• Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали.
    От класика жанру:
    — «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?»
    Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором.

    — «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?»
    Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього.

    — «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!»
    Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім.

    — «А як ти взагалі собі це уявляєш?»
    Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого.

    — «А рідні дозволяють?»
    Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама.

    — «А як же сім’я, діти?»
    Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час.

    Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?»
    Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃
    #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали. От класика жанру: — «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?» Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором. — «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?» Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього. — «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!» Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім. — «А як ти взагалі собі це уявляєш?» Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого. — «А рідні дозволяють?» Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама. — «А як же сім’я, діти?» Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час. Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?» Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃 #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    23переглядів
  • #ШІ #гумореска
    Чат-бот для бабусі

    Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини.
    «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!»
    «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?»
    «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!»
    Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки.
    "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!"
    Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю.
    Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло.
    — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає?
    — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар.
    — Секретар? А ти тоді хто?
    Дід Петро гордо прокашлявся:
    — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту.
    Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті.
    — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний.
    Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій.
    Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".»
    Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою.
    — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед!
    — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку!
    Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.»
    Галя захихотіла.
    — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене!
    Перша, нищівна поразка.
    Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя".
    — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила?
    Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.»
    — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція!

    Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології".
    Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач.
    — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так?
    Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.»
    — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло!
    І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази.
    — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть?
    Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.»
    — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки?
    Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю".
    — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю!
    Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин.
    — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже!
    Галя скептично похитала головою.
    — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами".
    Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…»
    — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше?
    Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму.
    Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.»
    Дід Петро завмер. Галя відступила на крок.
    — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції!
    Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя.
    Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав:
    — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться.
    Коли Галя питала про прогноз погоди:
    — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв.

    Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера.
    І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає:
    — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи?
    Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією.
    Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса):
    > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.»
    >
    Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії!
    — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану.
    Дід Петро важко опустився на стілець.
    — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене.
    Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁
    #ШІ #гумореска Чат-бот для бабусі Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини. «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!» «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?» «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!» Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки. "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!" Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю. Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло. — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає? — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар. — Секретар? А ти тоді хто? Дід Петро гордо прокашлявся: — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту. Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті. — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний. Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій. Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".» Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою. — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед! — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку! Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.» Галя захихотіла. — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене! Перша, нищівна поразка. Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя". — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила? Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.» — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція! Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології". Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач. — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так? Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.» — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло! І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази. — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть? Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.» — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки? Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю". — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю! Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин. — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже! Галя скептично похитала головою. — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами". Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…» — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше? Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму. Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.» Дід Петро завмер. Галя відступила на крок. — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції! Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя. Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав: — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться. Коли Галя питала про прогноз погоди: — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв. Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера. І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає: — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи? Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією. Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса): > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.» > Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії! — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану. Дід Петро важко опустився на стілець. — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене. Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁
    ШІ - Чат-бот для бабусі
    Love
    1
    146переглядів
  • MacPaw представила застосунок Moonlock для підвищення кібербезпеки пристроїв macOS. Продукт позиціонується як «спокійний» помічник, який робить онлайн-безпеку доступною. Moonlock забезпечує захист від шкідливого ПЗ, виявляє приховані загрози, пропонує VPN https://channeltech.space/soft/macpaw-introduces-moonlock/
    MacPaw представила застосунок Moonlock для підвищення кібербезпеки пристроїв macOS. Продукт позиціонується як «спокійний» помічник, який робить онлайн-безпеку доступною. Moonlock забезпечує захист від шкідливого ПЗ, виявляє приховані загрози, пропонує VPN https://channeltech.space/soft/macpaw-introduces-moonlock/
    CHANNELTECH.SPACE
    MacPaw представила Moonlock: новий застосунок для захисту macOS - Channel Tech
    Українська MacPaw випустила Moonlock для macOS — більше, ніж антивірус. Він забезпечує фоновий захист, VPN та блокує приховані загрози. Ціна: від $54/рік.
    41переглядів
  • #поезія
    Щоранку збираєш себе докупи,
    Неначе ложку цукру до чаю чи кави,
    А потім згадуєш, що кави не буде:
    З води – лиш роси на гіллі октавами.

    З тепла – лиш осердя гарячих згадок,
    Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць.
    Й тумани садом, не вибухи – опади градом,
    І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш.

    Вечірні закутки відтіняються полинами,
    Нема загрози заснути і не прокинутись.
    Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають,
    І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами.

    І от тепер у тривогах доступна розкіш:
    Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш.
    Сьогодні виявилось, що усе максимально просто:
    Дожити до ранку і випити свою каву.


    26.10.2025
    Олеся Репа

    На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"
    #поезія Щоранку збираєш себе докупи, Неначе ложку цукру до чаю чи кави, А потім згадуєш, що кави не буде: З води – лиш роси на гіллі октавами. З тепла – лиш осердя гарячих згадок, Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць. Й тумани садом, не вибухи – опади градом, І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш. Вечірні закутки відтіняються полинами, Нема загрози заснути і не прокинутись. Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають, І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами. І от тепер у тривогах доступна розкіш: Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш. Сьогодні виявилось, що усе максимально просто: Дожити до ранку і випити свою каву. 26.10.2025 Олеся Репа На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"
    Sad
    1
    134переглядів
  • #ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія
    Архіваріус слів

    Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе.
    Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття.
    Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому.
    Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами.
    Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій.
    На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія".
    Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає.
    - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ.
    - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено.
    Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується.
    Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося.
    Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу.
    Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху.

    Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим.
    - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ.
    - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років.
    Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою.
    Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума.
    «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?»
    Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини".
    Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд.
    Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо.
    Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе."
    Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші.
    Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації."
    Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною.
    Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали.
    «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу.
    На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter».
    Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок.
    Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса.
    Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза.
    «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.»
    Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня.
    Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом.
    Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.
    #ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія Архіваріус слів Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе. Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття. Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому. Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами. Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій. На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія". Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає. - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ. - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено. Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується. Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося. Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу. Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху. Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим. - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ. - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років. Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою. Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума. «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?» Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини". Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд. Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо. Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе." Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші. Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації." Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною. Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу. На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter». Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок. Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса. Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня. Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом. Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.
    ШІ - Архіваріус слів
    Love
    1
    297переглядів
  • #поезія
    Ця осінь така дивна і раптова:
    Куйовдить вітер листя й на півслові
    Зривається на крик твій гарячковий
    І скорий шепіт – вечір у розмовах.

    Ці вулиці ведуть в ніщо і далі,
    Де всі мости, підвали і вокзали
    Розгублені, а в тріщинах емалі
    Старого кухля дозрівають хмари.

    Ці села і міста горнуться в захід,
    Немов у шаль, а доля грає в шахи
    Із тим, з ким грати ні у що не варто,
    А клени хилять віття кучеряве.

    Ці дні ще теплі, та схололи ночі,
    Прогнози не збулись газетних хронік,
    Із падолисту проростає спокій
    І тане у туману сиву повідь.

    22.10.2025
    Олеся Репа
    #поезія Ця осінь така дивна і раптова: Куйовдить вітер листя й на півслові Зривається на крик твій гарячковий І скорий шепіт – вечір у розмовах. Ці вулиці ведуть в ніщо і далі, Де всі мости, підвали і вокзали Розгублені, а в тріщинах емалі Старого кухля дозрівають хмари. Ці села і міста горнуться в захід, Немов у шаль, а доля грає в шахи Із тим, з ким грати ні у що не варто, А клени хилять віття кучеряве. Ці дні ще теплі, та схололи ночі, Прогнози не збулись газетних хронік, Із падолисту проростає спокій І тане у туману сиву повідь. 22.10.2025 Олеся Репа
    Love
    1
    119переглядів
  • #ШІ #реалізм #драма
    Квиток на зворотний зв'язок

    Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту.
    Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга.
    — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій.
    — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів.
    — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає...
    Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?".

    Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки.
    Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок».
    Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її.
    Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото.
    «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.»
    Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому.

    Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна.
    Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі.
    Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила.
    — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом.
    І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним.
    Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні.
    Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук.
    У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама.
    — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу.
    Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом.
    — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене.

    Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування.
    — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня.
    Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів.
    — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре.
    І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.
    #ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.
    ШІ - Квиток на зворотній зв'язок
    341переглядів
  • #ШІ #магічний_реалізм
    Глиняний ключ до міста.

    Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині.
    Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат.
    Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ.
    Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати.
    Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології.
    — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик.
    В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності.
    — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення.
    Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років.
    З того моменту почався хаос.
    Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними.
    Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя.
    Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!»
    Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті.

    — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж!
    Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення».
    Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм.
    Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів).
    Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги.
    — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію.
    Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця.
    Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним.
    Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора».
    На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією.
    Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя.
    У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився.
    Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну.
    Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя.
    Олена посміхнулася, дивлячись на онука.
    — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг.
    Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево.
    — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати.
    Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.
    #ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.
    ШІ - Глиняний ключ до міста
    Love
    1
    365переглядів
  • Ну шо, ні дня без історій)

    Виповзла сьогодні зранку закутана у шарф, бо застуджена, на Нову пошту - останній день зберігання посилки. Заходжу, а там - перформанс.

    Якийсь дядько років під піісят оре на дівчину-операторку. Дядько здоровий, червонопикий, нахилився аж за стійку, руками розмахує, дівчина йому намагається щось сказати, але не в змозі пробитися крізь: "я вашу кантору па судам затаскаю, чьто за сєрвіс, за чьто я дєньгі плачю!"

    З того, що намагається пояснити дівчина і горлає дядько, я розумію, що йому помилково відправили посилку на інше відділення (а те інше відділення - тупо через дорогу, в них номери на одну цифру відрізняються, одне умовно 117, інше - 118; в мене постійно такі промашки, десь я затуплю, десь той, хто відправляє, недочує).

    Дівчина йому намагається це пояснити, каже - ви можете забрати свою посилку там, або оформіть переадресацію, але тоді зможете забрати її вже завтра. Дядько вперся, що він хоче тут і вже. Розмова йде по колу втретє, зрештою дядько видає "чьто із тєбя, тупой куріци, вазьмьош, зові старшего, я с нім разбєрусь". Дівчина прям з полегшенням кличе, як я розумію, старшого по відділенню і йде до мене.

    Але ж мені цікаво, чим то всьо закінчиться, тому нащурила вуха, стежу за ситуацією.
    Підходить хлопчина, не сильно старший за цю дівчину, каже - я вас слухаю, в чому проблема? Дядько починає йому навалювати те саме, про тупу "сатрудніцу", за що він гроші платить, "дайтє мнє жалобную кнігу", "разбєрісь с етім пабистрєє, я спєшу" (чомусь такі люди зазвичай ще й "ти"кають всім у сфері послуг). Хлопець то всьо слухає з покер-фейсом, і коли дядько нарешті затикає свій фонтан, спокійно каже - вибачте, я вас не розумію, говоріть зі мною українською, будь ласка.

    Трясця, мені здалося, що крикуна там на місці інсульт накриє!
    Ета шарашкіна кантора єщьо пажалєєт. Он сєчяс аставіт жалабу на гарячєй лініі. Ти, малєнькій хамьониш, от сєгодня бєзработний. Да ваабщє, я сєчяс всьо сніму на відєо, і всєм пакажу, как ущємляют маі канституционниє права. Я імєю права разгаварівать на свайом язикє. Пусть всє знают, что в Кієвє пално фашистав! Чьто, нєчєва атвєтіть?

    Хлопець так само спокійно каже - так, ви маєте право говорити тою мовою, якою хочете.

    Дядько такий - ага, то єсть, ти прізнайош, что мнє ета гарантіруєт канстітуция! (трясця, от поясніть, чому вся ця пліснява завжди апелює до Конституції? на кожному відео з тцк, на кожному отакому срачі, завжди має бути згадано про конституційні права. чи це якась завчена фраза, яка, як вони думають, має всім показати глибину їхньої обізнаності?)

    На що хлопець йому відповідає - безперечно. Але покажіть мені, де в Конституції написано, що всі інші довкола повинні вас розуміти? Ви ж зараз вимагаєте не права говорити російською, а обов'язку від всіх довкола, щоб вони теж її знали. Чому я повинен знати російську? Закон мене до цього не зобов'язує.

    Я стою, аж рота відкрила: такий очевидний і простий, але такий крутий аргумент! Дядько підскочив, повернувся до мене зі словами "нєт, ну ви відітє, что здєсь тварітся?! с етім же нада чтота дєлать!"

    Треба було бачити його писок, коли я захриплим басом відповіла, що перепрошую, я вас не розумію, українською, будь ласка.

    Словом, вилетів недостатньо обізнаний у Конституції крикун з відділення мало не разом із дверима 😄
    А я забрала свій пакунок, сказала хлопцю, що він крутий, і оце сиджу і думаю - от як можна нормально і адекватно домовитися з отакими ущємльонними, котрі свято вірять, що всі навколо їм винні? І готові горло тобі перегризти, коли ти кажеш, що не послуговуєшся російською!
    Але агресивна в нас саме українізація - не переплутайте.

    Anastasia Haridzhuk
    Ну шо, ні дня без історій) Виповзла сьогодні зранку закутана у шарф, бо застуджена, на Нову пошту - останній день зберігання посилки. Заходжу, а там - перформанс. Якийсь дядько років під піісят оре на дівчину-операторку. Дядько здоровий, червонопикий, нахилився аж за стійку, руками розмахує, дівчина йому намагається щось сказати, але не в змозі пробитися крізь: "я вашу кантору па судам затаскаю, чьто за сєрвіс, за чьто я дєньгі плачю!" З того, що намагається пояснити дівчина і горлає дядько, я розумію, що йому помилково відправили посилку на інше відділення (а те інше відділення - тупо через дорогу, в них номери на одну цифру відрізняються, одне умовно 117, інше - 118; в мене постійно такі промашки, десь я затуплю, десь той, хто відправляє, недочує). Дівчина йому намагається це пояснити, каже - ви можете забрати свою посилку там, або оформіть переадресацію, але тоді зможете забрати її вже завтра. Дядько вперся, що він хоче тут і вже. Розмова йде по колу втретє, зрештою дядько видає "чьто із тєбя, тупой куріци, вазьмьош, зові старшего, я с нім разбєрусь". Дівчина прям з полегшенням кличе, як я розумію, старшого по відділенню і йде до мене. Але ж мені цікаво, чим то всьо закінчиться, тому нащурила вуха, стежу за ситуацією. Підходить хлопчина, не сильно старший за цю дівчину, каже - я вас слухаю, в чому проблема? Дядько починає йому навалювати те саме, про тупу "сатрудніцу", за що він гроші платить, "дайтє мнє жалобную кнігу", "разбєрісь с етім пабистрєє, я спєшу" (чомусь такі люди зазвичай ще й "ти"кають всім у сфері послуг). Хлопець то всьо слухає з покер-фейсом, і коли дядько нарешті затикає свій фонтан, спокійно каже - вибачте, я вас не розумію, говоріть зі мною українською, будь ласка. Трясця, мені здалося, що крикуна там на місці інсульт накриє! Ета шарашкіна кантора єщьо пажалєєт. Он сєчяс аставіт жалабу на гарячєй лініі. Ти, малєнькій хамьониш, от сєгодня бєзработний. Да ваабщє, я сєчяс всьо сніму на відєо, і всєм пакажу, как ущємляют маі канституционниє права. Я імєю права разгаварівать на свайом язикє. Пусть всє знают, что в Кієвє пално фашистав! Чьто, нєчєва атвєтіть? Хлопець так само спокійно каже - так, ви маєте право говорити тою мовою, якою хочете. Дядько такий - ага, то єсть, ти прізнайош, что мнє ета гарантіруєт канстітуция! (трясця, от поясніть, чому вся ця пліснява завжди апелює до Конституції? на кожному відео з тцк, на кожному отакому срачі, завжди має бути згадано про конституційні права. чи це якась завчена фраза, яка, як вони думають, має всім показати глибину їхньої обізнаності?) На що хлопець йому відповідає - безперечно. Але покажіть мені, де в Конституції написано, що всі інші довкола повинні вас розуміти? Ви ж зараз вимагаєте не права говорити російською, а обов'язку від всіх довкола, щоб вони теж її знали. Чому я повинен знати російську? Закон мене до цього не зобов'язує. Я стою, аж рота відкрила: такий очевидний і простий, але такий крутий аргумент! Дядько підскочив, повернувся до мене зі словами "нєт, ну ви відітє, что здєсь тварітся?! с етім же нада чтота дєлать!" Треба було бачити його писок, коли я захриплим басом відповіла, що перепрошую, я вас не розумію, українською, будь ласка. Словом, вилетів недостатньо обізнаний у Конституції крикун з відділення мало не разом із дверима 😄 А я забрала свій пакунок, сказала хлопцю, що він крутий, і оце сиджу і думаю - от як можна нормально і адекватно домовитися з отакими ущємльонними, котрі свято вірять, що всі навколо їм винні? І готові горло тобі перегризти, коли ти кажеш, що не послуговуєшся російською! Але агресивна в нас саме українізація - не переплутайте. Anastasia Haridzhuk
    154переглядів
  • Ми в Quixerr хотіли, аби дизайн Naiya Cosmetics став продовженням самого продукту — витончений, спокійний і водночас виразний.

    #портфоліо #брендинг #дизайн
    Ми в Quixerr хотіли, аби дизайн Naiya Cosmetics став продовженням самого продукту — витончений, спокійний і водночас виразний. #портфоліо #брендинг #дизайн
    109переглядів
Більше результатів