#поезія
Дочекатися б яблук. Дочекатися б миру.
Заглядає весна у порожню квартиру -
Ні душі, ні слідів, лише пил на підлозі.
Лише босі вітри на далекій дорозі.
Розігнала війна і людей, і тварин.
Виглядає життя із подертих картин.
На стіні чийсь портрет, поруч квіти у рамці.
І не пахне тут чай, і не ходять тут вранці.
Все життя на замку. Тут шухляди й серванти.
В шафі плаття нові, а на тумбочці банти.
І дитячі книжки, мелодрами в касеті.
І останнє "пробач" у сухому букеті.
Дочекатися б жнив. І щоб мирні простори
Вмить забули про все - і про сльози, й про горе.
Щоб вернувся сусід в свою рідну квартиру.
І куди не піди, було повно скрізь миру -
Тиші, спокою, сліз - лиш від радості в серці.
Щоб і Саша, й Назар зняв із ніг своїх берці.
Щоб Петро під вінець, щоб Марко до матусі.
Щоб спокійно дожить свої роки бабусі.
А вже вишні в траві. А вже яблука спіють.
Та чого ж ці сади шелестять, не радіють.
І вже літо біжить, зупиняти даремно.
І на серці журба. І в душі темно-темно...

Галина Потопляк

#поезія
Моя ти люба, земле моя мила.
Без тебе я сумна і нещаслива.
Без тебе очі вицвіли мої,
А в серці очі голубі твої.

Ти, як вінок на голові Землі.
Ти квітка на тоненькому стеблі.
Ти пташка Миру, ти послання Бога.
Ти моя юність юна, босонога.

А ще ти хмара біла, як піна.
Тобі так личить літо і весна.
Ти мені личиш - я завжди з тобою.
Я є твоєю вишнею, вербою.

Цим колоском підсушеним, колючим.
Я твоє сонце лагідне й палюче.
Я вся твоя - від п'ят і до коси.
З води тобі, голубонько, з роси.

Перемагай на вічнім полі брані.
Несу тобі я проліски весняні,
Букет троянд з небесної блакиті.
І сонце це, і хмари перемиті.

Ти будь зі мною. Я без тебе згину.
Люблю свою найкращу Україну.
Я твої рани своїм серцем гою
І дякую, і дякую Герою!

Галина Потопляк

#мистецтво
Світлої пам'яті Володимира Микити (1.02.1931 - 16.07.2025)
1) Церква (1990)
2) Школярка (1960)
3) Стара хата (1984)
4) Народна готика (1968)
5) Після дощу (1979)
6) Збір картоплі (1970)
7) Пороги (1984)
8) Запізніла весна (1997)

"Сповідь"

Я не знаю про що писати,
Адже всі слова вже сказали.
Усі мої думки прочитали
Про смуток та жагу до життя.

Нехай тут рими не буде,
Зате буду я — відверта і щира.
Будуть емоції, а не нові порізи
На шкірі, що так стомилася.

Нехай слова будуть на місці сліз,
Хоч це вже давно не лікує.
Бо що з тих слів, коли біль як віск —
Стискає, плавить і катує.

Я вже не вірю, що буде весна,
І навіть не жду вже спасіння.
Моя тиша стала глуха й глузна,
Моє серце — порожнє приміщення.

Я живу, як неживе живе,
Автомат, що лиш дихає в нормі.
І навіть коли душа реве —
Зовні я тримаюсь у формі.

Я посміхаюсь, бо так прийнято,
Я мовчу, коли треба кричати.
І вночі у кімнаті зім’ятій
Я втомилась себе рятувати.

А якщо чесно — не хочу вже йти,
Не вперед, не назад — нікуди.
Бо вся ця боротьба — це дим,
Що залишає після себе груди…

Порожні, як чужий дім.

Тож, якщо завтра мене не стане —
Це не буде крик чи протест.
Просто душа, що втомилась від ран,
Нарешті знайде свій ліс.

Той, де не треба рим.
І де не болить.

© Cheban Daria

•°•°•°•°•°•°•°•

😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це найбільша підтримка для нас!

Завжди раді Вас вітати,
©Штукарі

ЛЮДИ-ВОГНИКИ

(рондель)

Є люди, що світлом осяють мій дім,
і тиша в душі невгамовна, ясна.
В обіймах їх теплих відчутна весна,
де світ не ворожий живе перед всім.

Я йду крізь дощі, та зникає і грім,
коли промовляю всі їх імена.
Є люди, що світлом осяють мій дім,
і тиша в душі невгамовна, ясна.

Мов світло на вежі в тумані густім,
вони опромінюють шлях для човна
і серце співає у ритмі сповна.
Немає страхів, коли в крузі моїм
є люди, що світлом осяють мій дім.

Мирослав Манюк
08.08.2025

#поезія

Донька Весни

Зустрівся ранок в літній день,
Духмяні запахи п'янили.
Ця дівчинка, цей ангел мрій,
З квітками в лузі говорила.

Їй кожна квіточка раділа,
Тягнулась до дитячих рук.
В бажанні ніжно пригорнутись,
Щоб сердечка почути стук.

Дочка Весни гуляла літом,
В серпневу пору в цій красі.
Весна наважилась, пустила,
Дала їй волю в цій порі.

Дитя, цей ангел, слів немає,
Так все було їй до душі.
Вона до квіточок торкалась,
Співала з радості пісні!

Микола Бурзак

#музика
Ностальгічні історії про найкращі українські кліпи. Чому Вакарчук заліз в холодильник? Як росія просувала пісню "Весна" від ВВ? Як пісню "Три хвилини" врятував журнал Плейбой? Усі відповіді у відео.
https://youtu.be/1ABrzERykSU?si=5L7-nGaSySbSKBuL

#поезія
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Василь Симоненко
«Лебеді материнства»
Весна 1962 р.

СМЕРТЬ СТАЛІНА

Чорні стрічки дратували червоні стяги.
Київ від жаху завмер.
Ніч пов’язала очі дню.
Над імперією трасували зорі.
Помер месія комунізму.
У смерть його не вірять ортодокси.
Як будем жити без тюрми й бича?
Прийшла весна, тепліє сонце,
заводи розспівалися, гудуть,
оновлення землі проходить.
Тиран тирана покорив, а часу ні.
Час не підвладний навіть Богу.
Бідні сподівались розжитись,
голодні — наїстись, а тепер?
“Із-за гір та з-за високих”.
Вже орел не прилетить.
Мільйони зеків зітхнули,
орел не буде клювати їхні серця.
Раби вірять класовим солідарам,
Вони стоять на колінах
і чекають нового обману,
благають впорскнути класовий опіум.
Комуністи в “недоумении”,
що ж буде тепер в “имении”,
їхньому “чудищу огромному”.
Попелом трусять голови
імперські мотрони.
Слізьми змивають брук...
Засмучена Євразія.
Історія втихомирює, історія просить.
Поверхня землі здувається,
то мертві перевертаються.
Прорвались будні у життя,
осипавсь попіл із голів,
а сонце висушило сльози,
диктатор вже новий,
а люди ходять в сози.

1953 Григорій Сагайдак

Запізнився знову

Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".

Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.

І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:

> — А де всі?

Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?

Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---

Теплі шкарпетки і свобода

Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.

Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"

Степан застиг.
— Та ну… знову?!

Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:

> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?

Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"

— Та я ж… шкарпетки сушив…

Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."

І зітхнув.

> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---

Війна прийшла — а Степан саме косив траву

2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:

> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.

Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---

До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.

— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.

— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---

Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.

Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.

— Прийду завтра, — зітхнув Степан.

Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.

У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.

Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.

Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.

> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»

Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.

> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?