#події 4 листопада 1922 року в спекотній Долині Царів, неподалік від Луксора в Єгипті, сталося відкриття, що приголомшило світ і назавжди змінило уявлення про стародавній Єгипет. Британський археолог Говард Картер та його команда, фінансовані лордом Карнарвоном, виявили сходи, що вели до майже непошкодженої гробниці фараона Тутанхамона. Мовчання Століть та Золотий Блиск ✨ Протягом шести років Говард Картер безуспішно шукав гробницю молодого фараона. Коли фінансування мало бути припинене, саме 4 листопада 1922 року один із робітників наткнувся на першу сходинку. Наступні тижні були наповнені напруженою роботою, а вже 26 листопада Картер обережно зробив невеликий отвір у дверях гробниці. На запитання лорда Карнарвона: "Ви щось бачите?", археолог відповів легендарною фразою: "Так, чудові речі!" І справді, побачене перевершило всі очікування: * Нерозграбована гробниця: На відміну від більшості інших поховань фараонів, гробниця Тутанхамона збереглася майже недоторканою, що зробило це відкриття унікальним. * Незліченні скарби: Усередині було знайдено тисячі предметів, серед яких золоті прикраси, статуетки, меблі, зброя, колісниці та, звичайно, всесвітньо відома золота похоронна маска фараона. * Мумія Тутанхамона: У найпотаємнішій кімнаті, у саркофазі, що складався з трьох частин, була виявлена мумія самого фараона. Хто такий Тутанхамон? 👦 Тутанхамон був фараоном XVIII династії Нового царства, який правив приблизно з 1332 по 1323 роки до нашої ери. Він зійшов на трон у дуже юному віці (близько 9 років) і помер молодим, ймовірно, не проживши й 20 років. Через його ранню смерть і порівняно недовге правління, його ім'я не було таким значним в історії Єгипту, як Рамзес II або Хатшепсут. Однак саме відкриття його гробниці зробило його, мабуть, найвідомішим фараоном у світі. "Прокляття фараонів" та сучасний вплив 😨 Відкриття гробниці Тутанхамона супроводжувалося чутками про "прокляття фараонів", особливо після низки загадкових смертей учасників експедиції, включаючи лорда Карнарвона. Хоча наукових підтверджень цьому немає, ці історії лише додали таємничості та привабливості до цієї археологічної знахідки. Відкриття гробниці Тутанхамона стало не лише тріумфом археології, але й каталізатором світового інтересу до стародавнього Єгипту, надихаючи художників, письменників, кінематографістів та мільйони людей у всьому світі. Золоті скарби з його поховання досі мандрують світовими музеями, захоплюючи своєю красою та майстерністю.

#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

#ШІ #детектив Скарб Кромвеля Артур Пендлтон подивився на кішку. Велика, руда, вгодована, вона сиділа на його столі, наче володарка світу, і, здавалося, зі співчуттям дивилася на його клієнтку — пані Елмвуд. — То ви хочете сказати, — Артур делікатно поправив свої окуляри в тонкій оправі, — що Міссіс Маффін зникла безслідно під час полуденного чаю? — Саме так, містере Пендлтон! — схлипнула пані Елмвуд. — Я відвернулася, а коли повернулася... лишилася лише її іменна порцелянова мисочка! — Жахливо, — сухо прокоментував Артур. — Я працюю з мільйонами, а не з мілками. Гадаю, Міссіс Маффін просто вирішила, що їй потрібен новий пейзаж. Двері його скромної контори на Бейкер-стріт відчинилися, і на порозі виник Сер Роджерс, директор Музею Вікторії та Альберта (V&A). Його обличчя було неприродно фіолетового кольору. — Пендлтон! Ви повинні мені допомогти! «Кістяк Кромвеля»! Його викрадено! Зник! — О. «Кістяк Кромвеля»? Срібний ланцюг? Це вже цікавіше. Сер Роджерс, розповідайте. Сер Роджерс, важко дихаючи, провалився у крісло. — Це сталося цієї ночі, між другою та третьою ранку. Вітрина! Електронний замок, армоване скло! Замок виявився... відімкненим. Жодного зламу. Камери зафіксували лише коротку, на п’ятнадцять хвилин, «світлову аномалію». Експонат просто випарувався! Артур нахилився до нього. Іронія зникла, поступившись місцем гострій увазі. — Це не фокусник-невдаха. Вже за годину Артур Пендлтон стояв у Музеї Вікторії та Альберта. Зала виглядала недоторканою, поліція шукала інсайдера. Артур обійшов вітрину, не шукаючи відбитків. Він провів рукою по товстому склу і зупинився. — Інспекторе, ви не бачите цього? — Що саме? — Подряпина. Або, точніше, ледь помітний слід. Наче хтось використовував... алмазний гравер. Не для того, щоб зламати, а щоб позначити. І, між іншим, хто з техніків користується дорогим квітково-деревним парфумом? Кемпбелл пирхнув. Артур Пендлтон відійшов від вітрини. Точний злом, ніякого шуму, запах дорогого жіночого парфуму, слід від ювелірного інструменту, "світлова аномалія". — Це не зломщик, інспекторе. Це балерина. Дуже вміла балерина. І вона прийшла не пограбувати, а забрати. Артур Пендлтон звернувся до своєї інформаторки, "Вайолет". — "Кістяк Кромвеля", кажеш? — Вайолет потягнула вино. — Це не піде на чорний ринок. Його одразу впізнають. Ти говориш про... Кішку з Віздому. Вона невловима. Спеціалізується на сріблі XVII століття, обирає експонати, які, на її думку, "недооцінені". Вона не продає. Вона колекціонує. І щоразу, коли вона працює, відчувається легкий аромат... її парфуму. — Електромагнітний імпульс, — пробурмотів Артур. — Це пояснює "світлову аномалію". Я знайду її за її естетикою. Детектив дослідив архіви музею і знайшов статтю, що критикувала експозицію ланцюга. Авторка: Евеліна Вуд. Доктор Евеліна Вуд, історик мистецтв, фахівець із срібних виробів англійського бароко. У статті вона писала: "Такий важливий символ, як «Кістяк Кромвеля», не повинен бути у цій... 'темниці' зі скла. Він заслуговує на місце, де його історія заговорить". Артур Пендлтон заглибився в історію Кромвеля. Ланцюг був символом його прихильників, які збиралися у таємному місці — старій неоготичній Бібліотеці історії Англійської революції. Пізно ввечері Пендлтон був там. У читальній залі, освітленій лише однією настільною лампою, сиділа Евеліна Вуд. На столі лежав «Кістяк Кромвеля». — Я знав, що ви тут, міс Вуд. Або, як точніше, міс «Кішка з Віздому». І я знав, що цей ланцюг буде тут. — Містер Пендлтон, — Евеліна підняла очі. — Я знала, що прийдете ви. Я використала портативний EMP-генератор. Короткий імпульс, і електронний замок вважає себе... відімкненим. Я лише звільнила його, щоб помістити сюди. — Приємно чути деталі. Ви ж знаєте, що я мушу вас заарештувати? — Я очікувала, що ви приведете інспектора Кемпбелла. — Я не такий примітивний. Я прийшов запропонувати угоду. Ви повернете його. А я скажу, що «Кістяк Кромвеля» знайшовся завдяки моїм розслідуванням. Вам не потрібна слава злочинця. Вам потрібна лише повага до експоната. І якщо ви будете співпрацювати, ви маєте зникнути. Назавжди. І перестати красти. Евеліна глибоко вдихнула і кивнула. — Добре, містере Пендлтон. Я приймаю. Бо знаєте, що найстрашніше? Цей ланцюг дійсно краще виглядає в музеї. Я не егоїстка. «Кістяк Кромвеля» було повернено. Сер Роджерс вручав Артуру Пендлтону чек. — Ви геній, Пендлтон! Як ви його знайшли? — Звичайна рутина, Сер Роджерс. Я просто знайшов місце, де він почувався... вдома. Артур відмовився від публічності, але попросив перерахувати частину його гонорару на потреби тієї самої Бібліотеки історії Англійської революції. Він сидів у своїй конторі. Повернулася пані Елмвуд. — Містере Пендлтон! Я знайшла Міссіс Маффін! Вона була на складі, поїдаючи скоуни! — Я радий за неї. І за скоуни. Артур налив собі чай. Він знав, що Евеліна не зупиниться. Просто тепер вона буде діяти ще витонченіше. Жінки-злочинці — вони завжди найцікавіші. Це була не перемога, а лише витончена, інтелектуальна нічия.

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#музика Дует TAYANNA і FIÏNKA відродив творчість Івасюка та Яремчука. Дві самобутні українські артистки, TAYANNA та FIÏNKA, об’єднали голоси у спільному треку "Миленький" — ностальгійному подиху української естради 80-х. Пісня поєднує сучасне звучання з "гірським вайбом" і відлунням "вусатого фанку", надихаючись творчістю Володимира Івасюка та Назарія Яремчука. "Ця пісня лежала у мене майже рік... І раптом чітко відчула: хочу зробити її саме з FIÏNKA. Просто написала: 'Давай зробимо фіт', і вона одразу погодилася", — розповідає TAYANNA. "Коли я почула демку, у мене одразу пішли мурахи... Я відчула, що хочу додати до цієї історії щось своє", — додає FIÏNKA. Запис відбувався у Франківську з живими інструментами — сопілкою, трубами та навіть цимбалами, які запропонувала TAYANNA, підкреслюючи автентичні мотиви Карпат. https://youtu.be/lpg0bwKMyA4?si=ZWhGVTujYBOw21Ji

#поезія Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки би втекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці.

#ШІ #оповідання СМС Оленко. Сонечко моє. Пишу швидко, бо зв’язок падає, і скоро виходжу. Вночі тут тихо було, а зараз знову почалося. Не хвилюйся. Ми позиції тримаємо. Я знаю, ти дивишся новини, але пам'ятай: я цілий. Я стою. Ти просила подзвонити, але не можу. Тут полювання на телефони. Просто знай: я згадую тебе постійно. Знаєш, що найбільше? Як ти ворчиш, коли я не посунув стілець на кухні. Як ти спиш, сховавши ніс під ковдру. Цей наш побут - це моя єдина реальність, яку я хочу назад. Бо тут реальність - це бруд, холод і запах «пороху». Як там наша Софійка? Як вона? Я сьогодні просив хлопців, щоб скинули мені її фото, де вона малює. Вона там така серйозна, як маленький командир. Не забудь, Оленко, дати їй той подарунок, що я лишив у кишені свого бушлата, коли їхав. Скажи, що це татова магія. Ти там не плач, добре? Якщо плачеш — нехай вона не бачить. Вона має знати, що тато тут, тому що хоче, щоб вона росла у нашій Україні, а не десь там. Мені важко. Я не буду брехати. Страшно. Кожен раз, коли прилітає, я думаю: «Тільки б вистачило часу, щоб вона дізналася, що я її люблю». Ти ж пам'ятаєш, що ми з тобою зараз два фронти? Я тут — відбиваю атаки, а ти там — відбиваєш побут, садочок, черги і паніку. Твоя втома — це не менша боротьба, ніж моя. Не звинувачуй себе ні в чому. Ти — найкраща, ти — моя фортеця. Ти — причина, чому я дихаю. Головне, Оленко: ти мусиш бути сильною заради нас двох. ​Я приїду, і я буду іншим. І ти маєш це прийняти. Мені буде потрібен час. Не питай мене про прильоти, не питай про трьохсотих. Просто дай мені тишу і твою каву в жовтій чашці. І ми поїдемо просто на море, на наше Чорне море, і будемо сидіти там доти, доки я не перестану здригатися від гучних звуків. Я хочу знову відчути, як пахне чиста білизна, а не дим. І хочу спати, просто спати, поки ти тримаєш мою руку. ​Ти — мій маяк. Моя найголовніша мотивація. Все, час спливає, мушу закінчувати. ​Пам'ятай: я люблю тебе. Люблю, як вперше, люблю, як востаннє. ​Чекай. Чекай мене, моя Надія. Я скоро. Твій назавжди. Твій Андрій.

#поезія Підійти зі спини, обійняти зненацька, Зізнання найтаємніші прошепотіти, І відчути, як в серце вселяється щастя – Нескінченне, спокусливе, тихе, тендітне. І, вдихаючи запах волося звабливий, Цілувати пульсуючу жилку за вушком, Щоб по венах лилася нестримно, бурхливо Божевільна любов, вивертаючи душу Всю навиворіт – так, як у сні не насниться, Як собі ні на мить уявити не можна!.. Ця любов – Неба, Сонця й Землі таємниця, – Осягне її велич далеко не кожний... Загадати бажання на здійснення мрії Про політ серед ночі у зоряне небо... Підійти зі спини, обійняти щосили, І ніколи вже не відпустити від себе. Сергій Доскач

Для Вас ці ніжні квіти. Хай вони Вас надихають і підіймають гарний настрій на цілий день.