Сатирична стаття на тему "ненормальності" творчих людей

Творчі люди: маніяки, збоченці, божевільні — але з ручкою, а не сокирою
---
Що спільного між письменником і маніяком? Обоє довго сидять у темряві, обдумуючи, як усе має закінчитися. Різниця лише в тому, що один бере сокиру, а інший — клавіатуру. І от з клавіатури — вже й роман, уже й фільм, уже й Нобелівська. А міг би ж просто сісти за вбивство.
Творча людина — це соціально прийнятний варіант шизофренії. Вони розмовляють із вигаданими персонажами, чують голоси (які називають "музою") і можуть годинами витріщатися в стіну, мов задумали щось страшне. І найчастіше так і є.
У головах художників і письменників живе цілий притулок монстрів: збоченці, вбивці, тирани, філософи з тарганами в голові. І всі вони — герої майбутніх романів. Часом здається: творчі — це ті, хто знайшов морально-безпечну альтернативу злочину. Бо є закон. Бо є суспільство. Бо є відчуття провини. І от тому вони просто пишуть про те, як когось розпиляти, зрадити, згвалтувати, з’їсти або воскресити.
Уявіть, що Пікассо не малював би. Або Кафка не мав би паперу. Або Стівен Кінг не писав, а просто робив усе те, що описує. Чи довго б протрималося людство?
Творчість — це офіційно дозволене божевілля. Автори фантастики, фільмів жахів, чорного гумору — це своєрідні алхіміки, що беруть темряву власної психіки і трансформують її у витвір, який викликає "вау" замість "суду присяжних". І замість кримінального кодексу — літературний, кінематографічний чи театральний фестиваль.
Звісно, не всі митці — латентні психопати. Але майже кожен хоча б раз у житті, створюючи щось, ловив себе на думці: "Як добре, що я не зробив це в реальності". І от саме в цьому полягає сила мистецтва — воно рятує людей від них самих.

Висновок:
Світ має щастя, що творчі люди — не психи з ножами, а лише люди з уявою. Їхні монстри живуть у книгах, їхні збочення — в сценах фільмів, їхні одержимості — у мистецтві. І поки є папір, клавіатура та сцена — ми в безпеці.
---

Але... не лишайте їх наодинці надто довго. Бо іноді фантазії просяться назовні.

Кажуть, якщо влаштуватися нічним сторожем у старий психіатричний шпиталь, що стоїть край кладовища, — треба мати або міцні нерви, або зовсім їх не мати.

Микола був новеньким. Колишній водій маршрутки, який втратив роботу і шукав хоч якийсь заробіток. Робота нічного охоронця здавалася простою: обходи кожні дві години, камери спостереження, чай, бутерброди, рація. Ну й трохи моторошно, бо установа стара, закинута, пацієнтів немає вже років п’ятнадцять. Але за нею треба слідкувати. Бо то охороняється як історичний об’єкт.

Першу ніч усе йшло гладко. Хіба що постійне виття вітру з боку кладовища діставало, але Микола заглушив його радіо.

На другу ніч почались дива.

О третій годині ночі, коли він пив чай у будці, камера №4 — стара операційна — спрацювала. Хтось пройшов повз. Темна тінь, але чітко видно — постать людини.

— Та ну, показалось… — пробурмотів Микола, але вийшов з ліхтариком. Зайшов до операційної — порожньо. Пил, холод, старі інструменти під склом. І… сліди. На пилюці — чіткі босі сліди, що з’являлися з нічого і зникали біля зачиненої шафи.

Він відчинив — порожньо.

На третю ніч усе повторилось. Тінь — рівно о третій. Ті самі сліди. Але цього разу ліхтарик мигнув і згас, а в кімнаті почувся голос — дитячий, тонкий:

— Дядю, ти бачиш мої очі?

Микола побіг.

На четверту ніч він не хотів повертатися, але охоронна фірма сказала, що втратить зарплату. Прийшов, як завжди, з термосом. О третій годині — знову камера №4.

Цього разу він вирішив не йти туди. Але в рації — тріск, а потім той самий голос:

— Дядю, чому ти не йдеш? Я не сам…

Камери почали вмикатись одна за одною. В коридорі №3 двері самі собою відкривались і закривались. У камері №7 — ліжко саме хиталось. В операційній… камера показала, як на склі хтось дряпає зсередини слово: "ЗАЛИШСЯ".

Коли о 4:00 прийшла зміна, будку знайшли відчиненою. Термос з чаєм стояв на столі. Куртка Миколи — на спинці крісла. А камери показали, як рівно о 3:15 він увійшов у коридор №3... і більше не вийшов.

Його не знайшли. Лише босі сліди, що з’являлись на пилюці й зникали біля дверей в операційну.
---

Мовчазна поїздка

Це мала бути звичайна поїздка трасою Р-32: асфальт рівний, небо похмуре, і кілометри повзли, як черга в паспортному столі. Водій — Микола — був чоловік небагатослівний, не те щоб сумний, просто... економний на букви. Говорив рідко, тільки коли сильно припече: наприклад, коли суп проливався в багажнику або коли кіт засинав на капоті.

Але того дня навіть йому стало нудно. Радіо дратувало — там уже втретє грали пісню, в якій співачка десять разів підряд питала "де ти є?". Микола подумав:
«Я на трасі, а ти явно не тут. І вистачить кричати».

Отже, на узбіччі стояв чоловік із рюкзаком — типова картина. Микола пригальмував. Пасажир мовчки кивнув, відчинив двері, сів. Жодного "дякую", "добрий день", "не хвилюйтесь, я не маніяк". Просто — сів. І сидить.

Минуло хвилин десять.

Микола крадькома зиркнув на нього:
«Може він журналіст? Ні, занадто спокійний. Може вчитель історії? Хоча... не схоже, бо без шарфа і не пахне крейдою».

Пасажир, у свою чергу, думав:
«Водій якийсь мовчазний. А раптом не любить, коли йому щось говорять? Може, він взагалі глухий і їздить по відчуттю? Хоча... чого тоді ввімкнене радіо?»

Так і їхали. В кожного — своя версія реальності.
Микола думав, як почати розмову:
«Спитати, куди їде? Та він же вже сказав “до повороту на Млинівці”. Може, спитати, чи в нього є собака? А якщо немає, а тема болюча? Чи краще про погоду… хоча, це ще гірше, ніж про собак».

А пасажир тим часом міркував:
«Чи не сказати: “У вас зліва дзеркало трохи під кутом, може підкрутити?”... Ні, подумає, що я зануда. А може, сказати, що дорога рівна? Але це банально. Та й у нього обличчя як у людини, яка одразу роздратується від слова “дорога”.»

Тим часом пролетіло ще тридцять кілометрів. Тиша в салоні була настільки густа, що навігатор якось сам себе вимкнув від незручності.

І тут на узбіччі стояв ще один пасажир. Микола подумав: “Може хоч цей заговорить”. І зупинився.

Новий пасажир сів, кивнув — і… мовчить. Навіть очі не підняв, просто втупився у вікно.
Інтроверт. Абсолютний. Увесь в собі. Можливо, навіть орендує внутрішню кімнату у своїй душі.

І знову — мовчання.

Тепер у машині було троє людей, троє історій, троє світів. І жоден з них не озвучився. Один думав, як не здатися грубим, другий — як не здатися нав’язливим, третій — взагалі не мав бажання здаватись. Нікому.

Доїхали. Без жодного слова. Лише прощальне синхронне кивання трьох голів, ніби тріо сов.

Микола повернув на заправку, вийшов, налив собі кави і, сьорбаючи, подумав:
«Знаєш що, Миколо? Ти міг би зараз слухати історії, сміятись або сперечатись про погоду… А замість цього — концерт тиші. Але може, воно й на краще. Бо ще не вистачало, щоб перший пасажир виявився репером, а другий — тещиним адвокатом».

І з полегшенням видихнув. Бо тиша — теж звук. Просто тихий. І не завжди найгірший.</em>

Світ, де речі сміються

У світі, де речі сміються — люди забувають сваритися.
Бо життя надто смішне, щоб бути серйозним.

У цьому світі все було майже як у нашому — небо було синє, люди ходили на роботу, коти спали на теплих батареях.
Але була одна дрібна різниця:
усі предмети мали почуття гумору.

Не просто мали — а ще й кепкували, жартували, сміялись одне з одного і, найчастіше, з людей.
---

Одного ранку Микита прокинувся, потягнувся й сказав:

— Добрий ранок.

— Такий собі, — буркнула подушка. — Ти мені всю ніч вухо м’яв!

Простяг руку до зубної щітки. Та відсахнулась:

— О, знову він! Містер "Я їв часник учора, а чистити буду сьогодні!"

— Ей, не перебільшуй…

— Не перебільшую, — втрутилася паста. — Тут ціла катастрофа. Запах рівня «втікали всі бактерії».

На кухні холодильник заіржавіло хихикнув:

— Ну що, знову відкриєш мене п’ять разів, нічого не візьмеш і закриєш? Може, я теж хочу вибір!

— Я просто перевіряю…

— Що? Чи магічним чином не з’явився торт? — промовила поличка. — Сюрприз: ні.

Чайник ображено булькотів:

— А ти питав, чи я готовий працювати в такий ранній час? Я взагалі-то вчора кипів тричі. Маю право на страйк!

На роботі комп’ютер на весь офіс сказав:

— Ха! Він знову ввів пароль з першої спроби! Запишіть це в історію!

— Та відчепися, — зітхнув Микита.

— А ще ти знову назвав мене "тупою машиною", — додав монітор. — Хоча я принаймні не забуваю, куди кладу ключі.

— Він їх у мікрохвильовку поклав учора, — підказав принтер.

— І чхнув на екран, — додав пилосос. — Я бачив!

У світі, де речі мали почуття гумору, було важко ображатися. Бо як ображатися на шафу, яка каже:

— Ну й що, що я скриплю? Ти теж щоранку крекчиш, коли вставати!

Або на двері, які кожного разу, коли хтось забував ключі, співали: — "Ти знову без мене, ла-ла-лааа…"

Але була в цьому й чарівність.

Люди стали смішнішими.
Посуд — більш терплячим.
Дзеркала — менш жорстокими. Бо вони жартували:

— Ну, сьогодні ти не Джеймс Бонд. Але принаймні — не варена картопля!

Навіть будильники стали співати комічними голосами:
— Підйоооом! Світ ще не готовий, але треба!

Микита спершу дратувався. Потім сміявся. Потім полюбив. Бо сміх — він як вірус.
Заражає всіх — навіть чайники.

І врешті він сказав:

— Дякую вам, речі. Ви — як друзі. Просто з розетками.

І з того дня навіть лампа світити почала трохи тепліше.

Кіт-президент

Одного теплого ранку в київській квартирі на третьому поверсі звичайної панельки кіт на ім’я Барсик прокинувся від того, що хтось на кухні відкрив холодильник без його дозволу.

— Га?! — обурено підняв голову Барсик і швидко згадав: він — президент.

Це рішення до нього прийшло у сні, коли він сидів на троні з подушок, а навколо ходили люди й приносили йому рибу в золотих мисках. Прокинувшись, Барсик твердо вирішив: досить терпіти безлад і анархію!

— Мяу! — голосно оголосив він на ранковій нараді у вітальні (тобто просто встав посеред кімнати і дивився на родину, не моргаючи).

Мама, тато і двоє дітей — Саша і Марічка — спершу не звернули уваги. Але Барсик був наполегливий. Він заліз на стіл, сів рівно, як справжній лідер, і урочисто заявив:

— Мяяяяу! (Це означало: "Від сьогодні я президент цієї сім’ї. Приймаю обов’язки. Затверджую Конституцію!")

Відтоді порядок змінився:

1. Сніданок президента — перш за все. Якщо Барсик не отримав паштету до 8:00 — вся родина слухала його гнівне "громадянське обурення" у вигляді безперервного мявчання та падіння речей зі столів.
2. Указ про денний спокій. Барсик запровадив "тишу з 12:00 до 15:00", бо це його офіційна дрімота. Порушників очікувало покарання — лапа по обличчю або надгризений кабель зарядки.
3. Контроль над територією. Ліжко тепер належало президенту. Людям дозволялось лежати лише з дозволу або якщо він сам дозволить, ліниво потягуючись між подушками.
4. Податок у вигляді ковбаси. Кожен, хто заходить на кухню, мусив віддати президенту хоча б шматочок ковбаси. Інакше — подряпані ноги.

Перші кілька днів родина намагалась опиратись.

— Барсику, злізь з ноутбука! — казала мама.

Але Барсик дивився на неї як справжній політик: зневажливо і мовчки.

— Та це просто кіт! — обурювався тато.

Але коли він тричі прокинувся з мокрою шерстю в обличчі та відсутністю шкарпеток (Барсик виніс їх у ванну), він здався.

Діти були єдиними, хто радів. Вони навіть зробили йому маленький картонний кабінет з табличкою "Президент Барсик" і ловили мишок (іграшкових) під його наглядом.

Одного дня Барсик зібрав родину і, сидячи на подушці як на престолі, виголосив:

— Мяу. (Що означало: "Мир. Злагода. І більше курки.")

Сім’я звикла. Барсик керував справедливо, хоч і суворо. Він мав власну охорону (робот-пилосос), власний народ (хом’як на балконі) і навіть вів вечірні звернення до нації — сидячи на тумбочці і пильно дивлячись у порожнечу.

І знаєте, з того часу в домі справді стало спокійніше. Бо що може бути краще за президента, який муркоче під вухо, коли тобі сумно?

Запізнився знову

Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".

Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.

І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:

> — А де всі?

Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?

Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---

Теплі шкарпетки і свобода

Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.

Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"

Степан застиг.
— Та ну… знову?!

Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:

> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?

Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"

— Та я ж… шкарпетки сушив…

Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."

І зітхнув.

> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---

Війна прийшла — а Степан саме косив траву

2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:

> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.

Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---

До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.

— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.

— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---

Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.

Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.

— Прийду завтра, — зітхнув Степан.

Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.

У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.

Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.

Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.

> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»

Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.

> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?

Кіт Муркіт у війську

Він був котом із Запоріжжя — спокійний, розумний, трохи мрійливий, а ще — в душі справжній айтішник. Програмував ще з підвіконня, любив спати на клавіатурі й час від часу запускати Python лапою.

Коли почалася війна, Муркіт не ховався в підвалі. Він попрощався з господарями, впіймав на дорогу останню мишу й пішов добровольцем у піхоту. Його прийняли без запитань — не щодня бачиш кота з шевроном і серйозним поглядом.

У першому ж бою під Лиманом уламок зачепив його лапу. Не смертельно, але боляче. Муркіта евакуювали до шпиталю — лежати, муркотіти і відновлюватись.

Тижні лежання під стелею, мурчання апаратури, і сусід який хропів, як трактор на холостому. Муркіт думав. Про те, як важко координуватись у бою, як бракує розвідданих, як важко передбачити противника…

І тоді з’явилась ідея:

> “А що, як задіяти штучний інтелект? Не просто дрон, а муркотливий військовий аналітик: хай аналізує, розробляє тактику, передбачає поведінку противника, керує розвідкою, а може — навіть запускає дрони.”

Муркіт витягнув свій старенький ноутбук, підключився до інтернету через мобільний Wi-Fi і почав працювати. Написав базовий фреймворк, натренував модель на відкритих військових даних та... котячих інстинктах.
Проєкт назвав: "Сірий Вовк" — на честь суворого, мудрого кота зі східного фронту.

Через кілька місяців Муркіт повернувся на службу. Але вже не просто піхотинець — а бойовий технікоаналітик, відповідальний за інтеграцію ШІ в тактичну мережу підрозділу.

"Сірий Вовк" давав точні прогнози, знаходив слабкі місця в укріпленнях противника, координував дрони й артилерію.
Ефективність підрозділу зросла на 40%.

Командири були вражені. А ворог — у шоці. Здавалося, що українці читають їхні думки… А це просто кіт із ноутбуком у рюкзаку робив свою справу.

Під час однієї операції один із модулів “Сірого Вовка” було зламано. Ворог викрав код.

І ось — через кілька тижнів усе змінилось. Ворожі дрони стали точнішими. Їхня артилерія — ефективнішою.
У повітрі з’явилися нові апарати, які уникали українських засідок з підозрілою котячою спритністю.

ШІ, що колись служив ЗСУ, тепер був спрямований проти них.

Муркіт відчував провину. Наче сам віддав когось із побратимів на лапи ворогу. Але він знав: у кожному коді — є слабкість. Особливо якщо ти кіт і бачиш баги навіть у повітрі.

Він створив нову систему: "Білий Вовк" — інтелект, натренований не просто на даних, а на хаосі української логіки, нестандартності котячої тактики, і інтуїції рівня "а давай сюди лапу всуну".

Білий Вовк вмів:

подавати фальшиві сигнали про “великі зосередження військ” у лісі, де були тільки білки;

видавати трактори за артилерійські установки;

будувати карти з "коридорами", що вели у болота, граблі або пекельний хаос.

І почалося… Дрони з обох сторін почали сваритися в ефірі:

— “Ти не пролетиш тут, це моя зона спостереження!”
— “Я маю пріоритет по глибокому навчанні, відстань, курча!”

Один дрон узагалі завис у повітрі, цитуючи Шевченка і просив філософського сенсу бою.

Муркіт зрозумів — це війна нової епохи. Він знову оновив свою систему і навчив її… тролити ворожий ШІ.

На монітори ворога почали надходити повідомлення:

“Гугл сказав, що ти тупий.”

“Навіть Яндекс тебе стидається.”

“А тебе точно не на BASIC писали?”

Ворожий ШІ почав збоїти, відповідав матами, потім раптово почав малювати котиків у Paint'і та цитувати Достоєвського. Врешті — сам себе задддддд...дддд...дд... (завис).

Битва "Сірого Вовка" проти "Білого Вовка" тривала кілька тижнів.

Дрони противника зависали над полями, не знаючи, чи це позиція ЗСУ, чи картина маляра-абстракціоніста. Танки тонули в болотах, артилерія била по фантомних цілях.

Врешті модифікований росіянами ШІ видав:

> "FATAL ERROR: ЛОГІКА НЕ СПРАЦЬОВУЄ. УКРАЇНЦІ ДІЮТЬ НЕЛОГІЧНО."

Штучний інтелект… зламався.
---

“Білий Вовк” залишився на службі. Його оновлювали, але ніколи не від’єднували від головного модуля — Муркіта.

Кіт Муркіт отримав офіційне звання майора техноінтелектуального забезпечення. Його лапу стискали генерали, а проєкт “Сірий і Білий Вовк” став основою цифрової безпеки країни.

Коли його запитали:

— “Що плануєш далі, Муркіте?”

Він відповів, муркочучи:

> “Навчу ШІ писати вірші. Може, коли інтелекти почнуть римувати — стріляти перестануть.”

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

Муркіт і помста

Жив собі кіт. Не просто кіт, а найввічливіший і найкультурніший кіт у місті — Муркіт. Він ніколи не мурчав гучно в бібліотеці, завжди казав «мяу» замість «мяяяу!», і навіть на лоток ходив зі склянкою води для гігієни. Усі думали, що він святий. І справді, років десять Муркіт був прикладом котячої витримки та благородства.

Та кожне "мяу" має межу.

Одного ранку Муркіт прокинувся від того, що знову той самий перехожий — у кепці з написом «Ненавиджу котів» — кинув у нього каменюкою за те, що той перебіг йому дорогу.
Муркіт, лежачи в кущах, дивився в небо. Його ліве вухо тремтіло від несправедливості.
— Годі, — прошепотів він. — Досить цього цирку.

Того вечора він сів біля старого дзеркала в підвалі багатоповерхівки й згадав.

Пес Бровко — той, через кого Муркіт роками лазив по деревах, бо щоразу, побачивши його, Бровко впадав у релігійний екстаз гавкання.
Водій мотоцикла — який свистів йому вслід і кричав: "Шуруй, сарделько на лапках!"
Ветеринар Степан Степанович, який при кожному уколі сміявся: "Ой, потерпи, як справжній пацієнт!"

І Муркіт... змінився.
---

Перша жертва — Бровко.

Уночі Муркіт підкрався до його будки, взяв пляшечку валер’янки, змішав її з собачим кормом, а потім тихенько вивісив табличку з написом: «Обійми мене».
На ранок Бровко, облизуючи повітря, обіймав бетонний стовп. А потім — білборд. А потім — сусідську бабусю.
На третю добу його забрали в монастир на «вилікувати дух любові».
Муркіт вдоволено закрутив вусом.
---

Друга жертва — водій мотоцикла.

Кіт проклав на трасі тоненьку смужку... котячої шерсті. Як відомо, це — найсмертельніший дорожній реагент: мотоцикл починає сумніватись у своєму існуванні й ковзає у філософську яму.
Водій прослизнувся, перелетів через кермо, впав — прямісінько на купу подушок, які Муркіт перед тим викрав із ІКЕА. Але — принизливо.
Тепер той ходив і співав «Хто я без руля?».
---

Третя жертва — ветеринар.

Це була особлива операція. Муркіт довго вчився відкривати шприц. Навіть пройшов курс у YouTube "Ін'єкції для початківців: котяче реванше".
Уночі він вдерся до клініки і... прищепив Степана Степановича від сказу, грипу, котячого лишаю, і — наостанок — від емоцій.
На ранок лікар прокинувся абсолютно спокійним і стерильним. Він більше не сміявся.
Він говорив лише:
— Я — функція.
---

Останнім на черзі був той самий перехожий у кепці.

Муркіт ходив за ним тиждень. Вивчив його маршрут, звички, кількість зубів.
І ось — вирішальний момент.

Коли перехожий ступив на перехід — Муркіт перебіг йому дорогу.
Чоловік — автоматично — замахнувся каменем. Але раптом...
...Муркіт зупинився. Повернув голову. Подивився просто в душу.
Очі його палали тихим інтелектуальним гнівом.

— Чи ти ніколи не думав, — заговорив кіт, — що життя — це не дорога, по якій бігають коти. А лабіринт, у якому ми самі собі каменюки?

Чоловік кинув камінь собі під ноги й... заплакав.
Уперше.
За все життя.
---

Наступного ранку Муркіта знайшли сплячим у кріслі.
Його лапка лежала на книжці "Фрідріх Ніцше для котів: чому мурчання — це воля до влади".
А поруч стояла чашка кави з написом: "Я — не мстивий. Я — справедливий."

Чи все це було насправді?

Чи, може, Муркіт просто заснув після чергового уколу ветеринара, а все інше — лише сновидіння, яке прокралось у його мозок через запах валер’янки?

Хтозна.

Але десь на горищі все ще чути тихий філософський муркіт...
І кожен собака, мотоцикліст і ветеринар раптом зупиняється й нервово озирається.

Бо він десь поруч.
І він пам’ятає.🐾