#поезія Яке то диво — мати знов світанок, захований у росах поміж світу. І слухати, як стогне сонний ґанок, ховаючи хрущів в обіймах квіту. Яке то диво — ця весна бузкова, що гонить човен в черешнéві мрії. І срібний місяць, мов чиясь підкова, кривий та давній, сповнений надії... Яке то щастя — мати дім старенький, кота рудого, сад та капці з пухом, кавóвий кухлик, що лишивсь від неньки, з надщербленим од літ кумедним вухом... Яке то щастя — чути шелест вітру, збирати ябка, аґрус та горіхи. Наповнити зерном стару макітру скропивши медом, дітворі на втіху... Яка то розкіш — бути лиш собою, без силіконів, масок, декорацій. Любити світ. І прагнути спокóю, лишивши метушню та рій сенсацій... Яка то розкіш — споглядати небо, високе й чисте, мирне, з "баранцями". Забувши про "я знаю" і "так треба" життя спивати дрlбними ковтками... Людмила Галінська

#поезія Одцвітають півонії! Кров´ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця смерть над любов´ю, Над красою тріюмф свій справля. Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить, Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить! Михайло Драй-Хмара

Сидиш у підвалі, даєш собі слово, Що вранці все знову стане чудово, Складаєш собі урочисту присягу Про віру в майбутнє і тиху відвагу. Писати в підвалі дитячі казки, І ще видавати хороші книжки, І, може, колись ще привести у світ, Когось, хто не чув про ракетний приліт, Бо в нас ще настане пора святкувати, І вистрілить в небо салют, не гармати, Війна неодмінно піде в небуття, Навчивши усіх цінувати життя. #оксанавесна

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 18. Точка неповернення Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори. За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо». Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?» Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом. Але того вечора все змінилось. Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав. — Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік. — Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно. Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла. — Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться». — А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо». Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили. — Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем. Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова. — А ми? — запитала тихо. Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким: — Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю. Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки. — Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити. — І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода. Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав: — Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе. Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі: — Ти кудись їдеш? — Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь. — А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала. Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати. На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни. — Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою. Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить. І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце. Далі буде...

#поезія ​​ Вона співа — і серця поривання У згуки ті вона перелива, Горять огнем безмірного кохання Її пісень пекучії слова. Вона співа — і очі молодії Ясніш од зор засяли із-під вій… О, скільки в їх незломної надії, О, скільки в їх на щастя любих мрій! Нехай співа, нехай ті співи ллються, Хай очі ті і сяють, і сміються, І хай огонь кохання в їх горить! Нехай співа! Удруге вже такая Не зацвіте весна їй золотая, Яка цвіте в душі її в цю мить! © Борис Грінченко

#поезія Дітей заждалась тиха мати, На жаль, немає і листа… – Нема часу, щоб написати, – Шепочуть мамині вуста. Не раз вона їх виглядала, Дозріли вже не раз жита… – Це, мабуть, знов зажура давня, – Шепочуть мамині вуста. Згадає ненька – і всміхнеться, Що десь онука вироста… – Пошли їй, доле, ніжне серце, – Шепочуть мамині вуста. Вона б сама до них летіла, Та відлетіли вже літа… – Пошли їм, доле, мужні крила, – Шепочуть мамині вуста. Весна вітає землю отчу, Вертають птахи до гнізда… – Чомусь недобачають очі, – Шепочуть мамині вуста. ✍️ Микола Сингаївський

#поезія Фродо (Запах осені) Вітер змітає з каштанів пожовклі від кіптяви дні, і, посміхаючись, палить А серед листя згоряємо й ми, що там, потомлені, спали... Знаєш, наївні, так вірили в світло, що зникло звідси назовсім; Навіть весна, що здавалося, змінить усіх - вогко і цвіло пахне осінню... Дим від багать підіймається вище, десь над деревами - танучи; мабуть, нам це все сниться, треба лиш встати, встати зранку ще Щоб, залишивши все, поспішати на захід, від тіней міста і Хроноса; Тільки кроки свинцево- важкі - наче склом по асфальту - скронями; Вулиці сліпо торкаються ніг, і як бездомний кіт -лащаться, там де й колись, зеленіє бузок - тільки більше не чути терпких пахощів; Небо, знущаючись сипле, як в злодія, світло сонцем - прожектором; Голос, який ти так довго ховав у собі - з часом став просто шепотом… Те, в що ти вірив, всього лише сон, відблиск із інших вимірів; Досить безшумно кричати, досі, всі вже давно й непомітно вимерли. Тіні, що ходять по колу, і, спотикаючись, човгають - просто чиїсь невдалі досліди; В місті, де сотня життів не змінила нічого - завжди буде запах осені... ... І, коли вітром здує останній листок у саду, з мертвих яблунь і вишень - Ти як завжди, шепотітимеш їм у вікно "Що ж взагалі в нас залишилось?" І Той, що мовчав все життя, скаже нарешті голосно: "Віра у добро, пане Фродо. А за неї варто боротися." Федір Рудий

72 Мене настигла дата — сімдесят і два. Летять роки мої, не зупиняючись. Крокую певно я у небуття, До небосхилу свого наближаючись. І не спинюсь — іду я скрізь роки. Не молодий — та в глибині багатий, І не старий — бо Божий Дух в мені, І світ увесь я прагну обійняти. А тут — між фіордів і високих гір, Неначе час свій сповільняє біг. Душа співає, грає юності порив. І кличе даль омріяних доріг. Хай вітер часу сиплеться листовою — Він не зламає дух моєї надії, Бо кожна осінь — це нова весна, Я певно вірю, що здійсняться мої мрії! Олег Магденко Bergen-Straume. 16.09.2025 р

«Щедрик» — пісня, що говорить світу: весна буде. Сто років тому, коли більшовики сунули на Київ, УНР відповіла не лише зброєю, а й музикою. Симон Петлюра створив Українську республіканську капелу, яка вирушила у світове турне з піснею Миколи Леонтовича «Щедрик». Уперше вона прозвучала за кордоном у Празі 1919 року — і стала голосом культурної дипломатії. Саме з того виступу почалась історія всесвітньо відомого «Carol of the Bells». На честь культурної місії «Щедрика» створено мініскульптуру. Вона не лише пам’ятник, а й голос: натисніть кнопку поруч — і пісня оживе. Україна знову скаже світові: весна буде. Проєкт «Шукай!» – це історія Києва у бронзових мініскульптурках. Кияни гуляють Києвом та дізнаються історію свого міста. Скульптурки шукай, історію Києва пізнавай. https://youtube.com/shorts/iYu4Btydh5s

#поезія СЕЛО — ДУШІ МОЄЇ ОБЕРІГ *рондель* Село — душі моєї оберіг. Де сплять поля під небом волошковим, Де кожен день — магічно-загадковий — Гукає нас на батьківський поріг. Там тиша, що голубить нас усіх, Весна чарує запахом бузковим… Село — душі моєї оберіг, Де сплять поля під небом волошковим. Хоч скільки б не стоптали ми доріг, І край чужий здавався пречудовим, — Та запах рідний, солодко-медовий, — Ось там, де роси падали до ніг. Село — душі моєї оберіг. Ольга Киця