ЧУЄ ГРІШНУ Вберіг Госпо́дь життя, вберіг домівку, В молитві ру́ки зво́дила в сльозах, Не допустив той мотлох-вибухівку, Хоч поряд бу́ло гучно… просто жах. Я про життя в молитві все благала, Тремтіла, наче листя на вітру, Та чи почує Го́сподь – я не знала… А з пам’яті жахіття не зітру. Не хочеться так рано помирати Від вражої ординської руки́, Лишається лиш Господа благати, Щоб не спинив життєвої ріки́. Жахливий ранок у сльозах й тремтінні, В молитві та уявленні про все, Коли навко́ло все в палахкотінні, Й будинком від тих вибухів трясе. Спокійно жити не дає потвора, І серце України – в нього ціль. Настала дійсність ось така сувора, Не закриває ворог цю артіль. Від вибухів повітря аж дзвеніло, Здригалась наша матінка-земля, Та я жива й помешкання вціліло, Напевно Бог щитами затуля. Вберіг Госпо́дь життя, вберіг Всевишній, Я дякую, я дякую за це! Почув мої́ молитви, чує грішну… Зберіг моє́ життєве деревце. 23.01.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1003830

ЛЮДИ-ВОГНИКИ (рондель) Є люди, що світлом осяють мій дім, і тиша в душі невгамовна, ясна. В обіймах їх теплих відчутна весна, де світ не ворожий живе перед всім. Я йду крізь дощі, та зникає і грім, коли промовляю всі їх імена. Є люди, що світлом осяють мій дім, і тиша в душі невгамовна, ясна. Мов світло на вежі в тумані густім, вони опромінюють шлях для човна і серце співає у ритмі сповна. Немає страхів, коли в крузі моїм є люди, що світлом осяють мій дім. Мирослав Манюк 08.08.2025

#поезія Ти була потребою – не пристрастю, Звичкою тримати все в тіні. Ти прийшла і просто залишилася, Проростала клятвою в мені. Змовою – без драми недоречної, Порожнеча, вистуджена з дна, Кинула мене під ноги вечору – Сам в своїх обіймах доживав. Не була ні щастям, ані втратою, Без надриву душ, без передмов – Захололо серце, під лопаткою Оселився біль – моя любов. У легенях пилом недоречності, Сіллю в ранах, глибиною в світ, Безозвучним криком – став залежним я, Поглинала все живе в мені. Світла не несла, лише окравою Огортала пам'ять і печаль. Чорним обеліском в серці зраненім Стала у надмірності мовчань. Ніч лягає саваном розвітреним, А думки – як птахи об шибки: Ти мені ні полум'ям, ні зливою Не зосталась, витліла – лиш дим. Крає скальпель втрату – геометрія Пережитих днів тепер тягар. Цвинтарне затишшя. Не розгледів я: Пила з мене сили і життя. 25.07.2025 Олеся Репа

#думки Ми всі — в дорозі, яка має кінець. Ніхто не знає, скільки ще залишилось — днів, світанків, обіймів. Життя не дає попереджень. Не дозволяє повернутись. Просто одного дня — усе зупиняється. Але поки ми ще тут — усе має значення. Тому: – зупинись на мить і подивись, як світиться небо перед дощем; – подякуй за тепло руки, яку тримаєш щодня; – не мовчи, коли серце хоче сказати ,, люблю "; – не зберігай ніжність ,,на потім" — потім може не бути; – пробачай — собі, людям, життю; – роби добро — навіть якщо ніхто не побачить; – і живи так, щоб після тебе залишалося світло. Бо життя — це не про кількість днів. Це про глибину кожного з них.

🔴⚫ Червоний і чорний — два кольори, що несуть силу поколінь. «Два кольори мої, два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба...» Ці рядки знають майже всі з дитинства. Але що ж насправді означають ці кольори в українській вишивці? ⚫ Чорний — це сила землі. Колір родючості, пам’яті, праці. Це — глибока повага до предків і зв’язок із нашою землею. 🔴 Червоний — це життя. Колір любові, роду, сонця, тепла й енергії. Він пульсує в узорах, як серце народу. ✨ А разом вони — гармонія життя і землі. Символ вічного кола: з любові народжується життя, яке тримається на силі коріння. Я обираю ці кольори не просто так. Вони живуть у моїх прикрасах — як жива пам’ять і гордість бути українкою. 🇺🇦 #українськітрадиції #вишивка #українськийстиль #прикраси #червонийічорний #українськамода #етностиль #зробленовруках #ґердан #силянка #етноодяг #етноприкраси #криза #кривулькаізбісеру

"Сповідь" Я не знаю про що писати, Адже всі слова вже сказали. Усі мої думки прочитали Про смуток та жагу до життя. Нехай тут рими не буде, Зате буду я — відверта і щира. Будуть емоції, а не нові порізи На шкірі, що так стомилася. Нехай слова будуть на місці сліз, Хоч це вже давно не лікує. Бо що з тих слів, коли біль як віск — Стискає, плавить і катує. Я вже не вірю, що буде весна, І навіть не жду вже спасіння. Моя тиша стала глуха й глузна, Моє серце — порожнє приміщення. Я живу, як неживе живе, Автомат, що лиш дихає в нормі. І навіть коли душа реве — Зовні я тримаюсь у формі. Я посміхаюсь, бо так прийнято, Я мовчу, коли треба кричати. І вночі у кімнаті зім’ятій Я втомилась себе рятувати. А якщо чесно — не хочу вже йти, Не вперед, не назад — нікуди. Бо вся ця боротьба — це дим, Що залишає після себе груди… Порожні, як чужий дім. Тож, якщо завтра мене не стане — Це не буде крик чи протест. Просто душа, що втомилась від ран, Нарешті знайде свій ліс. Той, де не треба рим. І де не болить. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це найбільша підтримка для нас! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

#поезія Усі мої вірші складаються в імена, У біль, що сягає неба, але не дна, Все, що залишиться по мені — слова і рими, Плани невтілені, про які говорили ми В часи, коли ще не знали слова донати, Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні», А тобі не знали, що відповідати, І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами, Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму, Ловець мрій по життю, та не ловець у житі, У намаганні над гніздом зозулі пролетіти, Як твоє минуле пролітає маленьким птахом Над Полтавським шляхом. Пташеня, підкинуте до гнізда, Порахуй до ста, Сонце тут сходить пізно, у нас не так. Далі від дому за окружною зорі Воском прозорим малюють покоси сонні, Місто, що подарує нові історії, Совість, яка визирає із вікон висоток Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими. Знов повертаюся у минуле. Пам’ятаю, як дідусь розказував, Що вкручував першу лампочку у селі, І не стримував сліз. Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю, З першої вчився поратися, з другої — похмелятися, Я б і зараз їх почитав. Добре, що дід цього вже не бачить, Не збиратиме мокре від сліз нажите в картате збіжжя, Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям Луганщини, Не молитиметься богу, який нікому не допоможе, Боже, добре, що він не бачить, Як те, що було його, стає чужим, Добре, що не дожив. Так сидиш ночами у темряві, поки серце заходиться, І записуєш все, що нашіптують демони З дна колодязя. Скільки текстів написано за п’ять хвилин на хиткому стільчику, Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися, А скільки — просто продекламувати вивчене З кам’яним лицем. Скільки із них читає справді про себе. Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала: Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу, Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його, Спробуй прочитати так, як читає Шилова. Потреба в тобі вимірюється глибиною історій, які виніс на сцену, Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою в антології слему, Коли дійдеш до моєї, не перегортай одразу. 09.08.25 Сашко Середа

#поезія Коли літо не може стати на повен зріст Лиш підсвічують жовті карлики абрикосів Розкриши свою пам'ять на свіжий намоклий зріз Відвернися і йди Накульгуй у ритмі sos бо Ти живеш у чекальній черзі - хіба не так? - Відкорковуєш теплі дні, мов холодні вина Сподіваєшся: може, буде ще й післясмак, Коли днів до дна лишається половина Прокидаючись в точку в мішень у коротку ніч Що її комарині списи до зірок поштрикали Ти мовчиш і чекаєш, немовби уже на дні: Хтось пірне сюди і покличе тебе покличе Наче зовсім не ти виростав зі своїх слідів Наче сквилене літо не марно чекало скраю Наче хтось ще живий угорі колисав надію Небеса над водою сплітаючи й розпускаючи Кому першому все набридне - той і програв Кожне серце знає про ці нескладні закони Ще до втоми далеко - тук-тук - ще зелені трави Але падають жовті карлики - абрикоси Єлизавета Жарікова

#поезія Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами. І ось він мені говорив: інститут церкви поєднує нас усіх подібно до цегли, випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки, хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки. Ще він говорив: спитай мене про воскресіння, я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння. Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі. Я люблю говорити про ворогів у минулому часі. Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам, не зрозуміти. Війна мене навчила не говорити про втрати. З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається ви, атеїсти, називаєте це душею. Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. Серце моє легке і обійми мої розпростерті. Моєї любові стане на всіх, навіть на тих, хто хотів мене вбити. Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті. Сергій Жадан

🔄 Мапу оновлено ⚔️ Ворог окупував Затишок, а також просунувся поблизу Білицького, Новомаркового, Диліївки та в Олександро-Калиновому. 💬 У випадку неточностей, можете повідомити нам про це через бот @newsdeepstatebot. ❤️ Ставте серце, якщо вважаєте, що русня — гній. Будемо таким чином боротися із накруткою реакцій. 🗺 deepstatemap.live Мапа🛑Блог🛑Написати нам🛑 ЗСУHelp🛑Магазин🛑Донат