poster
Передплатити
Україна Події
Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення
6 листопада, 17:34
2722
Поділитися:
Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)
Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)

Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони.

Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада.

За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ.

Читайте також: Поліція оголосила підозри п’ятьом росіянам, які розстріляли 17 цивільних у Бучі. ГУР оприлюднило дані окупантів
Як зазначили в СБУ, 6 січня 2024 року Курашов разом з іншими окупантами атакував українських військових у районі селища Приютне Запорізької області.

Один з українських воїнів здався в полон, коли для відбиття російського наступу витратив увесь свій боєкомплект. Після цього Курашов впритул розстріляв військового ЗСУ з автомата Калашникова.

Реклама
У той же день бійці Сил оборони вибили росіян з позицій, які вони зайняли, та взяли в полон Курашова і ще чотирьох окупантів.

Читайте також: «За згодою Путіна». Окупанти отримали наказ вбити українських військових, які потрапили у полон: CNN отримав перехоплення розмови
Суд визнав Курашова винним за ч. 2 ст. 438 ККУ (воєнні злочини).

У вересні 2025 року в Головному управлінні розвідки Міноборони України повідомили, що командири російської армії віддають наказ про страту поранених полонених українських військовослужбовців. Про це свідчила розмова командира російського підрозділу з підлеглим, перехоплена фахівцями ГУР.

24 вересня Інститут вивчення війни повідомив, що кількість страт українських військовослужбовців російськими окупантами зросла у 2024 і 2025 роках.

poster
Передплатити
Україна Події
Уперше в історії України. Окупант, який розстріляв полоненого військового ЗСУ, отримав довічне ув’язнення
6 листопада, 17:34
2722
Поділитися:
Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)
Російський окупант отримав довічне ув’язнення за розстріл українського військовополоненого (Фото: Служба безпеки України / Telegram)

Російський військовий, який розстріляв українського військовополоненого на Запорізькому напрямку, отримав довічний термін ув’язнення. Це перший випадок в історії України, коли окупант був засуджений до такого строку саме за страту воїна Сил оборони.

Про це повідомили в Службі безпеки України в четвер, 6 листопада.

За даними слідства, засудженим виявився 27-річний громадянин РФ Дмитро Курашов, який раніше відбував покарання в російській тюрмі за крадіжки. У листопаді 2023 року в обмін на амністію він підписав контракт та був призначений стрільцем штурмового загону Шторм-V 127-ї мотострілецької дивізії Східного військового округу РФ.

#поезія
Я — скеля, розчавлена штормом.
Я — млявий одеський асфальт.
Я — спалена вогнищем Тора.
Я — олень у відблиску фар.

Ти — спогад про ліс із лисичок.
Краватка на шиї туга.
Ти — фото, ціловане тричі.
Як посмішка чорним птахам.

Скажи, це хіба справедливо?
Без тебе заварений чай.
Безжальна одеська я злива.
Я — тріснуте лезо меча.

Скажи, це хіба не жорстоко?
Без тебе розмішаний ром.
Я — вилита з чашки протока.
Я — вирване з птаха перо.

Ти — віршик напамʼять у школі.
Ти — танець на кожні свята.
Нудота я. Відчай. Оскома.
Я — порвані струни гітар.

Ти — музика в автомобілі.
Ти — памʼять. Ти — спогад тепла.
Ти — мʼяко-колючі обійми.
Я — тління. Згоряння. Зола.

І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶

А треба жити. Всім нам треба жити.
Життя іде — ні грама не стоїть…
І кожним подихом щоранку дорожити,
І дякувати Богу за цю мить.

І бачити, яким буває небо,
Які бувають гарні вечори,
І що шепочуть над водою верби,
І що підспівують їм юні явори.

Бо треба жити. Всім нам треба жити.
Серед новин і вічної зими…
І як важливо душу не згубити
У цих тенетах вражої пітьми.

А треба жити… Хоч ламають крила,
Хоч часом все буває шкереберть…
Бо часто так, чекаючи на диво,
Нас у буденності з’їдає круговерть.

Бо треба жити, любі, треба жити —
Радіти літній спеці і дощам,
Кохати, вірити й Господа молити,
Щоб силу дарував у штормі нам.

Бо треба жити… Якось треба жити.
Із першим проліском вдихати аромат,
А ще — навчитися нікого не судити,
Бо кожен має свій етап із втрат…

© Аліна Войтенко

І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂

#музика
Той самий вайб, нова епоха: дивимось ремейк культового кліпу “Там, де нас нема” 🎬
Напередодні прем’єри фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» представили покадровий ремейк культового кліпу гурту Океан Ельзи — «Там, де нас нема». Це перший документальний проєкт Sweet.TV Originals, створений спеціально для великих екранів.

У ремейку знялися молоді музиканти, блогери та коміки. Роль Святослава Вакарчука виконали одразу троє артистів — Brykulets, Владислав Михальчук (Schmalgauzen) та Павло Гоц (Nazva). Ударника гурту Дениса Глініна зіграв актор і ведучий Женя Янович, бас-гітариста Юрія Хусточку — блогер Міша Лебіга, а гітариста Павла Гудімова — стендап-комік Сергій Чирков.

Серед інших героїв кліпу — співачка Кажанна, комік Даня Повар, блогер Саша Потупа та інші. У ролику також з’являються учасники Океану Ельзи у камео. Режисером виступив Ілля Дуцик.

Оригінальний кліп «Там, де нас нема», знятий у 1998 році, став першим офіційним відео гурту і символом цілого покоління. Новий ремейк — це данина поваги легендарній пісні та спроба подивитися на неї очима молодої творчої спільноти.

Фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» виходить у прокат 6 листопада.

https://youtu.be/JwlFyKF1z78?si=xUGsLyldKNv099Jg

🌪️Ураган "Мелісса" дістався Ямайки.

Вітер сягає 300 км/год, зруйновано будинки та підтоплено цілі райони. 😨

За попередніми даними, загинули щонайменше троє людей, ще четверо – у Гаїті та Домінікані.

🌀Метеорологи називають "Меліссу" найсильнішим штормом 2025 року і навіть "бурею століття" для Ямайки
#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#поезія
Сирени

З полонів штормів можна врятуватись,
Та від стихій краси і Бог помре.
Пірнаєш в місто моря набагато -
Остерігайся, леґеню, сирен.

Для фурій хвиль кораблетроща - свято.

Краса сирени - пристрасна омана,
Морська гладінь, що стала сховком скель.
З'їв з нею ніч? Вже ранок не настане,
Сніданком щез - світанком не воскрес.

Розвісив вуха, дурню, ти зарано.

Читають юнки ангельскі сонети -
Вуалять звуки їх діяння зле.
Пісень не слухай - колискові смерті,
Наївні вуха пластирем заклей.

Відкриєш сни - почнуть рамена дерти.

Чому вплелись античні ці істоти
В клубок думок, в четвертий вже катрен?
Відлуння міфів назавжди істотні,
А леґенів й тепер війна дере.

Знов не засну від співів цих сирен...


Іван Добруцький

#поезія
Дзвін Херсонесу не кували з металу –
Він вилитий з морського шквалу,
солі, піни хвиль та голосів,
що тонули під вітрилами чужих імперій.
Я чув його у зоряну ніч,
коли туман зійшов на берег.
Дзвін говорить штормами,
диханням Чорного моря,
в ньому звучить пам'ять
поколінь та південного сонця.
Він розказав мені:

Моє серце – шліфований морем пісок,
Звуки грому та крики сполоханих чайок,
Буревієм прим'ята трава, сірі хмари,
Плескіт риби, упійманої на гачок.

Я знайомий із тисячами поколінь,
Що жили тут, творили, боролись за владу,
Бачив залишки тіл і будинків, обряди
Поховальні та кличні, відбитки, сліди.

Бачив спомини та заповіти, подяк
Й нарікань відголоски я чув, був промовцем,
Дихав пилом мереживних вулиць і сонцем,
Я беріг Херсонес від негод і проклять.

Море втомленим звіром дрімає в мені
Та уламками душ, що згубились у водах,
Такелажними ланцами гримає помста
Замордованих й втоплених на глибині,

Де у кості з моряцьким азартом й вином
Грають мушлями привиди міста і моря.
Таємниці минулого знає лиш повня,
Ну, і я – Херсонесу гучний метроном.


Я слухав його у ту ніч,
коли зорі бачили все
крізь стільки сторіч,
але ще не знали
окупації Криму.
Херсонес сьогодні
зруйновано режимом,
що нищить все,
лишаючи фантомні болі
минулих історій.


14.08.2025
Олеся Репа

#кіно #особистості
🎤Вийшов фінальний тизер-трейлер документального фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму».
Документальна картина розповідає деталізовану 30-річну історію легендарного українського гурту «Океан Ельзи» — з усіма її драматичними злетами й падіннями. У фільмі використано унікальні архівні кадри, інтерв’ю з колишніми та нинішніми учасниками колективу, а також із людьми, які стояли поруч на всіх етапах його становлення.

Стрічка виходить в український кінопрокат 6 листопада.
https://youtu.be/K0ztZr-7zOM

Біла риба

Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
— Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
— Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
— Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
— Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

Та що я тоді знав про рибу...
Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
— Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

— Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

— Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

А я аж посірів.
— Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

— Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

— Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
— Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
— Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
І наливає мені ще кухоль.
— За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
— Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
— Гарне місце, але трохи нуднувате.
А вона:
— Та нічого, зате не сперечаються.

Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

Але найсмішніше було потім. Вона каже:
— Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
— Ти ж не залишиш мене?
А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
— Хіба можна залишити море?

І з того дня я її більше не бачив.

Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

— От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

Бармен зітхає, витирає келих і каже:
— Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
— А куди ж риба поділась? — питає бармен,
— Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
У бармена келих мало з рук не випав.
— Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

— Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

— Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

— Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

Бармен, заливаючись сміхом, каже:
— Пані, це точно ваш?

— На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
А потім додає:
— І взагалі, вдома вечеря холоне.

І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
— Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

А вона сміється:
— Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
«От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
---

Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
— От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.