#поезія У ПОЧУТТІВ НЕМАЄ СТРОКІВ Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків, А я, як ти, не відчував. Я ледь не вмер посеред ночі, Коли читав твої слова, Вдивлялись в душу твої очі І закрутилась голова... Я надто впертий, самостійний, Я нищу все, що навкруги. Я, не шкодуючи, постійно Шукаю нові береги... Не бережу, що відбовіло, Завжди очікую біди, Не зупиняю грішне тіло, Закрив я душу. Ну а ти?... Я не пускав у серце віру, Щоб не спіткало каяття. Напевне я подібний звіру, Що рушить сам своє життя. І зупиняв, як душ холодний, Байдужість в собі я плекав, І зачерствіти був я згодний, А потім знов тебе читав... Показував усьому світу, Що самота мені у кайф, Морозився посеред літа, Доводив всім, що - It's my life! Нікого не тримав ніколи, Бо незамінних небува. Он вихід, вільні видноколи, А вітер спогади зрива. Молодші знайдуться, красиві... Ти не кінець для моїх мрій. Знайдуться легші і грайливі, І без ілюзій, без надій... Я знав, що просто не така ти, І невичерпний в тОбі світ. Я знав, що вмієш ти кохати І не наваживсь на політ. Я у тобі не бачу краю... Натхнення де береш своє? Я вкотре знов тебе читаю... І у мені ти знову є. Стрічаю всіх, хто після тебе, Шукаю світло, що пізнав. Але нема того, що треба. Себе я десь порозтрачав. Мені б твою тепер безмежність, Твій щирий погляд, що п'янить І неймовірну незалежність, І світло, що спиняє мить. Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків. І я кохаю, як кохав. Muse Kristel

#поезія Я тебе проведу аж до хвіртки по зеленій шовкòвій траві. Мовчимо... Аж до першої зірки. Час пройшов. Ми сумні обидвí. Ну, біжи, моя вéсно, до літа... Бачиш, стигнуть черешні в садах. Бачиш, бджоли кохаються в квітах і п'яніє від пахощів птах. Будуть скоро в смородини очі чорні-чорні, як в галки крило. Ну, біжи... Ну, чого ти не хочеш? Вже в кульбабок насіння втекло. Відцвіли твої ночі бузкові, першоцвіти, тюльпани й жасмúн. Скоро липа парфуми медові пустить в літо. І згіркне полин. Скоро нòві зіллЯ й бадилини чаруватимуть ос і комах. Зайці вкрàдуть квіткú з конюшини і протопчуть до осені шлях. Хтось так стрімко усе обертає. Все летить. І цвіте. І живе. Прощавай, моя вéсно. Не знаю. Мо, побачимось дасть Бог, іще... Людмила Галінська

Дзвонять хвилі кришталеві, і злітають срібні чайки. На поверхні металевій їх радіють цілі зграйки. Розганяє промінь хмари, і Десна прозора й чиста, показала дивні чари в золотім своїм намисті. Вечоріє, сонце сяє, любка квіти рве у лузі. Вітер коси розплітає, промінь ластиться на блузі. Я дивлюся на причалі, - красний вечір, сонце, луки... Я кохаю тебе, Галю, і пройду кохання муки. У пташинім передзвоні, у Деснянім хлюпотінні біжать мрії мої — коні - у казковий світ від “нині ”. 1950 Г. Сагайдак

#думки Всі хочуть щастя. А воно у кожного своє. Нічого не болить — щастя. Розквітла квітка, яку ви посадили — щастя. Зібралися за столом друзі — щастя. Щастя коли є, кого любити. Коли тебе кохають. Коли можна займатися улюбленою справою. Щастя не треба чекати — його треба відчувати.

#поезія Перший подих — повітря ковток, Щире слово вуста народили. Спрагло випивши силу Сибіли, Всесвіт щедро дарує квиток В місце спогадів — райський куток, Де кохаються зорі з землею, Легіт пісню їм виє єлейно… Замок вистоїть, хоч і з карток. Шепіт тишу розтрощить ущерть, Знищить сумніви наче закляттям. Голос совісті мовчки заклякне, Щоби вірші плодилися ще. Видих-вдих… І слова пролягли На папері стрункими рядками. Нас минуле навчило з роками, Як віддати метафори в карму Здібним дітям нових поколінь. Ася Ейрена 06.06.2025 Коментар авторки: "Вночі, під час вибухів за вікном, таки дописала вірш, навіяний Фестивалем РІДхрам Поезії, про те, що слова настільки ж важливі, як дихати. Зрештою, дійшла висновку, що слова матимуть продовження в наших дітях — майбутньому України . Колись і я морально дозрію для материнства"

#думки Коли чоловік лагідний, ніжний з тобою, ставить до тебе з повагою, твоя нервова система починає відновлюватися. Саме тому в деяких жінок з’являється особливе сяйво, коли їх щиро кохають у стосунках. Ідеться не стільки про саму любов, скільки про відчуття емоційної безпеки...

#поезія Складу я свої крила, як лебідка, Тобі покірність свою покажу, І розповім про все так швидко, Щоб не образити, не перейти межу. Не зустрічала випадку такого, Щоби зізналась першою дівча, Але коханий, ти ідеш в дорогу На захист і під волею меча. Прошу не відрікайся, я чекаю, Тобою я пишаюсь й дорожу, Тебе кохаю, звичайно зачекаю, Але тривожно, я уся дрижу. Моя любове! Доля інколи жартує, А інколи кидає нас в огонь, Нехай ця ніч сьогодні загартує, Боронь, Господь, тебе боронь!

Скажи "Я тебе кохаю" ❤️ 🥰

#поезія Писатиму про закоханих. Не хочеться про війну. Таких же як він багато, від Дону аж до Дунаю. Питаю: "Чи ти кохаєш?" А він червоніє: "Ну... Кохаю, напевно. Точно. Та тільки вона не знає..." І він опускає очі, як дивиться на дівчат, бо господи, що за очі! В очах тих усе розтане! Та він же такий замислений, йому ж лише двадцять п'ять, а він на війні з початку, а він на війні з Майдану. "У мене немає цілі, – говорить, – бо я самурай. У мене лише дорога. Найкраща, дивись, дорога. Чого ти, дурненька, плачеш? Дивись мені, не вмирай! Ще встигнемо! В нас є справи. І перша з них – перемога! Так точно, немає цілі. У мене лише приціл". І лагідно обіймає холодний метал гвинтівки. Я ж бачу не тільки зброю у цій молодій руці. Бо він, безумовно, воїн. Та тільки... Та все ж не тільки. Напевно ж, не тільки вибухи в його неспокійних снах. Весна ж на порозі, чуєте? І серце юнацьке слухає. Дві тисячі чотирнадцятий. Початок весни. Війна. І далі війна у лютому дві тисячі двадцять другого. Ольга Криштопа

#поезія Земле рідна моя, дивовижна й казкова, Серцю милі твої: і поля, і луги, І досвітня зоря, золота, світанкова, І гаї, і сади, і круті береги. Розливаєш навкруг аромати духмяні, Стелиш килим з волошок у стиглих житах. Всі красоти твої чарівні, незрівнянні, Над тобою летить в небесах вільно птах. Квітнуть маки червоні в полях, наче долі, Їх колишуть могутні і сильні вітри. Свободи ти прагнеш, Україно, і волі, Щоб твої розвівалися скрізь прапори. Щоб звучали пісні мелодійні у краю, Рідна мова лилась, солов'їна, дзвінка. Тебе, моя земле, немов неньку, кохаю. Твоя врода прекрасна, і ніжна, й п'янка. Земле рідна моя — ти моя Україно! У душі ти моїй із колиски живеш. Кров за тебе лило не одне покоління, Бо до тебе любов в кожнім серці без меж. Оксана Козак