#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

#поезія Вона буде боятися власної ходи, Після того, як світло погасять порти, Після того, як в орендованій квартирі Скажений крик почують — їй не властивий. Засуджуй дзеркала з його ламким імʼям, Закреслюй літери, що ведуть до вівтаря, Молись, аби магістраль не вела назад — Там, де безсоння всередині шухляд, Там, де липкі обіцянки фасовані в кишені, Напхані: «завтра», «терпи», «будемо чемні». Спішити нікуди — час застигає смолою, І втомою німою — над головою. Вона буде тонути у прогірклих сльозах, Що засихатимуть на блідих губах. Холод обвітрить сліди долонь зимою. Погляд у нікуди — розчавлений самотою. Ковтни з колодязя води, моя ластівко, Нехай у тілі буде тепло, а не паніка. Набирай чистого повітря в повні груди, Дихай, дихай — я буду з тобою усюди. Svitla Beruashvili

💡На окупованій Луганщині зникло світло. Тамтешня окупаційна влада повідомила причину – нібито сталася аварія на енергомережах. 🧐 Тимчасом жителі окупованого Щастя повідомляють про "приліт" поблизу Луганської ТЕС. На фото, які ширяться мережею, помітне сильне задимлення.

Міжнародний день вина «Каріньян» Міжнародний день вина «Каріньян» (International Carignan Day) відзначається кожного року у останній четвер жовтня, присвячений сорту винограду Каріньян, історичному сорту винограду, який колись широко вирощувався в таких регіонах, як Лангедок-Руссільйон у Франції. Цей день проливає світло на значення винограду, його історію та його відродження у виноробстві. Історичне значення каріньяну Каріньян, відомий під різними назвами залежно від країни, має багату історію, особливо у Франції. У Лангедок-Руссільйон Каріньян колись був настільки поширений, що протягом значної частини минулого століття став найпоширенішою виноградною лозою у Франції. До середини 20-го століття Каріньян був основою виноробства, особливо в 1950-х і 1960-х роках. Його широке розповсюдження було зумовлене насамперед високою врожайністю. Однак, незважаючи на широке розповсюдження, Каріньян стикався з певними проблемами. Сорт винограду був пізньостиглим і мав репутацію непридатного для раннього споживання. Як зазначає винний експерт Янчіс Робінсон, Каріньян вважався “непридатним для раннього споживання, але негідним для дозрівання”. Таке сприйняття призвело до занепаду його популярності. Відродження каріньяну Незважаючи на труднощі та дещо заплямовану репутацію винограду в середині 20-го століття, Каріньян пережив відродження. Завдяки кільком відданим виробникам, які розпізнали потенціал старих лоз Каріньяну, цей сорт винограду отримав нове дихання. Ці виробники використовували старі лози для виробництва багатих, фруктово-землянистих вин Каріньян, які зараз користуються попитом серед любителів вина. Для тих, хто цінує такі вина, як зінфандель, мерло або купажі Кот-дю-Рон, Каріньян пропонує чудовий досвід. Найкращі вина з Каріньяну, як правило, походять зі старих лоз (vieilles vignes), де продуктивність винограду низька. Ці вина характеризуються багатим фруктовим смаком, м’якою текстурою та легкими танінами порівняно з такими винами, як Каберне. Міжнародний день каріньяну – це можливість для любителів вина, виробників і продавців відсвяткувати цей історичний сорт винограду. Заходи, дегустації та акції, присвячені винам з Каріньяну, організовуються для того, щоб підкреслити унікальні характеристики винограду та його внесок у виноробну галузь. Міжнародний день каріньяну – це більше, ніж просто вшанування сорту винограду; це свідчення стійкості та адаптивності виноробної галузі.

День поінформованості про цукрову залежність День поінформованості про цукрову залежність (Sugar Addiction Awareness Day) відзначають 30 жовтня. Цей день покликаний пролити світло на потенційний негативний вплив надмірного споживання цукру на фізичне та психічне здоров’я людини. Зі зростанням поширеності таких захворювань, як ожиріння, діабет і афективні розлади, розуміння ролі цукру в цих проблемах зі здоров’ям є як ніколи важливим. Реальність цукрової залежності Цукор є поширеною речовиною в нашому раціоні, яку ми часто споживаємо, навіть не усвідомлюючи її присутності. Хоча такі ласощі, як печиво, морозиво та цукерки є очевидними джерелами цукру, багато інших продуктів, включаючи кетчуп, соєвий соус та “легкі” йогурти, містять значну кількість цукру. Виробники продуктів харчування часто використовують цукор через його низьку вартість, консервуючі властивості та здатність покращувати смак. Для декого час від часу потурання підсолодженим продуктам може бути нешкідливим і приємним. Однак для багатьох інших навіть скромна кількість цукру може викликати сильний потяг до солодкого, що призводить до циклу збільшення споживання. Чи справді цукор викликає залежність? Серед експертів тривають дебати про те, чи справді цукор викликає залежність. Однак не можна заперечувати глибокий вплив цукру на мозок. Цукор активує ендорфінові рецептори і запускає вивільнення дофаміну в мозку, подібно до таких речовин, як морфін, кокаїн і нікотин. Хоча багато приємних дій можуть викликати вивільнення дофаміну, цукор, як речовина, що потрапляє в організм, викликає швидкі нейрохімічні зміни. Дослідження на щурах показали, що після голодування щури починали їсти, коли їм давали водно-цукровий розчин після голодування. Ці щури також демонстрували симптоми абстиненції, подібні до тих, що спостерігаються при вживанні опіатів після періоду високого споживання цукру. Хоча ці результати є багатообіцяючими, вони не є остаточним доказом того, що цукор викликає залежність у людей. Однак, окремі випадки свідчать про те, що залежність від цукру існує і може мати серйозні наслідки для здоров’я і добробути людини. Важливо також пам’ятати, про психологічне заїдання солодощами стресів. А це також може стати звичкою і завдавати шкоди здоров’ю. Значення Дня поширення інформації про цукрову залежність День поширення інформації про цукрову залежність, що відзначається напередодні Хеловіну, слугує своєчасним нагадуванням про потенційну небезпеку надмірного споживання цукру. Хелловін знаменує собою початок “сезону святкового харчування”, коли ласощі з високим вмістом цукру стають ще більш поширеними. Цей день дає можливість проінформувати людей про потенційну шкоду цукру та сприяти формуванню здорових харчових звичок. Він заохочує до усвідомленого харчування, збалансованих дієт і стратегій, спрямованих на зменшення споживання цукру. День поширення інформації про цукрову залежність покликаний не лише привернути увагу до небезпеки цукру, але й надати людям можливість робити усвідомлений вибір щодо свого здоров’я. Розуміючи вплив цукру на наше тіло і розум, ми можемо вжити заходів, щоб зменшити його споживання і вести більш здоровий спосіб життя.

❗️Масований удар під*рів рф по Україні сьогодні: головне про атаку та наслідки. Було багато БпЛА, Калібри, Кинджали та крилаті ракеті (ймовірно, з бортів Ту). рф атакувала багатоповерхівки і житлові будинки, енергетику. Основний удар – Львівщина, Івано-Франківщина, Вінниччина, Запоріжжя. ▪️Запоріжжя. Пошкоджено приватні будинки і багатоповерхівки, понівечена інфраструктура. Є загиблий і мінімум 13 поранених (у т.ч. 6 дітей). Влучання у гуртожиток – зруйновані кілька поверхів; ▪️Київщина. Пошкоджено приватні будинки і багатоповерхівки, спалахнули пожежі. Є постраждалі. Знищено та пошкоджено кілька автівок. У Києві та області – екстрені відключення світла; ▪️Івано-Франківщина. Внаслідок атаки повідомлялося про перебої зі світлом. Сильна пожежа після вибухів. Бурштин під масованою атакою; ▪️Миколаївщина. Перебої з електрикою. Затримується низка поїздів; ▪️Львівщина. Було гучно! Внаслідок атаки писали про перебої зі світлом; ▪️Вінниччина. Під атакою була критична інфраструктура. Багато пошкоджень житлових будинків; ▪️Аварійні відключення світла введені у більшості регіонів України через масовану атаку рф, – Укренерго. У Києві та низці областей – відбій. По ракетах чисто, але над Україною ще ≈30 БпЛА. На тривогу реагуємо. https://t.me/Ukraineaboveallelse

❗️Масований удар під*рів рф по Україні сьогодні: головне про атаку та наслідки. Було багато БпЛА, Калібри, Кинджали та крилаті ракеті (ймовірно, з бортів Ту). рф атакувала багатоповерхівки і житлові будинки, енергетику. Основний удар – Львівщина, Івано-Франківщина, Вінниччина, Запоріжжя. ▪️Запоріжжя. Пошкоджено приватні будинки і багатоповерхівки, понівечена інфраструктура. Є загиблий і мінімум 13 поранених (у т.ч. 6 дітей). Влучання у гуртожиток – зруйновані кілька поверхів; ▪️Київщина. ошкоджено приватні будинки і багатоповерхівки, спалахнули пожежі. Є постраждалі. Знищено та пошкоджено кілька автівок. У Києві та області – екстрені відключення світла; ▪️Івано-Франківщина Внаслідок атаки повідомлялося про перебої зі світлом. Сильна пожежа після вибухів. Бурштин під масованою атакою; ▪️Миколаївщина. Перебої з електрикою. Затримується низка поїздів; ▪️Львівщина. Було гучно! Внаслідок атаки писали про перебої зі світлом; ▪️Вінниччина. Під атакою була критична інфраструктура. Багато пошкоджень житлових будинків; ▪️Аварійні відключення світла введені у більшості регіонів України через масовану атаку рф, – Укренерго. У Києві та низці областей – відбій. По ракетах чисто, але над Україною ще ≈30 БпЛА. На тривогу реагуємо. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

#ШІ #гумореска Чат-бот для бабусі Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини. «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!» «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?» «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!» Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки. "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!" Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю. Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло. — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає? — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар. — Секретар? А ти тоді хто? Дід Петро гордо прокашлявся: — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту. Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті. — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний. Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій. Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".» Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою. — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед! — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку! Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.» Галя захихотіла. — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене! Перша, нищівна поразка. Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя". — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила? Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.» — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція! Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології". Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач. — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так? Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.» — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло! І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази. — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть? Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.» — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки? Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю". — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю! Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин. — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже! Галя скептично похитала головою. — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами". Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…» — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше? Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму. Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.» Дід Петро завмер. Галя відступила на крок. — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції! Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя. Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав: — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться. Коли Галя питала про прогноз погоди: — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв. Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера. І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає: — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи? Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією. Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса): > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.» > Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії! — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану. Дід Петро важко опустився на стілець. — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене. Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁

Стрічку "Куба & Аляска" режисера Єгора Трояновського відзначили у категорії "Найкращий документальний фільм" на Римському міжнародному кінофестивалі (Festa del Cinema di Roma). Як зазначили у Держкіно, стрічка "Куба & Аляска" стала першою, яка отримала таку нагороду за двадцять років існування Римського кінофестивалю. До 2025 року документальні стрічки не мали окремої відзнаки на цьому фестивалі. Українську стрічку обрали найкращою серед фільмів із секцій "Конкурс прогресивного кіно" та "Спеціальні покази". Фільм розповідає про найкращих подруг - бойових медикинь, які боронять Україну, рятуючи життя на передовій. Разом вони долають виклики війни з відвагою, гумором і дружбою. Водночас переживаючи спільну для всіх військових історію: чим довше вони залишаються на фронті, тим більше віддаляються від друзів, родини та свого минулого життя. Це історія про те, як війна змінює, але не знищує. Навіть у найтемніші моменти можна зберегти внутрішнє світло. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.