Сиджу я, значить, у таверні “П’яна Чайка”, п’ю свій улюблений ром з присмаком іржі (бо бармен наливає прямо з старого гарматного ядра), як підходить до мене хлопчак і каже:

— Старий, а розкажи якусь історію з твого морського життя!

Я відкашлявся, витяг з бороди мушлю (не питайте, як вона туди потрапила) і кажу:

— Ну слухай, юначе. Це було років… хм… десь тридцять тому. А може і тридцять п’ять. Хоча, почекай, тоді в мене ще був зуб…

— Один?

— Так! Отже, був я тоді простим матросом на кораблі “Кусючий Окунь”. Наш капітан був трохи того — зранку плутав карту з серветкою, а штурвал з птахом. Одного разу він замість “повний вперед!” крикнув “зробіть мені омлет!” І ми таки зробили. З парусів.

І ось, якось пливемо ми біля берегів Чортяки-Бухти, як помічаємо інший корабель. Піратський. Звісно, ми всі злякалися — хтось почав молитися, хтось — ховати ром, хтось — капітана. Але я, герой (і трошки божевільний), вирішив: “або пан, або в корму гарматою!”

Стрибнув я на той ворожий корабель з криком:

— Ага! Ваша бабуся — кракен!

А вони на мене дивляться й кажуть:

— Ми взагалі торговий корабель з рибою…

А я вже якось ніяково, але назад стрибати пізно — я свої штани порвав об якір.

Ну, думаю, доведеться очолити цей корабель. Так і став я капітаном рибальського судна на три тижні. Поки не зрозуміли, що я не вмію розрізняти лівий борт від правого. Я думав, що “лівий” — це там, де папуга сидить. Але папуга був п’яний і щоразу міняв борт.

— То що, ви стали справжнім капітаном?

— Та майже! Якось один дельфін визнав мене вождем племені морських огірків. Але це вже інша історія…

Старий пірат сьорбає ром, знову витягує з бороди мушлю і пускається в ще більш неймовірну байку про любов до русалки з алергією на воду…

Продовження: “Русалка, ром і водяний грип”

Отож, після того, як мене виписали з рибальського корабля (буквально — виписали з обігу як “небезпечний для плавання об’єкт”), я вирішив узяти відпустку. Попрямував я на острів, де за легендою живуть русалки. Ну, думаю, знайду собі русалку, заведу сім’ю, дітей — половину з хвостами, половину з іклами… та й заживу по-людськи!

І ось, сиджу я на березі, ловлю крабів, які, до речі, ловили мене у відповідь, як раптом із хвиль виринає вона — найчарівніша істота, яку я коли-небудь бачив!

— Вау! — кажу я, — Ви, пані, випадково не загубили свій співочий голос, як це роблять усі нормальні русалки?

А вона:

— Та ні, я просто захрипла. В мене алергія на воду.

— Як це?

— Я, значить, русалка — і в мене алергія на воду. Як вогнеборець, що боїться пожеж. А ще я не вмію плавати. Мама каже, що я “морська ганьба”.

Ну, думаю, це ж ідеальна жінка! Не плаває, не співає — і з нею можна бухати на березі! Закохався по саму бороду.

Та виявилось, що вона не лише алергічна, а ще й хропе, коли спить під водою. Хлопці з коралової рифи писали петиції, щоб її переселили. Морські їжаки вдавали, що вони не їжаки, а кактуси, лише б не бачити цього кохання.

Але найгірше було інше. Я захворів. На рідкісну морську хворобу — водяний грип! Так, так! Це коли ти п’єш ром, а замість “ААААРРР!” кажеш “Апчхи!”

Мене трясло, мов того оселедця на сонці. Русалка принесла мені відвар з морських водоростей… після чого я бачив свій компас танцюючим, а мій дерев’яний ніс (бо колись акула відкусила справжній) почав співати “Ой, на горі два дубки”.

— І що ж далі?

— А далі мене врятував старий дельфін, якого я колись назвав “шампуньом із плавниками”. Він підвіз мене до берега, махаючи хвостом під музику з “Титаніка”.

А русалка?

— Вийшла заміж за восьминога. Каже, він хоча б їй масаж робити може. Всіма вісьмома лапами.

Так що, юначе, мораль така: ніколи не закохуйся в русалку з алергією, не пий ром з краба, і завжди май при собі запасні штани. Бо пригоди — вони завжди поруч. Особливо, коли ти старий пірат і в тебе в бороді знову завелась мушля.

Пірат чхає, хапається за ром і підморгує.