#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

Гра у блогера «Сьогодні очікується невеликий дощ, місцями туман, а також підвищена активність Марка, який вирішив стати блогером», – саме так міг би звучати прогноз погоди того дня. Марко прокинувся, відкрив вікно й отримав від дощу безкоштовний душ. «О, контент!» – подумав він і відразу схопив телефон. Почав знімати відео, як «стихія» атакує його скромну оселю. Правда, на відео було видно лише те, як він кривиться й чхає. – Друзі, всім привіт! Це мій перший блог! – сказав Марко, тримаючи телефон догори дриґом, так що глядачі бачили його ніс і шматок люстри. Замість звичайних кроків – придумав «челенджі». Замість того щоб помити підлогу, він оголосив: «Зараз я протестую революційний метод прибирання – шкарпетками!» І ковзнув так, що врізався в шафу. Контент – є. Синяк – теж. Марко намагався виглядати серйозно, але серйозність зникала, щойно кіт Сніжок стрибав на камеру. – Друзі, зустрічайте мого помічника-блогера. І знімав, як Сніжок ганяє за паперовою кулькою. Марко поступово звикав до ролі «блогера». Якщо раніше він соромився тримати телефон на людях, то тепер ходив з ним, як з мікрофоном, і коментував усе, що бачив. У магазині він влаштував «огляд цін», у транспорті – «подкаст про суспільство», а на базарі намагався знімати «соціальний експеримент», поки продавчиня не відібрала в нього телефон зі словами: — Або купуй яблука, або йди з Богом, режисере. Сусіди спершу жалілися: то він у дворі «тестує лайфхаки» і намагається відкрити консерву ключами від під’їзду, то проводить «інтерв’ю з голубами». Голуби, щоправда, не відповідали, але лайків під відео було більше, ніж під його фото в паспорті. Поступово сусіди почали здаватися. Бабусі з лавки охрестили його «наш блогер» і навіть почали потрапляти в його відео як «експерти з життя». Одного разу Марко запустив рубрику «Запитання від аудиторії». І перше питання від глядачів було: — Скільки тобі ще дозволятимуть знімати вдома, перш ніж тебе виженуть? Марко задумався. Але замість відповіді зняв драматичне відео: як він пакує рюкзак «у велику подорож». Насправді він ішов у найближчий парк. — Друзі, це мій перший тревел-блог поза межами цивілізації! — сказав він, знімаючи качку в ставку. Качка плюхнулась у воду й обдала його бризками. «О, контент!» — радісно закричав Марко. Найепічнішим було відео з «оглядом їжі». Марко замовив піцу, але кур’єр запізнився. Він так довго розповідав про «складові майбутнього шедевру», що, коли піца нарешті приїхала, камера сіла. А Марко з’їв усе сам, бо «не можна їсти холодну їжу, шкідливо для шлунка». – Блогерство – це серйозно! – пояснював він бабусі. – Можна заробляти мільйони! – То може, хоч посуд помиєш мільйонами? – відповідала вона й підсовувала йому губку. З часом у нього з’явилися справжні підписники. Не лише друзі чи сусіди, а й незнайомі люди, які писали коментарі. Так і почалася його «гра у блогера»: одні сміялися з його відео, інші дивилися їх з жалем, інші радили «знайти нормальну роботу», але перегляди росли. Одного ранку він прокинувся знаменитим: про «хлопця, який робить контент з усього» написали в місцевій газеті. Правда, стаття мала заголовок: «Блогер чи божевільний?» Марко відчував себе потрібним. Він навіть придумав власне гасло: — У світі, де всі серйозні, я буду смішним! З кожним новим відео Марко все більше входив у роль. Він почав вести "мотивуючі ранкові ефіри". О 6-й ранку вийшов на балкон у піжамі й вигукнув: — Друзі! Ви можете досягти всього! — і тут ізнизу пролунало: — Ти можеш замовкнути, бо люди спати хочуть?! Марко знітився лише на хвильку. Адже справжній блогер не здається. Він вирішив зробити прямий ефір «24 години не сплю». На 3-й годині він уже залипав, на 6-й — говорив із тостером, а на 10-й — співав колискові сам собі. Стрім перервала бабуся, яка просто вимкнула Wi-Fi зі словами: «Спи, герой інтернету».

#поезія Буває насниться море Ніби у раптовій відпустці І берег піщаний в акаціях І море синьо-зелене Хвилі згортаються, як я люблю Але все якесь безпонтове З нульовим значенням Чи то компанії нема Чи просто нудьга непевна І хочеться повернутись У місце, де ти нічого не мусиш У місце де ти просто є А коли приїдеш на справжнє Де берег широкий і лисий Жодної кручі чи брили Лише луска до горизонту І теж компанії нема І написала б йому «вибач» Та хай вже буде кінець А стихія довкола, як дихання Бога І я — нещасне джерело сенсів Хоча чого там, все збігається Дихай глибше, Господи Я ще побуду на піщаному плесо Серед останнього причалу мушель І безхмарного небокраю З вінценосним сонцем Як якийсь там елемент З незрозумілим значенням Хіба що для задоволення Іра Спірідонова

#кіно У липні 2025 року розпочалися зйомки нового фентезійного проєкту FilmUA «Мавка. Справжній міф». У цій стрічці переплітаються українська демонологія, водна стихія та підліткова драма. Чим «Мавка. Справжній міф» відрізняється від класичної п’єси Лесі Українки та яким був спільний досвід роботи на майданчику В’ячеслава Довженка і його сина Івана Довженка — читайте у матеріалі: https://suspilne.media/culture/1080063-ak-znimaut-mavku-spravznij-mif-nicni-zmini-dos-i-demonologia/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

#новий_розділ #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза — Гвен народилася в Англії, у знатній родині. У якій саме — історія, звісно, замовчує, та й прізвище Харлоу — не справжнє, як ви вже здогадалися. — Та це й медузам зрозуміло, — перебив його Стів. — Давай краще щось цікавіше. — Отже, як і годиться дівчатам її кола, вона виховувалася в суворості. Батько мріяв, щоб улюблена донька вийшла за якогось багатого вельможу, сиділа вдома й доглядала дітей. Але в неї був характер. Вона таємно брала уроки фехтування, обожнювала кінні прогулянки. І ще — закохалася у звичайного моряка. Познайомилася з ним, коли, перевдягнувшись у просту дівчину, нишпорила портом, роздивляючись кораблі. Сказати, що батько не схвалив її вибір — нічого не сказати. Він лютував, погрожував відправити її до монастиря. Зрештою, вирішив видати за літнього вельможу — то був чи то граф, чи герцог, та це вже не так важливо. Та Гвен виявилась зухвалішою, ніж він гадав. За кілька днів до весілля вона втекла, перевдяглася хлопцем і влаштувалася на корабель до свого коханого. Довгий час їм вдавалося зберігати таємницю. Коли все розкрилось — вони вже були у Вест-Індії. І знаєш що? Їх не вигнали. Залишили на кораблі. А згодом її коханий вирішив стати морським розбійником — і вона не лише не заперечувала, а й сама підштовхнула його до цього. Минув час. Його спіймали та стратили. Але Гвен не зламалася — вона продовжила справу, мстячись за його смерть. У певний момент вона командувала ескадрою з п’яти кораблів з трьома сотнями людей. — Оце жінка, — промовив Стів. — Але до чого тут її історія? — Якби мене не перебивали, ти б уже знав, — буркнув Діогу. — Гаразд, пробач, друже, — примирливо відповів Стів. — Якось вони пограбували невеликий форт в Африці. Більшу частину здобичі відвезли на корабель, а решту закопали в лісі неподалік берега. Вони гадали, що погоні нема, тож згодом вирішили повернутися. Припливли на те саме місце, просочилися через хащі — а скарбу нема. — Хтось стежив за ними та потім забрав усе собі, — гмикнув Гільєрме й зареготав. — Якби просто забрали — не так уже й страшно, адже того, що вже вивезли, їм вистачало. Та виявилося: солдати таки гнались за ними. Не встигли наздогнати, але якийсь селянин бачив, що вони щось закопували, доповів їм та показав місце. Вони відшукали схованку, викопали усе та влаштували засідку. Коли люди Гвен повернулися і почали копати, по них відкрили вогонь. З дванадцяти, включно з самою капітанкою, п'ятеро загинули одразу. Решту, серед яких був і мій товариш, схопили, щоб відправити у форт, а потім — під суд. Мій товариш, каже, що в ту мить вже уявив себе на шибениці. Добре озброєні солдати тримали їх на прицілі. А їхній капітан сипав в бік Гвен таке, що не кожна портова повія чує на свою адресу. Як гадаєте, що зробила Гвен? — Навіть не уявляю. Їй, мабуть, було нестерпно, — сказав я щиро. — Більшість шляхетних дам зомліли б. А вона зухвало скинула одяг та постала перед капітаном у всій своїй красі. Потім підійшла впритул і промовила, що він їй припав до душі, що вона готова йти з ним хоч на край світу. Той остовпів. Як і всі навколо... І саме в цю мить вона вихоплює в нього мушкет та стріляє! Поранила самого капітана та кількох солдатів, які з відкритим ротом спостерігали за нею. Решта піратів, скориставшись панікою, кинулися до човна, й відпливли. Солдати отямилися, почали переслідувати втікачів. Мого товариша поранили, але все ж їм вдалося дістатися корабля й підняти вітрила. Навздогін вирушив озброєний фрегат, але "Примара" Гвен зуміла відірватися. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/22 Приємного читання!!! #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #стихія #шторм #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри #піратськаісторія #сильніжінки #пригоди #уривок_з_твору

#новий_розділ #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Обережно оминаючи рифи та буруни, наш барк увійшов до затишної бухти. На воду спустили баркас, на якому ми з Фернандо, Діогу та ще десятьма товаришами вирушили до берега. Океан ще не повністю заспокоївся після шторму, і хвилі кілька разів ледь не викинули нас на скелі. Та невдовзі нам усе ж вдалося дістатися суходолу. Ми піднялися кам’янистим схилом і опинилися на невеликій галявині, за якою починалися густі хащі. Просувалися повільно, оскільки постійно доводилося прорубувати собі шлях мачете та шаблями. Добре, що з нами були чарруа — вони звикли долати такі нетрі майже щодня на полюванні. Я замислився, чи справді це той самий острів. Зі слів Мігеля уявляв його трохи меншим, хоча й розташовувався він на тій самій широті. Невдовзі ми вийшли на вузьку стежку. З землі стирчало грубе коріння, через яке ми постійно спотикались. Та принаймні більше не доводилося продиратися крізь гілля. То тут, то там злітали зграї незнайомих мені птахів, у кущах метушилися якісь звірі. Комарі надокучали: всюди літали й боляче кусали. Індіанці одразу ж відшукали якусь цілющу траву, яку можна було прикладати до укусів. Кілька разів на нас нападали змії, але, на щастя, ніхто не постраждав. За годину ми дісталися пагорба, на вершину якого вела вузька звивиста стежка. Я заплющив очі, намагаючись пригадати карту. Зі слів Мігеля, один із тайників мав бути саме на вершині. Ще один, казав він, захований у печері на узбережжі. Знайти її буде непросто, але він чітко описав орієнтири.  Ремонт, заради якого ми зупинилися тут, мав зайняти кілька днів — часу на пошуки було вдосталь.  — Що скажеш? — вивів мене з роздумів Фернандо.  — Можливо, схованка під тим великим каменем нагорі, — відповів я, вдивляючись у вершину.  — Здається, бачу якусь скелю, — перебив мене Діогу, примружившись.  — Цілком можливо, саме там на нас чекає сюрприз.  — Не люблю я сюрпризів, — буркнув Руй Мартінеш, худорлявий пірат із довгою бородою. — У нашій справі вони рідко приносять щось хороше.  — Досить бурчати, — огризнувся Діогу. — Нахіба ми, якоря вам у дупу, пхалися крізь той ліс!  — А можна дізнатися, що ми, трясця, шукаємо? — роздратовано кинув Мартінеш. — Я думав, ми по деревину прийшли, грім вас побий!  — Скоро дізнаєшся, — урвав його нарікання Фернандо. — Ідемо до тієї скелі! Чи знову скиглити будеш?  Рішучий тон капітана не лишив вибору. Руй зітхнув і, бурмочучи прокльони, рушив слідом.  Підйом виявився складнішим, ніж здавалося. Ми спотикалися, дерли ноги об каміння й сухі кущі, ковзалися на сипких грудках ґрунту. Нарешті дісталися до велетенського каменя, що стримів на самому краю вершини.  Я сподівався, що саме під ним Мігель і його товариші заховали зливки золота та срібла. Та коли ми наблизилися, виявилося: це не просто валун, а частина масивної скелі, що виростала просто з вершини пагорба.  Ми обнишпорили кожен кущ і заглибину навколо, та не знайшли жодного сліду схованки — навіть натяку на неї. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/21 Приємного читання!!! #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #стихія #шторм #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри

#новий_розділ Капітан мовчки розвернувся й рушив на місток. Там деякий час сперечався з боцманом, який не приховував свого обурення. Але, хоч і буркочучи крізь зуби, накази все ж почав віддавати. Команда діяла злагоджено, наче точний механізм. За кілька хвилин більшість вітрил уже було зібрано, і корабель майже зупинився. Легкий хід змінився млявим погойдуванням — ми ніби зависли посеред моря. — Ну все, тепер чекай, поки якийсь фрегат на горизонті з’явиться… — бурмотів боцман собі під ніс, зухвало косячи на капітана. — Весело буде. Дуже весело... Дехто з матросів бурчав уголос, не соромлячись власних думок. Усі знали, хто вплинув на рішення капітана, і в очах багатьох винними в цій зупинці були ми з Родріго. Ті, хто лишився без діла, розслаблено повлягалися по палубі, намагаючись хоч трохи перепочити. Години тяглися повільно. Невдоволення росло. Фернандо ходив уздовж борту, щось бурмочучи собі під ніс, а на нас із Родріго кидав погляди, якими, здавалося, можна було пробити дірку в вітрилі. Я теж не знаходив собі місця. «Навіщо я тільки встряв у цю історію?» — думав я. — «Навіщо піддався на балачки старого?..» Але Родріго лишався спокійним — ніби знав щось, чого ми ще не бачили. На мить мене навіть осяяла зухвала думка: а раптом він — зрадник? Може, навмисне нас зупинив, щоб дати переслідувачам фору? Та вже за секунду я її відкинув — Родріго не така людина. Ми не одразу помітили, як небо змінилося. Сірі важкі хмари згущувалися і рухалися значно швидше. І раптом — здійнявся справжній вітер. Ще не штормовий, але вже досить потужний, щоб змусити замислитися. Хвилі, що ще мить тому ледь плескалися об борт, виросли — одна з них вдарила з такою силою, що кілька моряків не втримались на ногах. Мене охопив знайомий жах. Усе нагадувало ту ніч, коли я опинився за бортом бригантини, що доставила мене до цих берегів. Щогли й снасті страшно скрипіли, а верхівка однієї щогли з гуркотом зламалася і гепнулася на палубу. Здавалося, що це кінець. Але то був лише початок. Вітер набирав сили. Хвилі вже накривали палубу, обдаючи моряків з голови до ніг. Троє з них опинилися у воді — на щастя, товариші встигли кинути їм канати й витягти назад завдяки надлюдським зусиллям. Фернандо, як справжній капітан, не залишав містка. Його чіткі накази рятували нас від хаосу. Час від часу вітер ненадовго стишався, дозволяючи нам перевести дух, та вже за мить повертався з новою люттю. Те, що ми досі трималися, було заслугою чіткої організації — кожен знав, що робити, й діяв на межі сил. Мене самого кілька разів ледь не змило за борт. Цей шторм перевершував навіть той, що потопив «Аделаїду». Але «Блискавка» вперто боролася. Хоч іноді здавалося, що це останні хвилини. Пам’ятаю, як над головами пролетіли обірвані клапті вітрила. Потім уламки щогли поранили двох хлопців. Та навіть знесилені, ми не припиняли працювати. Родріго, мій буркотливий наставник, дав не одну пораду, яка врятувала нас від катастрофи. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/20 Приємного читання!!! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #стихія #шторм #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля #піастри

Крижаний шторм у Канаді залишив понад 400 тисяч споживачів без електрики, — CBS Товщина льоду в деяких містах досягала 25 мм. Метеорологи зазначили, що стихія завдала значних пошкоджень інфраструктурі. У місті Оро-Медонте навіть оголосили надзвичайний стан, оскільки всі дороги перекриті через повалені дерева, пошкоджені лінії електропередач і уламки.

Хоча снігу і немає, але лютий вже тут. Вірш "Не розминутися" Вже місяць лютий… Землю вкрило снігом. Це - сивина старенької зими. Чи стане зустріч наша оберегом? Чи затаврує на душі стигми. Такий туман із снігу! Вітер – в очі! Інстинкт прадавній…Стежки замело. Чи ти чекаєш зустріч цю охоче? Чи будеш йти стихіям всім назло? А час, як губка. В ньому зими й весни. У ньому шум словесної війни… Вже скоро, скоро лід розтане, скресне… А час проходить, як не поверни. Я все тверджу: «Не збитися б з путі… Мені б не розминутися з весною… У часі, просторі, словесній марноті Мені б не розминутися з тобою.

В одній соцмережі запитали "що є творчість саме для вас?". Творчість для мене - це я, це моє життя. Це те, що є моєю суттю, моєю свободою, моїм вибором, моїм натхненням, моїм сенсом, моїм зціленням, моєю любов'ю. Творчість - це жага, це стихія, це сила. Це місце без обмежень та без кордонів. Місце повної свободи фантазії, уявлень, образів. Творчість зароджується в серці, охоплює душу і знаходить вихід у зовнішньому ії проявленні. Вона змінює, вона радіє, сумує, підіймає глибинне, що заховане. Вона закохує... Вона завжди в любові, бо вона...і є любов