#події Останній Рейд надії: Другий Зимовий похід Армії УНР (1921). 13 листопада 1921 року розпочалася одна з найдраматичніших і, на жаль, трагічних сторінок українських визвольних змагань – Другий Зимовий похід (Листопадовий рейд) Армії Української Народної Республіки під проводом генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Ця відчайдушна спроба мала на меті підняти широкомасштабне антибільшовицьке повстання в Україні та відновити незалежність УНР. Передумови та цілі відчайдушної акції Після поразки у радянсько-українській війні та вимушеного відступу на територію Польщі, Армія УНР та уряд перебували в еміграції. Проте боротьба не припинялася. У 1921 році більшовицька влада в Україні зіткнулася зі значним опором місцевого населення, викликаним політикою «воєнного комунізму», продрозкладкою та червоним терором. Це давало надію на можливість підняття всенародного повстання. Головними цілями Другого Зимового походу були: * Розгортання повстанського руху: Завданням рейду було прорватися вглиб України, встановити зв'язок з місцевими повстанськими отаманами та очолити народне повстання проти більшовиків. * Відновлення УНР: Успішне повстання мало стати передумовою для відновлення української державності. * Демонстрація світовій спільноті: Показати, що український народ не змирився з окупацією і продовжує боротьбу за незалежність. Хід та трагічний фінал рейду Рейдова група, що складалася з трьох основних формацій (Волинська, Подільська та Бессарабська групи), загальною чисельністю близько 1000-1500 вояків, вирушила з території Польщі. Головною була Волинська група під безпосереднім командуванням Юрія Тютюнника. Українські вояки мали пройти рейдом крізь Правобережжя, розраховуючи на підтримку селян. Спочатку вони мали певні успіхи, захоплюючи окремі населені пункти та поповнюючи лави за рахунок місцевих повстанців. Однак більшовицьке командування, усвідомлюючи небезпеку, кинуло значні сили на придушення рейду. Ключова битва відбулася 17 листопада 1921 року під селом Базар (Житомирська область). Після запеклого бою з переважаючими силами більшовиків, значна частина вояків Волинської групи потрапила в полон. Близько 360 полонених українських воїнів, серед яких було багато офіцерів, були розстріляні більшовиками під Базаром 21 листопада 1921 року. Ця трагедія стала одним із найжорстокіших злочинів проти українських борців за незалежність. Інші групи також зазнали поразок, і до кінця грудня 1921 року Другий Зимовий похід було повністю придушено. Значення та пам'ять Незважаючи на військовий розгром, Другий Зимовий похід є символом незламності українського духу та готовності до самопожертви заради свободи. Це був останній масштабний рейд регулярної армії УНР на територію України, що завершився трагічно, але продемонстрував стійкість української боротьби. Подвиг Героїв Базару та всіх учасників походу назавжди вписаний в історію України як приклад жертовності у боротьбі за незалежність. Сьогодні їх пам'ять вшановується як пам'ять про мужніх воїнів, які віддали життя за соборну і вільну Україну. 🕯️

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі. А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...". Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі. А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...". Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Броварська громада у скорботі. У російсько-Українській війні загинув Захисник України, солдат Юрченко Степан Георгійович, 1988 р.н. Загинув 25 жовтня 2025 року в бою під час ракетно-мінометного обстрілу противником наших позицій поблизу населеного пункту Іванівка Синельниківського району Дніпропетровської області. Інформацію про час та місце поховання буде повідомлено додатково. Вічна пам'ять Герою України!

Захисниця з Хмельниччини Антоніна Штоль загинула 1 листопада 2025 року під час ворожого обстрілу на Дніпропетровщині. Антоніна — єдина жінка серед військових з Ізяславщини, яка загинула на війні. У неї залишились двоє дітей та батьки. Нехай Пам'ять Героям буде Вічною Живою скрізь віки простір 🕯️#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

#свята День пам'яті всіх померлих, відомий також як День усіх душ (All Souls' Day), — це християнське свято, що відзначається 2 листопада і присвячене молитві за душі всіх спочилих вірних. Воно слідує за Днем усіх святих (1 листопада), у якому вшановують усіх святих мучеників і праведників. Історично цей день спочатку виник як продовження святкувань Дня усіх святих, але був орієнтований на вшанування пам'яті не лише святих, а й усіх покійних, які перебувають у чистилищі чи поза святістю. Історія свята День усіх душ має глибокі корені в християнській традиції і сягає середньовіччя. У VII столітті папа Боніфацій IV освятив колишній язичницький Пантеон у Римі як церкву на честь Святої Марії та всіх мучеників, встановивши таким чином початки вшанування усіх святих. Спочатку цей день святкували 13 травня, але у VIII столітті дата була перенесена на 1 листопада, щоб узгодитися з кельтськими святкуваннями Самайну, коли межа між світом живих та мертвих вважалася найбільш тонкою. Одразу після Дня усіх святих було започатковано День усіх душ — 2 листопада, у який католицька церква закликала молитися за душі померлих, особливо тих, хто ще перебуває у стані очищення в чистилищі. Вперше цю традицію встановили у X столітті завдяки ініціативі абата Одилона з Клюні, який запровадив молитви за всіх вірних покійних. Традиції святкування У цей день віруючі відвідують могили рідних і близьких, запалюють свічки, кладуть квіти, відправляють панахиди та моляться за упокій душ усіх померлих. У деяких країнах, включаючи Україну, цей день часто супроводжується поминальними обідами, на яких готують традиційні страви, наприклад, кутю. Таким чином, День усіх душ поєднує пам'ять про індивідуальні життя, шану предків і надію на вічне життя, нагадуючи про духовний зв’язок між живими і померлими. Світові паралелі У різних культурах існують схожі традиції шанування померлих: японський Обон у серпні із запаленням ліхтарів для душ, китайський Цінмін із прибиранням могил і спаленням паперових грошей. Це підкреслює глобальну потребу людства підтримувати зв’язок із минулим і шанувати пам’ять про предків. Отже, День пам'яті всіх померлих — це важливе духовне свято, що нагадує про цінність молитовної підтримки для душ покійних і зміцнює відчуття єдності поколінь у колі віри та пам'яті.

🎵🎵🎵ЯК ЖИВУТЬ ЯНГОЛИ - Наталія Гордієнко Світла і вічна пам'ять всім хто відійшов у вічність 💔😥💔😥💔💧

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#дати 📜 Останній Кошовий: Пам'ять про Петра Калнишевського Сьогодні згадуємо видатну та трагічну постать в історії України – Петра Івановича Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі. Саме 31 жовтня 1803 року він відійшов у вічність на засланні в Соловецькому монастирі, доживши до неймовірного на той час віку – 112 років (за найбільш поширеною версією). 🌟 Шлях Вольності Калнишевський керував Січчю у складний період 1762–1775 років з перервами. Це був час активної колонізації південних земель, воєн з Османською імперією та зміцнення влади Російської імперії. Петро Калнишевський був не лише військовим лідером, а й талановитим адміністратором та дипломатом. За його кошу Запоріжжя переживало економічний підйом: козаки активно розвивали землеробство, скотарство, торгівлю, а сам отаман щедро фінансував будівництво церков і шкіл, зокрема славнозвісний Межигірський монастир 🕌. Він активно відстоював козацькі права та землі, постійно ведучи переговори з імперською адміністрацією. ⛓️ Трагедія Заслання На жаль, його патріотизм і незалежність стали причиною трагедії. У червні 1775 року за наказом імператриці Катерини II Запорізька Січ була підступно ліквідована, а Калнишевський 77-річним був заарештований і без суду засланий до Соловецького монастиря на Білому морі. Його утримували в жахливих умовах, у кам'яному казематі завдовжки трохи більше двох метрів, без права листування та спілкування. У цій "кам'яній могилі" він провів 25 років. Лише у 1801 році, за амністією імператора Олександра I, йому було запропоновано волю, проте старий, сліпий та немічний отаман вирішив залишитися в монастирі, де й помер за два роки. 🕊️ Пам'ять і Канонізація Петро Калнишевський став символом незламності духу та жертовності в боротьбі за українську волю. У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату, а пізніше, у 2015 році і Православна церква України, канонізувала його як праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Його пам'ять вшановують як великомученика та покровителя українського козацтва.

#дати 🎵 Гігант Басу: Федір Стравинський — Співак з Українською Душею Сьогодні, 30 жовтня, ми згадуємо видатного оперного співака-баса, соліста Маріїнського театру та батька геніального композитора Ігоря Стравинського — Федора Гнатовича Стравинського (нар. 20 червня 1843, пом. 4 грудня 1902). Його потужний голос та інтелектуальна глибина зробили його однією з найяскравіших зірок оперної сцени кінця XIX століття. 🇺🇦 Коріння та Освіта Федір Стравинський походив зі старовинного українського козацького роду Сулима-Стравинських, про що він завжди пам'ятав. Його життя було тісно пов'язане з українськими культурними центрами. * Юридичний шлях: Початкову освіту він здобував у Ніжинському юридичному ліцеї, а також навчався в університетах Києва та Одеси. Цей немистецький напрямок не завадив йому розвивати свій музичний талант, співаючи у церковних хорах. * Музичний дебют: Музичну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії (1869–1873) у класі К. Еверарді. Його оперний дебют відбувся саме в Київській опері у 1873 році в ролі Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно). У Києві він співав до 1876 року, де також став першим виконавцем музики Ріхарда Вагнера на київській сцені. 👑 Зірка Маріїнського Театру З 1876 року і до кінця свого життя Федір Стравинський був провідним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. За 26 років на цій сцені він виконав партії у 59 операх, що свідчить про його неймовірну працездатність та діапазон. * Універсальний бас: Його вважали універсальним артистом, який майстерно виконував як комічні, так і глибоко драматичні ролі. Серед його коронних партій: Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), а також він був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички». * Талант художника: Окрім співочого таланту, Федір Гнатович був також талановитим художником-графіком та ілюстратором. Він створював ескізи костюмів, гриму, а іноді й декорацій до власних виступів. 📚 Колекціонер і Книголюб Стравинський був не лише оперною зіркою, а й видатним інтелектуалом. Він був пристрасним бібліофілом і зібрав одну з найбільших приватних бібліотек у Санкт-Петербурзі, яка була багата на рідкісні видання. * Українська культура: Його зв'язок з Україною був дуже глибоким. Він збирав усі видання творів Тараса Шевченка, починаючи з першого «Кобзаря» 1840 року, та читав його твори напам'ять. Його книгозбірня містила твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та П. Куліша. Його спадщина жива не лише в записах та спогадах, але й у творчості сина, Ігоря Стравинського, який став одним із найвпливовіших композиторів XX століття.