Олена, бабуся з села

Я прокинулась раніше за півнів. Роса на городі — як срібло.

Сьогодні посаджу ще трохи буряків. З онуком по відеозв’язку говорила вчора — він на фронті.

Сказав: «Бабусю, не переживай. Я, як та картопля — глибоко в землі і не здамся».

Я посміхнулась. Зварила борщ. Нехай буде, якщо хтось зайде.

---

Андрій, солдат піхоти

Донецький напрямок. Окоп.

Ранок. Тиша перед боєм — як глибока вдихнута молитва.

Нічого не чути, тільки внутрішній стукіт.

Я ковтаю каву з термоса, яку мама прислала ще минулого тижня.

Хлопці мовчать, кожен зі своїми думками.

Я дивлюсь на небо. Мрію про дощ. Про холодний душ.

Але найперше — щоб ніхто з нас не став новим дзвоном у селі.

---

Тимур, підліток у прифронтовому місті

У школі сьогодні не було інтернету — знову. Ми сиділи без уроків.

Я намалював танк. І ще — слона в бронежилеті.

Хочу бути дизайнером ігрових персонажів.

Класний каже: «Життя не гра, Тимуре.»

А я думаю: а може, якраз і є. Тільки дуже на хардкорі.

---

Назар, солдат штурмовик

Вихід. Авдіївка.

Ми біжимо, по нас лупить кулемет.

Кожен крок — під градом.

Ніби весь світ зменшився до кількох метрів землі.

Я не герой. Просто намагаюсь бути живим.

“Тут усе чесно — або вбив, або тебе.”

---

Женя, військовий медик

Пункт стабілізації.

Хлопець у крові. Кричить:

— Брат… Брат живий?

Я не знаю. Але кажу:

— Так. Він чекає тебе.

І закусую губу.

Бо…

"Правда — це те, що тримає людину живою. Навіть якщо вона тимчасова."

---

Тарас, волонтер

Автомобіль. Поїздка на фронт.

Позаду коробки, медикаменти, генератори.

Спереду — чекання, обійми, сльози.

На одному БПЛА написано: «Від Ковеля з любов’ю».

"Ми не святі. Ми просто не здаємось."

---

Ігор, поліцейський

Об’їзна дорога. Черкаси.

Радар пищить, хтось летить 110 у зоні 50.

Я махаю жезлом — молодик з Харкова. Пояснення на п’ять хвилин.

Він поспішав до волонтерського складу.

Показав машину, набиту карематами й турнікетами.

Я відпустив. Без штрафу.

"Поспішай, брате. Хай твій вантаж комусь збереже життя."

---

Олексій, артилерист

Позиція “Барс”. Південний напрямок.

Після нічної зміни сів переписувати координати в журнал.

Командир сказав: чекаємо ціль — склад БК.

Звук «приходу» завжди лякає менше, ніж тиша.

Бо коли тихо — щось готується.

Я дивився на фото дочки, приклеєне до планшета.

І подумав: "Хай вона ніколи не почує, як свистить 'градіна'."

---

Віктор, чиновник 

Офіс ОВА. Місто.

У мене три зустрічі, вісім підписів і один дзвінок із Кабміну.

У вікні — людина з прапором України замість штори.

Я відкрив листа від волонтерів: про нестачу генераторів у школах.

На столі — теплі хінкалі. Принесли з ресторану поряд.

А я думаю:

"Я мушу зробити так, щоб ця країна не змерзла. І не вмерла."

---

Сергій, танкіст

Виїзд. Харківщина.

Сонце світить крізь триплекс. Броня гаряча, як сковорода.

Ми їдемо по посадці.

Всередині — гуркіт двигуна, запах мастила, голос командира:

"Дивись по флангу! Справа рух!"

Коли ти в танку, здається, ніби ти — велетень.

Але один «приліт» — і все.

Ти — не бог, ти лише людина з серцем, яке б’ється швидше, ніж гусениці.

---

Ліда, продавець на ринку

Село. Ринок.

Бабуся купує хліб і питає, як мій син — бо він на фронті.

Кажу: «Живий. Дзвонив учора.»

Вона кладе гроші у банку для військових.

Я мовчу.

Бо горло стискає.

"Цей ринок — не просто торгівля. Це тил."

---

Леонід, оператор БПЛА 

"Очі неба". Запорізький напрямок.

Дрон завис над ворожим бліндажем.

Я натискаю «наблизити» — видно ворога, що гріє чай.

Мені 22, я колись мріяв знімати фільми.

А тепер моя камера — очі армії.

Я передав координати артилерії.

І раптом зрозумів: це кіно без повторів. І без хепіендів.

---

Микола, водій маршрутки

Хмельницький. Рейс 28.

Хлопець у формі просить підвезти безкоштовно.

Я кажу: "Та куди тобі ще платити, синку?"

Потім зупиняюсь, щоб дати йому пляшку води.

"Я не в армії. Але я — з ними."

---

Костя, солдат ППО

Позиція під Києвом.

Тривога. Летять «шахеди».

Сиджу, дивлюсь у небо, в екран, в ніч.

В очах — стежка білих точок, які несуть смерть.

Натискаю.

Одна з них вибухає — я радію.

А потім в ефірі чую: "Один прорвався. Приліт по житловому."

І радість змінюється провиною.

"Ми не всесильні. Але ми — щит."

---

Володимир, президент

Банкова. Кабінет.

Папери на столі. Дипломати, генерали, звернення, цифри.

Я втомлений. Іноді хочеться мовчати. Просто послухати.

Я слухаю відео з фронту:

– «Слава Україні!»

– «Героям слава!»

Я розумію:

"Країна — це не я. Країна — це піхотинець, це артилерист, це продавець, це бабуся, це кожен."

І я маю бути сильним. Бо вони тримаються.

---

Іван Васильович, вчитель історії 

Клас. Місто в тилу.

Розповідав про Крут.

Учень запитав: "А це правда, що мій брат теж — герой?"

Я глянув у його очі.

— Так. Історія — це не підручник. Це те, що зараз.

"І ми її пишемо."

---

Олег, мінометник 

Лісосмуга. Робота.

Руки чорні від сажі. Координати в планшеті.

Один постріл — і десь дим.

А я бачу лише цифри.

Але знаю: там — чиєсь життя.

"У кожному 'пострілі' — молитва, щоб не помилився."

---

Олександр, блогер

Я публікував нове відео — історія пораненого артилериста, якого врятували місцеві діти.

У коментарях – сотні "Слава Україні".

Хтось із псевдонімом "Марто_історик" написав: "Ми сильні, коли ділимося правдою."

Я зберіг цей коментар.

Це більше, ніж лайки.

---

Павлович, фермер на комбайні

Поле. Жнива.

Крутиться жатка, гаряче повітря, десь гуркоче грім.

Але не неба — війни.

Я збираю пшеницю і думаю:

"Хто їсть цей хліб — мусить знати, що він виріс попри смерть."

---

Юрій, військовий журналіст

Фронт. Інтерв’ю після бою.

Солдат сміється крізь бруд:

— Запиши: я ще й сальце привіз.

Я записую. Бо це — правда.

І тому вона важлива.

"Поки є такі люди — цю країну не вбити."

---

Андрій, пожежник ДСНС

Пожежа після прильоту.

Полум’я. Гази. Крики.

Ми витягуємо з підвалу старого з котом.

Він цілує того кота й каже:

— Ви боги, хлопці…

А ми просто мовчимо.

"Ми не боги. Ми просто не втекли."

---

Роман, молодий капелан

Я сьогодні говорив з трьома солдатами. Один втратив побратима.

Другий не може спати.

Третій просив лише: «Помоліться, отче, щоб мама не плакала».

Я не даю порад. Я слухаю.

І коли всі мовчать — я молюсь сам. Іноді — навіть без слів.

---

Мар’яна, бариста

Кав’ярня майже порожня. Сидить один хлопець, у нього шрам на щоці.

Замовив американо. Я спитала: «Цукру?»

Він сказав: «Ні. Я вже звик до гіркого.»

І я подумала:

Усі ми тепер трохи такі. Але все одно варимо каву. Бо маємо жити.

---

Орися, художниця

Я малюю вуличний мурал.

Дівчина з вінком тримає в руках птахів. Один — білого кольору, другий — чорного.

Люди зупиняються.

Я не пояснюю, що це.

Кожен бачить своє. І це добре.

---

Дмитро, бездомний

Місто байдуже, як бетон. Але сьогодні мені пощастило.

Хлопець на велосипеді під’їхав і дав бургер: «Візьми, брате».

Я не вірив. Тепла їжа? Просто так?

Я сів на ту саму лавку — ту, де щось щодня відбувається.

І я подумав: «А може, світ ще не остаточно скотився.»

---

Катя, офісна працівниця

Знову Zoom, знову наради, знову порожнє "як справи?".

Вийшла на обід. Побачила безхатька з бургером — усміхнений.

І він мені кивнув.

«Чого це я, доросла жінка, раптом мало не розплакалась?»

Може, бо я не пам’ятаю, коли востаннє хтось мені просто так посміхався.

---

Олексій, письменник

Я сидів на балконі, спостерігав за містом. Світло згасало в домах, але не в очах.

Я бачив кур’єра, який віддав бургер.

Дівчину, що плакала й потім усміхнулась.

Бездомного, щасливого від тепла.

Я записав усе в блокнот.

І зрозумів:

"Світ ще не втратив людяності. Вона — в малому, але множиться."

...