#книжковий_відгук #Лана_читає “Королева порожнечі” Голлі Блек Третя частина циклу "Народ повітря" Видавництво Віват Ох і вміє пані Блек потріпати нерви. Фінал другої книги був… гхм… трошки неочікуваним, тож декому у третій книзі довелося напружитися, щоб все це пояснити. Джуд через певні обставини “гостює” у своєї сестри у світі людей, тренує Дуба, ненавидить Кардана і, сама того не підозрюючи, займається рекрутингом. Аж доки до них не прийшла її сестра-близнючка Терін, яка з психу відростила яйця та встряла через це в халепу. Звісно, Джуд погодилася допомогти. Ідея непогана, хоч і небезпечна. Але ця Дуарте не тікає від небезпеки) Обожнюю всіма фібрами души цю книгу, як і всю серію! Біля кожної фрази, яку Кардан каже Джуд, хотілося почепити стікер, щоб потім мандрувати ними у періоди суму. Ця пара вчиться знімати свої маски та робить свідомі кроки назустріч своїм почуттям. От парадокс - книга не хтива, не дуже-то й відверта, але між Джуд і Карданом палає так, що навіть стримані (за мірками більшості роментезі) описи мають збіса палкий вигляд. Тішить, шо Терін, яка бісила мене у двох попередніх частинах, еволюціонувала від амеби до цікавого персонажа. Тішить, що є ще класні герої та лінії, в тому числі й любовні. Тішить, що політичні інтриги та сцени протистоянь нікуди не ділися. Фінал офігезний, хоча авторка все ж змусила на шляху до нього неабияк похвилюватися. А разом з цим і познайомила з персонажами, яких можна зустріти у дилогії про Дуба. Ця частина стала прекрасним завершенням основної трилогії, і я впевнена, що ще до неї повернуся.

– Який зараз день? – Найбуденніший. Осінь… – А може, ми радості в неї попросим? – Ти що? Холодає, калюжі і мряка! Гадаю, що радість із цього ніяка. – Та ні! Подивися: за хмаркою сонце! І котик муркоче про щось на віконці, Красиві листочки тріпочуть на вітрі, А ще – павутинка літає в повітрі! Яким буде день – це від тебе залежить. Навчись чаклувати його, як належить! Вікторія Чорній

#поезія Питає: "Ви билі у нашем Криму?" Я кажу: "Була, звісно, в НАШОМУ". Де сонце сідає за обрій в пітьму Розтеплених гір й попелястого До самого дна розімлілого моря, Де ніжно співає цикаді цвіркун Про літо і сни, різнотрав'ями Насипані пахощі в простір, цвітуть Стрімкі береги край лиманів тут, Стрічаючи води вечірні схололі. Ай-Петрі тримає любов мандрівну – За руку з вітрами патлатими Тріпоче та кличе у казку хмільну, Де вина достигли багрянцями, Де терпкістю діляться кедрові смоли. Питає: "Хатіте я вам пакажу, Какой бєрєг южний щас ласковий?". Мовчу. І пригадую кримську долму – Таку, як мізинчик. Масандрою Гуляю геть юна, канікули в школі... Ясколка ховається в тінь запашну, Де скельні дуби залатали синь. І всі ці питання про "в нашем Криму" Мені душу рвуть і примарами Мене повертають до кримського дому. 13.08.2024 Олеся Репа

Швейцарія вкотре змінює дизайн своїх купюр🦄 — зараз відбувається конкурс на новий зовнішній вигляд усіх номіналів. У мережі поділилися варіантами самої ходової купюри – 1000 франків. Так, деякі з них виглядають як тріп під чимось забороненим🌚 https://www.neuebanknotenserie.ch/?lang=de

#поезія отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. Олена Левченко

#поезія Сонце пластиною міді Котиться в серпень, Днів не лишаючи сліду, Спалює вперто. Наворожити б кохання... Вже перетліло. Простір тріпоче блаватом, Променів стріли Перетинають крайнебо Вкотре й внікуди Хмари пливуть. В чорноземи Падають душі Й десь проростають у спеку Паростю й болем. Сонячний диск ліг у серпень, Наче у човен. 01.08.2024 © Олеся Репа

#світ Ідеально: на озері Комо в Італії можна поплавати на ретро-човнах на колесах. Це автомобіль-амфікар, створений у 60-х німецьким інженером Гансом Тріппером. Через свою дорожнечу, амфікар не отримав належного визнання. Вцілілі екземпляри зачаровують туристів та колекціонерів.

Меріл Стріп та Енн Гетевей привернули увагу на вулицях Нью-Йорка - акторки повернулися до культових ролей Міранди Прістлі та Енді Сакс у фільмі "Диявол носить Prada 2". Серед акторів, помічених на зйомках, також були Стенлі Туччі, Сімона Ешлі, Полін Шаламе та Гелен Джей Шен. #Коло_Кіно #Новини_кіно

#поезія і що тут сказати? заткнись і тупо хрест свій неси через пекло із Херосим. рвуться жили, немає сил... та ти яблуко надкусив і пробачення не просив. тому тупо неси. ось вогонь тобі, ось керосин, ось купа таких же кретнів з хрестами на спинах, що вічно "невинні" і ниють. ревуть без упину. запалюй світильник. і погляд запалюй. ти ж сильний. допий кислоту синильну. чи оцет. повільно, потроху, по дюйму по метру, поки ще не мертивий неси себе в жертву. бараняча впертість нехай буде кредом. потріпані кеди як символ життя, що з присмаком меду чи яду чи фатуму за горлянку тебе триматиме. плювок і три мати, грам двісті накатиш і ношу на плечі. і мікс кожен вечір з іудівських зречень і планів на втечу попий замість чаю. ти можеш, звичайно, дорогу в Почаїв чи й прямо до раю топтати. але ж ти згораєш! морально вмираєш. ненавидиш кров на долнях, піт свій солоний, розбиті коліна й себе (як людину). найважчий твій хрест, працює як прес. ти зчавлений весь на свій Еверест, чи, радше, на власну Голгофу сунеш його потроху. і заздриш кретинам з хрестами на спинах. у них-то полегше і ти на хрест спершись поглянеш наліво, направо, а потім на них лукаво. і сам собі збрешеш далеко не вперше, що в чортових яблуках справа. Андрій Гордун

#вікторина #поезія О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.