#поезія Як безнадійно яблуні цвіли. Як вишні чепурилися журливо. І люди не по правилах жили. І весни якось плакали тужливо. І вітер безвідрадно завивав. І сонце заховалося за сливи. І цілий світ мовчав, і знов мовчав Коли за спиною у світу говорили. Коли вирішували - бути чи не буть - Два вибраних і посланих до влади. Як безнадійно яблуні цвітуть, Та хай цвітуть, хай квітнуть, Бога ради. Переживемо й цей ми пустоцвіт. І ці розмови, їхні побрихеньки. І хай мовчить, і далі мовчить світ, А нам горнутись до своєї неньки. Любити все - ці гори, цей бурштин, Цей оксамит на вересневій ниві. І жити в мирі, навіть без новин. Бо ті новини, як рука в кропиві, Як ластівка без лету, як весна - Примхлива і вразлива одночасно. Бо ці новини - кожен день війна, Яка сльозами поливає рясно. А яблуні, а вишні. О, мій Бог, Пошли їм первісне у цій весні зачаття, І літо нам без болю і тривог, І осінь з повним кошиком латаття... Галина Потопляк.

#поезія ... Перш за все залишайся людиною... В найскрутніші моменти життя... Будь опорою, а не провиною... Не призбільшуй у хаті сміття. Не росхитуй того, що хитається... Краще мудрістю те укріпи... Заподіяне все повертається... За шипи, то й одержиш шипи. Божий світ має писане правило... Що ізіллєш, те й сам будеш пить... Сподіватись щоб хтось те розбавило... Всеодно що є Бога смішить. Сій добро... Щоб на осінь вродилося... Щоби мать, по труду, урожай... Щоби боляче те не жалилося... Чим свій слід засіваєш зважай. Галина Момот

#поезія Вип'єм чаю наостанок, пане. Пахнуть трави чебрецевим раєм. Роздають травневі марципани п'яні бджоли. Сонце небо крає... Мліють дзвоники конвалій призабутих, посивів бузок, скорився долі. Он, кульбаби, мов квіткú цикути, відпустили в хмари парасолі... Квапитесь? Давайте почаюєм. Що той час? Летить, мов бабки, в небо. До лиця весна? І вам — пасує... Он, беріть безе з вершковим кремом. Проведем ці дні остатні файно. Ви, як я, закохані по вуха в вéсну цю. Малий цвіркун, заграй-но, і придбай до літа капелюха... Буде час на полинú та зливи, на жовтаве листя попід осінь... Пане Травню, я таки щаслива, що прийти в цей світ мені вдалося... Вип'єм чаю... Людмила Галінська

Видавництво Lantsuta Publishing анонсувало офіційний артбук по серії «Монолог травниці». 🍂Реліз запланований на осінь цього року. 📚Повну колекцію манґи можна придбати тут: https://lantsuta-publishing.com/kusuriya-col1-7-ua

#поезія Вона любила благородні кольори, гіркІ парфуми з присмаком полúну. А ще - ромашки. І осінні вечори, закутані в картатий плед із диму. Вона любила вірити в дивà І мріяла про замки старовинні. І вірила, що там, колись, жила, руда-руда, як осінь, в ластовинні... Вона була дивачка багатьом, носила сукні трохи старомодні. І тішилась весною і теплом. Любила осінь і дощі хододні. У акварелях розбавляла сум, І щось писала, як світили зорі. Любила круків і пташиний шум. І, іноді, ще мріяла про море... Казкú складала у північний час І з вітром говорити десь навчилась. І думала вона собі не раз, що, мабуть, трохи пізно народилась... Людмила Галінська

#поезія Схилив я голову і йду поволі Дрімучим лісом в самоті. Навколо осінь. Надо мною Кружляють квіти золоті. Безмірна тиша. Спів веселий Давно-давно помалу стих, Як пісня матері моєї, Як гомін друзів молодих. Іду… Усім чужий, далекий… Ніхто не скаже: “Брате мій!” Ніхто руки мені не стисне В землі холодній і німій. І коли я впаду безсилий, Ніхто не спиниться йдучи, Хіба що вітер полудневий Крилом пригріє летючи. Олександр Олесь

#поезія Хочеться чуда і трішки 🍷. Дні пролітають, як сірі перони. Чорний букет надвечір'я – ворони – місту підносить струнка далина. Що ж, я свій вік одробила сповна, Що ж, я свій вік одробила по-людськи. Дні облітають, як чорні пелюстки. Хочеться чуда і трішки вина. Доки ж ці пута, пора і звільнить. Де ж ви, мої золоті пасторалі? Літо літає і осінь дзвенить. Розпач накручує чорні спіралі. Де ж мого слова хоч би хоч луна? Знову пішла Україна по колу. Знову і знову, ще раз у ніколи?! Хочеться чуда і трішки вина. Ліна Костенко Читає: Оксана Цьона

#поезія Рятуйся співом у часи печалі, як ниє серце — слухай вільну птаху. Замрійся мить. Вдягни старі коралі. Співай, співай од відчаю та жàху... Рятуйся світлом, як навкруж лиш темінь. Сій квіти, кажуть люди — помагає... Визбируй бур'яни, скалкú і щебінь з землі та серця. Може й засвітає... Топчи стежкú, суши полин та м'яту, печи горіхи й рòглики з вишнЯми. Дивись як сонце сіє день новúй у хату і посміхнись ледь-ледь, як вміла мама... Чекай весни, шукай хусткú на осінь. Гляди у люстро без образ на літо і не чекай зими в своїм волоссі, бо ще не все в цім серці пережито... Життям рятуйся у часи зневіри, ший долю хрестиком святечними ниткàми. Висмоктуй розпач з крові та з-під шкіри. Поплач... як маєш чим... під образàми.... Людмила Галінська

#поезія Я старомодна. Плачу із дощами. Ціную тишу. І люблю котів. І, часом, в темряві змагаюся зі снами, складаючи казки. Я без " понтів"... Якась така. Буваю одинока. І, часом, недоречно так всміхнусь... Буває, цілий день тріщу -- сорока. А, іноді, у кокон загорнусь. Люблю сукенки з романтичним кроєм, Хусткú з квітками. Осінь і дощі. Ніколи не відстоюю щось боєм. І не кажу, що в серці й на душі. Я старомодна. В зачісках, в манерах. Люблю книжкú, розкішні видання. Помешкання старі, що у химерах. Мережки, рушники і вишиття... Літаю в мріях, хоч давно не юна. Люблю Шопена так, як спів птахІв. Гортаю спомини, старі, як руни. І маю купу схованих гріхів. Я старомодна. Я люблю тумани. Гіркúй парфум з лимоном. І полин. Зелений чай. І ковані паркани. Вечірнє небо кольору ожин. Люблю людей. Буває -- обпікаюсь... Та вірю в силу справжнього добра. Малюю квіти. Вже не сперечаюсь. Комусь -- близькà, а декому -- чужа. Я старомодна. Іноді, до сміху... У кольорах люблю відтінки " беж" І чисті вікна). Надвечір'я тихе. І захід сонця кольору "пожеж" Я старомодна. Трохи маю чарів. І знаю, що все так, як має буть. Люблю цей світ. І чорнобривці карі. І Божі дні, що з хмарами пливуть... Людмила Галінська

#поезія Вплітаю в коси квітуче літо, з смакòм полùну і чебрецю. Гарячим сонцем усе зігріте, вкраду до серця картину цю... Старіють трави, жовтіють груші, цвіт матіоли дарує сни. Бринять дзвіночки, як в Бога дyші. От-от, і осінь... Її сліди ще непомітні. I недоречні. Згорають маки -- вогні в полях. Лани безкраї та безкінечні ховають літо в своїх житàх. І я сховаю. Собі у коси окраєць щастя і теплоти. Бо скоро осінь. Сумна і боса... запалить груші, посушить маки. Літо не вéрнем ні я, ні ти... Людмила Галінська