ВОГОНЬ НАДІЇ

Горить вогонь в печі́ в старенькій хаті,
Тріщать дрова́, розсіюючи тьму.
Тут спогади надіями багаті,
Гортати, як альбом, я їх візьму́.

Бабуся тихо молитви́ шепоче,
Щоб оминали кулі на війні,
А смерть усім там загляда у очі,
Бо неньку не відда́ли сатані.

Вогонь цей — наче серце із мольбою,
Він зігріває віру у святе,
І попри все, над змученою грою,
Тут мирне завтра з попелу зросте.

Нехай тепло це кожного зігріє,
Хто в бліндажі чи в холоді доріг,
Чекаєм мить, що нам звитягу всіє,
Щоб воїн повернувся на поріг.

На стінах тіні від вогню із пе́чі,
Минуле з майбуттям у них сплело́сь,
Хоч холод огорта й торка за пле́чі,
Та в душах наших світло збереглось.

Пригорне мати знову сина вдома,
Сховає в зморшках рук увесь той біль,
Відсту́пить враз виснажлива вся втома,
Розвіється тривог солоний хміль.

Надія у домівці все жевріє,
Там пахне хлібом і святим теплом.
Минеться ніч, і сонце заясніє
Над нашим вільним, рідним нам селом.

02.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1056697

Пустеля

До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
Реальність виявилася іншою.
Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
І найгірше — там майже нічого не було.
Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
Лише вітер і безкінечний пісок.

Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
— Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
Я витер піт із чола.
— А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
— Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
Я тоді лише фиркнув.
Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

Удень спека стала нестерпною.
Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

Увечері ми зупинилися серед барханів.
Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
Не красивим. Саме великим.
Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
— Ти все ще не бачиш, — сказав він.
— Чого?
Він обвів рукою темряву навколо.
— Життя.
Я засміявся.
— Тут?
— Саме тут.
Він налив мені чаю.
— Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
Я слухав мовчки.
Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
— І що в цьому красивого? — запитав я.
Салім довго дивився на зорі.
— Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

Тієї ночі я майже не спав.
Лежав на холодному піску й дивився в небо.
Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
А тут тікати було нікуди.
Пустеля залишила мене наодинці із собою.

Наступного дня ми рушили далі.
І щось почало змінюватися.
Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
Пустеля не стала іншою.
І я не став романтиком.
Просто всередині мене щось стихло.

Увечері Салім знову налив чай.
— Тепер бачиш? — запитав він.
Я подивився навколо.
Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
І дивний спокій, якого я не відчував роками.
Я усміхнувся.
— Тепер трохи бачу.
Старий кивнув.
— Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
А порожня людина.

ДО ЦЬОГО ЩЕ ДОЖИТИ ТРЕБА

Небезпека вже минула,
Та до ранку ого-го!
Нас потвора не забула…
Чого́ йде до нас? Чого́?

Що їй треба в цьо́му світі?
Чом несе лишень пітьму́?
Хочем тільки в МИРІ жити –
Не в жахіттях і диму́.

Всюди страх і люті звуки,
Та ми вистоїм в борні,
У молитві зводим ру́ки
В ці страшні буремні дні.

Правда в нас, як сонце ясне,
Ворог згине, наче дим,
Віра в серці не погасне –
Ми із Господом святим.

Ми пройде́мо крізь страждання,
Крізь руїни і біду,
Та прийде́ нове́ світання,
Й світло виведе в саду́.

І розквітнуть наші луки,
Заспіває рідний край,
Згоять землю діти й внуки,
Ми спечемо коровай.

Хай потвора щезне в тіні,
Хай розсиплеться, як прах,
Ми з Вкраїно єдині –
Переможем вічний жах.

Та до цьо́го ще дожити,
Пекло нам усе пройти,
Будем Господа молити,
Щоб життя нам зберегти.
01.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1056527

НЕБЕЗПЕКА І НЕЗЛАМНИЙ ДУХ

Знов рівень небезпеки в нас високий,
Нам кажуть прямувати в укриття,
І вибух вже луна неодинокий…
Аби зберіг Всевишній нам життя.

Тримаємось за віру і за ру́ки,
В молитві тихій кожен б’ється пульс.
Крізь ці тривожні і важкі розпуки
Я защораз до ПЕРЕМОГИ рвусь.

Нехай затихне гуркіт над містами,
І тиша, й спокій ве́рнеться в буття,
Щоб перемога світла бу́ла з нами,
І щоб беріг Всевишній нам життя.

Настане день – розсіються тумани,
Зітре́мо сльо́зи з втомлених облич,
Загоїть час болючий шрам від рани,
І відгукне́ться світлом темна ніч.

Ми віримо, що в нас настане тиша,
Здригатися не будем від тривог,
Ми дочекаєм – ворог нас зали́шить,
Не буде більше в нас пересторог.

Ми відбудуєм кожен дім й хатину,
Під мирним небом колос зро́дить знов,
У засвіти ніхто більш не полине…
То ж молимо, щоб мирний час прийшов.

І тиша в нас лунатиме щомиті,
Не буде більш ворожих канонад,
Ми вірою на краще всі сповиті,
Під мирним небом забуяє сад.

Розквітне край у променях весняних,
Де кожен подих — вільний і живий,
Та поки що сигнал цей окаянний…
Вкраїни дух — незламний і палкий.

25.01.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1056054

СКІЛЬКИ ЩЕ?

Скільки нам ще жити у такій тривозі?
Скільки нам щоднини проливати сльо́зи?
Скільки нам ще бути у страху́ й знущанні?
Скільки свіч загасять вбивці на світанні?

Скільки ще молитись в темряві без світла?
Скільки ще тектиме кров’яна́ палітра?
Скільки в підземеллях будемо ховатись?
Скільки горе буде до нас добиратись?

Скільки ще молитись, щоб не згасла віра?
Скільки буде небо понад нами сірим?
Скільки ще чекати з фронту до́ньку й сина?
Скільки лити сльо́зи, що гіркіш поли́ну?

Скільки ще терпіти, щоб зійшло прозріння?
Скільки ще боротись, попри все, без тління?
Скільки ще тримати світло у зіницях?
Скільки ще стояти й з життям не проститься?

Скільки ще тримати серце у долонях?
Скільки ще шукати правду у заслонах?
Скільки списки втрати будуть додаватись?
Скільки кров’ю будуть воїни вмиватись?

Скільки ще боротись, щоб не вмерла пісня?
Скільки ще благати, щоб наш біль донісся?
Скільки ще хилитись буде в нас калина?
Скільки ще гнобити будуть солов’їну?

Скільки ще горіти, як свічі в молитві?
Скільки любов не́сти нам у кожній битві?
Скільки ще лунати нам плаче́м дитини?
Скільки додаватись будуть в нас руїни?

Скільки ще молитись, щоб знайшлися рідні?
Скільки будуть гинуть українці гідні?
Скільки ще іти нам через біль-розпуку?
Скільки ще приймати вічную розлуку?

Скільки ще топтати наші мрії-квіти?
Скільки ще ламати голос правди, світе?
Скільки ще вмирати, щоб жила́ Вкраїна?
Скільки ще боротись й не зігну́ть коліна?

08.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1051066

СВІЧА ВЖЕ БІЛЬШЕ НЕ ГОРИТЬ
(Світлій пам’яті героя Ярослава Плахотнюка)

Свіча вже більше не горить,
Її потвори загасили,
Йому було б ще жить і жить,
Але страшні ординці вбили.

Його чекала ще весна
І миле слово мами вранці…
Та смерть прислала сатана
У чорній масці на світанці.

Все голос матері звучить,
Вона шукає слід у тиші,
Її молитви – наче міст
Між світом мертвих і живіших.

Пізнати втрату довело́сь,
Нема спокійних днів у мами,
Її синок – не просто хтось,
Він – світло, що горить сльозами.

Йому наза́вжди двадцять сім,
Ніко́ли більше вже не буде,
Вбачатись буде він в усім,
Розпукою для мами всюди.

Осінній вітер плакав теж,
Зривав листки, як спогад мами,
Бо похоронний все ж кортеж
Привіз героя аж до брами.

Заснув наза́вжди Ярослав,
Тепер домівка – домовина,
Він ПЕРЕМОГУ гаптував…
Розлука вічна мами й сина.

07.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

«Коли говорять гармати…»

Коли залізо розриває небо
І грім гармат вкриває горизонт, —
Здається, музам більшого не треба:
Вони пішли за тишею на фронт.

Завмерла скрипка, ліра заніміла,
В кутку, припавши пилом, спить мольберт.
Там, де війна малює чорним й білим,
Мистецтво втратило свій тихий нерв і сенс.

Слова сховались глибше, ніж окопи,
І рими в’януть, наче листя восени,
Бо серед гуркоту, і диму, і тривоги
Не чути вже поезії струни.

І тільки ніч, розтягнута, як вічність,
Стає єдиним слухачем думок,
Де мовчки гине крихітна ліричність
Під важкістю залізних цих епох.

Та крізь руїни, попіл і тривоги
Прокинеться забутий тихий звук,
Бо там, де біль ламає всі дороги,
Стає мистецтво голосом за всіх.

І вже не можна музам заховатись,
У темряві перечекати час,
Бо слово мусить з правдою з’єднатись
І бити в серце, наче грім у нас.

Нехай тремтить рука — та пише далі,
Нехай здригається від вибухів рядок,
Бо в кожній ноті, в кожному металі
Живе незламний, впертий голос строк.

Хай скрипка плаче, та не замовкає,
Хай пензель світлом розтинає дим,
Бо навіть там, де темрява безкрая,
Мистецтво має стати бойовим.

В СЕРЦІ ТИ ОДНА

Вкраїно люба, в серці ти одна,
Як світло в храмі, як молитва тиха,
Твоя́ доро́га вільна і сумна,
На кожнім кроці зазнає́ш ти ли́ха.

Ти – мати всіх, хто вірить і болить,
Хто не зламався, хоч земля трясла́ся,
І навіть птах, що в вирій відлетить,
Вертає там, де обійнять взяла́ся.

Ти так стоїш, мов вічності свіча,
У кожнім серці твій незгасний спомин,
Твоя́ любов торка мого́ плеча,
Що не зникає навіть серед гро́мів.

Ти – голос предків, що в степах бринів,
І сльо́зи тих, хто вірив у світання,
Ти – кожен крок, що волею жеврів,
І кожне слово – кузня і надба́ння.

Ти, наче зірка, що впаде з небес,
Щоб освітити шлях у темну днину.
Тернистий шлях із гідністю пройде́ш,
Хоч кров скропила кожную стежину.

Ти, наче осінь в золотім вінку,
Де кожен лист, як спогад про героїв,
Ти – в кожнім слові, в кожному рядку,
Що шепче серце у журбі й любові.

13.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1049673

БУЛО І БУДЕ
(Відповідь на коментар С. Терпеливець до вірша «ЗБЕРЕЖЕМО ПАМ’ЯТЬ І СВОБОДУ»)

В нас буде день не з криком, а й теплом,
Де діти знову бігатимуть в полі,
Де кожен дім наповниться добром,
А не тривогою, що б’є по волі.

І буде мова, як весняний спів,
І буде пісня, як молитва щира,
Бо ми – народ, що в бурях не зотлів,
Зберіг минуле наше, пам’ять й віру.

І буде світло, хоч були́ в пітьмі́,
Бо не згорить ніко́ли те, що в серці,
І буде мрія, так як буть весні,
Все буде чисте, мов вода в джерельці.

І буде слово, не зламать його,
Що не зламалось, хоч його глушили,
Пристали ми до берега свого́,
Не зрушили навіть коли нас били.

Бо ми – народ, що вміє берегти
Не тільки хліб, а й душу і надію,
І навіть в морі сліз і темноти
Ми не втопили віру нашу й мрію.

І буде сад, який посадим ми,
Крізь згарища ще проростуть в нім квіти,
І буде сміх, народжений дітьми́,
Й щасливими зростати будуть діти.

І буде хліб не з болю, а й з труда,
Що не зламався, хоч земля стогнала,
І буде МИР, і нас мине біда.
Ми молим, аби днина та настала.

Бо ми, як вітер, що немає меж,
Як пісня, що не вміє бути в клітці,
Ми ті, хто вірить навіть серед веж,
Ми – волелюбний нарід, українці.

11.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1049441

ЗМИЛУЙСЯ, БОЖЕ

Змилуйся, Боже, над нами,
Змилуйся, Боже, молю́,
Слізьми, і болем, й словами
З серця молитву несу.

Змилуйся, Боже, благаю,
Свічі життів збережи,
Ру́ки в молитві складаю.
Слово надії скажи.

Сили дай тим, хто в печалі,
Втратив хто сво́є житло,
Будуть колись і скрижалі,
Світло проб’ється крізь зло.

Хай всі верну́ться з полону,
Хай всі вернуться з війни,
Зниклим подай ти долоні,
Вирви їх з рук сатани.

Змилуйся, Боже, і зглянься,
Зглянься над нами, утіш,
З нами наза́вжди зостанься,
Двері відкрий нам навсті́ж.

Змилуйся, Боже, над краєм,
Всюди зорею світи,
Віри в душі́ не втрачаєм,
Грішних, Всевишній прости.

Хай не згорять наші мрії,
Хай не зітруться сліди,
Хай ми не втратим надії,
Хай в нас не буде біди.

13.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1049517