#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

#поезія Осінній вечір Осінній вечір. Свіжість. Прохолода. Яскраве світло ліхтарів. Уже до сну готується природа, Згубивши листя між осінніх днів. Осінній вечір. Місто засинає. Сховалось сонце вже за небокрай. З-за хмар сріблястий місяць визирає І вітерець навіює печаль. Багряне листя тихо облітає, Гілки дерев торкаються зірок. Тепло останнє осінь забирає І знов зима нечутно робить крок. Огорне осінь оксамитом плечі. І холод, хоч листопаду нема. Осінній вечір, загадковий вечір… До міста наближається зима. Rin Okita

#поезія Краплі по клавішах Чорних та білих. Осінь танцює – На вулиці злива… Нею милується сивий рояль – Молодість вже промайнула, на жаль… Фрак надягнув, Під віконцем навпроти Мрійник рояль заглядає у ноти, Осінь танцює… Квітки хризантеми В захваті глядач виносить до сцени. Вітер, закоханий ніжно у осінь, Легко її підхопив – танців досить… І полетіли… Заплакав рояль, Кришку закрив і поринув в печаль… Струни мовчать, Сумом серце розбите… Сніг залітає В віконце відкрите… Сивий маестро в сльозах засинає, В снах він для осені музику грає… Казка на жаль добігає кінця Як мені жаль всі розбиті серця… Наталі Рибальська

#поезія Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе. Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми. …Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю. Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми. Олекса Бик

#поезія Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. Ліна Костенко

#поезія Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим, Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. Ліна Костенко

Живе собі жінка. Звичайна. Простенька. Не надто красива, успішна. Повненька. Готує, працює, біжить, не встигає. Щось вміє, щось знає, сміється, кохає. Турботи земні і приземлені мрії. Як в кожного є сподівання й надії. Потрохи боїться, до чогось звикає. Життя собі йде. А точніше - минає. Живе собі жінка - не пані, не леді. По осені кутає ноги у пледі. Узимку пече пироги чи рулети. І смажить картоплю, а часом котлети. Все надто буденно. І дуже банально. Не награно, щиро, буває й печально. Трамвай чи метро, важкі сумки і кеди. В повітрі - тривоги, ракети, шахеди. І люди на жінку дивитись не люблять. Ну що ж там не бачили - сірість нелюба. Звичайна робота, маленька зарплата. Квартира у "спальному". Навіть не хата... ...От їй би зробити щось з носом, губами. Фігурою, тілом, обличчям, руками. Завести б собачку, що в торбі носити. І бути успішною. Світ цей змінити... ...А так просто жінка... І Богу подяка. Бо саме на ній і тримається хата. Бо саме такі потім рід зберігають. ...Любіть тих жінок. Хай вони не зникають... Anna Savchuk

#поезія Річка у вересні больова. Час настоюється в кожному рекруті. Мости на Сході, ніби слова – багато втрачають при перекладі. Перекласти денну печаль. Відтворити нічну утому. Хтось подякує небесним печам за вечір, який прийде потому. Стримав, виговорив, відігрів. Довга ніч із лисицями й травами. Річка тримається берегів, сподівається все поправити. Сергій Жадан

#поезія Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити. © Ліна Костенко

#поезія У синім безгомінні  задуми скрізь печать.  Мелодії осінні  в душі моїй звучать.  А листя веремія  несе свою печаль.  На чорному коні я  в блакитну лину даль.  Кінь жовті трави хрума,  а путь — немов змія.  Цей кінь — моя задума,  цей кінь — журба моя.  © Володимир Сосюра