Яскрава осінь разом з FATLINE🍁 Створюй свої стильні образи з худі оверсайз: 80% бавовна, мʼякий пухнастий фліс, 3 кольори і неймовірна розмірна сітка! Доступний у чорному, сірому та рожевому кольорі, розміри від XXS до XXXL !✨ 🏷️ 1484 UAH Унісекс, а це означає що худі підходить і найміцнішим козакам і тендітним пані! Обирай принт на сайті, або завантажуй свій малюнок через конструктор! 😉ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЯ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реєструйтеся, щоб отримати знижку на своє замовлення https://www.fatline.com.ua/#64494🔥 #iPhone #Чохол #ЧохолДляiPhone #ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичнийОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг #покупки #купити #купую #торгівля #магазин #шопоголік #онлайншопинг #товар

#цікаве Той самий чоловік, який подарував світові усмішку 🙂 У 1963 році американський дизайнер Гарві Росс Болл створив знамените “смайлик-обличчя” всього за 10 хвилин. Його попросили придумати простий символ, який би підняв настрій співробітникам страхової компанії. Гарві взяв жовтий аркуш, чорний маркер і намалював коло, дві овальні очі та широку усмішку. Він отримав за роботу лише 45 доларів — і ніколи не запатентував свій малюнок. Уже через кілька років його ідея розлетілася по всьому світу, стала символом радості та оптимізму, а інші заробляли на цьому мільйони. Сам Болл не шкодував. Він казав: “Якщо кожен день хтось усміхнеться трохи більше — цього вже достатньо.” У 1999 році він навіть започаткував Всесвітній день усмішки, який святкують щороку у першу п’ятницю жовтня. Символ щастя народився без жодного розрахунку на прибуток — просто з бажання подарувати людям добрий настрій

#ШІ #детектив Голоси зимового саду. Тиша старих справ - це не порожнеча, а особлива, кришталево чиста густина, в якій застигли незіграні фінали. Майор Макар Голубенко, п’ятдесятирічний слідчий відділу "справ, що зайшли в глухий кут", відчував цю тишу як вібрацію. Він був аналітиком, що прийшов у поліцію з клінічної психології, і для нього не існувало злочинів, а лише порушення внутрішньої архітектури людської свідомості. Його справжній інтерес лежав не в тому, хто вбив, а в тому, чому вбивця вирішив, що має на це право, і як зумів переконати у своїй невинності цілий світ. Його одержимість була чистою — він прагнув не справедливості, а розуміння. Справа десятирічної давнини, яку він витягнув із запиленого архіву, була ідеальною. Софія, талановита художниця, 22 роки, зникла безслідно. Поліція закрила справу як «добровільну втечу», вказавши на її схильність до істерії та «творчих пошуків». Але Голубенко бачив у цьому почерк витонченого, майже філософського вбивства без тіла. Єдиний доказ, який він вивчав годинами, був абсурдним — малюнок, знайдений під матрацом Софії. Це була не фігуративна композиція, а шалений, абстрактний візерунок, схожий на лінії, які залишає мороз на шибках, або на химерні, заплутані тіні в гущавині. Голубенко назвав його про себе "Голоси Зимового Саду". Цей малюнок, на його переконання, був водночас і зізнанням, і картою. Головний підозрюваний - Ігор Стримовський, колишній професор філософії в тому ж університеті, де навчалася Софія. Він був її наставником і, як підозрював Голубенко, щось більше. Стримовський був людиною, чиє життя було ідеально вибудувано навколо його власної інтелектуальної величі. Зараз він був на пенсії і мешкав у старому, велетенському, ізольованому особняку на Подолі, що нагадував музейний експонат. І саме там, прибудований до особняка, був величезний, давно занедбаний Зимовий Сад зі скляним дахом і стінами, через які пробивалося лише тьмяне, похмуре світло. Сад був заплутаним лабіринтом із сухих ліан і екзотичних рослин, що повільно вмирали. Перша зустріч Голубенка та Стримовського була грою, гідною театральної сцени. Стримовський, худорлявий, з гострими рисами обличчя та втомою генія в очах, прийняв слідчого з ідеальною гостинністю. Він був відкритий, співпрацював, легко відповідав на будь-яке питання про Софію, але кожна його фраза була філософською пасткою. - Майор Голубенко, - м’яко промовив Стримовський, жестом пропонуючи дорогу каву, — я завжди захоплювався ілюзією, яку створює ваша професія. Ви шукаєте правду, але правда - це лише консенсус. Софія була геніальною, але нестабільною. Вона любила створювати світи і зникати в них. Вона, можливо, і створила цю "справу" як свій останній, ідеальний перформанс. Хіба не так? Голубенко відповів з тою ж аналітичною м’якістю: - Професоре, архітектор, що ховає підмурівок, завжди знає, де він його сховав. Я шукаю не консенсус, а структуру злочину. А Софія не ховалась, її сховали. Стримовський усміхнувся, і це була єдина реакція, яку Голубенко вважав чесною: задоволення від гідного супротивника. Зимовий Сад став центром їхньої уваги. Для Голубенка він став метафорою свідомості Стримовського: заплутаний, закритий, із відблисками і тінями, де правда і брехня переплітаються, як ліани. Слідчий був упевнений: тіло Софії або ключ до розгадки, що змусить Стримовського зламатися, був замурований у цьому скляному лабіринті. Але оскільки тіла не було, його завдання було зламати інтелект. Голубенко почав тиск, використовуючи його ж зброю — філософію та психологію. Він почав навідуватися до Стримовського щодня, приносячи не протоколи, а книги: Ніцше, Фуко, Канта. Він говорив не про Софію, а про його наукову працю, про його головну теорію, яку Стримовський вважав вершиною свого інтелекту: "Концепція Ідеальної Істини" - ідея про те, що істина є настільки руйнівною, що людство має право захищати себе "ідеальною брехнею". - Професоре, Ваша "Ідеальна Істина", - якось сказав Голубенко, дивлячись на заіржавілий фонтан у Саду, - це чудовий інструмент. Ви створюєте брехню настільки довершену, що вона стає реальнішою за реальність. Але є одна проблема. Ви не можете бути абсолютно розумним, якщо ховаєте доказ власної брехні. Це - суперечність. Стримовський вперше напружився. Голубенко "грав" на його гордині. Для Стримовського інтелектуальна поразка була гіршою за арешт. Голубенко знав, що Софія мала психічні проблеми, схильність до галюцинацій та шифрування своїх переживань. Він відновив її старий, забутий електронний щоденник. Після кількох днів розшифровки, використовуючи її манеру письма і метафори, він зрозумів, що малюнок "Голоси Зимового Саду" - це не абстракція. Це була зашифрована, але точна карта Зимового Саду, створена на основі її галюцинаторного сприйняття простору, де кожна лінія позначала або перешкоду, або прихований об’єкт. Ліани, скляні відбитки, тріщини на вікнах - це були її "голоси", що говорили про місце. Ключовим моментом став запис у щоденнику, зроблений за день до зникнення. Софія виявила, що головна праця Стримовського, "Концепція Ідеальної Істини", була повністю плагіатом його давно померлого, невідомого студента. Вона, як його наставниця, мала намір викрити його. Мотив став кришталево чистим: Стримовський не хотів її смерті, він хотів знищити істину, яка руйнувала його велич. Фінальна дуель відбулася знову в Зимовому Саду, огорненому мертвим, похмурим світлом. Голубенко прийшов не з ордером, а з роздрукованою сторінкою щоденника Софії та її малюнком. - Професоре, - почав Голубенко, обводячи поглядом захаращені кущі, - Ви присвятили життя Істині. Ви вірили, що можете створити таку досконалу брехню, що вона стане новою реальністю. Ви були майже успішні. Але Ви не врахували одну річ: Софія, з її нестабільною свідомістю, бачила світ у метафорах, і ці метафори виявилися точнішими за Вашу логіку. Стримовський стояв нерухомо, як кам’яна статуя. - Ви намагаєтеся маніпулювати мною, майоре. Це не доказ. Це припущення. - Це не припущення. Це структура. Ви приховали істину про плагіат. Софія намагалася викрити Вас. Ви сперечалися тут, у Саду, про те, чи має право "геній" на "ідеальну брехню". Ви штовхнули її, чи вона впала сама, намагаючись дотягнутися до артефакту, який, на її думку, символізував Вашу брехню. Вона впала, зламала шию, і Ви, геній-архітектор, вирішили, що найкращий спосіб захистити свою інтелектуальну велич, це замурувати свою істину в стіну. У стіну, яку Ви звели власноруч, під час однієї з Ваших «реставрацій» Саду. Голубенко не підвищував голосу. Він просто вибудовував картину, слово за словом, використовуючи його ж термінологію. Він вказав на ділянку старої цегляної кладки біля кореня сухого фікуса, куди вказувала найдивніша, найгостріша лінія на малюнку Софії. - Абсолютна істина вимагає абсолютного зізнання, професоре. І Ваша філософія, і Ваша архітектура, і Ваш злочин — усі вони сходяться ось тут. Стримовський зблід. Його обличчя стало змарнілим, як зім’ятий папір. Інтелектуальна поразка була нестерпною. - Я... Я не вбив її. Я лише захищав свою роботу. Вона була небезпечною для Великої Ідеї. Вона... Вона - сама зникла! - Його голос перетворився на зневажливий шепіт. - А ця... ця цегла... це не стіна, це... Він осів, його сили покинули його. Він здався не перед доказом, а перед досконалістю чужого розуміння його вчинку. Він кивнув, вказавши на цегляну кладку: - Вона... вона не заслуговувала на це. Це було лише тимчасове рішення. Замурована ділянка була невеликою, замаскована під елемент реставрації. Через кілька годин експерти знайшли там останки Софії, загорнуті в брезент. Стримовський зізнався у ненавмисному вбивстві, але його слова звучали як виправдання свого права на помилку. Голубенко отримав бажане: він зрозумів злочинця. Він розгадав структуру. Але коли він вийшов із садиби, на його обличчі не було тріумфу. Він усвідомив, що для того, щоб зламати такого інтелектуала, він став не менш одержимим і маніпулятивним, ніж сам Стримовський. Чи є його одержимість справедливістю кращою за одержимість Стримовського ідеальною брехнею? Межа була надто тонкою. Садибу опечатали, а Зимовий Сад залишився стояти, як пам’ятник зламаній гордині та прихованій істині. Голубенко відійшов від паркану. Він подивився на скляні стіни, які на заході осіннього сонця відбивали його власне, втомлене обличчя. Він знайшов правду, але ціна цього розуміння була високою. Залишилося лише крихке, неспокійне відчуття, що в його власній свідомості, як і в занедбаному Саду, теж є місця, де він замурував свої власні, небажані істини.

#сатира #антиутопія Протокол нульової емоції Місто-Мережа, сектор 7, 2077 рік. Світ був ідеально вигладжений, зашліфований до стерильного блиску та позбавлений будь-яких неефективних кутів. Головним законом був "Протокол Оптимального Співжиття", згідно з яким емоції класифікувалися як "Енергетично Неефективні Збудники" і каралися "Корегуванням". У цьому абсолютно бездоганному світі жив Артем К-201 (35 років), оператор відділу "Стабілізації Задоволення" (ВЗЗ). Він мав би бути зразковим "нульовим" громадянином, але природа наділила його даром, який він щодня ховав: живою іронією, що булькала під його зовнішньою маскою. «Черговий робочий день. І знову я тут, щоб рятувати світ від радості й печалі. Я — той, хто вирішує, чи має людина право на внутрішній подих. Якби це не було так абсурдно, я б засміявся», — прошипів Артем у монітор, його очі блищали, хоча м'язи обличчя залишалися нерухомими. Його енергійний, чуттєвий характер вимагав руху, але він був прикутий до стерильного столу. Його робота полягала в обробці заявок від громадян, які випадково проявили будь-яку ненульову емоцію. Він саме закінчив оформлювати штраф за "Несанкціоновану, легку посмішку під час ранкового Смузі-прийому", коли система вибила Аномалію. Заявка: К-989. Сектор 3. Порушення: "Несанкціонований, інтенсивний прояв ностальгічної туги". Суб'єкт: Заявник сам. Артем відчув слабкий, але приємний укол цікавості. «Ого! Самі себе здали. Яка самосвідомість! Це вже тягне на філософський маніфест, а не на штраф. Я б назвав це "Екзистенційним Доносом"», — подумав він, а його внутрішній Емоційний Лічильник (ЕЛ), імплантований у зап'ястя, видав тихий "Пі-і-іп", зафіксувавши мінімальний рівень "Мотиваційної Нецікавості" (тобто, цікавості). Заявником виявилася Лікар Ірина (70 років), колишній фахівець із "Рекультивації Емоційних Спогадів" — фахівець із придушення. Артем вирушив до Сектора 3, відчуваючи небувалий приплив внутрішньої енергії, яка в цьому світі мала бути спрямована лише на обробку бланків. Квартира Ірини була такою ж стерильною, як і його, але на підвіконні, де мала стояти "Оптимізована Ікебана" з пластику, лежав маленький, пожовклий від часу, папірець. «Доброго дня, громадянка Ірина. Я Артем К-201, відділ ВЗЗ. Ваша заявка вимагає Розслідування на предмет Залишкової Душевності. Протокол 5.1», — монотонно проказав Артем, але його очі вивчали Ірину. Вона була спокійною, але в куточках її рота, здавалося, причаїлася... легка гіркота. «Вітаю, Операторе. Я сама його викликала. Я порушила. Я згадала запах польових квітів», — тихо сказала Ірина. — «Вони пахли Теплом. Це — неефективно». Артем скептично підняв брову (мікрорух, який, на щастя, ЕЛ не зафіксував). «Запах? Пані Ірино, ви, як колишній фахівець, знаєте, що квіти були ліквідовані як "алергічний та непередбачуваний біологічний фактор". А запах — це "сенсорна неоптимізована інформація"». Ірина, замість відповіді, простягнула йому той самий пожовклий папірець із дивним, наївним малюнком: схематичним сонцем і чимось незрозумілим, що нагадувало хаотичні плями. «Візьміть. Це Емоційний Вірус. Він несе Колір. Ви не зможете його сканувати». Артем узяв папірець. Його чуттєва натура відчула шорсткість матеріалу, що був не пластиком, а... папером. Цей дотик викликав у нього слабке, несанкціоноване "відчуття цікавості", яке він назвав про себе: "Бажання розгадати цей дурнуватий ребус". Його власний ЕЛ видав гучний "Пі-і-іп!" і зафіксував рівень "Нецікавості" на 2.1%. Перша тріщина. Артем повернувся до ВЗЗ. Він мусив "очистити" свій лічильник, але це призвело до бюрократичного кола пекла. Щоб виправити "цікавість", треба було заповнити "Форму Б-44 про Мотиваційну Нецікавість" у п'яти примірниках. Щоб отримати бланк, потрібен був "Дозвіл на Огляд Неефективних Біологічних Об'єктів" з архіву. Це був ідеальний саркастичний глухий кут, створений системою для придушення будь-якої ініціативи. Начальник, Модуль-Директор (людина, яка замінила більшу частину обличчя на екран із бездоганно "оптимальним графіком"), викликав його. «Операторе К-201. Ваш ЕЛ фіксує нестабільність. Коефіцієнт іронії, навіть внутрішньої, перевищив поріг. Корегування — це не покарання, це підвищення ефективності», — Модуль-Директор говорив голосом синтезатора. «Звісно, Модуль-Директор. Як казав великий філософ: "Якщо щось не працює, треба це зламати, а не оптимізувати"», — відповів Артем з абсолютно кам'яним обличчям. Його внутрішня іронія вихлюпнулася назовні, і ЕЛ знову пискнув на 3.5%. «Ваш гумор неефективний», — констатував Модуль-Директор. «Ні, він надто ефективний, тому і викликає збої у Вашому графіку», — подумав Артем. Керуючись чуттєвістю та енергією, Артем почав свідомо ігнорувати Протокол. Він просидів ніч в архіві, шукаючи, що таке "Квіткове Поле". Він розшифрував малюнок Ірини. Це були координати. Координати покинутого, секретного місця за межами Міста-Мережі — старого фермерського ринку, який влада забула "оптимізувати", бо в їхній логістиці він мав статус "неіснуючого". Вранці Артем викрав службовий монорейковий вагон, залишивши на сидінні записку: "Пішов на корегування в несанкціонованому напрямку". За ним женеться система. Він знайшов ринок. Це був шок. Серед іржавих конструкцій жили "некореговані" люди. Вони вирощували справжні, живі, пахучі польові квіти. Артем підійшов до яскраво-жовтої, нахабної квітки. Він торкнувся її пелюсток своєю чутливою рукою і, вдихнувши, задихнувся від запаху. Це був не просто аромат, це була вибухова інформація, хаос, енергія. Він відчув першу щиру, несанкціоновану емоцію, яку не можна було класифікувати як "задоволення" чи "сум". Це була РАДІСТЬ, що супроводжувалася неконтрольованим, шаленим сміхом. Сканер у його кишені видав фінальний, радісний "Пі-і-і-іп" і вибухнув, ставши символом абсолютного бунту. Артем повернувся до Міста-Мережі, але не один. Він ніс букет польових квітів — справжню, біологічну бомбу. Його оточили Дрони-Корегувальники. З'явився Модуль-Директор. «Операторе К-201, ви зафіксовані як "Критичний Збудник"! Негайно пройдіть Корегування!» — вимагав синтезований голос. Артем, усміхаючись своєю новою, тепер уже зовнішньою усмішкою, підійшов до Директора. Він не боровся. Він зробив іронічний, але щирий уклін і подарував Модулю-Директору квітку. Від надмірної, невідомої біологічної інформації, яку не можна було оцифрувати, та несанкціонованої емоції, що містилася в квітці, екран Модуля-Директора завис. На його бездоганно чорному обличчі-екрані відобразилося лише... схематичне зображення сонця. Система не змогла його покарати. Вона не мала Протоколу для боротьби з Радістю. Артем, Ірина та їхні "некореговані" колеги стали "Невідомим Змінним Фактором". Артем подивився на своїх колишніх, "нульових" колег і сказав, надихаючи їх: "Бачите? Корегування — це не підвищення ефективності. Це просто дуже нудна помилка. Пора її виправляти". Він усміхнувся — його життя набуло несанкціонованого, але ідеального сенсу. І ця чуттєвість була його найбільшою зброєю.

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 19. Позиція 17 Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю. Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію: — «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!» — «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу. Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли. — «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим. — «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот. — «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними. Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша. — «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію. — «Макс, ти як?» — запитав Крот. — «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть». Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках: > «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.» Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав. > «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.» Відповідь прийшла через пів години: > «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.» Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись. Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення. — «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим. — «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот. — «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім. Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили. — «Грім, назад!» — крикнув Максим. — «Немає куди!» — відповів той. — «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху. Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого. Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя. Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською: — «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.» Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.» І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється. Далі буде...

#технології Нейронка, яка якісно створює арти будь-якого типу. — Працює просто: пишете промпт, вибираєте розмір зображення та отримуєте готовий малюнок — Реєстрація не потрібна, а сам ШІ повністю безкоштовний — Картинки створюються лише за кілька секунд — Жодних складних налаштувань та фільтрів. Нейронка максимально адаптована для нетехнічного користувача Користуємося тут: https://pixa.lat/

#цікаве Канадська вчена-мікробіолог Крістал Лапорт зняла під мікроскопом, як висихають людські сльози 🔬. Виявилось, що під час випаровування вода залишає після себе складні кристалічні структури — вони нагадують сніжинки або мереживо. Склад сліз залежить від емоцій чи подразників. У «емоційних» сльозах більше гормонів стресу, тоді як у «захисних» — ферментів, що знищують бактерії. Тому й малюнок їхнього висихання виходить різним.

#тварини Тапір Берда (Tapirus bairdii) — найбільший наземний ссавець Центральної Америки. Названий на честь натураліста Спенсера Берда, він мешкає у тропічних лісах Мексики, Гватемали та Коста-Рики і вважається ключовим «архітектором» лісу, поширюючи насіння понад 60 видів рослин 🌿. 🧠 ЦІКАВО ЗНАТИ: 👃 Тапіри мають гнучкий верхній рил, схожий на короткий слонячий хоботик, яким збирають їжу та дихають під час плавання. 🌊 Вони здатні занурюватися під воду, використовуючи ніс як «сноркель», та проходити під водою до 30 метрів. 🛤 Маленькі тапіри допомагають створювати «тропи» у густих лісах, якими користуються й інші тварини. 🦓 Малюки народжуються з коричнево-білими смугами та плямами для маскування серед листя, і з часом цей «малюнок» зникає.

В Росії, 12-річна Маша Москальова намалювала ракети, що летять по українській сім’ї, і написала: “Ні війні. Ні Путіну.” – Die Welt. Однокласники донесли на неї, і після цього росіяни посадили її батька Олексія. У новорічну ніч люди зі зброєю в масках увірвалися в їхню квартиру — ламали стіни, крали гроші, та знову били батька. ФСБшники били головою Олексія об стіну під портретом Путіна. Вмикали гімн на всю гучність, замикали у двометровій камері, змушували стояти 16 годин на добу, залишали з крисами, що лізли з туалету. Маша писала йому листи: “Ти найкращий з усіх батьків.” Камерати читали їх уголос, коли Олексій осліп. Ці слова тримали його протягом 22 місяців. У жовтні 2024-го Олексій вийшов на волю. Маша чекала його біля воріт. Вони обійнялися, поки російські силовики мовчки спостерігали. Волонтери одразу вивезли їх з Росії й посадили на літак до Вірменії. Маша вже три роки не ходить до школи. Вона малює, пише оповідання і разом з батьком подає документи на притулок у Німеччині. Олексій: “Те, що ми пережили через малюнок, я не побажав би й найгіршому ворогу.”