Олена, бабуся з села

Я прокинулась раніше за півнів. Роса на городі — як срібло.Сьогодні посаджу ще трохи буряків. З онуком по відеозв’язку говорила вчора — він на фронті.Сказав: «Бабусю, не переживай. Я, як та картопля — глибоко в землі і не здамся».Я посміхнулась. Зварила борщ. Нехай буде, якщо хтось зайде.

---

Андрій, солдат піхоти

Донецький напрямок. Окоп.Ранок. Тиша перед боєм — як глибока вдихнута молитва. Нічого не чути, тільки внутрішній стукіт. Я ковтаю каву з термоса, яку мама прислала ще минулого тижня. Хлопці мовчать, кожен зі своїми думками. Я дивлюсь на небо. Мрію про дощ. Про холодний душ. Але найперше — щоб ніхто з нас не став новим дзвоном у селі.

---

Тимур, підліток у прифронтовому місті

 У школі сьогодні не було інтернету — знову. Ми сиділи без уроків. Я намалював танк. І ще — слона в бронежилеті. Хочу бути дизайнером ігрових персонажів. Класний каже: «Життя не гра, Тимуре.» А я думаю: а може, якраз і є. Тільки дуже на хардкорі.

---

Назар, солдат штурмовик

 Вихід. Авдіївка. Ми біжимо, по нас лупить кулемет. Кожен крок — під градом. Ніби весь світ зменшився до кількох метрів землі. Я не герой. Просто намагаюсь бути живим. “Тут усе чесно — або вбив, або тебе.”

---

Женя, військовий медик

Пункт стабілізації. Хлопець у крові. Кричить: — Брат… Брат живий? Я не знаю. Але кажу: — Так. Він чекає тебе. І закусую губу. Бо…  "Правда — це те, що тримає людину живою. Навіть якщо вона тимчасова."

---

Тарас, волонтер

Автомобіль. Поїздка на фронт. Позаду коробки, медикаменти, генератори. Спереду — чекання, обійми, сльози. На одному БПЛА написано: «Від Ковеля з любов’ю». "Ми не святі. Ми просто не здаємось."

---

Ігор, поліцейський

 Об’їзна дорога. Черкаси. Радар пищить, хтось летить 110 у зоні 50. Я махаю жезлом — молодик з Харкова. Пояснення на п’ять хвилин. Він поспішав до волонтерського складу. Показав машину, набиту карематами й турнікетами. Я відпустив. Без штрафу. "Поспішай, брате. Хай твій вантаж комусь збереже життя."

---

 Олексій, артилерист

 Позиція “Барс”. Південний напрямок. Після нічної зміни сів переписувати координати в журнал. Командир сказав: чекаємо ціль — склад БК. Звук «приходу» завжди лякає менше, ніж тиша. Бо коли тихо — щось готується. Я дивився на фото дочки, приклеєне до планшета. І подумав: "Хай вона ніколи не почує, як свистить 'градіна'."

---

Віктор, чиновник 

Офіс ОВА. Місто. У мене три зустрічі, вісім підписів і один дзвінок із Кабміну. У вікні — людина з прапором України замість штори. Я відкрив листа від волонтерів: про нестачу генераторів у школах. На столі — теплі хінкалі. Принесли з ресторану поряд. А я думаю: "Я мушу зробити так, щоб ця країна не змерзла. І не вмерла."

---

Сергій, танкіст

Виїзд. Харківщина. Сонце світить крізь триплекс. Броня гаряча, як сковорода. Ми їдемо по посадці. Всередині — гуркіт двигуна, запах мастила, голос командира: "Дивись по флангу! Справа рух!" Коли ти в танку, здається, ніби ти — велетень. Але один «приліт» — і все. Ти — не бог, ти лише людина з серцем, яке б’ється швидше, ніж гусениці.

---

Ліда, продавець на ринку

Село. Ринок. Бабуся купує хліб і питає, як мій син — бо він на фронті. Кажу: «Живий. Дзвонив учора.» Вона кладе гроші у банку для військових. Я мовчу. Бо горло стискає. "Цей ринок — не просто торгівля. Це тил."

---

Леонід, оператор БПЛА 

"Очі неба". Запорізький напрямок. Дрон завис над ворожим бліндажем. Я натискаю «наблизити» — видно ворога, що гріє чай. Мені 22, я колись мріяв знімати фільми. А тепер моя камера — очі армії. Я передав координати артилерії. І раптом зрозумів: це кіно без повторів. І без хепіендів.

---

Микола, водій маршрутки

Хмельницький. Рейс 28. Хлопець у формі просить підвезти безкоштовно. Я кажу: "Та куди тобі ще платити, синку?" Потім зупиняюсь, щоб дати йому пляшку води. "Я не в армії. Але я — з ними."

---

Костя, солдат ППО

Позиція під Києвом. Тривога. Летять «шахеди». Сиджу, дивлюсь у небо, в екран, в ніч. В очах — стежка білих точок, які несуть смерть. Натискаю. Одна з них вибухає — я радію. А потім в ефірі чую: "Один прорвався. Приліт по житловому." І радість змінюється провиною. "Ми не всесильні. Але ми — щит."

---

 Володимир, президент

 Банкова. Кабінет. Папери на столі. Дипломати, генерали, звернення, цифри. Я втомлений. Іноді хочеться мовчати. Просто послухати. Я слухаю відео з фронту: – «Слава Україні!» – «Героям слава!» Я розумію: "Країна — це не я. Країна — це піхотинець, це артилерист, це продавець, це бабуся, це кожен." І я маю бути сильним. Бо вони тримаються.

---

Іван Васильович, вчитель історії 

Клас. Місто в тилу. Розповідав про Крут. Учень запитав: "А це правда, що мій брат теж — герой?" Я глянув у його очі. — Так. Історія — це не підручник. Це те, що зараз. "І ми її пишемо."

---

Олег, мінометник 

Лісосмуга. Робота. Руки чорні від сажі. Координати в планшеті. Один постріл — і десь дим. А я бачу лише цифри. Але знаю: там — чиєсь життя. "У кожному 'пострілі' — молитва, щоб не помилився."

---

Олександр, блогер

Я публікував нове відео — історія пораненого артилериста, якого врятували місцеві діти. У коментарях – сотні "Слава Україні". Хтось із псевдонімом "Марто_історик" написав: "Ми сильні, коли ділимося правдою." Я зберіг цей коментар. Це більше, ніж лайки.

---

Павлович, фермер на комбайні

Поле. Жнива. Крутиться жатка, гаряче повітря, десь гуркоче грім. Але не неба — війни. Я збираю пшеницю і думаю: "Хто їсть цей хліб — мусить знати, що він виріс попри смерть."

---

Юрій, військовий журналіст

Фронт. Інтерв’ю після бою. Солдат сміється крізь бруд: — Запиши: я ще й сальце привіз. Я записую. Бо це — правда. І тому вона важлива. "Поки є такі люди — цю країну не вбити."

---

Андрій, пожежник ДСНС

 Пожежа після прильоту. Полум’я. Гази. Крики. Ми витягуємо з підвалу старого з котом. Він цілує того кота й каже: — Ви боги, хлопці… А ми просто мовчимо. "Ми не боги. Ми просто не втекли."

---

Роман, молодий капелан

Я сьогодні говорив з трьома солдатами. Один втратив побратима. Другий не може спати. Третій просив лише: «Помоліться, отче, щоб мама не плакала». Я не даю порад. Я слухаю. І коли всі мовчать — я молюсь сам. Іноді — навіть без слів.

---

Мар’яна, бариста

Кав’ярня майже порожня. Сидить один хлопець, у нього шрам на щоці. Замовив американо. Я спитала: «Цукру?» Він сказав: «Ні. Я вже звик до гіркого.» І я подумала: Усі ми тепер трохи такі. Але все одно варимо каву. Бо маємо жити.

---

Орися, художниця

Я малюю вуличний мурал. Дівчина з вінком тримає в руках птахів. Один — білого кольору, другий — чорного. Люди зупиняються. Я не пояснюю, що це. Кожен бачить своє. І це добре.

---

Дмитро, бездомний

Місто байдуже, як бетон. Але сьогодні мені пощастило. Хлопець на велосипеді під’їхав і дав бургер: «Візьми, брате». Я не вірив. Тепла їжа? Просто так? Я сів на ту саму лавку — ту, де щось щодня відбувається. І я подумав: «А може, світ ще не остаточно скотився.»

---

 Катя, офісна працівниця

 Знову Zoom, знову наради, знову порожнє "як справи?". Вийшла на обід. Побачила безхатька з бургером — усміхнений. І він мені кивнув. «Чого це я, доросла жінка, раптом мало не розплакалась?» Може, бо я не пам’ятаю, коли востаннє хтось мені просто так посміхався.

---

Олексій, письменник

Я сидів на балконі, спостерігав за містом. Світло згасало в домах, але не в очах. Я бачив кур’єра, який віддав бургер. Дівчину, що плакала й потім усміхнулась. Бездомного, щасливого від тепла. Я записав усе в блокнот. І зрозумів: "Світ ще не втратив людяності. Вона — в малому, але множиться."... .