• poster
    Передплатити
    Україна Події
    Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення
    6 листопада, 17:34
    2722
    Поділитися:
    Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)
    Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)

    Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони.

    Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада.

    За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ.

    Читайте також: Поліція оголосила підозри п’ятьом росіянам, які розстріляли 17 цивільних у Бучі. ГУР оприлюднило дані окупантів
    Як зазначили в СБУ, 6 січня 2024 року Курашов разом з іншими окупантами атакував українських військових у районі селища Приютне Запорізької області.

    Один з українських воїнів здався в полон, коли для відбиття російського наступу витратив увесь свій боєкомплект. Після цього Курашов впритул розстріляв військового ЗСУ з автомата Калашникова.

    Реклама
    У той же день бійці Сил оборони вибили росіян з позицій, які вони зайняли, та взяли в полон Курашова і ще чотирьох окупантів.

    Читайте також: «За згодою Путіна». Окупанти отримали наказ вбити українських військових, які потрапили у полон: CNN отримав перехоплення розмови
    Суд визнав Курашова винним за ч. 2 ст. 438 ККУ (воєнні злочини).

    У вересні 2025 року в Головному управлінні розвідки Міноборони України повідомили, що командири російської армії віддають наказ про страту поранених полонених українських військовослужбовців. Про це свідчила розмова командира російського підрозділу з підлеглим, перехоплена фахівцями ГУР.

    24 вересня Інститут вивчення війни повідомив, що кількість страт українських військовослужбовців російськими окупантами зросла у 2024 і 2025 роках.
    poster Передплатити Україна Події Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення 6 листопада, 17:34 2722 Поділитися: Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram) Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram) Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони. Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада. За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ. Читайте також: Поліція оголосила підозри п’ятьом росіянам, які розстріляли 17 цивільних у Бучі. ГУР оприлюднило дані окупантів Як зазначили в СБУ, 6 січня 2024 року Курашов разом з іншими окупантами атакував українських військових у районі селища Приютне Запорізької області. Один з українських воїнів здався в полон, коли для відбиття російського наступу витратив увесь свій боєкомплект. Після цього Курашов впритул розстріляв військового ЗСУ з автомата Калашникова. Реклама У той же день бійці Сил оборони вибили росіян з позицій, які вони зайняли, та взяли в полон Курашова і ще чотирьох окупантів. Читайте також: «За згодою Путіна». Окупанти отримали наказ вбити українських військових, які потрапили у полон: CNN отримав перехоплення розмови Суд визнав Курашова винним за ч. 2 ст. 438 ККУ (воєнні злочини). У вересні 2025 року в Головному управлінні розвідки Міноборони України повідомили, що командири російської армії віддають наказ про страту поранених полонених українських військовослужбовців. Про це свідчила розмова командира російського підрозділу з підлеглим, перехоплена фахівцями ГУР. 24 вересня Інститут вивчення війни повідомив, що кількість страт українських військовослужбовців російськими окупантами зросла у 2024 і 2025 роках.
    96views
  • poster
    Передплатити
    Україна Події
    Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення
    6 листопада, 17:34
    2722
    Поділитися:
    Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)
    Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)

    Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони.

    Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада.

    За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ.
    poster Передплатити Україна Події Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення 6 листопада, 17:34 2722 Поділитися: Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram) Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram) Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони. Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада. За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ.
    56views
  • #поезія
    Я — скеля, розчавлена штормом.
    Я — млявий одеський асфальт.
    Я — спалена вогнищем Тора.
    Я — олень у відблиску фар.

    Ти — спогад про ліс із лисичок.
    Краватка на шиї туга.
    Ти — фото, ціловане тричі.
    Як посмішка чорним птахам.

    Скажи, це хіба справедливо?
    Без тебе заварений чай.
    Безжальна одеська я злива.
    Я — тріснуте лезо меча.

    Скажи, це хіба не жорстоко?
    Без тебе розмішаний ром.
    Я — вилита з чашки протока.
    Я — вирване з птаха перо.

    Ти — віршик напамʼять у школі.
    Ти — танець на кожні свята.
    Нудота я. Відчай. Оскома.
    Я — порвані струни гітар.

    Ти — музика в автомобілі.
    Ти — памʼять. Ти — спогад тепла.
    Ти — мʼяко-колючі обійми.
    Я — тління. Згоряння. Зола.
    #поезія Я — скеля, розчавлена штормом. Я — млявий одеський асфальт. Я — спалена вогнищем Тора. Я — олень у відблиску фар. Ти — спогад про ліс із лисичок. Краватка на шиї туга. Ти — фото, ціловане тричі. Як посмішка чорним птахам. Скажи, це хіба справедливо? Без тебе заварений чай. Безжальна одеська я злива. Я — тріснуте лезо меча. Скажи, це хіба не жорстоко? Без тебе розмішаний ром. Я — вилита з чашки протока. Я — вирване з птаха перо. Ти — віршик напамʼять у школі. Ти — танець на кожні свята. Нудота я. Відчай. Оскома. Я — порвані струни гітар. Ти — музика в автомобілі. Ти — памʼять. Ти — спогад тепла. Ти — мʼяко-колючі обійми. Я — тління. Згоряння. Зола.
    Like
    Love
    4
    194views
  • І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶

    А треба жити. Всім нам треба жити.
    Життя іде — ні грама не стоїть…
    І кожним подихом щоранку дорожити,
    І дякувати Богу за цю мить.

    І бачити, яким буває небо,
    Які бувають гарні вечори,
    І що шепочуть над водою верби,
    І що підспівують їм юні явори.

    Бо треба жити. Всім нам треба жити.
    Серед новин і вічної зими…
    І як важливо душу не згубити
    У цих тенетах вражої пітьми.

    А треба жити… Хоч ламають крила,
    Хоч часом все буває шкереберть…
    Бо часто так, чекаючи на диво,
    Нас у буденності з’їдає круговерть.

    Бо треба жити, любі, треба жити —
    Радіти літній спеці і дощам,
    Кохати, вірити й Господа молити,
    Щоб силу дарував у штормі нам.

    Бо треба жити… Якось треба жити.
    Із першим проліском вдихати аромат,
    А ще — навчитися нікого не судити,
    Бо кожен має свій етап із втрат…

    © Аліна Войтенко

    І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂
    І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶 А треба жити. Всім нам треба жити. Життя іде — ні грама не стоїть… І кожним подихом щоранку дорожити, І дякувати Богу за цю мить. І бачити, яким буває небо, Які бувають гарні вечори, І що шепочуть над водою верби, І що підспівують їм юні явори. Бо треба жити. Всім нам треба жити. Серед новин і вічної зими… І як важливо душу не згубити У цих тенетах вражої пітьми. А треба жити… Хоч ламають крила, Хоч часом все буває шкереберть… Бо часто так, чекаючи на диво, Нас у буденності з’їдає круговерть. Бо треба жити, любі, треба жити — Радіти літній спеці і дощам, Кохати, вірити й Господа молити, Щоб силу дарував у штормі нам. Бо треба жити… Якось треба жити. Із першим проліском вдихати аромат, А ще — навчитися нікого не судити, Бо кожен має свій етап із втрат… © Аліна Войтенко І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂
    145views
  • #музика
    Той самий вайб, нова епоха: дивимось ремейк культового кліпу “Там, де нас нема” 🎬
    Напередодні прем’єри фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» представили покадровий ремейк культового кліпу гурту Океан Ельзи — «Там, де нас нема». Це перший документальний проєкт Sweet.TV Originals, створений спеціально для великих екранів.

    У ремейку знялися молоді музиканти, блогери та коміки. Роль Святослава Вакарчука виконали одразу троє артистів — Brykulets, Владислав Михальчук (Schmalgauzen) та Павло Гоц (Nazva). Ударника гурту Дениса Глініна зіграв актор і ведучий Женя Янович, бас-гітариста Юрія Хусточку — блогер Міша Лебіга, а гітариста Павла Гудімова — стендап-комік Сергій Чирков.

    Серед інших героїв кліпу — співачка Кажанна, комік Даня Повар, блогер Саша Потупа та інші. У ролику також з’являються учасники Океану Ельзи у камео. Режисером виступив Ілля Дуцик.

    Оригінальний кліп «Там, де нас нема», знятий у 1998 році, став першим офіційним відео гурту і символом цілого покоління. Новий ремейк — це данина поваги легендарній пісні та спроба подивитися на неї очима молодої творчої спільноти.

    Фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» виходить у прокат 6 листопада.

    https://youtu.be/JwlFyKF1z78?si=xUGsLyldKNv099Jg
    #музика Той самий вайб, нова епоха: дивимось ремейк культового кліпу “Там, де нас нема” 🎬 Напередодні прем’єри фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» представили покадровий ремейк культового кліпу гурту Океан Ельзи — «Там, де нас нема». Це перший документальний проєкт Sweet.TV Originals, створений спеціально для великих екранів. У ремейку знялися молоді музиканти, блогери та коміки. Роль Святослава Вакарчука виконали одразу троє артистів — Brykulets, Владислав Михальчук (Schmalgauzen) та Павло Гоц (Nazva). Ударника гурту Дениса Глініна зіграв актор і ведучий Женя Янович, бас-гітариста Юрія Хусточку — блогер Міша Лебіга, а гітариста Павла Гудімова — стендап-комік Сергій Чирков. Серед інших героїв кліпу — співачка Кажанна, комік Даня Повар, блогер Саша Потупа та інші. У ролику також з’являються учасники Океану Ельзи у камео. Режисером виступив Ілля Дуцик. Оригінальний кліп «Там, де нас нема», знятий у 1998 році, став першим офіційним відео гурту і символом цілого покоління. Новий ремейк — це данина поваги легендарній пісні та спроба подивитися на неї очима молодої творчої спільноти. Фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» виходить у прокат 6 листопада. https://youtu.be/JwlFyKF1z78?si=xUGsLyldKNv099Jg
    166views
  • 🌪️Ураган "Мелісса" дістався Ямайки.

    Вітер сягає 300 км/год, зруйновано будинки та підтоплено цілі райони. 😨

    За попередніми даними, загинули щонайменше троє людей, ще четверо – у Гаїті та Домінікані.

    🌀Метеорологи називають "Меліссу" найсильнішим штормом 2025 року і навіть "бурею століття" для Ямайки
    #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world
    🌪️Ураган "Мелісса" дістався Ямайки. Вітер сягає 300 км/год, зруйновано будинки та підтоплено цілі райони. 😨 За попередніми даними, загинули щонайменше троє людей, ще четверо – у Гаїті та Домінікані. 🌀Метеорологи називають "Меліссу" найсильнішим штормом 2025 року і навіть "бурею століття" для Ямайки #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world
    99views 0Plays
  • #поезія
    Сирени

    З полонів штормів можна врятуватись,
    Та від стихій краси і Бог помре.
    Пірнаєш в місто моря набагато -
    Остерігайся, леґеню, сирен.

    Для фурій хвиль кораблетроща - свято.

    Краса сирени - пристрасна омана,
    Морська гладінь, що стала сховком скель.
    З'їв з нею ніч? Вже ранок не настане,
    Сніданком щез - світанком не воскрес.

    Розвісив вуха, дурню, ти зарано.

    Читають юнки ангельскі сонети -
    Вуалять звуки їх діяння зле.
    Пісень не слухай - колискові смерті,
    Наївні вуха пластирем заклей.

    Відкриєш сни - почнуть рамена дерти.

    Чому вплелись античні ці істоти
    В клубок думок, в четвертий вже катрен?
    Відлуння міфів назавжди істотні,
    А леґенів й тепер війна дере.

    Знов не засну від співів цих сирен...


    Іван Добруцький
    #поезія Сирени З полонів штормів можна врятуватись, Та від стихій краси і Бог помре. Пірнаєш в місто моря набагато - Остерігайся, леґеню, сирен. Для фурій хвиль кораблетроща - свято. Краса сирени - пристрасна омана, Морська гладінь, що стала сховком скель. З'їв з нею ніч? Вже ранок не настане, Сніданком щез - світанком не воскрес. Розвісив вуха, дурню, ти зарано. Читають юнки ангельскі сонети - Вуалять звуки їх діяння зле. Пісень не слухай - колискові смерті, Наївні вуха пластирем заклей. Відкриєш сни - почнуть рамена дерти. Чому вплелись античні ці істоти В клубок думок, в четвертий вже катрен? Відлуння міфів назавжди істотні, А леґенів й тепер війна дере. Знов не засну від співів цих сирен... Іван Добруцький
    Like
    Love
    2
    221views
  • #поезія
    Дзвін Херсонесу не кували з металу –
    Він вилитий з морського шквалу,
    солі, піни хвиль та голосів,
    що тонули під вітрилами чужих імперій.
    Я чув його у зоряну ніч,
    коли туман зійшов на берег.
    Дзвін говорить штормами,
    диханням Чорного моря,
    в ньому звучить пам'ять
    поколінь та південного сонця.
    Він розказав мені:

    Моє серце – шліфований морем пісок,
    Звуки грому та крики сполоханих чайок,
    Буревієм прим'ята трава, сірі хмари,
    Плескіт риби, упійманої на гачок.

    Я знайомий із тисячами поколінь,
    Що жили тут, творили, боролись за владу,
    Бачив залишки тіл і будинків, обряди
    Поховальні та кличні, відбитки, сліди.

    Бачив спомини та заповіти, подяк
    Й нарікань відголоски я чув, був промовцем,
    Дихав пилом мереживних вулиць і сонцем,
    Я беріг Херсонес від негод і проклять.

    Море втомленим звіром дрімає в мені
    Та уламками душ, що згубились у водах,
    Такелажними ланцами гримає помста
    Замордованих й втоплених на глибині,

    Де у кості з моряцьким азартом й вином
    Грають мушлями привиди міста і моря.
    Таємниці минулого знає лиш повня,
    Ну, і я – Херсонесу гучний метроном.


    Я слухав його у ту ніч,
    коли зорі бачили все
    крізь стільки сторіч,
    але ще не знали
    окупації Криму.
    Херсонес сьогодні
    зруйновано режимом,
    що нищить все,
    лишаючи фантомні болі
    минулих історій.


    14.08.2025
    Олеся Репа
    #поезія Дзвін Херсонесу не кували з металу – Він вилитий з морського шквалу, солі, піни хвиль та голосів, що тонули під вітрилами чужих імперій. Я чув його у зоряну ніч, коли туман зійшов на берег. Дзвін говорить штормами, диханням Чорного моря, в ньому звучить пам'ять поколінь та південного сонця. Він розказав мені: Моє серце – шліфований морем пісок, Звуки грому та крики сполоханих чайок, Буревієм прим'ята трава, сірі хмари, Плескіт риби, упійманої на гачок. Я знайомий із тисячами поколінь, Що жили тут, творили, боролись за владу, Бачив залишки тіл і будинків, обряди Поховальні та кличні, відбитки, сліди. Бачив спомини та заповіти, подяк Й нарікань відголоски я чув, був промовцем, Дихав пилом мереживних вулиць і сонцем, Я беріг Херсонес від негод і проклять. Море втомленим звіром дрімає в мені Та уламками душ, що згубились у водах, Такелажними ланцами гримає помста Замордованих й втоплених на глибині, Де у кості з моряцьким азартом й вином Грають мушлями привиди міста і моря. Таємниці минулого знає лиш повня, Ну, і я – Херсонесу гучний метроном. Я слухав його у ту ніч, коли зорі бачили все крізь стільки сторіч, але ще не знали окупації Криму. Херсонес сьогодні зруйновано режимом, що нищить все, лишаючи фантомні болі минулих історій. 14.08.2025 Олеся Репа
    Like
    Love
    2
    408views
  • #кіно #особистості
    🎤Вийшов фінальний тизер-трейлер документального фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму».
    Документальна картина розповідає деталізовану 30-річну історію легендарного українського гурту «Океан Ельзи» — з усіма її драматичними злетами й падіннями. У фільмі використано унікальні архівні кадри, інтерв’ю з колишніми та нинішніми учасниками колективу, а також із людьми, які стояли поруч на всіх етапах його становлення.

    Стрічка виходить в український кінопрокат 6 листопада.
    https://youtu.be/K0ztZr-7zOM
    #кіно #особистості 🎤Вийшов фінальний тизер-трейлер документального фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму». Документальна картина розповідає деталізовану 30-річну історію легендарного українського гурту «Океан Ельзи» — з усіма її драматичними злетами й падіннями. У фільмі використано унікальні архівні кадри, інтерв’ю з колишніми та нинішніми учасниками колективу, а також із людьми, які стояли поруч на всіх етапах його становлення. Стрічка виходить в український кінопрокат 6 листопада. https://youtu.be/K0ztZr-7zOM
    Like
    1
    259views
  • Біла риба

    Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
    І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

    Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

    Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
    — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
    — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
    Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
    — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
    — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

    Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
    Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

    Та що я тоді знав про рибу...
    Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

    Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
    Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

    Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
    — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
    Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
    А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
    Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

    — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
    Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

    — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

    А я аж посірів.
    — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

    — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

    — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

    І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
    Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
    — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

    Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

    Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
    — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
    І наливає мені ще кухоль.
    — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
    Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
    — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

    Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
    — Гарне місце, але трохи нуднувате.
    А вона:
    — Та нічого, зате не сперечаються.

    Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

    Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

    Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

    Але найсмішніше було потім. Вона каже:
    — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
    Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

    Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
    — Ти ж не залишиш мене?
    А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
    — Хіба можна залишити море?

    І з того дня я її більше не бачив.

    Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

    — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

    Бармен зітхає, витирає келих і каже:
    — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
    — А куди ж риба поділась? — питає бармен,
    — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

    І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
    Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
    У бармена келих мало з рук не випав.
    — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

    А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

    — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

    — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

    — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

    Бармен, заливаючись сміхом, каже:
    — Пані, це точно ваш?

    — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
    А потім додає:
    — І взагалі, вдома вечеря холоне.

    І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
    — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

    А вона сміється:
    — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

    І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
    «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
    ---

    Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
    — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Біла риба Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море. І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів. Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі». Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу. — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс? — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією. Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість. — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад. — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням. Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою! Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою. Та що я тоді знав про рибу... Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона. Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт». Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге. Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно. — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько! Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті. А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна. Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити. — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент. Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину. — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї! А я аж посірів. — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш. — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба! — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло. І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати. Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу: — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна! Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей. Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить: — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався. І наливає мені ще кухоль. — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету. Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів: — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина. Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу: — Гарне місце, але трохи нуднувате. А вона: — Та нічого, зате не сперечаються. Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!» Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися! Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє. Але найсмішніше було потім. Вона каже: — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць. Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали. Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже: — Ти ж не залишиш мене? А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів: — Хіба можна залишити море? І з того дня я її більше не бачив. Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ. — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш? Бармен зітхає, витирає келих і каже: — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало. — А куди ж риба поділась? — питає бармен, — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні! І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона. Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки, У бармена келих мало з рук не випав. — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга? А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би. — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни! — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота? — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина! Бармен, заливаючись сміхом, каже: — Пані, це точно ваш? — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело. А потім додає: — І взагалі, вдома вечеря холоне. І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу: — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла! А вона сміється: — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф! І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю: «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.» --- Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе: — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Like
    2
    998views
More Results