🐍 «Кобра» — коли фільми були справжніми. 1986 рік. У кінотеатрах ще пахло попкорном, неоном і бензином, а на екранах — Сильвестр Сталлоне у шкіряних рукавичках, окулярах Ray-Ban і з тією самою фразою: “Ти - хвороба, а я - ліки.” Так світ побачив «Кобру» — фільм, який став символом епохи VHS, коли добро було безкомпромісним, а герої не мали часу на балачки. 🔫 Як усе починалося. Ідея народилась тоді, коли Сталлоне відмовився зніматися в комедії Поліцейський з Беверлі-Гіллз. Він хотів зробити кіно жорсткіше — без жартів, без усмішок, лише кулі, ніч і справедливість. Так народився Маріон «Кобра» Кобретті — поліцейський, який живе за одним правилом: “Зло треба знищувати.” 🚗 Символ сили. Його темне авто Mercury, сірники у роті, зброя в руці — усе в ньому кричало: епоха 80-х. Це був не просто герой — це був архетип чоловіка, який не боїться мороку. Тиша, рев мотора, нічне місто і одинокий захисник — кадри, що врізались у пам’ять. ⚙️ Цензура і конфлікти. Спочатку фільм був набагато темнішим і кривавішим. Але щоб уникнути рейтингу «X», з нього вирізали сцени насилля і переслідувань. Попри це, «Кобра» залишилась одним із найжорсткіших бойовиків десятиліття. Критики кривились, але глядачі стояли в чергах. Бо люди хотіли не моралі — а справедливості. 🎞️ Ностальгія по VHS. Коли ми сьогодні згадуємо 80-ті — згадуємо саме такі фільми. Неон, саундтреки, запах касет, нічні вулиці і герой, який не говорить “будь ласка”. Це був час, коли кіногерої виглядали як із сталі, а зло мало людське обличчя. 💡 Цікаві факти. 🔸️Сценарій частково базувався на романі “Fair Game” Поли Гослінг. 🔸️Головну жіночу роль виконала Бріґітта Нільсен, дружина Сталлоне на той час. 🔸️Автомобіль Кобретті — справжній, із колекції самого Сталлоне. 🔸️У фільмі знімали реальних байкерів із Лос-Анджелеса — без дублерів. 🐍 Чому ми досі любимо «Кобру». Бо це кіно про просту ідею: світ не завжди добрий, але добро має бути сильнішим. Тут немає філософії — лише холодна справедливість, бензин і гордість за героїв, які не здаються. Той, хто виріс на фільмах 80-х, знає: «Кобра» — це не просто бойовик. Це — частинка тієї епохи, коли кіно було щирим, герої справжніми, а ніч — довгою.

#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

НОСТАЛЬГІЯ Україну мені не забути І села, в якім зріс я в біді, Працьовитого, чесного люду... Там літа одцвіли молоді. Там убога, маленька хатина В землю вгрузла по самі шибки, Коло неї розлога калина, Що мене вже чекає роки. Так давно я її посадив, У штанцях полотняних хлопчина, І водою з криниці полив, Прив’язавши її до тичини. Виріс, виром життя закрутивсь, У чужих проживав я країнах, До добрих людей прихиливсь І не зрадив тебе, Україно. Ні, докорів нема, що забув я тебе, Втратив мову і вмерла надія! Боротьбі присвятив я себе, Та пройшли мої роки — старію. Дні отак в чужині доживаю, В чужині вже, напевно, умру, Вузлик землі з рідного краю З собою навік заберу. Сибір я пройшов у тортурах, У муках фашистські катівні, Життя промайнуло у бурях, На душі моїй роздуми гнівні. Пишна, червона калина Перед хатою й досі стоїть, Наче гарна в намисті дівчина, Все журна і мовчить. 1954 Григорій Сагайдак

#new_ukrainian_music #українська_музика #що_послухати #для_настрою Kalush Orchestra - Ностальгія (2025) https://www.youtube.com/watch?v=LJONpeaD06o

Чомусь захотілось поділитися Згора пожовкле листя листопаду, Вже чорнобривці відчувають перший сніг. А теплий вітерець відчув солодку зраду... І знов іду одна, не відчуваю ніг. І знов не прийдеш ти до мене, як і вчора Ти не прийшов, бо був з другою ти.. Як боляче згадать минуле: знову й знову Схвильовано кричав ти вслід мені -"прости"... Не знаю, що робить, можливо й не любила. Не знаю,що сказать- хороший був пролог, Та, схоже, що в любові зламані вітрила. Немає хепі енду- трагічний епілог.... #ностальгія

Вітаю...А чи давно Ви мріяли про повернення назад в дитинство? Нажаль, це тільки мрії та спогади про бестурботність, а час він невгамовний...Біжить, біжить... Ну так що ж робити? Вихід є ...Це книги, на які час немає впливу, і він (час)не взмозі нам заборонити подорож назад в дитинство... Всеволод Нестайко створив для нас не просто книжку, а справжню мандрівку у світ дитинства, де пригоди чекають за кожним кутком. «Тореадори з Васюківки» – це історія, що пахне сонцем, сільськими дорогами та безтурботними літніми днями, коли найбільші турботи – це нові фантазії та витівки двох друзів. Павлуша Завгородній і Ява Рень – майстри вигадок, безстрашні дослідники власного всесвіту, в якому вуличні кориди, підземні тунелі та шкільні пригоди стають легендами. Читати їхню історію – це повернутися в ті часи, коли друзі були центром твого світу, а будь-яка витівка могла перетворитися на пригоду світового масштабу. Гумор у книзі – гострий і справжній, а ностальгія – тепла і щемлива. Це текст, що не просто розважає, а нагадує, як важливо зберігати в собі дитяче захоплення життям, сміх і готовність до відкриттів. А щоб відчути ще більше атмосферу дитинства(нашого з вами ...Яке було насправді.Але колись давно що то здається й неправда) й повністю зануритися у той світ....Безтурботності й жаги до пригод , варто б заглянути в телеграм-канал UA «УКРАЇНА. ДОРОГАМИ ЧАСУ...», де доступна повна аудіозбірка трилогії. Це можливість не просто згадати своє дитинство, а й подарувати його тим, хто тільки починає свій шлях у світі Української літератури. Адже саме через такі історії ми навчаємо дітей любити свою мову, свою культуру та свої корені. Приємного прослуховування та веселих спогадів! Хто знає, можливо, десь у душі ми всі з Вами трохи тореадори з Васюківки😉🤝 https://t.me/RuslanSpeaks ✍️20.05.2025

#думки Усі люди носять маски. Навіть ти і я. Не тіш себе ілюзіями — щирість, як сир у мишоловці, буває або невигідною, або недовгою. На роботі — одна маска: дисциплінованість, мовчазне терпіння, іноді приправлене примусовою ввічливістю. З коханою людиною — інша: трохи солодкої неправди, щоб не зіпсувати настрій, трохи прихованих образ, щоб не відлякати. У компанії старих друзів — ще одна: ностальгія, жарти, роль "свого серед своїх", навіть якщо тобі давно там тісно. Ми змінюємо маски не від добра. Ми боїмося бути собою — бо справжнє "я" часто нікому не потрібне. Воно незручне, нетактовне, з недоліками і тріщинами. І світ не шкодує тих, хто знімає захист — він або зламає, або висміє. Тому, коли ти дивишся на когось і раптом бачиш інше обличчя — не дивуйся. Це не зрада. Це просто стара маска тріснула. А нова ще не встигла застигнути. І найстрашніше — дехто вже й сам забув, ким був до того, як почав приміряти ці маски. Ти не зобов'язаний подобатись. Нікому. Навіть собі — не щодня. Є люди, що завжди усміхаються. Їх називають сильними. Насправді ж іноді за тією посмішкою — ледь не крик. Але мовчать. Бо соромно. Бо незручно. Бо «сильні ж не плачуть». Та знаєш, що справді важко? Зізнатися: мені зле. І дозволити собі просто бути — не героєм, не ідеальним, не зручним. А — собою. З тріщинами, слабкостями, зі всім набором людського. Не всім треба довіряти — це правда. Люди бувають болем. Але й серед них є ті, хто стане тобі опорою. Хоч і не з першого разу. Помиляйся. Вляпуйся. Це краще, ніж усе життя стояти на місці, боячись ще раз спіткнутися, ще раз впасти. І не треба шукати себе, як безглузду інструкцію до складного приладу. Себе не треба вигадувати. Себе треба відчути. Пізнати. Прийняти. Навчитися бути в цьому тілі, з цими думками, з цими шрамами — і не соромитися. Життя ж не чернетка: його не перепишеш. Якщо постійно будеш грати роль, колись забудеш, хто ти був з самого спочатку. Я не захоплююсь «безкомплексними». Я захоплююсь тими, хто чесно визнає: мені буває страшно. І все одно йде далі. Хитко, з сумнівами, але — своїм шляхом.

#цитати Мрії — це коли віриш, що попереду все буде краще, ніж буде насправді. Ностальгія — це коли серце шепоче, що колись було краще, ніж було насправді. А щастя — це коли вже не має значення, що було і що буде… Коли просто живеш, приймаючи все, як є.

Привітик) На мене трохи найшла ностальгія, захотілось переглянути серіал Мерлін або ж Пригоди Мерліна 2008р. Цікавила взаємодія Мерліна і Німоє, раніше не звертала на це увпги, але цього разу це впала в око. З'явилось натхнення, і ось що вийшло. Повне відео тут https://youtu.be/7MQh65sjsCM А що скажите ви? Як вони вам? #Merlin #магія #фентезі #історичні #пригоди

🎮 Вітаю! Це я, Маріо! Так-так, той самий — у червоній шапці, з вусами й величезним бажанням врятувати принцесу (знову). Сьогодні я хочу розповісти вам про одну річ, яка ніколи не виходить з моди — піксель-арт! 🧱🎨 Піксель-арт — це стиль малювання, де зображення складаються з маленьких квадратиків — пікселів, як мозаїка. У 80-х та 90-х саме так виглядала більшість відеоігор, бо комп’ютери не могли показати більше. І вгадайте що? Я теж був створений із пікселів! (І виглядав чудово! 😉) Чому піксель-арт знову в моді? 1. 🕹️ Ностальгія — гравці з усього світу згадують дитинство, коли все було простіше, але захопливо. 2. 🧠 Стиль — цей вид мистецтва виглядає круто, впізнавано і має свій особливий шарм. 3. 🎨 Творча свобода — у пікселях можна намалювати що завгодно — від драконів до… красунь! 4. 📱 Легкість у створенні — піксель-арт ідеально підходить для мобільних ігор та інді-проєктів. Сьогодні піксель-арт — це не обмеження, а свідомий вибір. І хто знає, може саме тому мене досі всі впізнають! 😄 🔧 Тож якщо бачиш десь зображення з квадратиків — не поспішай сміятись. Це може бути маленький шедевр! З любовʼю до пікселів і пригод — ваш Маріо! 🍝🧢 #fan_art #супер_порада #супер_факт