• Міжнародний день цивільної авіації

    Що це за день?
    Романтика неба віддавна вабила людей. Мати крила та літати, мов птах — це бажання не полишало людство, але в давнину могло бути тільки мрією. Спроби піднятися в небо довго здавалися прагненням до неможливого — варто згадати хоча б легенду про Ікара. Та минув час, і нас вже не дивує, що завдяки авіалайнеру за лічені години можна опинитися в будь-якому найвіддаленішому кутку земної кулі. Авіація набагато зменшила відстані та відкрила для світу безліч нових можливостей. Щоб підкреслити вплив цивільної авіаційної індустрії на сучасне життя, 7 грудня кожного року планета відзначає Міжнародний день цивільної авіації.

    Як виникла ідея відзначати Міжнародний день цивільної авіації?
    Розвиток авіації на початку минулого століття набув швидких темпів. Але світ ще не мав ніяких загальних правил та багатосторонніх угод між країнами для регулювання міжнародних польотів та підвищення їх безпеки.


    Перша в історії Конференція цивільної авіації відбулася 1910 року в Парижі. На ній були присутніми делегати від 18 європейських країн. Представників держав з іншого боку океану навіть не запрошували, бо трансокеанічні перельоти вважалися чимось фантастичним.

    Після Першої світової війни, в 1919 році, Паризькою мирною конференцією було прийнято Міжнародну повітряну конвенцію для регулювання правил цивільної авіації.

    Цей документ було ратифіковано в 38 країнах. І хоч завдяки йому до кінця 30-х років минулого століття було досягнуто деякого прогресу щодо угод про правила міжнародних польотів, авіакомпанії більшості країн, як і раніше, не співпрацювали, і не існувало договорів, що дозволяли б іноземним літакам здійснювати безпосадкові перельоти над територіями різних країн.

    Міжнародний день цивільної авіації в історії
    1783
    Брати Монгольф’є підняли в повітря повітряну кулю з пасажирами на борту.
    1900
    Завдяки винахіднику Фердинанда фон Цеппеліна світ побачив політ дирижабля.
    1903
    Здійснено перший політ людини на літаку з двигуном, що був створений братами Райт.
    1916
    В США засновано компанію «Боїнг» — одного з найбільших виробників цивільних та воєнних літаків.
    1939
    Піднявся в небо перший гелікоптер, створений українцем Ігорем Сікорським.
    1968
    В Радянському Союзі відбувся перший політ надзвукового пасажирського літака Ту-144.


    Яке місце цивільної авіації в глобальній світовій економіці?
    Ця галузь забезпечує 65,5 мільйона робочих місць та 3,6% світової економічної діяльності.

    Який пасажирський літак найбільший у світі?
    Це Airbus A380, що вміщує 853 пасажири.

    Скільки пасажирів на рік перевозять авіакомпанії світу?
    Щороку цивільна авіація у всьому світі перевозить понад 4 мільярди людей.

    Яка установа в Україні керує цивільною авіацією?
    Керівництво цивільною авіацією в нашій країні покладено на Державну авіаційну службу України, створену в 2011 році.

    Як відзначати Міжнародний день цивільної авіації?
    В цей день за ініціативою Міжнародної організація цивільної авіації влаштовуються різноманітні заходи — семінари, просвітні лекції, анонси новин на тему міжнародної цивільної авіації. Ці заходи знаходять підтримку урядів, недержавних організацій, авіаційних компаній у всьому світі.

    Україна, як держава, що в 1992 році підписала Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію, приєднується до світових традицій у відзначенні Міжнародного дня цивільної авіації.

    На телебаченні та в пресі висвітлюються здобутки й проблеми галузі. Авіакомпанії пропагують послуги та оновлюють інформацію про свою діяльність на офіційних сайтах.

    Всі працівники сфери цивільної авіації — пілоти, бортпровідники, авіадиспетчери, працівники аеропортів, виробники літаків — приймають привітання та нагороди від керівництва держави та безпосередніх керівників.

    Мабуть, для кожного з нас найприємнішим способом приєднатися до святкування буде бронювання білету, а згодом і політ до якогось екзотичного куточка світу, про який давно мріялося.

    А якщо часу чи коштів на далекі польоти не вистачає, є прекрасна альтернатива — побувати в музеї авіації України та дізнатися багато нового й цікавого про цивільну авіацію в нашій країні.

    Чому важлива ця подія?
    На сьогодні цивільна авіація — набагато більше, ніж можливість швидких та безпечних польотів. Це величезний стимул для економічного розвитку країн.

    ООН стверджує, що на кожні 100 доларів і 100 робочих місць, створених у цивільній авіації, додатково 350 доларів та 610 робочих місць створюються в інших галузях економіки.

    Також розвиток цивільної авіації є стимулом для загального науково-технічного прогресу. Наприклад, одна з найбільших авіабудівних компаній світу — Airbus — впроваджує програму «Розумне небо», завдяки якій до 2050 року час кожного польоту скоротиться на 13 хвилин. Це дозволить зекономити 9 мільйонів тонн пального та на 28 мільйонів тонн зменшити небезпечні викиди в атмосферу планети.

    Завдяки святкуванню Міжнародного дня цивільної авіації для громадян є можливість краще ознайомитися з внеском сучасної мирної авіації в соціальну та економічну сфери, а також зрозуміти, чому таким потрібним є забезпечення ефективних і безпечних польотів цивільних літаків за єдиними для всіх держав вимогами.
    Міжнародний день цивільної авіації Що це за день? Романтика неба віддавна вабила людей. Мати крила та літати, мов птах — це бажання не полишало людство, але в давнину могло бути тільки мрією. Спроби піднятися в небо довго здавалися прагненням до неможливого — варто згадати хоча б легенду про Ікара. Та минув час, і нас вже не дивує, що завдяки авіалайнеру за лічені години можна опинитися в будь-якому найвіддаленішому кутку земної кулі. Авіація набагато зменшила відстані та відкрила для світу безліч нових можливостей. Щоб підкреслити вплив цивільної авіаційної індустрії на сучасне життя, 7 грудня кожного року планета відзначає Міжнародний день цивільної авіації. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день цивільної авіації? Розвиток авіації на початку минулого століття набув швидких темпів. Але світ ще не мав ніяких загальних правил та багатосторонніх угод між країнами для регулювання міжнародних польотів та підвищення їх безпеки. Перша в історії Конференція цивільної авіації відбулася 1910 року в Парижі. На ній були присутніми делегати від 18 європейських країн. Представників держав з іншого боку океану навіть не запрошували, бо трансокеанічні перельоти вважалися чимось фантастичним. Після Першої світової війни, в 1919 році, Паризькою мирною конференцією було прийнято Міжнародну повітряну конвенцію для регулювання правил цивільної авіації. Цей документ було ратифіковано в 38 країнах. І хоч завдяки йому до кінця 30-х років минулого століття було досягнуто деякого прогресу щодо угод про правила міжнародних польотів, авіакомпанії більшості країн, як і раніше, не співпрацювали, і не існувало договорів, що дозволяли б іноземним літакам здійснювати безпосадкові перельоти над територіями різних країн. Міжнародний день цивільної авіації в історії 1783 Брати Монгольф’є підняли в повітря повітряну кулю з пасажирами на борту. 1900 Завдяки винахіднику Фердинанда фон Цеппеліна світ побачив політ дирижабля. 1903 Здійснено перший політ людини на літаку з двигуном, що був створений братами Райт. 1916 В США засновано компанію «Боїнг» — одного з найбільших виробників цивільних та воєнних літаків. 1939 Піднявся в небо перший гелікоптер, створений українцем Ігорем Сікорським. 1968 В Радянському Союзі відбувся перший політ надзвукового пасажирського літака Ту-144. Яке місце цивільної авіації в глобальній світовій економіці? Ця галузь забезпечує 65,5 мільйона робочих місць та 3,6% світової економічної діяльності. Який пасажирський літак найбільший у світі? Це Airbus A380, що вміщує 853 пасажири. Скільки пасажирів на рік перевозять авіакомпанії світу? Щороку цивільна авіація у всьому світі перевозить понад 4 мільярди людей. Яка установа в Україні керує цивільною авіацією? Керівництво цивільною авіацією в нашій країні покладено на Державну авіаційну службу України, створену в 2011 році. Як відзначати Міжнародний день цивільної авіації? В цей день за ініціативою Міжнародної організація цивільної авіації влаштовуються різноманітні заходи — семінари, просвітні лекції, анонси новин на тему міжнародної цивільної авіації. Ці заходи знаходять підтримку урядів, недержавних організацій, авіаційних компаній у всьому світі. Україна, як держава, що в 1992 році підписала Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію, приєднується до світових традицій у відзначенні Міжнародного дня цивільної авіації. На телебаченні та в пресі висвітлюються здобутки й проблеми галузі. Авіакомпанії пропагують послуги та оновлюють інформацію про свою діяльність на офіційних сайтах. Всі працівники сфери цивільної авіації — пілоти, бортпровідники, авіадиспетчери, працівники аеропортів, виробники літаків — приймають привітання та нагороди від керівництва держави та безпосередніх керівників. Мабуть, для кожного з нас найприємнішим способом приєднатися до святкування буде бронювання білету, а згодом і політ до якогось екзотичного куточка світу, про який давно мріялося. А якщо часу чи коштів на далекі польоти не вистачає, є прекрасна альтернатива — побувати в музеї авіації України та дізнатися багато нового й цікавого про цивільну авіацію в нашій країні. Чому важлива ця подія? На сьогодні цивільна авіація — набагато більше, ніж можливість швидких та безпечних польотів. Це величезний стимул для економічного розвитку країн. ООН стверджує, що на кожні 100 доларів і 100 робочих місць, створених у цивільній авіації, додатково 350 доларів та 610 робочих місць створюються в інших галузях економіки. Також розвиток цивільної авіації є стимулом для загального науково-технічного прогресу. Наприклад, одна з найбільших авіабудівних компаній світу — Airbus — впроваджує програму «Розумне небо», завдяки якій до 2050 року час кожного польоту скоротиться на 13 хвилин. Це дозволить зекономити 9 мільйонів тонн пального та на 28 мільйонів тонн зменшити небезпечні викиди в атмосферу планети. Завдяки святкуванню Міжнародного дня цивільної авіації для громадян є можливість краще ознайомитися з внеском сучасної мирної авіації в соціальну та економічну сфери, а також зрозуміти, чому таким потрібним є забезпечення ефективних і безпечних польотів цивільних літаків за єдиними для всіх держав вимогами.
    324переглядів
  • #дати
    Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій

    30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя.

    Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин

    Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва.

    У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму".

    У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи.

    "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві

    Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою.

    "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори.

    Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва.

    Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники.

    Трагедія: Репресії та знищення спадщини

    Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм.

    У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження".

    Спадщина: Відродження генія

    Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення.

    На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.
    #дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.
    Like
    1
    2Kпереглядів 1 Поширень
  • 5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯
    Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі.
    Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність.

    Міф 2: Це романтика й адреналін.
    Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато.

    Міф 3: Журналіст на війні — це герой.
    Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії.

    Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами.
    Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах.

    Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія.
    Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні.
    Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже.
    #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯 Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі. Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність. Міф 2: Це романтика й адреналін. Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато. Міф 3: Журналіст на війні — це герой. Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії. Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами. Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах. Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія. Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні. Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    Love
    1
    767переглядів
  • Мисливський будиночок на острові кохання

    #природа #відпочинок #подорож #романтика #острів #україна
    Мисливський будиночок на острові кохання #природа #відпочинок #подорож #романтика #острів #україна
    422переглядів 15Відтворень
  • “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    280переглядів
  • Р-романтика 😁😁😁
    Р-романтика 😁😁😁
    299переглядів 3Відтворень
  • ☔️ Романтика дощового Києва
    #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    ☔️ Романтика дощового Києва #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    275переглядів
  • Назустріч пригодам і Привіт з того світу

    Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
    Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
    Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
    Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
    Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
    Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
    Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

    Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
    Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
    Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
    На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
    Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
    Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
    За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
    Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
    Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
    А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
    Тільки я вже нічого не міг сказати.

    Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
    Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
    "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
    Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
    Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
    "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
    Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
    Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
    Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
    "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Назустріч пригодам і Привіт з того світу Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі. Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас. Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів. Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий". Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть. Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе. Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину. Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше. Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз. Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули. На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас. Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати. Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було. За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію. Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні. Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії. А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ. Тільки я вже нічого не міг сказати. Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос. Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті: "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим." Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті. Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі: "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати." Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків. Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати. Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі: "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Like
    1
    2Kпереглядів
  • У кожного своя романтика
    У кожного своя романтика
    306переглядів
  • “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    “Романтика — це чарівність, яка перетворює пил повсякденності на золотий серпанок” – Елінор Глін
    Like
    1
    422переглядів
Більше результатів