У покинутому селі серед лісів стояв старий дім. Кам’яний, темний, зарослий плющем, він дихав — не як живе створіння, а глибоким холодом, що заповнював груди кожного, хто наважувався ступити всередину. Люди уникали його — казали, що вночі з вікон видно тіні, а з підвалу лунає дитячий плач.

Але одного дня туди приїхала дівчина на ім’я Марта. Вона не вірила в привиди. Її приваблювало саме те, що цей дім був забутий усіма . Марта шукала тишу, але натомість знайшла жах.

У першу ж ніч дім почав "говорити": підлога стогнала, двері відчинялися самі, а з дзеркал дивилися не її очі. Найстрашнішим було не те, що вона чула голоси, а те, що вони знали її ім’я, її думки, її мрії.

Кожна ніч ставала довшою. Вона бачила тінь дитини, яка сиділа на ліжку й шепотіла:
— Вони забрали мене… Не йди вниз… будь ласка…

Але Марта пішла. У підвалі вона знайшла старе ліжечко, повністю поросле грибком, і розбиту музичну скриньку. Коли вона її торкнулася — усе довкола змінилося. Стіни дому затряслись, і з темряви піднялася постать — темна, висока, з безліччю рук, кожна з яких тримала уламки дитячих іграшок. Це було те, що забрало дитину.

Марта не тікала. Вона заговорила. Вперше хтось не кричав і не кликав на допомогу. Вона сіла на підлогу й сказала:
— Я знаю, як боляче бути покинутим.

Тоді сталося диво — страх ущух. Тінь завмерла, руки впали, і з неї вийшла душа дитини. Маленька дівчинка. Вона торкнулася Мартиної руки й прошепотіла:
— Дякую.

Дім зітхнув востаннє. Біль і темрява розвіялися. На ранок сонце освітило чисті стіни, а в повітрі пахло м’ятою.

Марта залишилася жити в тому домі. Вона перетворила його на будинок для дітей, які втратили дім, як і вона. Ніхто більше не чув голосів чи плачу. Але інколи вночі з музичної скриньки лунає ніжна мелодія — пам’ять про тих, хто нарешті знайшов спокій.

Одного разу Правда й Неправда зустрілися на дорозі. Неправда глянула на Правду й посміхнулась хитро:

— А давай змагання! Побіжімо до того великого міста на обрії. Хто перший — той і має рацію.

Правда знизала плечима, але погодилася. Щойно вони стартували, Неправда миттю зірвалася з місця, вигадала коротший шлях, підкупила охоронця мосту й навішала по дорозі табличок із брехливими вказівками. Вона бігла швидко, лишаючи за собою слід плутанини.

А Правда йшла повільно, обирала чесний шлях, допомагала тим, кого збила з пантелику Неправда. Її дорога була важча, довша, але вона не звертала з неї.

Коли Неправда прибігла до міста, її зустріли з оваціями — натовп уже чув її версію. Вона зайняла найвище місце на площі, сміючись:

— Я ж казала, що виграю!

Та за кілька днів місто почало розуміти: речі не сходяться, обіцянки не виконуються, усе плутається. Люди почали шукати відповіді.

І тоді до міста прийшла Правда. Зі слів тих, кому вона допомогла, з її ясності й послідовності почали розуміти, що істина — не в швидкості, а в глибині.

Неправду зняли з постаменту. Правда не раділа її падінню. Вона просто стала на своє місце — не вище, не нижче — а там, де її чекали.

Бо Неправда швидка. Але Правда — витривала. І завжди приходить першою… насправді.

У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз.

Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії.

Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю.

Але ніхто не знав істини.

Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості.

Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів.

Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута.

Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти.

Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити.

Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.

Жив собі садівник на ім’я Левко. Він любив свою роботу понад усе: доглядав за квітами, висаджував дерева, розмовляв із рослинами, і ті йому відповідали, шелестячи листям.

Одного разу Левко знайшов у лісі дивне насіння – воно мерехтіло сріблястим світлом. «Посаджу його в саду», – подумав він. І справді, закопав насінинку у найкращій ділянці, полив, і кожного дня з нею розмовляв.

За тиждень з’явився паросток, а ще за місяць – тонке стебло з м’яким, наче хутро, листям. Дерево росло швидко, але що далі воно змінювалося: замість кори – гладеньке хутро, листочки перетворилися на вуса, а коріння – на лапки!

Одного ранку Левко підійшов до свого дерева, а його вже нема – на місці стояв величезний кіт із пухнастим срібним хвостом. Він позіхнув, потягнувся і сказав:

— Дякую, що виростив мене. Я — дерево-кіт.

Левко спочатку здивувався, але потім тільки усміхнувся. З того дня кіт залишився жити в саду, допомагав Левкові доглядати за рослинами й муркотів так мелодійно, що дерева росли ще швидше.

Кажуть, якщо зайти в той сад у місячну ніч, можна почути, як кіт співає пісні вітру, а дерева підспівують йому листям.

У центрі старого міста стояв міст — величний, кам'яний, із міцними арками, що з'єднував два береги могутньої річки. Він був старшим за будь-яку будівлю довкола, бачив імперії, що підіймалися й падали, чув тисячі людських історій, що дзвеніли у його камінні, мов відлуння кроків.

Але одного разу міст утомився.

Його арки тріскали від часу, плити хистко скрипіли під вагою карет і автомобілів. Він відчував, як вода точить його основу, як буревії зносять пил із його спини. Йому хотілося не просто стояти, а летіти, як ті птахи, що щовесни кружляли над ним, посміюючись із його вкоріненості.

Однієї зимової ночі, коли мороз зціпив ріку, зірки засяяли особливо яскраво. Саме тоді до мосту підійшов дивний чоловік у довгому плащі, схожому на крила.

— Ти втомився, — мовив він, провівши рукою по холодному каменю. — Хочеш полетіти?

Міст не міг говорити, але він відчув, що хтось нарешті почув його. Чоловік дістав з кишені жменьку золотого пилу й подув на арки.

Тієї ж миті міст затремтів. Його кам'яні опори розійшлися, мов крила, тротуари стали пір’ям, а вежі перетворилися на довге, могутнє тіло. Величезний чорний птах, із вигнутим дзьобом і очима, що світилися місячним сріблом, здійнявся у повітря.

Люди прокинулися від шуму, вибігли на вулиці й ахнули — на їхніх очах їхній міст, який був із ними віками, махав могутніми крильми й набирав висоту.

Він летів над містом, над рікою, над лісами й полями, аж поки не зник у далечині.

А навесні, коли повернулися лелеки й ластівки, над рікою раптом з'явився новий міст. Він був легким, витонченим, сплетеним із металу й світла, мов небесне перо. Люди гадали, що його звели якісь невідомі майстри, та ніхто не знав правди.

Бо той, старий міст, тепер ширяв у небі десь над далекими теплими країнами, розпростерши свої кам’яні крила, і вже ніколи не був просто мостом.