#дати #свята
День почерку (День ручного письма): реквієм за чорнильницею чи свято унікальності? ✍️📜
23 січня світ відзначає День почерку (Handwriting Day). Дата обрана не випадково: саме цього дня у 1737 році народився Джон Хенкок — перший голова американського Континентального конгресу, чий підпис під Декларацією незалежності США був настільки розмашистим і зухвалим, що став загальною назвою для будь-якого підпису. 🖋️🇺🇸

У світі, де ми швидше за все наберемо текст великим пальцем на екрані, ніж знайдемо вдома працюючу ручку, це свято виглядає як милий анахронізм. Проте воно має глибший зміст, ніж просто ностальгія за каліграфією.
Чому це важливо (і трохи іронічно):
Психологічний автопортрет: Графологи стверджують, що почерк — це «дзеркало душі». Нахил літер, сила натиску та розмір петель можуть розповісти про Ваш характер більше, ніж Ви самі готові визнати на першому побаченні. Почерк унікальний, як відбитки пальців, і цифрові шрифти ніколи не замінять цієї інтимної неідеальності. 🧠🔍

Когнітивний тренажер: Вчені довели, що коли ми пишемо від руки, наш мозок працює набагато інтенсивніше. Це активує зони, відповідальні за пам'ять та навчання. Студенти, які записують лекції від руки, зазвичай засвоюють матеріал краще за тих, хто клацає по клавішах. Тож, якщо хочете щось запам'ятати — діставайте блокнот. 📖💡

Втрачене мистецтво: Раніше по почерку судили про вихованість та статус людини. Сьогодні ж, коли лікар виписує рецепт, ми часто сприймаємо це як зашифроване послання з космосу. Іронічно, що наше вміння читати рукописні тексти поступово деградує разом із вмінням їх створювати. 🚑📜

Цей день — чудовий привід відкласти гаджети хоча б на п'ять хвилин і написати коротку записку близькій людині. Повірте, папір із Вашими «каракулями» несе в собі набагато більше тепла, ніж бездоганний емодзі в месенджері. 💌✨

#поезія
І ця зима коли-небýдь скінчиться.
І ці вІтри, мабýть, не назавждú.
Нап'ється десь води мала синиця,
розтопляться замурзані сніги.
І паростки малі, такі таємні,
колись замріло вилізуть з землі.
А поки -- сніг. І ночі дуже темні.
І сплять дерева сонно у імлі.
А поки -- біло. Льóтають завії,
танцюють польку в полі на горбах.
І ще дрімають приспані надії,
і мрії туляться у клуночках й торбах.
А поки -- сум.Чи, просто ностальгія
за всім живим, пахучим, молодим.
Колись і ця зима скінчúться, посивіє.
І зацвіте суцвіттячком блідим...


Людмила Галінська

💔Не було ні війни, ні ковіду: на відео 2002 рік і кияни завершують підготовку до святкування Нового року

Це не сльози, це ностальгія в око попала.

🐍 «Кобра» — коли фільми були справжніми.

1986 рік. У кінотеатрах ще пахло попкорном, неоном і бензином, а на екранах — Сильвестр Сталлоне у шкіряних рукавичках, окулярах Ray-Ban і з тією самою фразою: “Ти - хвороба, а я - ліки.”

Так світ побачив «Кобру» — фільм, який став символом епохи VHS, коли добро було безкомпромісним, а герої не мали часу на балачки.

🔫 Як усе починалося.

Ідея народилась тоді, коли Сталлоне відмовився зніматися в комедії Поліцейський з Беверлі-Гіллз.

Він хотів зробити кіно жорсткіше — без жартів, без усмішок, лише кулі, ніч і справедливість. Так народився Маріон «Кобра» Кобретті — поліцейський, який живе за одним правилом: “Зло треба знищувати.”

🚗 Символ сили.

Його темне авто Mercury, сірники у роті, зброя в руці — усе в ньому кричало: епоха 80-х. Це був не просто герой — це був архетип чоловіка, який не боїться мороку. Тиша, рев мотора, нічне місто і одинокий захисник — кадри, що врізались у пам’ять.

⚙️ Цензура і конфлікти.

Спочатку фільм був набагато темнішим і кривавішим. Але щоб уникнути рейтингу «X», з нього вирізали сцени насилля і переслідувань.

Попри це, «Кобра» залишилась одним із найжорсткіших бойовиків десятиліття. Критики кривились, але глядачі стояли в чергах. Бо люди хотіли не моралі — а справедливості.

🎞️ Ностальгія по VHS.

Коли ми сьогодні згадуємо 80-ті — згадуємо саме такі фільми. Неон, саундтреки, запах касет, нічні вулиці і герой, який не говорить “будь ласка”. Це був час, коли кіногерої виглядали як із сталі, а зло мало людське обличчя.

💡 Цікаві факти.

🔸️Сценарій частково базувався на романі “Fair Game” Поли Гослінг.

🔸️Головну жіночу роль виконала Бріґітта Нільсен, дружина Сталлоне на той час.

🔸️Автомобіль Кобретті — справжній, із колекції самого Сталлоне.

🔸️У фільмі знімали реальних байкерів із Лос-Анджелеса — без дублерів.

🐍 Чому ми досі любимо «Кобру».

Бо це кіно про просту ідею: світ не завжди добрий, але добро має бути сильнішим. Тут немає філософії — лише холодна справедливість, бензин і гордість за героїв, які не здаються.

Той, хто виріс на фільмах 80-х, знає: «Кобра» — це не просто бойовик. Це — частинка тієї епохи, коли кіно було щирим, герої справжніми, а ніч — довгою.

НОСТАЛЬГІЯ

Україну мені не забути
І села, в якім зріс я в біді,
Працьовитого, чесного люду...
Там літа одцвіли молоді.

Там убога, маленька хатина
В землю вгрузла по самі шибки,
Коло неї розлога калина,
Що мене вже чекає роки.

Так давно я її посадив,
У штанцях полотняних хлопчина,
І водою з криниці полив,
Прив’язавши її до тичини.

Виріс, виром життя закрутивсь,
У чужих проживав я країнах,
До добрих людей прихиливсь
І не зрадив тебе, Україно.

Ні, докорів нема, що забув я тебе,
Втратив мову і вмерла надія!
Боротьбі присвятив я себе,
Та пройшли мої роки — старію.

Дні отак в чужині доживаю,
В чужині вже, напевно, умру,
Вузлик землі з рідного краю
З собою навік заберу.

Сибір я пройшов у тортурах,
У муках фашистські катівні,
Життя промайнуло у бурях,
На душі моїй роздуми гнівні.

Пишна, червона калина
Перед хатою й досі стоїть,
Наче гарна в намисті дівчина,
Все журна і мовчить.

1954 Григорій Сагайдак

#new_ukrainian_music #українська_музика
#що_послухати #для_настрою
Kalush Orchestra - Ностальгія (2025)
https://www.youtube.com/watch?v=LJONpeaD06o

Чомусь захотілось поділитися

Згора пожовкле листя листопаду,
Вже чорнобривці відчувають перший сніг.
А теплий вітерець відчув солодку зраду...
І знов іду одна, не відчуваю ніг.
І знов не прийдеш ти до мене, як і вчора
Ти не прийшов, бо був з другою ти..
Як боляче згадать минуле: знову й знову
Схвильовано кричав ти вслід мені -"прости"...
Не знаю, що робить, можливо й не любила.
Не знаю,що сказать- хороший був пролог,
Та, схоже, що в любові зламані вітрила.
Немає хепі енду- трагічний епілог....
#ностальгія

Вітаю...А чи давно Ви мріяли про повернення назад в дитинство?
Нажаль, це тільки мрії та спогади про бестурботність, а час він невгамовний...Біжить, біжить...
Ну так що ж робити?
Вихід є ...Це книги, на які час немає впливу, і він (час)не взмозі нам заборонити подорож назад в дитинство...

Всеволод Нестайко створив для нас не просто книжку, а справжню мандрівку у світ дитинства, де пригоди чекають за кожним кутком. «Тореадори з Васюківки» – це історія, що пахне сонцем, сільськими дорогами та безтурботними літніми днями, коли найбільші турботи – це нові фантазії та витівки двох друзів.

Павлуша Завгородній і Ява Рень – майстри вигадок, безстрашні дослідники власного всесвіту, в якому вуличні кориди, підземні тунелі та шкільні пригоди стають легендами. Читати їхню історію – це повернутися в ті часи, коли друзі були центром твого світу, а будь-яка витівка могла перетворитися на пригоду світового масштабу.

Гумор у книзі – гострий і справжній, а ностальгія – тепла і щемлива. Це текст, що не просто розважає, а нагадує, як важливо зберігати в собі дитяче захоплення життям, сміх і готовність до відкриттів.

А щоб відчути ще більше атмосферу дитинства(нашого з вами ...Яке було насправді.Але колись давно що то здається й неправда) й повністю зануритися у той світ....Безтурботності й жаги до пригод , варто б заглянути в телеграм-канал UA «УКРАЇНА. ДОРОГАМИ ЧАСУ...», де доступна повна аудіозбірка трилогії. Це можливість не просто згадати своє дитинство, а й подарувати його тим, хто тільки починає свій шлях у світі Української літератури. Адже саме через такі історії ми навчаємо дітей любити свою мову, свою культуру та свої корені.

Приємного прослуховування та веселих спогадів! Хто знає, можливо, десь у душі ми всі з Вами трохи тореадори з Васюківки😉🤝

https://t.me/RuslanSpeaks

✍️20.05.2025

#думки
Усі люди носять маски. Навіть ти і я.
Не тіш себе ілюзіями — щирість, як сир у мишоловці, буває або невигідною, або недовгою. На роботі — одна маска: дисциплінованість, мовчазне терпіння, іноді приправлене примусовою ввічливістю. З коханою людиною — інша: трохи солодкої неправди, щоб не зіпсувати настрій, трохи прихованих образ, щоб не відлякати. У компанії старих друзів — ще одна: ностальгія, жарти, роль "свого серед своїх", навіть якщо тобі давно там тісно.

Ми змінюємо маски не від добра. Ми боїмося бути собою — бо справжнє "я" часто нікому не потрібне. Воно незручне, нетактовне, з недоліками і тріщинами. І світ не шкодує тих, хто знімає захист — він або зламає, або висміє.

Тому, коли ти дивишся на когось і раптом бачиш інше обличчя — не дивуйся. Це не зрада. Це просто стара маска тріснула. А нова ще не встигла застигнути.

І найстрашніше — дехто вже й сам забув, ким був до того, як почав приміряти ці маски.

Ти не зобов'язаний подобатись.
Нікому.
Навіть собі — не щодня.

Є люди, що завжди усміхаються. Їх називають сильними. Насправді ж іноді за тією посмішкою — ледь не крик. Але мовчать. Бо соромно. Бо незручно. Бо «сильні ж не плачуть».

Та знаєш, що справді важко? Зізнатися: мені зле. І дозволити собі просто бути — не героєм, не ідеальним, не зручним. А — собою. З тріщинами, слабкостями, зі всім набором людського.

Не всім треба довіряти — це правда. Люди бувають болем. Але й серед них є ті, хто стане тобі опорою. Хоч і не з першого разу. Помиляйся. Вляпуйся. Це краще, ніж усе життя стояти на місці, боячись ще раз спіткнутися, ще раз впасти.

І не треба шукати себе, як безглузду інструкцію до складного приладу. Себе не треба вигадувати. Себе треба відчути. Пізнати. Прийняти. Навчитися бути в цьому тілі, з цими думками, з цими шрамами — і не соромитися.

Життя ж не чернетка: його не перепишеш. Якщо постійно будеш грати роль, колись забудеш, хто ти був з самого спочатку.

Я не захоплююсь «безкомплексними». Я захоплююсь тими, хто чесно визнає: мені буває страшно. І все одно йде далі. Хитко, з сумнівами, але — своїм шляхом.

#цитати
Мрії — це коли віриш, що попереду все буде краще, ніж буде насправді.
Ностальгія — це коли серце шепоче, що колись було краще, ніж було насправді.
А щастя — це коли вже не має значення, що було і що буде…
Коли просто живеш, приймаючи все, як є.