#поезія
Спогади — це те, що залишається,
коли життя забирає найдорожче.
Це ваша тиха гавань у бурі втрати,
де серце ще чує знайомі кроки.
Це голос у тиші, що шепоче ніжно,
і дотик крізь час, невидимий, ніжний.
Це світло у темряві, промінь крізь сльози,це зустріч душі — за межами прозі.
Це книга любові, без крапки в кінці, де кожен рядок — це ви в цій журбі.
Спогади — не тінь, а жива присутність, що з вами завжди… у кожній сутності.

А чи знали ви, що сама комора — це теж артефакт нашої спільної спадщини?

🔑 У румунській мові comoară означає... скарб! Так-так, скарб, дорогоцінність. А комора — це місце, де цей скарб зберігають.

🌾 І в українській — те саме: комора — це сховище найціннішого. Ніби мова сама зберегла давнє відчуття: усе, що вирощено працею на землі, усе, що дарує життя, — це справжній скарб.

✨ І знову перед нами виринає давня нитка — Трипілля–Кукутень. Спільні хати, спільні поля, спільні комори. І навіть після тисячоліть мова тримає це тепло, цю пам'ять у простих словах.

🧡 Отакі скарби мови: вони заховані не під землею, а просто у щоденних словах, у кожному нашому дотику до землі й традиції.

Наступного разу, заходячи до комори, згадайте: ви входите не просто у сарай, а в маленький храм прадавнього скарбу. #Трипілля #румунська #лінгвістика

*«Усередині тебе — цілий світ образів.
Не вигаданих. А справжніх.
Твоя душа говорить не словами —
вона говорить кольорами, символами, відчуттями…»*

Це і є емоційно-образна психологія.
Це не про «уяви себе на пляжі».
Це про внутрішні глибини, про зустрічі з власним захисником, дитиною, світлом, тінню.

Це про трансформацію — через Образ.
Бо змінюючи образ у собі, ми змінюємо стан.
А стан — це вже новий погляд на світ.

**Цей цикл — для тих, хто хоче глибше себе відчути.
Для тих, хто втомився від сухих порад і прагне живого дотику до себе.**

Я покажу тобі шлях через образ.
І він буде безпечним, ніжним, але глибоким.

Починай зі мною — і спробуй 7 образів, які змінять внутрішній простір.
*Пиши в Direct, якщо хочеш пройти індивідуальну практику або отримати підтримку.*

#рослини
Найнебезпечніше дерево у світі.
Манцінеллове дерево, яке росте в Карибському басейні та Центральній Америці , вважається одним із найнебезпечніших дерев на планеті. Його назва походить від іспанського слова “manzanilla”, що означає “маленьке яблуко” . Але не дайте себе обдурити — ці плоди смертельно небезпечні!

Усі частини дерева отруйні . Навіть дотик до його соку може викликати сильні опіки шкіри , а вдихання диму від його спалювання призводить до серйозних ушкоджень легень .

Навіть знаходитись під ним небезпечно: якщо піде дощ, то отруйний сік потрапить на шкіру і завдасть важких опіків .

Корінні жителі використовували отруйний сік манцінели для обробки стріл . А ще вони ставили попередження навколо цих дерев, щоб захистити інших від небезпеки .

#тварини
Роги лося – найчутливіша "сигналізація" створена природою!
еликі та могутні на вигляд, – вони насправді є справжнім сенсорним органом лісового красеня 🧬.
Роги лося буквально пронизані нервами – вони настільки чутливі, що тварина відчуває кожен дотик, навіть коли на них сідає крихітна мушка чи комашка!

Лось може відрізнити, де саме на розгалуженні рогів сидить комаха – на кінчику чи біля основи!
Ця здібність допомагає йому орієнтуватися в густих лісах і швидко позбавлятися від набридливих "пасажирів".

#технології
Стартап CenWatch презентував розумний годинник, який керує всіма домашніми гаджетами жестами — без дотиків і смартфонів.

Завдяки лідару годинник зчитує рухи руки та передає команди на пристрої через Bluetooth на відстані до 60 метрів.

Працює навіть з VR/AR, дозволяючи керувати інтерфейсами в 3D-просторі. Автономність — до 10 годин.

#традиції #заходи
Атмосферний майстер-клас з писанкарства, що відбудеться сьогодні в Я Галерея Пентхаус!
Під керівництвом досвідченої майстрині ви власноруч створите свою унікальну писанку, дізнаєтеся про символіку орнаментів та традиції, що передаються з покоління в покоління.

Усі матеріали надаються. Писанка, яку ви створите, залишиться вам як памʼять про теплий весняний день і дотик до української культури.

Кількість місць обмежена — не пропустіть шанс долучитися!

📍Львів // вул. Зелена, 20 (4 поверх)
П'ятниця, 18.04, 18:00
Вартість: 600 грн

Реєстрація. https://docs.google.com/forms/u/0/d/1ppG0KXAz3Tb6R1LbeQbP64JREh7vZpxt...

писанки: Оксана Панчишин
📸: @sonya_rybka

#анонс

Розповідаємо про найтаємничішого українського автора «Жоржа» + тизер майбутнього роману

Євген Товстоног — переможець конкурсу детективних готичних оповідань від спільноти «Бабай» та видавництва «Жорж», який не любить публічність, але пише вражаючі тексти. Його дебют — роман «Куб» — уже в роботі.

Горор, буденність, підлітки, таємниці минулого, серійний вбивця. Компанія підлітків знаходить зловісний предмет. Раптово зникає чоловік. На волю виходить вбивця, який прагне справедливості.

Карколомний сюжет і глибокий реалізм дебютного роману Євгена Товстонога — для тих, хто готовий до справжнього горору.

От вам уривок:

Важко було второпати, що то таке. Але воно було гарним. По-своєму. Ідеально рівне, граційне, стримано вишукане. Чорне як смола, гладеньке як скло. Очевидно, що воно повинно бути холодним на дотик, але Катя ніби відчула тепле віяння. Не те, щоб приємне у таку спеку, але цей подув ніс затишок, любов, гармонію, спокій. Викликав прихильність, схвалення. Щось таке, чого неживий предмет не повинен би викликати.

Катя боязко простягнула руку. Хотіла торкнутися, щоб дізнатися. Відчути тепло, що огортало поверхню. Рука поволі і несміло опустилася на куб. Тієї ж миті замість бажаного блаженства голову пронизав болючий холод. Наче тонкі жалючі пальці вп’ялися в мозок і нишпорили там. Перебирали кожну звивину, як бабка кишки зарізаної курки в пошуках печінки. Дівчина спробувала відсмикнути руку, але її не відпускало. Очі заволокло, світ навколо потьмянів. Зелень згасала, темнішало небо. Дійсність в’яла, розчинялася в сірому попелі. У вухах тонко співав вітер, сповнюючи свідомість моторошною музикою приреченості та розпаду. Вона бачила щось інше.

#поезія
То вечір опускався на міста.
І ти з квитками... непомітно якось...
...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –
я не збагнув, як саме. Темнота
всі достеменні випила ознаки,
всі здогади ковтнула – до ґнота.
А ти ходила довго і давно –
вологе пасмо, відсвіти на нігтях.
Я ще чекав. Але хотілось бігти,
бо роз'їдав твій профіль, як вапно,
мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –
він був із листопадом заодно.
Ти млоїлась, хоч і була тяжка,
як зимний дощ – у пересохлі надра,
він серця не сягав, та шкіру ятрив,
зітхав про щось, на віщось натякав...
І ти – з двома квитками до театру.
Мов скло – чоло, як музика – щока.
Чи, може, тінь, чи щось було в роду,
безвинно непокаране, достоту
тонкої линви мимовільний дотик
до горла. Кров на першому сліду.
Княгине з голубами коло рота,
о жінко, до якої я не йду...
Бо це занадто, Господи, це вже
всі тротуари мокрі переблисло,
мені на очі впало, як повісма,
на шкірі опинилося ножем.
Якщо не туга, і якщо не пісня,
чого ж вона мій видих стереже?..
Вже пів на восьму. Міниться табло.
Ти – парком і порожніми життями
перелітаєш, наче телеграма,
немов терпке задихане "алло",
в якому все, чого не буде з нами,
і все, чого вже з нами не було.
Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.
Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.
Скажи мені, чи ти була щаслива,
о жінко, на яку я вже не жду? –
скажи і стій на тлі оцих будівель –
з шарфом на шиї, з відьмами в роду.
А ніби ж зовсім дівчинка... хоча
як зимний дощ, холодна в неї тяма,
літає над горішніми життями,
чекає див, боїться докучань...
сновида з учорашніми квитками...
примара із русалками в очах.

Сергій Осока
2015

#думки
Є люди, які відгукнуться на твій біль, навіть якщо самі поранені. Вони вислухають тебе, навіть коли в їхніх серцях бушує буря. Вони не рахують добрих справ, не вимагають подяки й не чекають, коли їм відплатять тим самим.

Такі люди – мов світло у сутінках, мов тихий голос Бога, який нагадує: ти не самотній. Вони з’являються тоді, коли здається, що світ відвернувся, що ніхто не розуміє. І їхня присутність – це не просто жест, а цілюще дотик милосердя.

Ти можеш не помітити їх відразу. Вони не кричать про свою доброту, не вимагають визнання. Але коли життя випробовує тебе на міцність, коли серце втомлюється від боротьби, вони тихо підійдуть і скажуть: “Я тут. Я поруч”.

І цього буде достатньо, щоб знову піднятися.