#історія #речі 🏁 Штрих-код: Зебра, що навчила світ розмовляти мовою цифр 🏁 Сьогодні важко уявити похід у магазин без характерного звуку «пік» на касі. Цей простий малюнок із чорних та білих смужок став одним із найважливіших винаходів XX століття, хоча спочатку його автори надихалися... піском на пляжі. 🏖️ Азбука Морзе на піску Усе почалося в 1948 році, коли аспірант Бернард Сільвер випадково почув, як власник мережі супермаркетів благав декана університету розробити систему автоматичного зчитування інформації про товар. Сільвер поділився цим із другом, Норманом Джозефом Вудландом. Ідея прийшла до Вудланда на пляжі в Маямі. Він почав креслити на піску точки та тире азбуки Морзе, а потім просто витягнув їх пальцями вниз, перетворивши на довгі лінії. Так з’явився перший у світі штрих-код. 🍩 Від «бичачого ока» до залізничних вагонів Перший патент 1952 року описував штрих-код як систему концентричних кіл (він нагадував мішень або пончик), щоб його можна було зчитувати під будь-яким кутом. Першими систему почали використовувати залізничники для обліку вагонів, але вона була громіздкою: лазери були розміром з холодильник, а фарба швидко вицвітала. 🍬 Жуйка, що змінила історію Сучасний лінійний вигляд штрих-коду (UPC) розробив Джордж Лорер у 1970-х. Історичний момент: 26 червня 1974 року о 8:01 ранку в супермаркеті штату Огайо було продано перший товар за допомогою штрих-коду. Це була пачка фруктової жуйки Wrigley’s Juicy Fruit. Вона досі зберігається в Смітсонівському музеї як реліквія. 📊 Як працює ця магія? Штрих-код не містить ціну. Це просто унікальний ідентифікатор товару. Лазер зчитує не чорні смужки, а білі проміжки, які відбивають світло. Чорні лінії лише «поглинають» лазер, створюючи контраст. Цікаво, що цифри по краях і в центрі (довші лінії) — це контрольні маркери, які допомагають сканеру зрозуміти, де початок і кінець коду. 🌍 Культурний код Штрих-код став настільки впізнаваним, що перетворився на об’єкт мистецтва. Його використовують у татуюваннях, архітектурі та дизайні одягу як символ епохи споживання. А японці пішли далі й у 1994 році винайшли QR-код, який може зберігати у сотні разів більше інформації, включаючи посилання та складні тексти.

Татуювання — це значно більше, ніж малюнок на шкірі. Після сеансу в організмі запускаються імунні процеси, які можуть тривати роками: пігменти не зникають, а взаємодіють з клітинами захисту та навіть мігрують лімфатичною системою. Дослідження вказують на приховані запальні реакції, можливі алергії та тонкий вплив на імунну відповідь. Наскільки це безпечно, які ризики реальні, а які перебільшені.

Вирішила знову поекспериментувати зі ШІ, просто хотіла дізнатися що з того вийде.😀 Спочатку Ші не зрозуміло, що я мала на увазі. А потім, коли я написала "Без одягу у формі великого дзвону (у правому кутку)", то ШІ нарешті прибрало те що мені не сподобалося. Вчора я теж проводила експерименти, але мені нічого не сподобалося, все було не так. А сьогодні вирішила спробувати знову. Якщо якась картинка не сподобалася, то не беру їх. Тому, сьогодні малюнок вийшов більш-менш вдалим, я і вирішила показати, як і завдяки чого в мене так вийшло. Текст взяла з відривного календаря "Криниченька", про кулачні бої, ну, я про це вже писала перед тим в іншому дописі. Звісно, не все так ідеально, як хотілося би, але то таке, дрібниці, на яких не варто звертати уваги. В альбом не відправляю, бо ж воно таке, просто експерименти. Хоча часом малюнки в ШІ дійсно виходять гарні.

Коли цифри в ООН «брешуть»: чому ставлення України до Ізраїлю не можна вимірювати лише «голосуваннями» Кожне голосування десь в ООН, у якому фігурує Ізраїль, у найбільш «російськомовному Ізраїлі» (і, скажімо чесно, переважно в середовищі Z-«ботів» та «фізичних осіб», підозріло схожих на Z-«ботів») миттєво перетворюється на суперечку з калькулятором. У стрічці з’являються відсотки, графіки, «ось вам доказ» — і далі це вже не розмова, а бійка цифрами. Тему цього поста підняли у Facebook #Natalia Goutkin — і ось наша позиція. Україна в цих таблицях майже завжди виглядає «незручно»: частіше або утримується, або голосує проти ізраїльської позиції, і дуже рідко — «за». Для багатьох це стає швидким «вироком»: значить, ставлення до Ізраїлю погане. Проблема в тому, що ООН — це не суд моралі й не тест на дружбу. Це політична біржа, де голоси часто працюють як валюта, а не як переконання. І якщо вимірювати ставлення України до Ізраїлю лише статистикою ООН, це буде не аналіз, а методологічна помилка. Важливий контекст: подібні «погані» відсотки щодо Ізраїлю легко знайти у десятків країн, які з Ізраїлем торгують, співпрацюють у сфері технологій, приймають туристів, купують системи безпеки, обмінюються делегаціями — і при цьому в Нью-Йорку голосують майже так само, як Україна. Тобто сама цифра не відповідає на головне питання: чому так відбувається і що це насправді означає. Чому голосування ООН не дорівнюють симпатії чи антипатії ООН давно живе за логікою блоків. Європейський Союз — окрема матриця. Велика група країн Глобального Півдня — своя. Пострадянський простір тягне радянську інерцію «як заведено». Ісламський блок має стабільний інтерес. У результаті голосування щодо Ізраїлю часто стають ритуалом: позиції закріплені заздалегідь, а конкретні формулювання лише дають привід «відмітитися». Звідси перший чесний висновок: коли Україна голосує разом з європейською лінією — це не завжди про Ізраїль. Це часто про те, де Україна тримається дипломатично і від кого залежить її виживання у війні. І це звучить грубо, але саме так працює політика у воєнний час. Україна не може голосувати «у вакуумі» Київ критично спирається на підтримку США та Європи — зброєю, фінансами, санкційним тиском, дипломатією. А ЄС в оонівських голосуваннях щодо Ізраїлю нерідко займає позицію, яка в Ізраїлі сприймається як холодна або однобока. Україна, залишаючись у цій коаліції, майже неминуче отримує той самий «малюнок голосувань». Не тому, що Київ раптово вирішив «бути проти Ізраїлю», а тому, що в нього є жорсткий коридор зовнішньої політики. У такій системі «голос проти» іноді означає: «ми не можемо дозволити собі конфлікт із тими, хто тримає нас на плаву». Це неприємно. Але це реальність. Чому в багатьох країн цифри щодо Ізраїлю “погані” — і це не завжди про Ізраїль ООН у ізраїльській темі виглядає як перевантажений механізм, який роками розкручує один і той самий сюжет. Там легко зібрати більшість проти Ізраїлю: майже не потрібно платити ціну, майже не потрібно пояснювати виборцям деталі, можна прикритися загальними словами про «мир» і «процес». А далі запускається звична машина резолюцій і символічних голосувань, які самі по собі мало що змінюють на землі, але створюють політичний шум. І в цьому шумі Україна звучить як частина загального хору. Не як диригент. Незручний момент: Ізраїль теж часто голосує не «так, як очікують» у Києві Ізраїль — не єдиний, хто живе власними інтересами. Коли в ООН голосують за резолюції, де засуджується російська агресія проти України, Єрусалим час від часу обирав обережність: не брати участі, пом’якшувати формулювання, уникати прямого конфлікту. В Ізраїлі це пояснювали регіональною безпекою та «необхідністю маневру» — насамперед через присутність Росії в Сирії. Є й інші причини — багато хто про них знає і не всі хочуть їх озвучувати публічно. В Україні це часто читали інакше — як моральну невизначеність. І це ще один аргумент, чому таблиця ООН не показує «ставлення» — вона показує, у кого які ризики й які залежності. Тоді як правильно вимірювати ставлення України до Ізраїлю Не цифрами в Нью-Йорку. Дивитися варто на «важчі» речі, де є ціна: рівень реальних контактів між державами, позиції щодо терору і безпеки, публічні заяви в моменти криз, роботу з діаспорою, гуманітарні та медичні проєкти, співпрацю в технологіях, те, як країни реагують на загибель цивільних — у Києві та в Єрусалимі. Там, де є реальна відповідальність, дипломатія зазвичай чесніша, ніж у залах ООН. Для ізраїльтян українського походження і для тих, хто живе в Ізраїлі та дивиться на Україну не як на абстракцію, важливіше інше: обидві країни воюють за право на безпеку, обидві стикаються з ідеологіями, які виправдовують знищення «чужих», і обидві регулярно бачать, як міжнародні інститути відстають від реальності. Тому питання варто ставити по-дорослому: що Україна та Ізраїль роблять одне для одного в реальному світі — і які політичні рамки заважають цьому звучати голосніше, ніж черговий рядок в оонівській статистиці. Саме в цьому сенсовому коридорі працює НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency. #НАновини #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine НАновини‼️: 🇺🇦🇮🇱 Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали

Притча Подарунок для Ісуса В дитячий будинок священник прийшов. Його обступили малята. Він мав їм повідать про Божу любов Й про свято Різдва розказати. Мов пісня, із серця лилися слова Про миле дитятко у яслах, Про матір Марію, про зірку Різдва… Розказував просто і ясно. Пів сотні дітей, в новорічній красі, Вслухались у притчу про Бога І переживали, так щиро усі, За долю Ісуса малого. Священник скінчив свою притчу казать І діткам дав аркуші білі, І всіх попросив йому намалювать Ісуса у яслах на сіні. Малюнки священник збирав залюбки, Та раптом побачив картину, Де в яслах лежало аж два малюки, Й спитався про другу дитину. — Чом поруч з Ісусом ти намалював Іще одне миле дитятко? — І сором’язливий хлопчина сказав: — Не маю я, що дарувати. Приходять до Бога з дарами волхви, Ісуса малого вітають. А я — сирота, ні кола, ні двора, Дарунків для Бога не маю. Тож вирішив Боже дитя зігрівать… У яслах він змерзне, бідненький. Я буду руками його обіймать — І буде Ісусу тепленько. В священника сльози з’явились в очах… Так вразило щире зізнання. Малюнок тремтів у маленьких руках Від радості і хвилювання. — Ти правий, мій сину, сто тисяч разів! Ми в світ цей приходимо голі. Й ніхто на той світ іще не зумів Забрати багатство з собою. Усе, що ми маєм, — душевні скарби, І вчинки — то наше надбання. І маєм завжди намагатись, аби До Бога прийти з покаянням. Сьогодні ти Господу подарував (І сам того, мабуть, не знаєш) Найкращий з дарів, що Ісус наш приймав, — Душевне тепло, те, що маєш. Алла Василишин

Любов – це талісман, Урочий подарунок. Любов – кип’ячий трунок З ілюзій та оман. Хай трапиться титан – Сп’янить його цілунок! Любов – це талісман, Що кидає в туман Замріяних пестунок, Чіпнувши серця струнок, Веде в шалений тан! Любов – це талісман, Що нищить обрахунок, Псує ввесь план, керунок І завдає нам ран… Чи ж є на цей дурман Сякий-такий рятунок?!. Любов – це талісман, – Це той заклятий стан, Коли снує малюнок, Химерний візерунок В душі у нас… шайтан! Любов – це талісман. (Микола Вороний)

ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ Останній у цьому році допис рубрики присвячуємо Никанору Харитоновичу Онацькому (1875-1937) з нагоди 150-річного ювілею митця. Його твір «Наталка» надійшов до колекції Харківського художнього музею від Наталії Никанорівни Онацької, тієї самої Наталки, дитячий образ якої батько-художник закарбував на полотні. Робота Онацького, здавалося, причаїлася, як її героїня, у куточку передостанньої зали довоєнної експозиції. З тим, місце експонату було визначено не випадково. Окремий стенд «оберігав» невеличкий за розмірами твір (47х25) від можливості «загубитися» серед форматних полотен, а природне денне світло з вікна дуже вдало доповнювало джерело освітлення в картині, що виявляло її живописно-образну вишуканість. За відтвореними на полотні двома невеликими суміжними покоями непоказного міського помешкання, наповненого побутовими подробицями, твір містить жанрові ознаки інтер’єру. Але акцент на зображеній особі, що підкреслено назвою картини, та блискуче виписані предмети, які оживлюють її простір, значно розширюють інформаційне поле, надають підстави відзначити в композиції елементи портрету і натюрморту. Подібне жанрове ускладнення було в цілому характерним для живопису кінця ХІХ-початку ХХ століття. Твір не датовано, але маємо інформацію про те, що зображено Наталку, старшу донечку (1910 року народження) з трьох дітей художника. І якщо на картині дівчинці приблизно років сім, не складно визначити, коли і де було написано цю роботу. Никанор Харитонович Онацький на той час мешкав і провадив активну художньо-педагогічну діяльність у місті Суми, куди його було запрошено держслужбою Наросвіти з 1913 року. Як фахівець з дипломом живописного відділення Художнього училища Одеського Товариства Красних Мистецтв, званням вчителя малювання і чистописання у середніх учбових закладах, він викладав малюнок, живопис, історію мистецтв у місцевому кадетському корпусі та гімназії воєнного відомства, а після подій 1917 року – в інституті соціального виховання, педтехнікумі, трудшколі, піхотних курсах. 1920 року Онацького призначено директором Сумського окружного художньо-історичного музею, створеного за його ініціативою як працівника Комісії по збереженню художніх творів, що залишилися у покинутих маєтках. У солідному переліку відповідальності та навантажень самовідданий процесу творчості Онацький завши знаходив час на улюблену справу, на живопис. У цьому творі художника, вихованого в дусі реалістичних традицій, відчутно новаторські тенденції, поступ розвитку живописної мови, в якій поруч із базовими формо - і образотворчими засобами, такими як рисунок, колір, пластика, визначальну роль починає відігравати світло. Все, що попало у поле зору митця і було вписано ним у композицію, просякнуте світлом, виглядає органічно та небуденно. Звичайно, що увагу сконцентровано на постаті дівчинки на передньому плані. Дитина, присівши на ослінчику, зосереджено-слухняно перебирає якусь потерть у мисці, що притримує на колінах. Відчуття процесу роботи підкреслює живописне лушпиння в її маленьких ручках і навкруги високого кошика. Світлий масив печі займає більшу частину робочого простору. На його тлі зображення маленької господині сприймається ще більш тендітним. Широкий гостинний припічок демонструє інших «мешканців» скромного житла. Так, кожен з них, череп’яна крутобока макитра, гордовитий скляний бутиль, велично-блискучий самовар, поза досконалої передачі характерної форми і матеріала, несуть підкреслено-емоційне навантаження. Світло створює відчуття легкості, невимовної зворушливості, що сконцентровано у чистому профілі смуглого видочка дівчинки, її білій сорочечці зі смужками делікатної вишивки, червоній стрічці на темному короткому волоссячку. Світло сповнює ошатності все навкруги неї. Воно ллється через вікно, розташоване вглибині композиції, поєднує перспективу просторів помешкання і природного оточення, розливається веселковою палітрою на долівці. Розміри твору диктували охайну манеру письма з ретельним дотриманням окреслених гострою лінією рисунку форм, витонченими світло-тіньовими і тональними переходами. Особливо це відчувається у опрацюванні фактури предметів натюрмортів другого і дальнього планів і, звичайно, у старанно, з батьківською ніжністю виписаної постаті донечки. P.S. Никанор Харитонович Онацький – талановитий художник, педагог, поет, мистецтвознавець, етнограф, музейник, краєзнавець, митець з непересічними організаторськими здібностями, перспективний науковець, який бачив майбутнє України у розквіті української культури, був активним учасником процесу українізації 1920-1931 років. Але, як відомо з нашої історії, ця більшовицька кампанія перетворилась на Голгофу для нової української інтелектуальної еліти і пов’язана з терміном «розстріляне відродження». Під личиною національного розвою московський режим легко виявляв творчо-активних, яскраво-обдарованих, а головне національно-свідомих особистостей, щоб їх фізично знищити. Така доля спіткала і Никанора Онацького, розстріляного в катівнях к.д.б. 23 листопада 1937. Наталя Титаренко, мистецтвознавець

✨ «Важко знайти слова, коли справді є, що сказати» 💬 Еріх Марія Ремарк 🖼️ Ілюстрація: «Кава у затишному улюбленому кафе», Мілана Меленець, учениця Ізюмської художньої школи ім. С.І. Васильківського. Викладач Яна Міщенко. 🎨 Малюнок створено у рамках участі у «39 щорічній виставці авторських робіт незалежних відомих художників та новачків» (Трір, Німеччина).

На теренах України...💙💛 Казимир Сіхульський. «Гуцул з вівцями», 1906.🎨 Про художника: Казими́р (Казімеж) СІХУЛЬСЬКИЙ (17 січня 1879, Львів — 6 листопада 1942, там само) — визначний польський маляр і графік, який працював у Львові. Закінчивши гімназію, Сіхульський навчався у Львівському університеті, пізніше — у Краківській академії образотворчих мистецтв. У 1904 році Казимир Сіхульський разом з Михайлом Бойчуком були відзначені серед найкращих випускників Краківської академії срібними медалями. Продовжив навчання у Віденській академії мистецтв та в академії Колароссі у Парижі. Незабаром Сіхульський відкрив для себе мальовничу Гуцульщину. Цей гірський край відтоді займе важливу нішу у мистецтві художника.У 1910-1930-х роках полотна Сіхульського гуцульської тематики експонуються на виставках у Німеччині, Австрії, Італії, Голландії, Бельгії, Фінляндії, США. У 1920-1930-х роках Сіхульський викладав малюнок у Львівській промисловій школі. В той час тут навчались Юзефа Кратохвиля-Відимська, Роман Сельський та інші.