ВЕСНЯНЕ ПРИБИРАННЯ
Щовесни трапляється одна й та сама річ.
Берусь за граблі урочисто, ніби це не граблі, а якийсь філософський інструмент. Починаю тягнути листя в купу. Воно не дуже слухається — мабуть, теж не хоче змін у житті.
Поки працюю, думаю: дивна штука цей двір. Восени він був чистий. Я його прибирав. Старався. Склав листя, підрівняв.
І що?
Пройшла зима — і знову безлад.
Наче життя. Тільки наведеш порядок — дивишся, а вже новини, події, тривоги, рахунки,… і знову треба все якось розгрібати.
Я тягну чергову купу листя і думаю, що граблі — це, по суті, дуже чесний символ життя. Ти ними тягнеш щось до купи, а воно розлазиться назад. І так без кінця.
З відчиненого вікна веранди тихо працює старий радіоприймач. Він бурмоче новини таким рівним голосом, ніби нічого особливого у світі не відбувається. Час від часу я ловлю окремі слова: переговори… ситуація… рішення… експерти…
Радіо говорить, а я тягну граблі по землі.
І звук грабель чомусь здається значно переконливішим.
Поруч вітер піднімає сухий папірець. Він летить по двору з таким виглядом, ніби це його територія, а я тут випадково з'явився.
— Лети, — кажу я йому. — У тебе, бачу, плани.
У наш час узагалі дивно будувати плани. Світ так швидко міняється, що іноді єдине стабільне — це мій двір навесні.
Я згрібаю гілки в купу. Купа росте, як державний бюджет, але без надії на користь.
І тут з'являється сусід. Він стоїть біля паркану, дивиться на мою діяльність і каже:
— Весна.
— Весна, — відповідаю.
Ми мовчимо хвилину, ніби два філософи на конференції.
— Знову все прибираєш? — питає він.
— А що робити, — кажу. — Якщо не прибирати, воно саме не зникне.
І тут я ловлю себе на думці: це ж правило не тільки для двору.
Якби всі проблеми світу можна було розгребти граблями, життя стало б значно простішим. Вийшов би вранці, підмів трохи, відкинув пару новин, згріб тривоги в купу, спалив — і готово.
Але, на жаль, реальність працює трохи складніше.
Я продовжую прибирати. Потроху двір починає виглядати як двір, а не як місце падіння метеорита.
І знаєте що цікаво?
Разом зі сміттям ніби прибираються й думки.
Голова стає тихішою. Рух грабель має якийсь медитативний ефект. Навіть новини з радіо, що долинають із веранди, у цей момент здаються трохи менш гучними.
У цей момент відчиняються двері дому, і на ґанок виходить дружина. Вона тримає в руках чашку.
— Перерва, філософе, — каже вона.
І виносить мені чай з лимоном.
Я беру чашку, сідаю на лавку біля стіни й дивлюся на двір, який щойно воював з моїми граблями. Пара від чаю піднімається в прохолодне весняне повітря, ніби теж має свої плани.
А я сиджу з чаєм і думаю про свої.
Про літо. Що треба щось посадити. Може, помідори. Може, яблуню. Думаю, що треба трохи підремонтувати паркан. І взагалі — жити якось далі.
Я роблю ковток чаю і раптом розумію: мабуть, майбутнє завжди починається ось із таких моментів. Не з великих заяв і програм, а з чашки теплого чаю на подвір’ї і думки: «Ну що ж, спробуємо ще раз».
Зрештою я стою посеред чистого двору і дивлюся на результат. Не ідеально. Десь ще лежить листя. Десь гілка. Але загалом порядок.
І тут я розумію одну просту річ.
Життя зараз, звісно, складне. Світ нервовий. Новини такі, що краще б іноді їх складати в мішки, як листя.
Але якщо чесно — все тримається на тих самих дрібницях:
прибрати двір,
посадити щось у землю,
поговорити із сусідом через паркан,
випити чаю з лимоном на весняному повітрі,
і слухати, як із веранди тихо бурмоче радіо про великий світ.
Бо поки люди виходять навесні з граблями — світ ще не пропав.
Я ставлю граблі біля стіни, витираю руки і дивлюся на двір.
Він чистий.
Принаймні до першого сильного вітру.
Але, якщо чесно, мене це вже не лякає.
Бо тепер я знаю: наступної весни все повториться.
І граблі знову чекатимуть свого філософського часу.

ВЕСНА, як чудово, ми ще чекаємо, чи прилетять лелеки до села.

ВЕСНЯНКΑ

Бурхливая річка
Вже кригу ламає;
Весела веснянка
Далеко лунає.

Сніги розтопились,
Злилися струмками;
Земля молодіє
І вкрилась квітками.

З чужої чужини,
З далекого краю
Пташки прилетіли
До рідного гаю.

Гаї всі і луки
Піснями озвались;
Веселі проміння
З небес засміялись.

Весна молодая
Цвіте і пишає
І дужую силу
У душу вливає.

Б. Грінченко

З відривного календаря "Криниченька" за 14 березня.
----------

ВЕСНЯНКΑ

Бурхливая річка
Вже кригу ламає;
Весела веснянка
Далеко лунає.

Сніги розтопились,
Злилися струмками;
Земля молодіє
І вкрилась квітками.

З чужої чужини,
З далекого краю
Пташки прилетіли
До рідного гаю.

Гаї всі і луки
Піснями озвались;
Веселі проміння
З небес засміялись.

Весна молодая
Цвіте і пишає
І дужую силу
У душу вливає.

Б. Грінченко

З відривного календаря "Криниченька" за 14 березня.
----------

ВЕСНА, вона така.

#історія #події
1848: «Весна народів» у Відні та українське пробудження.
13 березня 1848 року спокійну та консервативну австрійську столицю підірвав вибух народного гніву. Студенти, робітники та ліберальна інтелігенція вийшли на вулиці Відня, вимагаючи відставки всесильного канцлера Меттерніха, скасування цензури та запровадження конституції. Це був початок революції, яка за лічені тижні змінила обличчя Центральної Європи та безпосередньо вплинула на долю українців у Галичині.

Чому ця подія стала переломною:
Падіння абсолютизму: Протягом одного дня повстання Меттерніх, символ старої деспотичної Європи, втік із міста, перевдягнувшись у жіночу сукню (за легендою). Імператор Фердинанд I був змушений піти на поступки, обіцяючи свободу друку та громадянські права.
Скасування панщини: Революційна хвиля докотилася до Львова. Боячись селянських повстань, австрійський уряд у квітні 1848 року офіційно скасував панщину на Галичині (на 13 років раніше, ніж у російській імперії). Це стало найважливішим соціальним здобутком «Весни народів» для українського селянства.
Народження Головної Руської Ради: Саме на тлі віденських подій у травні 1848 року у Львові була створена перша українська політична організація. Українці вперше відкрито заявили про себе як про окрему націю, що має право на автономію, власну мову та синьо-жовтий прапор.
Революційний Львів:
Хоча епіцентр був у Відні, Львів став ареною власного протистояння. Формування Національної гвардії, поява першої української газети «Зоря Галицька» та барикади на вулицях міста — усе це було прямим наслідком подій 13 березня.

Події 1848 року довели: навіть найміцніша імперська стіна може дати тріщину під тиском ідей свободи. Для українців «Весна народів» стала політичним хрещенням, після якого вороття до статусу «мовчазної провінції» вже не було.

Там нескінченні сирени.
Тут сонечко й начебто весна.
Там бруд та сльота.
Тут ще залишки снігу.
Там горобці цвірінькають.
Тут я пру вишукане матюччя…

Життя.
Якесь таке…
Але ж воно є.
Й це добре.

Поки в соцмережах розгортаються баталії світового масштабу, а «диванні експерти» зі швидкістю 100 коментарів за хвилину вирішують: «святкувати чи не святкувати», «декомунізувати чи просто ігнорувати», я роблю свій вольовий вибір. Я приймаю вітання!

Так, поки хтось виписує маніфести про недоречність квітів у березні, я тримаю в руках букет від чоловіка, обійми від синів та щирі слова від друзів. І знаєте що? Це прекрасно.

Ми живемо в часи, коли кожен став фахівцем з усього — від геополітики до правильного неймінгу свят. Але чи не забагато ми витрачаємо енергії на те, щоб ділити світ на «чорне» та «біле»?Сперечаємося про мову, хоча головне — що цією мовою сказано (добро чи отрута). Ділимо країну за релігіями, хоча Бог (або Всесвіт — кому як зручніше) у нас один на всіх, і він точно не про хейт у коментарях. Вимірюємо «правильність» святкувань, коли навколо — війна, і кожен момент радості — це дефіцитний ресурс.

Мій девіз простий: чим ділишся, те й отримуєш. Якщо виплескуєш у світ жовч — не дивуйся печії. Якщо ділишся добром — воно повертається бумерангом, навіть якщо цей бумеранг у вигляді весняних тюльпанів.

Ми занадто дорого платимо за кожен новий день, щоб витрачати його на порожні сварки. Цінуймо те, що маємо. Дякую моїм найдорожчим за те, що робите моє свято справжнім, не чекаючи дозволу від «експертної ради» Фейсбуку!

Свято є свято. Весна є весна. Життя триває!

#дати #свята
Стійкість віри: Преподобний Феофілакт Сповідник
​У церковному календарі 8 березня — день вшанування пам'яті єпископа Нікомидійського Феофілакта, який жив у IX столітті. Його історія — це не просто житіє святого, а розповідь про те, як інтелектуал та благодійник став жертвою політико-релігійних репресій, але не зрадив своїх переконань.

​Феофілакт прославився передусім своєю неймовірною добротою: він будував лікарні, притулки для бідних та власноруч доглядав за хворими. Проте його мирне служіння перервала епоха іконоборства. Коли імператор Лев V Вірменин почав переслідувати тих, хто вшановував ікони, Феофілакт відкрито виступив проти правителя, передбачивши йому швидку загибель за його жорстокість.

​За свою непохитність єпископ заплатив тридцятьма роками заслання у віддаленій фортеці Стробіль. Попри ізоляцію та поважний вік, він зберігав спокій духу до самої смерті. Його постать уособлює моральний опір державній машині, яка намагається вказувати людині, у що їй вірити та як молитися.

​В народному календарі цей день часто називали «Феофілакт-весняк». Вважалося, що саме зараз починається справжній рух соку в березах і весна остаточно вступає у свої права. Проте для нас цей день — насамперед нагадування про те, що справжня міцність людини вимірюється не силою її голосу, а здатністю зберігати внутрішню правду в найнайтемніші часи.

Військова форма вам до лиця,
А в грудях — мужні, гарячі серця.
Нехай весна дарує мир і світло,
Щоб щастя в душах ваших розцвіло.
Дякуємо за силу, за відвагу,
Прийміть від нас шану й повагу!

https://t.me/Ukraineaboveallelse