#думки ТОП-5 міфів про психологів: Давайте розвінчаємо їх. Психологія оточена безліччю стереотипів. Через це багато людей відкладають похід до спеціаліста або зовсім відмовляються від допомоги. Розберемо найпоширеніші міфи про психологів та дізнаємося, що з цього правда. ❌ Міф 1: Психолог дає поради, як правильно жити 🔹 Насправді: Хороший спеціаліст не дає порад, не нав’язує свої погляди та не говорить, що вам робити. Його завдання – допомогти вам самостійно знайти рішення, розібратися в собі та впоратися з труднощами. ❌ Міф 2: До психологів ходять люди із серйозними проблемами 🔹 Насправді: Консультації корисні не лише у важких ситуаціях. Багато людей звертаються до спеціаліста, щоб покращити самооцінку, налагодити стосунки або просто краще розуміти себе. ❌ Міф 3: Психолог може прочитати думки 🔹 Насправді: Психологи не екстрасенси та не вміють «зчитувати» вас з першого погляду. Вони аналізують поведінку, емоції та запити клієнта, але без вашого бажання та відкритості ефективна робота неможлива. ❌ Міф 4: Один візит – і всі проблеми вирішені 🔹 Насправді: психологія – це не магія. Робота над собою потребує часу, і результати з’являються поступово. Але вони стійкі та глибокі, якщо ви дійсно працюєте над собою. ❌ Міф 5: Якщо поговорити з другом, це те ж саме, що консультація у психолога 🔹 Насправді: друзі можуть підтримати, але вони не мають професійних навичок, щоб допомогти вам впоратися з глибшими проблемами. До того ж, друзі часто дають суб’єктивні поради, а не працюють з першопричинами. Психологія – це не про слабкість, а про турботу про себе. Якщо у вас є питання чи труднощі – не бійтеся звертатися до спеціаліста. Ваше ментальне здоров’я важливе!

📢 Ми більше ніколи не будемо такими, якими були до війни. Ми зранені, але нескорені. 🎧 Про важливі проблеми будемо говорити зі священниками, психологами, ветеранами, членами їхніх родин. Про ментальне, фізичне зцілення ран війни слухайте у «Добрій Розмові». 📌 https://www.youtube.com/playlist?list=PLSLl8EyjdU2jdUestzDg_m97bLO4BNbub #ДобраРозмова #ЖивеТелебачення

Питання проходження ВЛК і, зокрема, визнання непридатним до військової служби врегульовано Наказом Міноборони 402 2008 року (з подальшими змінами). 🙅На сьогодні для виключення з обліку недостатньо, щоб комісія дійшла висновку про непридатність. Такий висновок має бути відправлений на погодження до вищестоящої ВЛК. І тільки після того, як висновок повернеться з погодженням, ТЦК та СП матиме право на підставі цього висновку виключити з військового обліку. 🤯Проблема перша полягає в тому, що строки такого погодження законодавством не визначені ❌. Знаю випадки, коли таке погодження тривало більше року. 🤔Теоретично можна звертатись до вищестоящої ВЛК з проханням повідомити результати розгляду документів. Але і таке звернення не буде гарантією прискорення процедури. ❗❗❗Дуже хотілось би, щоб Міноборони визначило граничні строки такого погодження. 🤯Проблема друга полягає в тому, що після ВЛК і до погодження та виключення з обліку людина перебуває у невизначеному статусі. Добре, якщо військовозобов'язаний має відстрочку. Або має документ, який підтверджує, що попередньо ВЛК визнала його непридатним. Але часто такого немає, і людина ризикує бути незаконно мобілізованою. ❓Чи вноситься в реєстр інформація про такий висновок ВЛК до його погодження? Порядок ведення реєстру визначений Постановою КМУ, яка є ... секретною. 😢 Тому ми навіть не знаємо, чи є в тій постанові відповідь на цій питання. На практиці ми нерідко бачимо ситуації, коли в реєстр вноситься інформація про висновок ВЛК, але ще без виключення з обліку. Тим, хто опинився в такій ситуації невизначеності, раджу або просити ТЦК та СП внести в реєстр інформацію про висновок ВЛК (поки що без виключення), або просити надати документальне підтвердження (довідку), що висновок ВЛК про визнання непридатним перебуває на розгляді у вищестоящій ВЛК (таке підтвердження також можна отримати через адвокатський запит) - щоб пред'являти ці документи при перевірці.

Коли війна стала буденністю… Як навчитися жити заново? — Що робиш? — Та… вигляд, що все добре. Як часто ми кажемо це, навіть не замислюючись? Понад три роки війни. Спочатку шок. Потім біль. Потім безсилля. А далі… просто тиша, якийсь фон за вікном, але байдужість і відчай поряд. Не тому, що легше. А тому, що психіка вирішила: «Досить». Так вона нас захищає. Закриває від болю, щоб ми не зламалися. Підвищує кортизол ,адреналін , аби вижити ,щоб страх не зламав. Але разом із болем вона закриває і наші відчуття радості, натхнення, любові. Ми ніби живемо, як на автопілоті , все по схемі, робота (дім ,буденні справи ), але більше спостерігаємо, ніж відчуваємо. Чому так відбувається? Коли реальність стає надто важкою, психіка обирає «відключення», інстинктивно вона хоче просто вижити. Ми ніби функціонуємо: працюємо, спілкуємось, сміємось. Але всередині — емоційний вакуум. Тому багато хто каже: «Я ніби дивлюсь на життя через скло». Але чи є інший вибір? Так, вибір є завжди. Навчитися жити заново. Навчитися жити у цих умовах сьогодення, у хаосі , але вчитися і знаходити свої способи саморегуляції , внутрішньої особистої стабільності . Раніше ми відкладали життя «на потім». На кращі часи. На мир. На стабільність. Будували великі , довгі плани, мрії. Але зараз приходить розуміння: жити треба не тоді, коли стане легше, стабільно і тому подібне. Не стане. Просто світ змінюється , і він вже ніколи не буде таким як колись. Наша психіка любить контроль і стабільність , бо так легше ,все зрозуміло , а у хаосі нічого незрозуміло, як будуть розгортатися далі події. З'являється тривога , птср і депресія , різні порушення нормального функціонування життя , бо всі ресурси ,енергія йде на тривогу за майбутнє , страх та агресія просто поїдають енергію життя , та ніхто незнає ,що там попереду ... Варто відпустити контроль , дозволити собі просто жити у цій миті , вчитися підлаштовуватися , дихати , відчувати життя. Жити треба зараз. Мрії реалізовувати. Любити , радіти ,навіть тому ,що сьогдні пощастило прокинутися, побачити рідних, сонце, новий день, нова можливість щось принести добре у цей світ . Багато хто сьогдні не прокинувся , а хтось живе і в важчих умовах... Це нагадує, як важливо цінувати кожну мить , кожне благо яке приходить в твоє життя, і дякувати за це. Вчитися фокусуватися на хороших моментах життя. Ресурси, що повертають до життя .Збережи. Практикуй . ✨ Почни вести щоденник подяки . Щодня знаходити в кожному дні по 3-5-10 пунктів за що я вдячний собі , за що вдячний світу, за що вдячний близьким людям , і записувати . ✨ У кожній миті є сенс. Ти п’єш каву, і її тепло розливається по тілу. Її аромат , чи звертаєш увагу на те який в неї аромат ? Вона міцна , чи ніжна ? З корицею, чи сиропом ? Ти йдеш по вулиці, і вітер ніжно торкається шкіри. Ти чуєш голос близької людини, і розумієш, що вона тут, поруч, жива. ✨ Простір для бажань — що ти хочеш? Не треба грандіозного. Просто зараз. Чашку гарячого шоколаду? Пройтись босоніж по траві? Це і є справжнє «жити». ✨ Творчість і дія — роби, що наповнює. Навіть якщо це просто записати свої думки, намалювати щось чи зробити приємність іншій людині. ✨ Відчуття — це те, що повертає до реальності. Можна тікати в думки, в плани, в екрани, в роботу. А можна навчитися бути тут і зараз. Відчувати не лише війну, а й життя, яке триває. ✨ Коли починаєш жити усвідомлено, навіть прості речі набувають глибини. Теплий хліб на сніданок стає не просто їжею, а моментом затишку. Обійми друга — не просто жестом, а нагадуванням: «Я тут, я відчуваю, я з тобою». ✨ Важливо навчитися не просто функціонувати, а жити з усіма фарбами і відтінками життя. Не лише виживати. А сміятися, плакати, творити, любити, хотіти, просто жити. Війна навчила цінувати. Вона забрала ілюзію вічного завтра. Є тільки зараз. І питання не в тому, щоб вижити. А в тому, щоб жити. Повернути собі життя — це вибір. Так, війна триває. Але і ми теж. І питання не в тому, коли це все закінчиться. А в тому, чи не забудемо ми, як відчувати і яке життя на смак. Відчуй зараз. Не відкладаючи на потім. Живи! #життяпродовжується #тутізараз #цінуймомент #усвідомленість #силавсередині #психологіяжиття #ментальнездоровя #відчувайжиття #подякажиттю #емоційнийінтелект #ресурси #життяпідчасвійни #психіка #саморегуляція #балансвсередині #відчувати #пережитивійну #тривога #усвідомленежиття #психологічнастійкість #коучинг #ментальнарівновага #психологічнадопомога #психологияличности #невідкладай #поверненнядосебе #силамоменту #внутрішнягармонія #життясмакує #психоемоційнездоровя Показати менше

Фільм "Стрічка часу" Катерини Горностай увійшов до основної конкурсної програми 75-го Берлінського міжнародного кінофестивалю. Повнометражна документалка змагатиметься за головний приз — "Золотого ведмедя". Зазначимо, що це перший з 1997 року фільм української режисерки, що потрапив до основного конкурсу. "Стрічка часу" — документальне кіно про вчителів та учнів, які під час військових дій продовжують навчати та навчатися, зокрема на деокупованих і прифронтових територіях. Фільм показує, як війна в Україні впливає на повсякденне життя учнів і вчителів, та виклики, пов'язані з намаганням зберегти освіту і відчуття нормального життя в умовах постійної небезпеки. "Стрічка часу" — це елемент турнікета: важливо зафіксувати час накладання кровоспинного пристрою, аби не втратити знекровлені тканини. Зараз кожен школяр, на жаль, знає, що таке турнікет і для чого його використовують, адже тепер це вивчають і в школі. Але не це є основною темою фільму, - каже режисерка Катерина Горностай. - Ми акцентували свою увагу на буденності та простих шкільних досвідах, як от сльози на святі першого дзвоника, старшокласник у ролі святого Миколая, різнобарвні стрічки в руках випускників". Вона додає, що усе це містить контекст війни: школярі часто вчаться в укритті через тривогу, директор показує зруйновану й законсервовану частину школи, поки в іншому крилі ідуть уроки, а на онлайн-випускному звучить дзвоник, евакуйований з Бахмуту. Ідею фільму про освіту в часи війни запропонувала громадська спілка ОСВІТОРІЯ, яка виступила виконавчим продюсером. Виробником фільму стали 2BRAVE PRODUCTIONS. Картину знято на приватні кошти без залучення державного фінансування. "Ми хочемо нагадати світові, що війна в Україні триває, а її діти та вчителі платять надмірну ціну за можливість скористатися базовим людським правом — правом на освіту, - говорить засновниця ОСВІТОРІЇ та виконавча продюсерка фільму Зоя Литвин. - Цей фільм має стати засобом привернення уваги до нашої боротьби. Я вірю в його потужний потенціал викликати емпатію та стати платформою для діалогу у творчих, академічних, правозахисних та політичних колах". Мета фільму — не лише привернути увагу до викликів, з якими стикається українська освіта, але й зібрати кошти для відновлення шкіл, зруйнованих війною. За час повномасштабного вторгнення в Україні було пошкоджено близько 3000 закладів освіти, з яких 400 — повністю знищено. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

#кіно #рекомендація «Капела “Думка”» (1960) реж. Сергій Параджанов Жанр: документальне Про що фільм: Фільм-концерт присвячений Державній народній академічній капелі УРСР “Думка”. Серед творів, які виконує колектив – “Вічний революціонер” (слова І. Франка, музика М. Лисенка), “Тече вода” (слова Т. Шевченка, музика Б. Лятошинського), “Дударик” і “Щедрик” (обробка М. Леонтовича), “Італійська полька” (І. Рахманінова), “І шумитть, і гуде” (обробка Г. Вірьовки), “Соловейко” (слова і музика М. Кропивницького), “Над Дніпром” (слова П. Тичини, музика Г. Жуковського), “Уж как пал туман” (обробка Н. Полтавцева), “Комуністичній партії хвала” (слова В. Лефтія, музика А. Філіпенка). Дивитися - тут 👇 https://online.dovzhenkocentre.org/films/kapela-dumka/

#кіно #рекомендація «Золоті руки» (1960) реж. Сергій Параджанов, Олексій Панкратьєв, Олександр Николенко Жанр: документальне Про що фільм: Фільм про українські традиційні художні ремесла та народне прикладне мистецтво, знятий Сергієм Параджановим на замовлення Київської студії телебачення. Українські майстрині і майстри гончарства, різьблення, вишивання, малярства та інших художніх промислів демонструють свої роботи у документальних і спеціально знятих ігрових сценах. Дивитися - тут 👇 https://online.dovzhenkocentre.org/films/zoloti-ruky/

ЯК МЕНТАЛЬНО ПІДТРИМАТИ СЕБЕ В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ? Тривала окупація випробовує людей на міцність. Ті, хто залишився в окупованому місті, щоб вижити морально, мають зберігати віру у звільнення. Це одна з головних умов для збереження внутрішнього стрижня. Людина, яка спілкується з іншими в окупації, сама повинна тримати цю віру, адже за ці три роки були періоди піднесення, надії, зневіри та відчаю. Важливо залишатися стійким і пам’ятати, що історія України вже проживала подібні випробування. Щоб допомогти собі зберегти надію у небезпечному середовищі, важливо підтримувати контакт із власними коренями. Якщо людина має можливість читати українські книжки, переглядати світлини з національних свят або згадувати моменти щасливого минулого – це допомагає. Такі «маячки» нагадують, людина належить до цього народу, вона частина цієї культури. Щоденні ритуали також мають величезне значення. Це може бути ранкове слухання музики – не обов’язково української, але такої, що емоційно резонує. Етнічні мотиви можна знайти і в інших культурах, зберігаючи зв’язок із собою навіть у важких умовах. Заварити чай з м’ятою, як колись у бабусі на городі, посадити чорнобривці, згадати рідних – це не просто дрібниці, а спосіб тримати себе тут і тепер. Люди на окупованих територіях часто святкують релігійні свята двічі – за новим і старим календарем. Це також створює відчуття стабільності, зв’язку і підтримує ментальне здоров’я. Чи варто уникати новин, щоб не нервуватися? Якщо людина звикла починати день з перегляду новин або прослуховування радіо, відмовитися від цієї звички буде складно. Але якщо в якийсь момент вона усвідомить, що новини заважають їй дихати, руйнують настрій і віру, тоді варто змінити інформаційне середовище. Особливо шкідливі пропагандистські наративи на кшталт «вас тут усіх вважають зрадниками» або «українці прийдуть і всіх знищать». Це відверта маніпуляція страхом. Психологиня нагадує: Навіть у Другу світову війну влада визнавала як тих, хто воював на фронті, так і тих, хто пережив окупацію. Історичний досвід доводить – такі залякування не мають під собою підстав. Як знімати постійну напругу в окупації? Зняття напруги – це насамперед переключення уваги. Жителі сіл мають певну перевагу – працюючи на землі, доглядаючи рослини чи тварин, людина природно заземлюється. Тактильні відчуття, фізична праця допомагають зосередитися на теперішньому моменті. Водночас для сільських жителів втрата врожаю чи знищення землі сприймається особливо болісно – на рівні тіла. Це не просто втрата рослин, а втрата частини себе. Наталія Бубнова згадує болісну історію: Одна жінка із села розповідала, як раділа гарній озимині, а потім бачила, як по полю їздять танки – і це було як удар по її душі. Як люди, що виїхали, можуть підтримати рідних в окупації і не нашкодити їм? Фрази на кшталт «ми переможемо», «скоро все буде добре» – автоматичні і часто не приносять реальної підтримки. Натомість варто говорити те, у що сам віриш – що війна закінчиться, що правда на нашому боці. Краще сказати: «Ти сильний/сильна», «Я тебе люблю будь-яким/будь-якою», «Ми збережемо наш зв’язок». Можна навіть пожартувати про розвиток інтуїції – мовляв, навчимося розуміти одне одного без слів. Такі щирі слова дають опору. Важливо пам’ятати: щоб підтримати іншу людину, сам маєш вірити в те, що говориш. Це як у театрі – актор не грає, а проживає роль – каже психологиня. Яких фраз варто уникати? «Я тебе розумію» – часто звучить неправдоподібно і відштовхує. Краще сказати: «Я намагаюсь тебе зрозуміти. Що я можу для тебе зробити? Що тобі зараз важливо почути?» Не слід обіцяти те, що не можна контролювати, наприклад, що скоро буде перемога або що повернеться все втрачене майно. Говоріть тільки те, у чому впевнені. Як вести себе з тими, хто не приймає підтримку? Іноді рідна людина емоційно відсторонюється – дає короткі відповіді, не йде на контакт. Це боляче, але потрібно прийняти її право на дистанцію. Можна запитати: «Чому ти так думаєш?» – і слухати без тиску.

Сьогодні є бажання поговорити про #модернізм , тож вашій увазі деякі факти про знакову авторку течії - Вірджинію Вулф та її роман "Орландо". Вірджинія Вулф народилася 25 січня 1882 року в Лондоні в інтелігентній родині сера Леслі Стівена і Джулії Дакуорт. Своїми знаннями у світовій літературі й бездоганним художнім смаком Вірджинія зобов'язана батькові, який був літературним критиком і дозволяв доньці читати все, що було в їхній величезній бібліотеці. Матір була англійською моделлю прерафаелітів і філантропкою. Коли Вірджинії виповнилося 13 років, трапилася трагедія, що сильно похитнула її ментальне здоров’я, — померла матір. Старша сестра Стелла протягом деякого часу опікувалась домом та дітьми, але незабаром теж померла. Вірджинія у своїх спогадах писала, що образ матері переслідував її, поки вона не написала роман "На маяк" в середині 1920-х років. Образ пані Ремзі, що перебуває в тіні свого зайнятого інтелектуальною працею чоловіка, але встигає займатися благодійністю, піклуватися про дітей, і є, мабуть, найглибшим та наймудрішим персонажем в романі, дійсно дуже схожа на матір письменниці. У 1917 році подружжя Вулф заснувало видавництво "Хогарт Прес", яке друкувало всі твори письменниці. Вірджинія сама набирала та редагувала тексти. Видавництво спочатку не приносило прибутків, але згодом стало надійним джерелом доходу. Та психічний стан Вірджинії все одно погіршувався, вона вчинила кілька спроб самогубства. Вулф була дуже вимоглива до себе і своїх робіт, переписувала романи десятки разів. Окрім цього, вона вела щоденники, які вийшли окремим виданням у 4 томах, а численні листи друзям, сестрі, Леонарду й Віті Секвілл-Вест були опубліковані в 5 томах. У грудні 1922 року Вірджинія познайомилася з письменницею Вітою Секвілл-Вест. Незабаром між жінками зав'язалися романтичні стосунки, які надихнули Вулф на написання комічної біографії "Орландо" — історії багатовікового життя юнака, який десь між XVI і XX століттями встигає змінити стать. Віта багато в чому допомогла письменниці, зокрема, впоратися з депресіями і повірити в себе, а Вульф увічнила її образ у своєму найбільш експериментальному романі. Книжку опублікували 1928 року. Це перший в історії роман, присвячений гендерним проблемам. Сюжет охоплює період у 350 років. Першу половину цього терміну головний герой Орландо проживає чоловіком, а другу – жінкою. #літературний_флюгер #класика #біографія

#кіно Український військовий кореспондент, письменник, режисер Мстислав Чернов став лауреатом кінофестивалю "Санденс" за фільм "2000 метрів до Андріївки". Він отримав нагороду за найкращу режисуру в категорії "Документальне кіно" https://youtu.be/I136IoNNJAA