#поезія Немов наснилося мені . Іду садом квітують вишні . Трава купається в росі Пливуть хмариночки не спішно . На оболоні геть туман . Розкрив сіреньке покривало . І виглядало сонце з хмар . Своє проміннячко пускало. Купалась я у тишині . Вітер розчісував волосся . І ген на полі , вдалині. Стояла нива у колоссі. І шепотів струмок до хмар . Водиця в ньому так дзюрчала. Бджола із квіточок нектар . Поміж садових трав збирала . Вдихаю аромат на мить . Поміж дерев уже світає . І серце , серце стукотить . Цей сон у небо відлітає. Побільше, Боже , таких снів . Де все в природній благодаті. Життя летить крізь відлік днів . Лиш сни для нас приносять радість. .. ( на жаль і цьому ми не раді ) Оля Більчук

#світ Тибет: Духовне серце Гімалаїв Тибет, відомий як «дах світу», — це унікальний регіон, розташований на високогірному плато в Гімалаях. Його культура, релігія та історія приваблюють мандрівників і дослідників з усього світу. Географія та природа Тибетське плато є одним із найвищих у світі, із середньою висотою понад 4500 метрів. Тут розташована найвища вершина планети — Еверест (Джомолунгма). Клімат суворий, але природа вражає: кришталево чисті озера, величні гори та безкраї степи створюють неповторний пейзаж. Культура і релігія Тибет є колискою буддизму Ваджраяни. Монастирі, такі як Потала в Лхасі, є не лише духовними центрами, а й архітектурними шедеврами. Тибетці зберігають традиції, включаючи ритуали, танці та мистецтво тханка. Далай-лама, духовний лідер Тибету, став символом миру та толерантності. Історія Тибет має багате історичне минуле, від імперії Ярлунг до сучасних викликів. У XX столітті регіон зазнав значних політичних змін, що вплинули на його статус. Сьогодні Тибет залишається частиною Китаю, але його культурна ідентичність продовжує надихати світ. Сучасність Тибет приваблює туристів, які прагнуть духовного збагачення та пригод. Проте регіон стикається з екологічними проблемами та питаннями збереження культурної спадщини. Тибет — це місце, де гармонія природи та духовності створює унікальну атмосферу. Його краса й мудрість залишаються в серці кожного, хто відкриває для себе цей загадковий край.

#поезія А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко

#наболіло Спогади душу мою роз’їдають, А серце ще болить жалем щемким Я зрозуміла — нас уже немає, Між нами все розвіялось, як дим. Не говори, що з часом буде краще, І не дзвони, прошу, мені дарма. Ти вже не мій, не той, що був найкращим, Звичайний — майже, та не зник дотла. Я з теплотою згадую ті зустрічі, Та серце вже твоє не підкорю. Я втомлена. І навіть бути в самоті — Не легше, бо тебе ще й досі я люблю. Я не забуду усмішку чарівну І погляд тих очей, що грів колись. Ми помилились — в цьому наша вина, Що наші зустрічі і досі ще живі. Нам краще вже не бачитися з тобою, Забудь усе, що сталося колись. У тебе вже давно є інша — нова й з гідною красою, А я забуду, як любила — без жалю й без сліз. 14.06.2025

ГАРМОНІЯ СЕРЦЯ Розум будить серце в кращий форум, Та без змісту знов воно мовчить. Не буває норми для простору, Все, летюче вгору, не спинить. Серце — вогник, розум — його форма, Разом творять істинний політ. Коли думка чиста, то це норма, Всі чуття ідуть самі на зліт. Від незнань також буває спрага, Від вагань виходить навіть зміст. Там, де тиша, ще росте увага, І душа наповнює свій зріст. Мудрість не палає з суєтою, Її вабить простір і глибінь. Почуття міцніють із метою, Розум має убивати лінь. Хто збагнув гармонію з роками, Той не прагне більш чужих висот. Бо у рівновазі між серцями Розцвітає справжній вир чеснот. Мирослав Манюк 13.06.2025

#поезія А , іноді, саму себе простити треба. О, як непросто... Серце ще ж живе. І хочеться злетіти вище неба В надії, що усе, колись, мине. І скинути тягар туди, за хмари, Сховати всі печалі і жалІ. І хочеться минути тої кари, Хоча би тут, допоки на землі... І в жменьці зберегти маленьке світло, Те, що лишилось з вогника в душі. Дай Боже, щоб воно, колись, розквітло З насіння, що лишили на землі... Людмила Галінська

Життя надто коротке, щоб не провести його з коханою людиною. Про це нам нагадає третій і фінальний сезон серіалу "Літо, коли я погарнішала" (The summer i turned pretty). Це телесеріал про дорослішання, створений Дженні Хан для Amazon Prime Video і заснований на її однойменній трилогії. Закінчується перший курс коледжу, і Беллі з нетерпінням чекає на літо, яке проведе на пляжі Казенс, разом зі своїм хлопцем. Пара обдумує спільне майбутнє і готова до рішучих кроків, але аж поки через певні події в її життя не повертається її перше кохання. Тепер, на порозі дорослого життя, Беллі постає перед вибором, кому ж з хлопців належить її серце. Літо вже ніколи не буде таким, як раніше... Третій сезон серіалу "Літо, коли я погарнішала" стартує на Prime Video 16 липня. #Коло_Кіно #Анонси_серіалів #Amazon #Екранізації_книг

#думки Мовчання — це теж мова... Тиха, глибока, така, що проникає в саму суть, минаючи слова. В ті моменти, коли думки спотикаються одна об одну, коли серце кричить, а губи — мовчать. Там — відповіді. Там — тепло, що не зникло, навіть коли слова зрадили. Там — тривога й ніжність, переплетені в погляді, який здатен сказати більше, ніж тисячі фраз. Коли тобі нічого буде сказати, згадай: я не потребую слів. Мені достатньо твого дихання поруч, твого серцебиття, що обережно торкається мого. Я є в тобі — в твоїх думках, у неочікуваних усмішках серед буднів, у поривах вітру, що гладять твоє волосся. Тиша — це не кінець. Це початок. І я завжди тут, поруч, щоб слухати її разом із тобою.

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ Шур-шур-шур — трава під кроком босим, Вітер гне її, мов струнний спів. Тихо шепче світ про щось доросле: Про думки, встають що замість слів. Кап-кап-кап — на зовні плаче небо, Краплі б’ють об шибку, наче дзвін. Дощ приходить там, де дуже треба, І змиває з серця давній сплін. Тук-тук-тук — це серце рве простори, Наче вибух в спогадах гучних. Все горить в очах, летить угору Спалах мрій у звуках неземних. Ку-ку-ріку! — зранку день приходить, Півень світ будити вже навчивсь. Наче дзвін у грудях стук говорить, Щоби кожен за життя моливсь. Жу-жу-жу — це літо вже над лугом, Бджоли роблять власний хоровод. Кожен звук стає живим малюнком, Що веде крізь вірш у дивний код. Мирослав Манюк 14.06.2025

З 23 жовтня в прокат в українських кінотеатрах вийде екранізація роману Андрія Куркова «Сірі бджоли» 2018 року. Режисером є Дмитро Мойсеєв. Фільм перенесе глядача в саме серце «сірої зони» на Донеччині — території між позиціями українських військових та проросійських бойовиків. У покинутому селі без світла залишилися лише двоє пенсіонерів — колишні вороги дитинства, які в умовах війни намагаються знайти мир і порозуміння. Їхнє тихе, напружене існування змінюється після появи в селі російського снайпера... У Держкіно говорять, що стрічка обіцяє стати глибоким емоційним переживанням, де переплітаються буденність і війна, біль і надія, людяність і внутрішня тиша — як гул сірих бджіл у вуликах самотності. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно