#історія #речі
Мастихін: Інструмент, що навчив фарбу об'єму.
Мастихін — це той самий скромний, але гордий інструмент, який доводить: художнику не обов'язково потрібен пензель, щоб створити шедевр, іноді достатньо металевої лопатки, схожої на ніж для масла. Цей виріб, який спочатку служив виключно технічним цілям, зробив революцію в живописі, вивівши фарбу за межі площини.

Від палітри до полотна

Слово «мастихін» (від італійського mestichino) спочатку означало інструмент для змішування фарб та очищення палітри. Це була проста, плоска лопатка з гнучким металевим лезом і дерев'яною ручкою. Художники використовували його, щоб змішати пігменти з олією, набрати потрібну кількість фарби або просто зчистити зіпсований шар з полотна.

Так тривало століттями, поки митці епохи Бароко та, пізніше, імпресіоністи не почали експериментувати. Вони зрозуміли, що мастихін може бути не просто прибиральником, а й творцем. Навіщо акуратно розтушовувати фарбу пензлем, якщо можна накласти її густим, рельєфним шаром безпосередньо мастихіном, створюючи неймовірну текстуру?

Тріумф техніки імпасто

Саме завдяки мастихіну з'явилася техніка «імпасто» (або пастозний живопис). Цей метод передбачає накладання фарби настільки густо, що мазки залишаються об'ємними, а полотно стає рельєфним. Фарба перестає бути просто кольором; вона стає формою, застиглою в просторі.

Художники, як-от Вінсент ван Гог та Густав Курбе, були майстрами цієї техніки. Курбе, наприклад, міг створювати скелі та море на своїх полотнах майже повністю за допомогою мастихіна, наносячи фарбу масивними, рішучими рухами. Це надавало його роботам неймовірної реалістичності та фізичної присутності. На картинах Ван Гога пастозні мазки мастихіна створюють ефект руху, завихрення та вибуху емоцій.

Еволюція інструменту

З часом мастихіни еволюціонували. Вони перестали бути просто «ножами для палітри». З'явилися різні форми лез: трикутні, ромбоподібні, вузькі, широкі, навіть гнуті — кожен під певне завдання. Сучасні мастихіни часто мають ергономічні ручки та леза з нержавіючої сталі, що дозволяє художникам працювати з будь-якими медіа, від олії та акрилу до гелів та структурних паст.

Більше, ніж просто живопис

Мастихін знайшов своє застосування не лише в традиційному живописі. Сьогодні його активно використовують у створенні колажів, змішаних техніках, скульптурі (для нанесення глини) та навіть у реставраційних роботах. Він став незамінним інструментом для тих, хто прагне вийти за межі традиційного використання фарби та дослідити текстуру, об'єм та фізичну природу мистецтва.

Мастихін — це символ свободи художника від диктатури пензля. Він нагадує нам, що навіть найпростіший, утилітарний предмет може стати ключем до нового, неймовірного світу творчих можливостей.

#поезія
#мистецтво
Люби мене, як любиш каву свою зранку,
Люби одну, без застережень - тільки навіки...
Люби, смакуй безстрашно давню полонянку,
Люби й частуй мене - без правил на роки...

Люби в світанках - кавою зігріті очі,
Люби все тіло справжнє, зморене вночі...
Люби забуті казки мої з юності дівочі,
Люби щодня одну - до поки праведні ключі...

Люби, коли в зеніті сонце - нагла спека,
Люби весною - пробуди од хуртовини й сну...
Люби, щоб завжди щось приніс у дім лелека,
Люби без слів, напомацки - шалену, милу і чудну...

Люби думками ніжно, що на відстані торкають,
Люби осінню каву нашу з кардамоном на губах...
Люби, як філіжанки в вечір разом в шафі засинають,
Люби мене, як любиш каву - тепер ми не розлучні навіть в снах...

Ярослав Рудан

Картина: Marta Pitchuk

9 лютого 1826 року в Курську народився Костянтин Трутовський – український художник-живописець і графік, друг Тараса Шевченка, ілюстратор його поезій, а також творів Гоголя, Марка Вовчка, Лермонтова, Крилова, та ін. Академік Імператорської Академії Мистецтв, член Королівської бельгійської спілки акварелістів.

Дитячі роки минали як у Курську, де був дім його діда, Олексія Івановича Мойсеєва, так і на Харківщині, в слободі Попівка-Семенівка (нині – село Попіска Краснопільського району Сумсьуої області). На той час це було помежів’я українсько-російських етнічних територій, тож згодом українські мотиви стануть провідною темою творчості художника.

Після чотирирічного навчання у приватному пансіоні у 1839 році вступив до Миколаївського інженерного училища в Петербурзі, де зійшовся близько з російським письменником Федором Достоєвським, який теж навчався в училищі. Пізніше Трутовський стане автором першого відомого портрета Достоєвського.

Саме Достоєвський привертає увагу художника до творів Миколи Гоголя. Відчувши себе українцем, Трутовський починає шукати українське середовище в Петербурзі, знайомиться з Тарасом Шевченком. Водночас, слідом за Достоєвським, вступає до революційного гуртка так званих «петрашевців», і лише випадковість рятує його від арешту в 1849 році та сумної долі членів цього гуртка – смертного вироку, що був замінений для них на сибірську каторгу.

Трутовський у цей час закінчує Петербурзьку Академію Мистецтв. Але суд над товаришами та важка атмосфера імперського Петербургу часів імператора Миколи І загалом пригнічує його і заважає творчості. Художник з родиною повертається в Україну, проживаючи у своїх маєтках в Курській та Харківській губерніях, де написав свої найкращі твори. У 1860 році йому було присвоєно звання академіка Імператорської Академії Мистецтв.

Він належав до характерного для другої половини ХІХ століття реалістично-академічного напрямку, але його картинам притаманний сентиментальний романтизм. Художник наче намагався зберегти на своїх картинах український світ, який починав зникати під впливом русифікаторської політики російського царату. Пізніше картини Трутовського мали неабиякий попит як сюжети для поштівок. Серед найвідоміших картин - «Дівчина зі снопами», «Повінь», «Колядки в Малоросії», «Сорочинський ярмарок», «Хоровод в Курській губернії», «Побачення», «Кобзар над Дніпром» (портрет Тараса Шевченка з кобзою). Всі свої українські картини Костянтин Трутовський мріяв об’єднати в два великих цикли – «Альбом сцен українського життя» (акварелі) та «Живописна Україна».

Картини Костянтина Трутовського зберігаються зараз в різних музеях світу, зокрема – в Національному художньому музеї України, російському музеї в Петербурзі і Третьяковській галереї в Москві.

🕯Помер 17 березня 1893 року у маєтку своєї матері в селі Яківлівці, Обоянського повіту Курської губернії (тепер Пристенський район Курської області росії). Похований в Обоянському Богородицько-Знаменському чоловічому монастирі, який у 1924 році більшовики зруйнували, разом із цвинтарем. Тож наразі місце поховання великого художника лишається невідомим.

ГАЛЕРЕЯ, ВІЙНА І МИТЕЦЬ

В нас звуки канонади, у нас гримлять гармати,
Й під звуки канонади в нас творяться дива́,
Бо ворог не куняє і нам не можна спати,
Сівба повинна бути і мають буть жнива.

Під звуки канонади відкрилась галерея,
В якій життя вирує, в якій незламний дух,
Вона, неначе квітка, неначе орхідея,
В ній все переплело́ся, у ній постійний рух.

Під звуки канонади митці в нас не дрімають,
Вони картини пишуть, у них мистецький фронт,
І нашу ПЕРЕМОГУ цим фронтом наближають,
То ж наша ПЕРЕМОГА відкриє горизонт.

Ті звуки канонади ще більше надихають
Й щоразу закликають боротися з врагом,
Поло́тна, наче квіти, під пензлем оживають,
Кує́ться ПЕРЕМОГА із фронтом цим гуртом.

Картинна галерея, неначе та перлина,
Немов ковток повітря в такий буремний час,
Неначе промовляє тут кожная картина,
І каже, що Вкраїна, немов іконостас.

Ті звуки канонади замовкнуть, точно знаю,
Культура і мистецтво в нас будуть вічно жить,
Картинній галереї розширення бажаю,
Бо хоч гримлять гармати – мистецтво в нас не спить.

01.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1002111

#історія #події
Як Симон Петлюра рятував українську державність «на папері» та в екзилі.
Коли історики говорять про 1921 рік, перед очима зазвичай постає похмура картина: українські землі остаточно окуповані більшовиками, армія інтернована в польських таборах, а мрія про незалежність, здавалося б, розлетілася на друзки. Проте 4 лютого 1921 року Симон Петлюра зробив крок, який багатьом тоді здавався формальністю, але для майбутнього став юридичним фундаментом. Він підписав закон про створення Ради Республіки.

Парламент без території, але з місією

Після відступу за Збруч державні структури УНР опинилися в Польщі, у місті Тарнів. Уявіть собі ситуацію: у вас немає податків, немає контрольованих кордонів, а ваше «міністерство» може поміститися в одній кімнаті готелю. Але Петлюра, як досвідчений політик, розумів — якщо зникнуть державні інституції, УНР перетвориться на звичайну групу біженців.

Рада Республіки мала стати тимчасовим законодавчим органом. До її складу увійшли представники різних партій та громадських організацій. Це була спроба зберегти демократичний устрій навіть тоді, коли держава існувала лише в серцях та офіційних бланках. Вона мала контролювати діяльність уряду та готувати ґрунт для повернення в Україну.

Легітимність проти забуття
Навіщо це було потрібно?

Відповідь проста: безперервність. Саме завдяки таким крокам Державний Центр УНР в екзилі проіснував аж до 1992 року. Рада Республіки стала тим містком, який дозволяв українцям десятиліттями заявляти світові: «Ми не зникли, ми — окупована нація, чий законний уряд продовжує роботу».
Звісно, скептики та більшовицькі пропагандисти з москви нещадно висміювали «тарнівську республіку», називаючи Петлюру «отаманом без війська». Але іронія історії полягає в тому, що саме ці «паперові» закони 1921 року дозволили останньому президенту УНР в екзилі Миколі Плав'юку в серпні 1992 року офіційно передати клейноди та повноваження першому президенту сучасної України Леоніду Кравчуку.
Це була гра в довгу. І Петлюра, підписуючи закон 4 лютого, можливо, не знав, коли саме це спрацює, але точно знав, що без закону держава вмирає швидше, ніж від куль.

ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ

( Заслуженому художникові України Василю Красьосі з нагоди відкриття виставки «ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ»)

Мов образи́, поло́тна на стіні,
Важке буремне наше сьогодення,
Що опинилось у страшній війні…
«Війни́ обличчя», - цим картинам ймення.

Про біль нестерпний кожне полотно,
Про час страшний, в якому опинились,
Кроваве на них бачимо рядно,
Вся Україна, яка кров’ю вмилась.

Поло́тна промовляють зі стіни́,
Ридають з нами, плачуть і голосять
Про всі діяння вбивці-сатани,
Закінчити війну так щиро просять.

У кожному обличчі біль і страх,
Любов до України незбагненна,
Ненависть до орди у тих очах,
Бо Україна – це земля священна.

«Ми не пробачим, - чується з картин,
Ми не забудем цю війну ніколи,
Не забере з собою часу плин…
А йдуть у Вічність журавлі й соколи.

Знущання, і тортури, й вишиття,
Кровавеє життя й суцільна рана.
Це – забрані ординями життя
Та житиме Вкраїна нездоланна.

17.09.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2023
ID: 994334

#думки
Не звинувачуйте себе в тому, що дозволили себе обдурити.
Ви діяли, спираючись на свої цінності та поняття.
Ви жили у рамках своєї картини світу.
Ваше щастя, що ваша картина світу, світла та позитивна.
Все одно, добрих людей набагато більше, ніж поганих.
Не звинувачуйте себе за те, що надто довіряли тому, хто цього не вартий.
Це не ваш гріх, не вам за нього розплачуватися.
Вибачте собі це, отримайте урок із ситуації і йдіть далі...

#історія #події
Утворення Закарпатської області (1946): Геополітичний десерт сталіна.
​22 січня 1946 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про утворення Закарпатської області у складі УРСР. Так закінчилася нетривала вистава під назвою «незалежна Закарпатська Україна» — маріонеткове утворення, створене кремлем лише для того, щоб юридично «чисто» анексувати територію у Чехословаччини.

​Референдум під дулами та дипломатичні ігри

​Процес «возз’єднання» проходив за класичними канонами радянської режисури. У листопаді 1944 року в Мукачеві з’їзд народних комітетів ухвалив Маніфест про вихід зі складу Чехословаччини. Присутність військ 4-го Українського фронту додавала делегатам неабиякого «натхнення» та одностайності. У Празі ж розуміли: сперечатися зі сталіним, коли його армія вже стоїть у центрі Європи — справа марна. Тож у червні 1945-го було підписано договір, яким Підкарпатська Русь офіційно передавалася СРСР.

​Соціалістичний рай за перевалом

​Указ від 22 січня 1946 року остаточно ліквідував усі атрибути короткочасної автономії. Разом із радянським адміністративним поділом на край накотилася хвиля примусової колективізації, боротьби з Греко-католицькою церквою та «очищення» від «неблагонадійних елементів». Закарпатці, які століттями перебували в орбіті Центральної Європи, раптом прокинулися у найбільш західному форпості радянської імперії, відгородженому від вільного світу залізною завісою.

​Об’єктивний підсумок: Соборність чи окупація?

​Якщо відкинути радянський пафос про «віковічну мрію», картина виглядає прагматично та цинічно. З одного боку, відбулося фактичне об'єднання українських етнічних земель, що пізніше стало юридичною основою кордонів сучасної держави. З іншого — цей процес мав характер територіального поглинання, де воля населення була лише декорацією для задоволення стратегічного апетиту росії. москва отримала плацдарм за Карпатами для тиску на Східну Європу, а Україна — нову область із важкою спадщиною тоталітаризму.

#історія #факт
Маскарад у затінку ешафота: самотність Малого Тріанону.
Версаль кінця XVIII століття був не просто палацом, а безжальною машиною етикету, де кожен крок королеви Франції регламентувався сотнями очей. Марія-Антуанетта, яку з дитинства готували до ролі політичного інструменту, знайшла свій порятунок у Малому Тріаноні — невеликому павільйоні, куди навіть королю був заборонений вхід без її особистого запрошення. Там, подалі від пудри та фіжм, розігрувалася одна з найінтимніших і водночас найфатальніших драм в історії монархії.

Маловідомим є той факт, наскільки глибоко королева занурилася у гру в «просте життя». Вона наказала збудувати «Село королеви» (Hameau de la Reine) — ідеальну ферму з млином, голубником і молочарнею. Тут наймогутніша жінка Європи, вдягнена у просту муслінову сукню та солом’яний капелюх, власноруч доїла корову (яку попередньо ретельно мили слуги) та збирала яйця у порцелянові кошики. Це не було знущанням з бідних — це була відчайдушна, майже дитяча спроба відчути приватність, якої вона ніколи не мала.

Проте цей приватний рай став її політичним пеклом. Поки Марія-Антуанетта грала роль пастушки, за стінами Тріанону народжувалися найбрудніші чутки. Парижани не вірили у цнотливість її усамітнення. Відсутність свідків наповнювала уяву натовпу картинами неймовірних оргій та марнотратства. Її муслінові сукні, що коштували дорожче за шовк через складність вичинки, сприймалися як неповага до французької ткацької промисловості, а «селянське» життя — як цинічна пародія на голодну реальність селян.

Королева наївно вважала, що має право на «власний куточок», де вона — не символ держави, а просто людина. Вона не розуміла, що для натовпу монарх ніколи не буває приватною особою. Коли у 1789 році розлючений натовп увірвався до Версаля, першим місцем, яке вони прагнули сплюндрувати, був саме її Тріанон. Маскарад закінчився: пастушка з порцеляновими кошиками змушена була знову одягнути корону, яка невдовзі впала разом із її головою під лезом гільйотини.

#історія #постаті
Поль Сезанн: Художник, який навчив світ бачити суть.
​19 січня 1839 року народився чоловік, якого і Пікассо, і Матісс називали «батьком усіх нас». Поль Сезанн був тим рідкісним генієм, який мав терпіння витрачати сотні годин на один натюрморт, намагаючись зрозуміти, як світло перетворює звичайне яблуко на вічність.

​На початку своєї кар'єри Сезанн був аутсайдером. Його роботи відкидали на офіційних виставках, а критики висміювали його «незграбний» стиль. Поки імпресіоністи ганялися за миттєвими враженнями та мінливим світлом, Сезанн шукав у природі щось постійне. Він прагнув «трактувати природу за допомогою циліндра, сфери та конуса». Фактично, він розклав світ на геометричні примітиви задовго до появи цифрової графіки.

​Його життя в рідному Провансі було схоже на добровільне затворництво. Він міг роками малювати одну й ту саму гору Сент-Віктуар, щоразу знаходячи в її контурах нову глибину. Його живопис був інтелектуальним подвигом: він не просто копіював реальність, він її конструював. Сезанн довів, що картина — це не вікно у світ, а самостійний об'єкт, створений за законами гармонії та кольору.

​Він був містком, по якому мистецтво перейшло від класичного реалізму до зухвалого модернізму. Без його мазків, що нагадують цеглини, не було б кубізму, а наше сприйняття сучасного дизайну та архітектури було б зовсім іншим. Сезанн навчив нас, що краса не в деталях, а в структурі, і що справжнє мистецтво потребує не лише натхнення, а й залізної дисципліни.

​Поль Сезанн пішов із життя, працюючи над черговим полотном під зливою, залишаючись вірним своєму покликанню до останнього подиху. Він залишив нам світ, який ми тепер бачимо його очима: структурованим, яскравим і глибоким.