Ці слова не мої.Але в них ПРАВДА ПРО ЯКУ ХОЧЕТЬСЯ КРИЧАТИ .ЩОБ ЇЇ - ПРАВДУ НАРЕШТІ ПОЧУВ НАРОД УКРАЇНСЬКИЙ - БО МИ Є СИЛЬНИЙ НАРОД КОЛИ МИ ОБ'ЄДНАНІ ОДНОЮ ЦІЛЛЮ - І ЦЯ ЦІЛЬ У НАС ЗАРАЗ ОДНА НА ВСІХ- ВИЖИТИ ! І МИ ЦЕ ВЗМОЗІ ЗРОБИТИ - БО УКРАЇНА БУЛА.Є І БУДЕ ЗЕМЛЕЮ ВІЛЬНОГО НАРОДУ.КОЖНА ЕПОХА.КОЖНЕ СТОРІЧЧЯ ПРИНОСИЛИ НАМ ВИПРОБУВАННЯ ЧЕРЕЗ ЯКІ ІНШІ НАРОДИ НЕ ВЗМОЗІ БУЛИ ПРОЙТИ...А УКРАЇНА СТОЯЛА НА СМЕРТЬ ЗА ПРАВО ЖИТИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ ✊🇺🇦 Ми СВОЄ ВЖЕ ВІД БОЯЛИСЬ… Кінець лютого 25 го насправді схожий на кінець лютого 22го. І єдиний наш шанс встояти - це знову об'єднатися. Забути про чвари і суперечки. Залишити в стороні образи. Закривати всі збори та потреби за лічені хвилини. Займати черги у військомати та рекрутингові центри. Їбашити в лавах ЗСУ чи їбашити на потреби ЗСУ. Всім разом їбашити. Пліч-о-пліч. Врешті-решт, чого нам боятися? По нам фігачили всім чим тільки можна, і ще більше - тим чим не можна. Іскандери, калібри та кінжали. Нова північно-корейська хрєнь. Навіть сраний орєшнік. На нас кидали регулярну армію, мобіків та вагнерів. Ссучених зеків, каліч-полки і знов таки… північно-корейську хрєнь. Позавчора запустили 146 шахедів, вчора - 178, а сьогодні вночі їх може буде вже 190. Ми сиділи і без світла, і без звʼязку. Ми пережили всі можливі колапси та апокаліпсиси. Три роки поспіль мільйони з нас засинають, не знаючи, чи прокинуться взагалі зранку. Як зламати харківʼян, які живуть під постійними обстрілами? Живуть, кохають, мріють, народжують дітей, одружуються, святкують, працюють, співають… Але живуть… бляха, іноді живуть настільки повно та насичено, що іншим так і не снилося. Як нажахати запорожців, яких стара залупа ще 3 роки тому заочно приєднала до педерації, а тепер щодня вітає КАБАми, шахедами та іскандерами? Але запорожці - як були вільними людьми, так і лишаються ними. Вільними людьми на своїй землі. Так само як і дніпровці. І одесити. І краматорці з дружківчанами. Чого їм ще боятися? Чого боятися тим, хто пережив окупацію Херсону? Або Бучі? Тим, кому вдалося вирватися з Маріуполя? Чи виїхати з Мелітополя? Нам всім давно вже нічого боятися. Крім нас самих, у нас більше нікого немає. І ніхто за нас не постоїть. І нас не захистить. Тільки ми за себе. Один за одного. Кожен за кожного. А «стратегічі партнери» з одвічними ворогами хай собі єбуться як хочуть. Нам своє робити. Ми своє вже відбоялись… Їбошимо!✊✊✊ автор: Igor Cherniak Прочитав! Прочитала ! Прочитали ? ! ! ! Зроби репост! Потрібно Українцям вже від "клінічної смерті" ОКЛИГУВАТИ ! І СТАВАТИ ПЛІЧ ОПЛІЧ ЯК ЦЕ БУЛО ЗАВЖДИ В УКРАЇНІ В ЧАСИ НАЙТЯЖЧИХ НЕБЕЗПЕК. ПРИНАЙМНІ ТАК МИ ПОКАЖЕМО СВІТУ ЩО МИ УКРАЇНЦІ НАРОД ЯКИЙ НЕ БОЇТЬСЯ - НЕХАЙ НАС БОЯТЬСЯ ВСІ НАШІ ВОРОГИ ! А так воно і є. БОЯТЬСЯ! БО ЗА НАШОЮ СПИНОЮ ВИРІШУЮТЬ НАШУ Ж ДОЛЮ... ЖИТИ НАМ ЧИ ЗНИЩИТИ НАС З ЛИЦЯ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ...ВИРІШУЮТЬ"великі держави" які як щурі споглядають зі своїх нір.Вирішують "падлоїди світові" коли вже можна НАКИНУТИСЬ на СКРОВАВЛЕНУ НАПІВ ЖИВУ - АЛЕ ЖИВУ УКРАЇНУ 🇺🇦 https://t.me/RuslanSpeaks. ©️ 19.02.2025

Прийди в стихійність мою жаданням своїм - Шукаючих губ, втомИ дику спрагу. Захопи тіло ритмом давніх країв - Голосом збудженим, снагИ рівновагу. Хтиві бажання, мов первІсний мотив, Зачаровують, як у вир поглинають. Солодких, нестримних наших чуттів Танці шалені ковдру повні зривають. Рухи несуться поза межі світів, Пульсуючи в вигинах, оголених нотах. Магнетичний, бурхливий, кохаючий спів Вибухає в нас іскрами на зіркових висотах. Оксана Павлова # мої вірші

14.03.22 ти пішов на захист країни. 3 роки наша сім'я живе в телефоні. Але і цей період ми пройдемо разом. Як і всі інші неприємності до цього. Кохаю і дуже чекаю❤️

#поезія Писатиму про закоханих. Не хочеться про війну. Таких же як він багато, від Дону аж до Дунаю. Питаю: "Чи ти кохаєш?" А він червоніє: "Ну... Кохаю, напевно. Точно. Та тільки вона не знає..." І він опускає очі, як дивиться на дівчат, бо господи, що за очі! В очах тих усе розтане! Та він же такий замислений, йому ж лише двадцять п'ять, а він на війні з початку, а він на війні з Майдану. "У мене немає цілі, – говорить, – бо я самурай. У мене лише дорога. Найкраща, дивись, дорога. Чого ти, дурненька, плачеш? Дивись мені, не вмирай! Ще встигнемо! В нас є справи. І перша з них – перемога! Так точно, немає цілі. У мене лише приціл". І лагідно обіймає холодний метал гвинтівки. Я ж бачу не тільки зброю у цій молодій руці. Бо він, безумовно, воїн. Та тільки... Та все ж не тільки. Напевно ж, не тільки вибухи в його неспокійних снах. Весна ж на порозі, чуєте? І серце юнацьке слухає. Дві тисячі чотирнадцятий. Початок весни. Війна. І далі війна у лютому дві тисячі двадцять другого. Ольга Криштопа

У місячнім сяйві два силуети... Рухи нестримні словами поета. Шкіра прозора, ніжна, шовкова. Вигини тіла... Чекати не змога. Руки пестливі. Спокусне зітхання. Займає щосили звабливе бажання. Губи палають, поцілунки сміливі. Вони потопають у зливі збудливій. Кохаються душі, сплелися тілами В місячнім сяйві моїми віршами... Оксана Павлова #мої вірші

#тварини Арктична гігантська медуза: Королева холодних вод чи просто великий желеподібний непорозумінець? Уявіть собі: ви плаваєте в холодних водах Арктики, насолоджуєтеся тишею, аж раптом перед вами з’являється щось величезне, рожеве і… ну, дуже желеподібне. Знайомтеся — це Арктична гігантська медуза (Cyanea capillata), або, як її ще називають, "Левина грива". Але не хвилюйтеся, вона не ричить — вона просто плаває і виглядає так, ніби хтось вилив у море гігантську порцію малинового желе. Ця красуня може виростати до вражаючих розмірів: діаметр її "дзвона" сягає 2 метрів, а щупальця розтягуються на десятки метрів — до 30, а то й більше! Уявіть собі, як вона "обіймає" вас своїми слизькими "руками". Романтика, правда? Щоправда, ці обійми можуть залишити опіки на шкірі, адже її щупальця вкриті жалкими клітинами. Але не панікуйте — для людини її укус не смертельний, просто дуже неприємний. Це як обпектися кропивою, тільки кропива ще й плаває за вами з виглядом "я тебе кохаю". Живе наша героїня в холодних північних морях, де, здається, їй подобається морозити свої желеподібні боки. Вона не надто вибаглива до їжі: планктон, дрібна риба, іноді навіть інші медузи — усе йде в хід. Можливо, вона просто дотримується філософії "їж, що плаває поруч", бо ганятися за здобиччю з такою зачіскою з щупалець — не найпростіше завдання. Цікаво, що вчені досі сперечаються, чому вона така величезна. Одна з теорій — це просто еволюційний жарт: "А давай зробимо медузу розміром із диван!" Інша — що холодна вода дозволяє їй рости більше, ніж її тропічним родичам. У будь-якому разі, Арктична гігантська медуза — це справжній велетень океану, який нагадує нам: навіть у найхолодніших куточках планети є місце для чогось м’якого, рожевого і трохи комічного. Тож наступного разу, коли будете в Арктиці (а я впевнений, це у ваших планах на вихідні), пливіть обережно — раптом ця пані вирішить запросити вас на танець. Тільки не забудьте крем від опіків!🙂

Скажи "Я тебе кохаю" ❤️ 🥰

Дорогі українки! Замість чужих, нав’язаних свят, сьогодні хочемо привітати вас з днем народження людини, яка знала справжню ціну жіночій красі, ніжності та силі. Тарас Григорович Шевченко не просто писав про жінок – він їх оспівував, як символ чистоти, любові та незламності. Ви – натхнення, світло і сила. Ви – ті, ким захоплюються, кого кохають і заради кого борються. Тож сьогодні хочемо побажати вам того, що і сам Шевченко бачив у справжній жінці: свободи, внутрішньої краси та любові, яка робить світ кращим. В одній з незавершених поем Шевченко писав: "Якби зустрів тебе, Мар'яно, У темнім гаї за Десною, Я взяв би зорі із небес, Заквітчав би твою косою. Я взяв би місяць, мов серпанок, Щоб він твоє лице повив, Щоб він тобі світив крізь ранок І тихо-тихо говорив." Нехай у вашому житті завжди буде пісня, весна і справжня радість. Зі святом, неймовірні! #fan_art

Скучила, дуже за тобою скучила. Згадую про тебе я щодня. Розлука мою душу змучила, Але кохання в серці не згаса. Віршами я з тобой спілкуюся, Про почуття розказую тобі. На щастя чи на жаль кохання не лікується, Воно все більш сильнішає в мені. Буває так накриє душу тугою, Що серце розриває і кричить. Ім'я твоє так голосно вигукую, Не можу я кохання припинить. Кохаю я тебе та дуже скучила. І сил немає довго ще чекають, Розлука мою душу змучила... Чи зможеш ти зі мной коханням стать? Оксана Павлова #мої вірші

У тому саді, в тому винограді, На тій землі, де шепчуть спориші, Там льон цвіте, там діти сонцю раді, І там весна сміється від душі. Росте буркун, квітують медоноси, Синіє річка, риба хвилю б'є. У тому саді золотаві роси І в них пташина срібні гнізда в'є. А ще там мед, там райськії жарптиці. Там куропатки бігають селом. У тому саді ягоди й гнилиці І місяць-човник з голубим веслом. Яка краса - очей не відірвати. Яка блакить, яка безмежна вись. Там хочу жити, хочу там вмирати, І їсти паперівку, як колись. У тому саді моя вічна врода - Сорочка з хмелю, із верби рукав. Там огірочки вернуть із города. Під гірку - грушка, а в долині став. І така легкість - це ж моя Держава. Це ж мій Едем в пшеничному стеблі. І тому саду - Слава йому, Слава. І Слава людям рідної землі. І хай так буде вічно - небо, зорі, Шовковий лан й блакитний небокрай. У тому саді, як в житейськім морі - Буває й пекло, а все більше рай. І я той сад нізащо не зміняю На землі, що не пахнуть полином. І я лиш тут люблю, сміюсь, кохаю, І лише тут тополі за млином. Г.Потопляк