СВІЧА ВЖЕ БІЛЬШЕ НЕ ГОРИТЬ (Світлій пам'яті героя Ярослава Плахотнюка) Свіча вже більше не горить, Її потвори загасили, Йому було б ще жить і жить, Але страшні ординці вбили. Його чекала ще весна І миле слово мами вранці… Та смерть прислала сатана У чорній масці на світанці. Все голос матері звучить, Вона шукає слід у тиші, Її молитви – наче міст Між світом мертвих і живіших. Пізнати втрату довело́сь, Нема спокійних днів у мами, Її синок – не просто хтось, Він – світло, що горить сльозами. Йому наза́вжди двадцять сім, Ніко́ли більше вже не буде, Вбачатись буде він в усім, Розпукою для мами всюди. Осінній вітер плакав теж, Зривав листки, як спогад мами, Бо похоронний все ж кортеж Привіз героя аж до брами. Заснув наза́вжди Ярослав, Тепер домівка – домовина, Він ПЕРЕМОГУ гаптував… Розлука вічна мами й сина. 07.11.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

СВІЧА ВЖЕ БІЛЬШЕ НЕ ГОРИТЬ (Світлій пам’яті героя Ярослава Плахотнюка) Свіча вже більше не горить, Її потвори загасили, Йому було б ще жить і жить, Але страшні ординці вбили. Його чекала ще весна І миле слово мами вранці… Та смерть прислала сатана У чорній масці на світанці. Все голос матері звучить, Вона шукає слід у тиші, Її молитви – наче міст Між світом мертвих і живіших. Пізнати втрату довело́сь, Нема спокійних днів у мами, Її синок – не просто хтось, Він – світло, що горить сльозами. Йому наза́вжди двадцять сім, Ніко́ли більше вже не буде, Вбачатись буде він в усім, Розпукою для мами всюди. Осінній вітер плакав теж, Зривав листки, як спогад мами, Бо похоронний все ж кортеж Привіз героя аж до брами. Заснув наза́вжди Ярослав, Тепер домівка – домовина, Він ПЕРЕМОГУ гаптував… Розлука вічна мами й сина. 07.11.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

МАТЕРИНСЬКЕ ГОРЕ Материнське горе, відчай і розпука, Материнське горе, біль на все життя, Материнське горе, вічная розлука, Бо війна забрала не одне дитя. Материнське горе, слізоньки рікою, Материнське горе, рана і рубці, Материнське горе з тугою-журбою І від сліз струмочки, рани на лиці. Материнське горе, що війна завда́ла, Материнське горе довелось пізнать, Материнське горе доленька зіткала, Бо сини-соколи у землі лежать. Материнське горе, виплакані очі, Материнське горе й серце у сльозах, Материнське горе, сни, як поторочі, Син щораз приходить, та тепер лиш в снах. Материнське горе, вервиця й молитва, Материнське горе сіє скрізь війна, Материнське горе і остання битва, І така висока за усе ціна. Материнське горе й лихо, що ввірвалось, Материнське горе вороном внесло́сь, Материнське горе назавжди зосталось І його пізнати мамі довело́сь. 30.05.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025 ID: 1061101

КОЛИ І ХТО ВІЙНУ ПРИСПИТЬ? Це – плач і біль, це – крик душі́, Ридання, смуток і розпука, Не рута-м‘ята й спориші – Довічна в багатьох розлука. Суцільне з крові вишиття, Журба і горе, серце в шмаття, У цвіту забрані життя, Палає все… Це – не багаття. В повітрі запах від війни, Й стає щоразу все їдкішим. Це все – діяння сатани, А їх нутро – все більш гнилішим. Від цьо́го рана і рубці, Від цьо́го шрами, щем, зневіра, Любов і втома на лиці, І грають сурми, а не ліра. Рікою сльо́зи по щоках, Роки́ у них ми потопаєм, Жахіття це в житті… не в снах… Його закінчення чекаєм. Щоразу більше нас болить, Стають щораз гіркіші сльо́зи. То хто і що війну приспить? Коли закінчаться загрози? 19.01.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1008711

#поезія Я б посмів тебе вкрасти у вічності, не питав би у часу дозволу. Я б забув всі закони дійсності і відкинув всі домисли розуму. Я б ховав тебе в дотиках зболених, у нічних перехрестях з ніжності. Ти б тремтіла в словах недомовлених, наплювавши на думку більшості. Я б посмів тебе вкрасти в реальності, щоб у неї назад не вертатися. Може, зараз говорю банальності, та бажаю нарешті зізнатися. Я б тримав тебе в тиші між подихів, в митях зустрічей між розлуками. Ти б тремтіла у пальцях між дотиків, я як спраглий впивався би звуками. Я б посмів... Оленка Зелінська

КОЛИ І ХТО ВІЙНУ ПРИСПИТЬ? Це – плач і біль, це – крик душі́, Ридання, смуток і розпука, Не рута-м‘ята й спориші – Довічна в багатьох розлука. Суцільне з крові вишиття, Журба і горе, серце в шмаття, У цвіту забрані життя, Палає все… Це – не багаття. В повітрі запах від війни, Й стає щоразу все їдкішим. Це все – діяння сатани, А їх нутро – все більш гнилішим. Від цьо́го рана і рубці, Від цьо́го шрами, щем, зневіра, Любов і втома на лиці, І грають сурми, а не ліра. Рікою сльо́зи по щоках, Роки́ у них ми потопаєм, Жахіття це в житті… не в снах… Його закінчення чекаєм. Щоразу більше нас болить, Стають щораз гіркіші сльо́зи. То хто і що війну приспить? Коли закінчаться загрози? 19.01.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1008711

#поезія Ніколи не зійдуться береги... Ріка їх завжди буде розділяти... І паралельно йтимуть їх шляхи... Ці долі вже ніколи не з'єднати... Тектимуть води хвилями бажань .. І так нестерпно хочеться торкнутись... Відчути смак малини на губах... І у минуле спогадом вернутись... Та Доля іншою стежиною веде... Кому розлука...того не зустріти... Ріка водою чистою пливе... А береги як паралелі цього світу... Галина Адамович

#поезія Непогодиться, та і нехай. Хай дощі будуть нам за вологу. Не спіши, не журись. Постривай. Дочекайся свою перемогу. А вона буде щастям для всіх. Прийде вранці і скаже - Вітаю. Ну а поки що сліз повен міх - Їх в коморі від світу ховаю. Пхаю в торбу, в кишені, в коші. Сльози, сльози, сердечні ридання, Ви вологі простори душі, Ви її потайні сповідання. Лийтесь, лийтесь, мочіть рукави. Мийте очі утробною сіллю. Непогодиться. Повні стави. Пахне прілим і де не де гниллю. Пахне кислим. Лягає на дно Те, що вчора нестерпно боліло. Те, що вчора бурхливо цвіло, Нині в вирі душевнім зотліло. І розвіявся попіл. Нема. Лише дощ, непогода і сиро. Десь попереду біла зима, Десь сльоза, як на Образі миро. Сльози - це і любов, і біда, І образа, і біль, і розлука. Сльози, сльози, ви просто вода І моя непрочитана мука... Галина Потопляк

КОРИСТЬ РОЗЛУКИ Часом важко зникнуть хоч на мить, Щоб відчути цінність кожних слів. Все частіше близькість вже болить, Як щоденний шум пустих часів. Навіть сонце покидає нас, Щоби зорі сяяли вночі. Відступи, що робляться на час, Це ковток життя не на плечі. Не помітне щастя, що пішло, Та воно зростає на межі. Як зникаєш, прийде і тепло Бути ближчим, ніж були в душі. Сіра туга в серце крадькома Повертає ніжність і тепло. Той, хто знає ціну, не дарма Більше розуміє, ніж було. Ця розлука — це ще не кінець, А новий початок для думок. Тільки відстань — правда для сердець, Що розвіє зайве, як пилок. Мирослав Манюк 11.07.2025

#поезія МОЇ ТРОЯНДИ Колись посадила троянди на клумбі маленькій своїй. Були вони наче гірлянди, і несли красу свою в світ. Біла троянда - це ніжність, незайманість і чистота. Не знала вона, що є підлість. В уяві - життя без гріха. Це віра в прекрасне майбутнє. Це мрії, надії мої. Це все, що не можна забути, як перше кохання в житті. Чорна і жовта - розлука, коли всі шляхи розійшлись, життєва тривога і мука, що в серці на дні уляглись. Туга за рідним на небі, про тих, що покинули нас. Це ті, що давно вже без тебе, без наших життєвих окрас. Червона троянда кохання... Найкраща вона від усіх. Палкі поцілунки до ранку, і сила любовних утіх. Без квітки цієї не можна свого уявити життя. Нею милується кожен, кохати потрібно щодня. Квітів краса та щоразу зникала безслідно вночі. У когось з'явилася заздрість на пишнії квіти чужі. Хотіли зірвати злі люди, не дивлячись на колючки. Поранивши жадібні руки, не відступа від мети. Їх заздрість засліплює очі, і думають лиш про одне. Як сильно- таки зурочить, щоб щастя минуло тебе. Не довго цвіли ті троянди. Зів'яли у них пелюстки, неначе розбиті гірлянди, все падали й падали вниз. Зірвала з корінням ці квіти, подалі від людських очей. Де ж мені вас всіх подіти від темних і довгих ночей? Тепер ті розкішні троянди в душі я своїй посаджу. Ніхто вже не зірве наряди, по-новому вони зацвітуть. Ніна Кудин