Дзвінок на нулі

Я стояв на «нулі» за кулеметом так, ніби весь світ звузився до цієї металевої коробки з набоями, до стрічки лісосмуги і до тиші, яка завжди бреше. Тиша тут — як кіт: якщо притих, значить щось задумав.
Руки на холодному металі, палець знає спуск краще, ніж власний паспорт. У голові — не думки, а короткі команди: дивись, слухай, дихай. Наступ може бути за хвилину, за годину або взагалі не сьогодні, але напруження таке, ніби він уже виходить із туману, поправляючи шолом.
І тут — дзінь.
Я спершу подумав, що це здалося. Тут багато чого здається: кроки, шурхіт, життя до війни. Але ні — в кишені завібрував мобільний. Той самий, обмотаний ізолентою, який пережив більше обстрілів, ніж деякі бліндажі.
— Алло… — кажу я, не зводячи очей із прицілу.
— Добрий день, — чемно, тепло, по-мирному каже жіночий голос. — Це обленерго. Скажіть, будь ласка, показники лічильника за світло.
Я мовчу секунду. Десь поруч глухо бухкає. Десь дуже далеко — мирний офіс, чай з лимоном,...
— Я ... — кажу, — на війні. Зараз. В окопі. За кулеметом.
Пауза. Така сама щира, як і моя.
— Ой… — каже голос. — Вибачте, будь ласка. Дуже вибачте. Тоді… дайте, будь ласка, номер телефону вашої дружини. З дому.
Я диктую номер. Автоматично. Так само, як автоматично перевіряю сектор. Жінка дякує, ще раз вибачається і кладе слухавку. Ніби ми просто помилилися поверхом.
Телефон замовкає. А світ — ні.
Я стою далі, тримаючи кулемет, і думаю: десь зараз моя дружина підійде до лічильника, подивиться на цифри, зітхне і скаже: «Знову намотало». А я тут — рахую не кіловати, а секунди між можливим і неминучим.
Згадую кухню. Стару лампочку, яка блимала, і я все збирався її поміняти. Згадую, як сварився через рахунки, як бурчав на ті самі дзвінки з незнайомих номерів. Тоді вони здавалися головною проблемою життя.
Світ дивний. В одному його кутку питають показники світла, в іншому — перевіряють, чи є ще світло в очах. І все це одночасно, без черги, без оголошень.
Я знову міцніше беруся за кулемет. Тиша знову насторожено дихає. Якщо що — я готовий.
А якщо знову подзвонять…
Ну що ж. Скажу, що світло є.
Поки що.

Салат
Почалося все з того, що я вирішив приготувати салат. Але, як це часто буває, салат не хотів бути просто салатом.
Я дістав огірок. Огірок був холодний і мовчазний, як сусід у ліфті. Порізав його кружальцями — і одразу згадав літо, ставок, і той випадок, коли ми ловили рибу, а зловили старий черевик. Чому згадав — невідомо. Огірок нічого не пояснив.
Потім помідор. Помідор був соковитий і драматичний. Він одразу розвалився, ніби сказав:
— Я тут головний, і якщо щось піде не так — це буде помітно.
З ним я згадав перше кохання і футбол по телевізору, який тоді грав фоном і все зіпсував.
Далі — цибуля. Цибуля не питала дозволу. Вона одразу взялася за очі. Я плакав, але тримався. Бо чоловік, який готує салат, не плаче — в нього просто складні стосунки з цибулею. Поки різав, згадав школу, контрольну з математики і як тоді теж щось різало зсередини.
Ковбаса з’явилася несподівано. Взагалі-то я планував легкий салат. Але ковбаса лежала в холодильнику з таким виглядом, ніби знала про мене щось важливе. Я не витримав. Порізав. Салат одразу став серйознішим, з досвідом.
Яйця вже були зварені. Вони мовчки прийняли свою долю. Я їх покришив — і згадав, як у житті часто все ламається вже готовим, не питаючи, чи ти цього хочеш.
У мисці зібралося все: огірок з літом, помідор з драмою, цибуля з дитячими травмами, ковбаса з компромісами, яйця з фаталізмом. Я дивився на це й розумів — це вже не салат. Це біографія.
Залишався майонез. Він, як завжди, зробив вигляд, що всіх примирить. Я додав його щедро, як поради знайомих, які самі ніколи так не жили. Перемішав.
Салат став рівномірним, але не чесним. Ніхто вже не знав, де помідор, де огірок, а де моя юність. Усе було разом. Як у житті: трошки радості, трошки сліз, трохи ковбаси без плану.
Я спробував. Було смачно. Не ідеально, але щиро.
І тут я зрозумів: я так і не приготував салат. Я просто перемішав усе, що було, і назвав це вечерею. Як і багато чого іншого в житті.
Але з’їв із задоволенням. Бо салат — він не про рецепт. Він про те, що в тебе є під рукою і як ти з цим викрутишся.

Анекдот.
Під час створення світу зібралися внутрішні органи і стали сперечатися: хто буде начальником?
.... І сказав мозок:
Я - той, хто повинен бути начальником, тому, що я керую роботою всіх внутрішніх органів!
.... Заперечили очі:
Ми повинні керувати, тому, що ми вказуємо шлях всім в цьому світі!
.... Сказало серце:
Якщо вже так, то мені належить бути начальником - я розподіляю кров, що дає всім органам можливість функціонувати!
шлунок:
... Я повинен бути начальником, тому, що я годую всіх!
Ноги сказали:
.... Ми повинні бути начальником, тому, що ми носимо всіх!
... .. раптом вилазить гівно і каже: тільки я по праву маю бути начальником.
Всі органи вибухнули від сміху ....
.... І говно відмовилося виходити 5 днів.
Очі вилізли з орбіт ....
Серце в передінфарктному стані ....
Шлунок розривається.
Ноги віднялися ...
І тоді всі закричали: нехай Гівно буде начальником !!!
І з тих пір ....
Кожне Гівно хоче бути начальником!

Етюд "Сутінки"
Сутінки — це чудовий час для уяви: мозок працює, як художник-імпресіоніст, додаючи кожній тіні трохи драматизму.

Вони спускаються тихо, наче кішка, що крадеться м’якою ходою між деревами. Вони не мають початку — просто раптом помічаєш, що світ став іншим. Ще мить тому все було залите золотом вечірнього сонця, а тепер барви злилися, потемніли, й небо вже не синє, а глибоко фіалкове.

На заході ще тліє вузька смуга світла — останній опір сонця перед тим, як воно сховається за обрій. Цей момент короткий, як зітхання: не день і не ніч, а щось між ними. У цій проміжній порі є особлива краса — м’яка, задумлива, сповнена таємниці.
Усе навколо наче притихає. Легкий вітер стишує подих, птахи замовкають, і навіть дорога, здається, перестає шуміти. Повітря стає прохолодним, майже оксамитовим, і пахне землею, листям, далеким димом з осінніх багать. Ці запахи — як ніжне нагадування про дім, про спокій, про завершення дня.

Іронія сутінків у тому, що вони — короткі, але найвиразніші. Саме тоді, коли все навколо ніби згасає, життя набуває обрисів: видно, хто поспішає, хто мріє, а хто просто не вмикає світло, бо економить.
Люди в цей час теж стають трохи поетами: хтось зітхає біля вікна, хтось постить фото з підписом “осінній вайб”, а хтось просто дивиться, чи встигне купити хліба до повної темряви.
Хтось раптом вирішує стати філософом — сідає на лавку й задумливо дивиться вдалечінь.
Хтось обіймає кохану людину, хтось просто ковтає чай на балконі й думає: “А може, й не так уже й погано, що день скінчився”.

Сутінки — це не просто перехід між світлом і темрявою. Це коротка сцена, де всі — актори: сонце театрально кланяється, небо міняє костюми, а ми сидимо в залі й аплодуємо, бо знову вдалося — день прожито, ніч прийшла, а життя, як завжди, триває.

У такі хвилини душа теж стишується. Усі турботи дня здаються далекими, неважливими. Залишається лише спокій і відчуття якоїсь глибокої гармонії зі світом. Бо сутінки — це не кінець. Це лише м’який перехід, подих перед ніччю, нагадування, що все у житті має свій час: і світло, і темрява, і тиша, що з’єднує їх у щось єдине.

Сутінки ніби обіймають усе живе. Дерева втрачають чіткі контури, стають темними силуетами. Небо розчиняється у самому собі, і на ньому з’являються перші зірки — сором’язливі, наче ще не впевнені, що настав їхній час. Маленькі, як крапки на чистому полотні. Я посміхаюся — ось і фінальний акцент. Природа поставила його сама.

Я знімаю капелюха, вдихаю повітря, ще раз оглядаю небо і думаю:
“Досить на сьогодні.” Складаю речі, закидаю етюдник на плече й повільно йду стежкою додому. В кишені брязкають ключі, а в голові вже крутиться думка: завтра, може, намалюю світанок. Але то — завтра. А сьогодні… сьогодні — час вечеряти і дозволити сутінкам завершити те, що я тільки почав.

Біла риба

Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
— Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
— Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
— Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
— Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

Та що я тоді знав про рибу...
Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
— Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

— Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

— Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

А я аж посірів.
— Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

— Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

— Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
— Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
— Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
І наливає мені ще кухоль.
— За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
— Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
— Гарне місце, але трохи нуднувате.
А вона:
— Та нічого, зате не сперечаються.

Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

Але найсмішніше було потім. Вона каже:
— Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
— Ти ж не залишиш мене?
А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
— Хіба можна залишити море?

І з того дня я її більше не бачив.

Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

— От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

Бармен зітхає, витирає келих і каже:
— Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
— А куди ж риба поділась? — питає бармен,
— Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
У бармена келих мало з рук не випав.
— Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

— Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

— Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

— Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

Бармен, заливаючись сміхом, каже:
— Пані, це точно ваш?

— На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
А потім додає:
— І взагалі, вдома вечеря холоне.

І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
— Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

А вона сміється:
— Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
«От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
---

Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
— От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.

Зустріч на зупинці

Село Зелена Долина прокидалося.
Сонце щойно піднялося над пагорбами, торкаючись золотими променями дахів хат і городів. Десь у саду кувала зозуля, у когось гавкав пес, а біля зупинки вже стояла баба Ганя — місцевий інформаційний центр без вихідних.
— Та ну, знову цього автобуса чекати… — пробурмотіла вона, ставлячи торбу з яйцями під лавку.

З-за повороту з’явилася Марічка — студентка, з наплічником і кавою в руках.
— Добрий ранок! — усміхнулася вона. — Автобуса ще нема?
— Автобуса нема, зате нерви є, — відказала баба Ганя. — Сідай, дочко, потренуй терпіння.
Невдовзі підійшов Сава — сільський учитель історії. Він читав газету «Голос громади» й щось підкреслював ручкою.
Потім підтягнулися ще кілька місцевих — кожен зі своїми думками, турботами й планами.
— Кажуть, хліб завтра подорожчає, — промовила жінка в червоній куртці.
— Та не хліб, а бензин, — поправив її Сава.
— А яка різниця? Як бензин дорожчає — хліб теж! — заперечила інша, і гурт дружно закивав.

Прийшла молодиця Оксана з маленьким сином.
— Доброго ранку, — привіталася вона. — Кажуть, у місті нову аптеку відкрили. Може, там ліки дешевші будуть?
Баба Ганя махнула рукою:
— В місті дешевше, але не для нас. Нам же ще добиратися треба.
За хвилину з’явилася тітка Марина з двома сумками, які ледве волоклися по землі.
— Чули? — відразу почала вона. — У Коваленків нова невістка з міста! Уже два дні ходить на підборах по селі. Як думаєте, скільки витримає?
— До першої грязюки, — відказала баба Ганя.
Усі засміялися.

Поступово людей зібралося більше. Хтось обговорював ціни, хтось планував день — один мав купити цемент, інший піти в лікарню, третій — у гості до родичів. Лунали жарти, плітки, сміх. Обговорювали навіть молодицю з сусіднього хутора, що нібито залицяється до поштаря.

Підійшла тітка Килина й одразу принесла свіжу новину:
— Сусідка казала, що в Стьопки трактор зламався просто посеред поля. Та й не дивно — хто ж так їздить!
— Ой, — втрутилася Оксана, — а ви чули? У нашому магазині нова продавщиця!
— Та чули! — баба Ганя аж розцвіла. — Гарна така, що всі чоловіки тепер по два рази на день за сіллю ходять!
— І що? — підморгнув Петро. — Я, може, теж піду. Сіль — то стратегічний продукт!
— А ти б краще в аптеку сходив, — пирхнула баба Ганя. — Бо від твоїх жартів у людей тиск підскакує.

За кілька хвилин під’їхала велосипедом медсестра Людмила. Притулила його до стіни й приєдналася до гурту.
— Доброго ранку! — усміхнулася. — Кажуть, сьогодні знову спека.
— Ага, спека, — кивнув Степан Іванович. — Але людям до спеки легше звикнути, ніж до цін у магазині.
— А ви чули, — продовжувала медсестра, — у селі новий фермер! Молодий, симпатичний.
— Я йому вже тиск міряла, — з гордістю сказала вона. — Двічі!
— Та не тиск ти міряла, а очима його, — буркнув Степан Іванович, і всі знову розреготалися.

Підійшов Василь — молодий хлопець у навушниках, дивиться в телефон, наче там відповіді на всі питання життя.
— Може, хтось знає, коли автобус буде? — спитав без надії.
— Та знаємо! — відказала баба Ганя. — Як тільки перестанеш питати — тоді й приїде!
— Подзвони ти, Василю, в автопарк, — додала вона. — У тебе ж там той… “ґаджет”.
— Добре, — зітхнув хлопець і набрав номер.
— Алло, це зупинка “Зелена Долина”. Автобус буде сьогодні?
— Буде, буде, вже виїхав, — відповів голос у слухавці.
— Ага, — вигукнув дядько Коля, — а з якого міста? З нашого чи з сусідньої галактики?
Натовп зареготав. Навіть Сава відклав газету.
І тут з-за повороту почувся гуркіт. Усі насторожились.
— Їде! — вигукнула Оксана.
— Та ні, то трактор, — зітхнула баба Ганя. — По звуку чую, як своїх курей.
І справді, повз проїхав трактор, залишивши після себе хмару пилюки й запах дизелю.

— Кажуть, на сході знову гаряче, — тихо озвалася баба Ганя, коли сміх стих. — Учора в телевізорі показували — знову обстріли.
— Та то вже щодня, — зітхнув дядько Коля, витираючи чоло. — Мій племінник там, під Краматорськом. Дзвонив учора — каже, тримаються. Але важко.
— А в мого сусіда син теж пішов, — додала Оксана. — Двадцять два роки всього. Учора матері подзвонив, каже: “Не плач, мамо, ми стоїмо”. Усміхається, а в голосі чути, що там не до сміху.
— Наші хлопці сильні, — сказав Сава, знявши капелюха. — От тільки б їм трохи спокою… Я колись учням про Другу світову розповідав, думав — то вже історія. А воно знову — історія поруч.
— А я щодня молитву читаю, — мовила баба Ганя. — За всіх наших. Бо що ми можемо? Тільки чекати й молитися.

Раптом біля зупинки пригальмував легковик. Водій виглянув і крикнув:
— Хто в місто? Є два місця!
Молодий чоловік Сергій підняв руку:
— Я поїду, бо на роботу спізнюся.
Разом із ним підсіла ще одна жінка. Машина рушила, здійнявши пилюку.

Коли пил осів, Василь задумливо промовив:
— Знаєте, мені здається, автобус приїде саме тоді, коли вже ніхто не віритиме.
— Ага, — кивнув Сава, — як у житті.

Час тягнувся повільно. Нарешті з-за пагорба показався автобус. Його гуркіт усім здався музикою.
— Їде таки! — вигукнула Оксана.
— Нарешті! — зраділа Марічка.
— Слава Богу, — перехрестилася тітка Килина.

Відчинилися двері — і пасажири один за одним зайшли всередину. Залишилися лише кілька провожаючих, що ще махали услід. Коли автобус з гуркотом зник за поворотом, село знову стихло. Люди розійшлися по домівках, несучи у серці тепло коротких розмов і звичних ранкових турбот.
А зупинка залишилася. Вона мовчки дивилася на дорогу й думала:
Люди завжди кудись поспішають — у них справи, плани, турботи. А я завжди чекаю їх тут. І, може, саме в ці хвилини спільного очікування вони стають ближчими одне до одного. Бо дорога — це рух, а зупинка — це зустріч.

Атмосфера міста

Кажуть, щоб пізнати людину, треба з нею посидіти за одним столом. А щоб пізнати місто — вистачить пройтись його вулицями й зайти в найближчий магазин за пляшкою води (або кавою, якщо ви культурна людина).
От приїжджаєш у нове місто. Виходиш із потяга — і тебе одразу зустрічає або аромат свіжої випічки, або запах старого асфальту, змішаного з чимось підозріло рибним. Атмосфера, як то кажуть, пішла!
Перший тест — це вулиці. Якщо вони чисті, ніби перед приїздом президента, то думаєш: «О, тут живуть охайні, відповідальні люди». Якщо ж сміття перекочує, як перекотиполе, а на лавці біля скверу спить чоловік у позі філософа — значить, люди тут творчі. Можливо, трохи втомлені від життя, але точно не без фантазії.
Потім — перехожі. Це, так би мовити, «емоційний клімат» міста. Один усміхнеться й каже: «Доброго дня!» — і ти вже майже готовий подати документи на місцеву прописку. Інший — гляне так, ніби ти йому винен сто гривень ще з минулого життя. І одразу розумієш: тут люди серйозні, філософські, не розмінюються на дрібниці.
Далі — перший зустрічний, якому вирішуєш задати запитання. Тут усе залежить від удачі. Якщо пощастить — отримаєш цілу лекцію про місцеві визначні місця, з історичними довідками й рекомендацією, де найкраще варять борщ. Якщо ні — то у відповідь почуєш лише коротке: «Та звідки я знаю», — і все, екскурсія закінчена.
А потім — перша крамниця. Це взагалі лакмусовий папірець міста. Якщо продавець зустрічає тебе з посмішкою, навіть радить, яку булочку взяти — значить, місто тепле, домашнє, тут не пропадеш. А якщо дивиться, як на ворога народу, який прийшов псувати чергу — то місто, мабуть, трішки суворе, але зате чесне: кожен тут сам за себе й за свою решту.
А далі починаєш чути музику міста. Хтось сигналить, хтось свариться біля зупинки, десь лунає «Ой, у вишневому саду» з відкритого вікна. Це не шум — це ритм життя! І ти вже розумієш, що кожне місто грає свою мелодію: одне — у мажорі, інше — у чистому панку.
І от, коли сідаєш на лавку, розгортаєш куплену булочку й спостерігаєш за всім цим — у голові з’являється висновок: «Ну, весело тут! Але чи хотів би я тут жити?» І часто відповідь звучить так: «Жити — може, ні, а от приїхати ще раз — точно!»
Бо кожне місто — як знайомий у соцмережах: у когось хочеться залишитись у друзях, а з кимось — краще просто поставити лайк і поїхати далі.

Холодні макарони

Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
У тиші кухні — сіра самота,
В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
Колись гарячі, сповнені життя,
Тепер — байдужі, втомлені й німі.
...
Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

— Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

— Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

— Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.