщі за несучі конструкції. Здавалось, якщо здерти всі шари, там знайдеться газета про політ Гагаріна.

Замовниця, тітка Галя, з’явилась зранку в халаті й одразу почала командувати:
— Хлопці, зробіть мені красу. Бо люди заходять у під’їзд і думають, що тут або ЖЕК, або морг.

— Не переживайте, — сказав Сергій. — Буде як у Польщі.

— А ви були в Польщі?

— Ні. Але бачив в YouTube.

Ми почали фарбувати.
Я катав валиком по стіні, а Сергій сидів на підвіконні й розказував життєву мудрість.

— Життя, Василю, як ремонт.

— Чого це?

— Спочатку ентузіазм. Потім сморід. А потім думаєш: «І так зійде».

Фарба смерділа так, що вже через годину мені здавалося, ніби лампочка підморгує. Через дві — ніби стіна дихає. Через три — що я розумію сенс комунальних тарифів.

— Сергію, — сказав я, — мені щось недобре.

— То значить працює.

— Що працює?

— Фарба.

Він сказав це з такою впевненістю, ніби був не маляром, а шаманом токсичних випарів.
Я знову провів валиком по стіні — і завмер.
На сірій поверхні проступив силует.
Величезний. Крилатий.

Сірий ангел.

Я моргнув.
Ангел не зник.
Стоїть собі серед плям і патьоків, дивиться сумно, як касирка в АТБ о дев’ятій вечора.

— Сергію… — тихо сказав я.

— Ммм?

— Тут ангел.

— Де?

— На стіні.

Сергій глянув.
Помовчав.
Потім абсолютно спокійно дістав цигарку.

— Ага.

— «Ага»?!

— Значить, фарба хороша. Минулого разу я після дешевої бачив, як унітаз мені підморгував.
Я ледь не впав із драбини.

Ангел раптом поворухнувся.
Крила ніби зроблені з пилу й старої штукатурки.

І тут він заговорив:

— Відчиніть вікно, генії ремонту. Ви вже три години дихаєте цією хімією.

Ми мовчали.

— Сергію…

— Що?

— Ангел говорить.

— А ти думав, від турецької фарби тільки голова болить?

Ангел тяжко зітхнув.

— Люди… Ви все життя фарбуєте тріщини замість того, щоб ремонтувати стіни.

— Оооо… — сказав Сергій. — Філософський попався.

— Найгірший сорт ангелів, — додав я.

У цей момент у під’їзд зайшла тітка Галя.
Подивилась на нас.
Потім на стіну.
Потім на банку фарби.
— А я ж казала брати дорожчу.

— Тут ангел, — пояснив я.

— Де?

— Он.

Вона примружилась.
— То не ангел. То фарба потекла.

І справді.
Силует повільно сповзав вниз разом із сірою емульсією.
Сергій так зареготав, що сів просто у відро.

— Василю! — кричав він крізь сміх.
— Ти надихався так, що вже бачиш небесну інспекцію!

Я теж засміявся.
Бо що ще робити, коли стоїш у старому під’їзді, весь у сірій фарбі, голова гуде від хімії, а на стіні щойно розтанув ангел?
І тільки запах лишився.
Такий ядучий, що здавалося: ще пів години — і почне говорити вже батарея.

Кінець.

Росте бузок, цвіте і пахне,
І день травневий молодий
По теплих вулицях поважно
Несе свій настрій золотий.

У небі сонце, наче човен,
Пливе повільно в вишині,
А вітер ніжний і казковий
Гойдає квіти запашні.

Бджола над квітами кружляє,
Немов малий веселий джаз,
І світ навколо ніби знає,
Що щастя поруч, тут і счас.

Росте бузок, цвіте і пахне,
Весна сміється у дворі,
І серце тихо завмирає
В зеленій сонячній порі. 🌿☀️

П У С Т Е Л Я
До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
Реальність виявилася іншою.
Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
І найгірше — там майже нічого не було.
Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
Лише вітер і безкінечний пісок.

Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
— Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
Я витер піт із чола.
— А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
— Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
Я тоді лише фиркнув.
Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

Удень спека стала нестерпною.
Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

Увечері ми зупинилися серед барханів.
Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
Не красивим. Саме великим.
Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
— Ти все ще не бачиш, — сказав він.
— Чого?
Він обвів рукою темряву навколо.
— Життя.
Я засміявся.
— Тут?
— Саме тут.
Він налив мені чаю.
— Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
Я слухав мовчки.
Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
— І що в цьому красивого? — запитав я.
Салім довго дивився на зорі.
— Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

Тієї ночі я майже не спав.
Лежав на холодному піску й дивився в небо.
Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
А тут тікати було нікуди.
Пустеля залишила мене наодинці із собою.

Наступного дня ми рушили далі.
І щось почало змінюватися.
Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
Пустеля не стала іншою.
І я не став романтиком.
Просто всередині мене щось стихло.

Увечері Салім знову налив чай.
— Тепер бачиш? — запитав він.
Я подивився навколо.
Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
І дивний спокій, якого я не відчував роками.
Я усміхнувся.
— Тепер трохи бачу.
Старий кивнув.
— Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
А порожня людина.

«Коли говорять гармати…»

Коли залізо розриває небо
І грім гармат вкриває горизонт, —
Здається, музам більшого не треба:
Вони пішли за тишею на фронт.

Завмерла скрипка, ліра заніміла,
В кутку, припавши пилом, спить мольберт.
Там, де війна малює чорним й білим,
Мистецтво втратило свій тихий нерв і сенс.

Слова сховались глибше, ніж окопи,
І рими в’януть, наче листя восени,
Бо серед гуркоту, і диму, і тривоги
Не чути вже поезії струни.

І тільки ніч, розтягнута, як вічність,
Стає єдиним слухачем думок,
Де мовчки гине крихітна ліричність
Під важкістю залізних цих епох.

Та крізь руїни, попіл і тривоги
Прокинеться забутий тихий звук,
Бо там, де біль ламає всі дороги,
Стає мистецтво голосом за всіх.

І вже не можна музам заховатись,
У темряві перечекати час,
Бо слово мусить з правдою з’єднатись
І бити в серце, наче грім у нас.

Нехай тремтить рука — та пише далі,
Нехай здригається від вибухів рядок,
Бо в кожній ноті, в кожному металі
Живе незламний, впертий голос строк.

Хай скрипка плаче, та не замовкає,
Хай пензель світлом розтинає дим,
Бо навіть там, де темрява безкрая,
Мистецтво має стати бойовим.

Здивуй цей світ

Здивуй цей світ… Та чим його узять?
Він бачив все — і більше, ніж здається.
Тут кожен крок вже встигли описать,
і новизна давно не продається.

Тут хтось писав — і вічністю звучить,
хтось малював — і час завмер на фарбах,
хтось клав мелодії, що й досі вчать
душі тремтіти в тиші вібруванням.

Другий Пікассо — зайвий цьому дню,
й новий Шекспір не викличе потреби,
світ не чекає копію ясну —
йому не треба,
вдруге вже не треба.

І ти стоїш: «А може, стати ним?
Повторю шлях, що вже пройшов той геній?»
Та світ втомився бути запасним
для копій тих, хто був уже натхненний.

Не треба бути тінню чужих слів,
не треба шити маску із чужого,
бо другий раз ніхто б не захотів
побачити відбиток вже знайомий.

Здивуй цей світ — незручно, навмання,
кумедним, дивним, наглим і недбалим.
Бо рівні всі — мов лінія одна,
і саме це нікого не вражає.

Тож будь собою — дивним і живим,
неідеальним, гострим, випадковим.
Світ не чека повторень між людьми —
він жде того, хто стане справжнім,
новим.

Завтра літо

Хмари,
хмари...
На ліво,
на право —
розбігаються.
Люди-кенгуру,
люди-страуси.
Я знаю,
знаю — так, дощ починається.

Починається —
пейзаж наполягає.
Накрапає,
лягає на поля,
тарабанить
по буйках дахів
краплями-байстрюками.
Заглядаю...
Між пальцями
протікає.
Час протікає.

Спина шосе —
бульками
до тями.
Підбираю ключі.
Чекаю...
Автобус-залізний боягуз
тікає,
тікає в кущі
імені 31-го травня.

Так і так —
завтра літо,
на увазі маю.
Ти — тепла, наче хліб із печі,
мов пісок пляжний.
Засипаю
за пазуху квіти —
тобі.
Я — кращий,
тому що останній.
Тому що завтра — літо.

Зустріч із Самотністю

Самотність — це щось на кшталт незваного гостя. Того самого, який приходить без попередження, сідає на диван, з’їдає твоє печиво і ще й мовчить так виразно, що хочеться ввімкнути телевізор, радіо і сусідський перфоратор одночасно.

Пам’ятаю свій перший “серйозний” вечір наодинці.

— Ну що, — сказав я сам собі, зачиняючи двері, — сьогодні ми з тобою проведемо час разом.

— “Ми”? — відгукнувся внутрішній голос. — Ти серйозно зараз множину вживаєш?

— Не придирайся, — відповів я. — Просто… буде нормально.

Через десять хвилин я вже ходив по квартирі, як детектив без справи. Відкрив холодильник.

— Може, ти хочеш їсти? — запитав я себе.

— Ти питав це п’ять хвилин тому.

— Ну а раптом відповідь змінилась.

Холодильник мовчав. Я теж.

І ось у цей момент я вперше відчув: самотність не кричить. Вона дивиться. Спокійно так, уважно. Наче каже: “Ну що, поговоримо?”

— А про що з тобою говорити? — буркнув я.

— Про тебе, — відповіла вона. — Ти ж у себе є?

— Є… здається.

Спочатку було дивно. Мій мозок, звиклий до постійного шуму, почав панікувати:

— Увага! Тиша! Повторюю: тиша! Вжити заходів!

Я включив музику.

— Не хитруй, — сказала самотність. — Я все одно тут.

Я вимкнув.

— Добре, — зітхнув я. — І що ти від мене хочеш?

— Нічого, — відповіла вона. — Просто будь.

Це “просто будь” звучало підозріло. Як інструкція без інструкції.

Я сів. Потім встав. Потім знову сів.

— Я не вмію просто бути, — чесно зізнався я.

— А ти спробуй, — сказала самотність. — Без ролей. Без глядачів. Без аплодисментів.

І тут почалося найцікавіше.

Виявилось, що без глядачів я трохи інший. Менше герой, більше… я. Я почав згадувати речі, які давно відклав “на потім”. Думки повилазили, як коти з підвалу після дощу.

— Слухай, — сказав я сам собі, — а чого ти насправді хочеш?

— Від життя чи зараз? — уточнив внутрішній голос.

— Почнемо з простого.

— Чаю, — відповів я.

— Ну хоч щось конкретне.

Я зробив чай. Сів біля вікна.

І раптом — без жодного попередження — стало… добре.

Не “вау, я на вершині світу”, а тихо добре. Як коли знаходиш у кишені гроші, про які забув. Або коли батарея телефону раптом не розряджається на 3%.

— Це що зараз було? — запитав я.

— Це ти, — відповіла самотність. — Без зайвого.

— І що, так можна було?

— Завжди можна було. Просто ти тікав.

Я замислився.

— Виходить, ти не ворог?

— Я взагалі-то нею ніколи і не була, — трохи образилась самотність. — Це ти мене так назвав.

— Ну вибач, — сказав я. — Просто ти приходиш без попередження.

— А ти спробуй сам мене запросити, — відповіла вона.

Це прозвучало як виклик.

Наступного дня я спеціально не написав нікому першим. Не включив нічого зайвого. Просто залишився наодинці.

— Ну що, — сказав я, — приходь.

— Я вже тут, — відповіла самотність.

І цього разу вона не була незручною. Вона була… затишною. Як старий светр, який трохи дивний, але найтепліший.

— Знаєш, — сказав я, — з тобою навіть не нудно.

— А я і не для нудьги, — відповіла вона. — Я для розмови, яку ти уникав.

— І для чаю?

— І для чаю теж.

Я засміявся.

І тоді до мене дійшло: вміти приймати самотність — це не про те, щоб героїчно страждати в тиші, дивлячись у стелю, як у драматичному фільмі. Це про те, щоб раптом виявити: ти сам собі цілком нормальна компанія.

— Слухай, — сказав я, — а якщо я звикну до тебе, я не стану дивним?

— Ти вже дивний, — чесно відповіла самотність. — Просто тепер тобі з цим комфортно.

— Справедливо.

І знаєш що? У цьому є якийсь особливий кайф. Коли ти не залежиш від того, чи є поруч хтось, щоб почуватися добре. Коли тиша не лякає, а запрошує. Коли вечір наодинці — це не “ой, знову нікого нема”, а “о, нарешті час для себе”.

— То ти дар? — запитав я наостанок.

Самотність трохи помовчала, ніби роблячи паузу для ефекту.

— Я інструмент, — сказала вона. — Але в правильних руках — так, дар.

Я кивнув.

— Ну що ж, — сказав я, піднімаючи чашку чаю, — тоді давай працювати разом.

— Давай, — усміхнулась тиша.