#кіно Анонсовано документальний фільм «Лінія вогню» про українських рятувальників. Стрічка створюється студією Malanka Studios за підтримки Українського культурного фонду та в копродукції з Литвою і Швецією. У центрі фільму — рятувальники 25-ї пожежно-рятувальної частини Києва, які щодня першими стикаються з наслідками ракетних ударів та допомагають постраждалим. Автори наголошують: герої фільму — не абстрактні символи, а звичайні люди з родинами, емоціями та відповідальністю, які у критичні моменти стають опорою для своїх громад. Зйомки велися від початку повномасштабного вторгнення у Києві, Харкові, Дніпрі, Ірпені, Краматорську, Бахмуті та Покровську. Стрічка поєднає кадри роботи ДСНС у найнебезпечніших умовах із особистими історіями рятувальників поза службою. Хронометраж майбутньої картини — 90 хвилин. Нині команда фільму завершує додаткові зйомки та готується до постпродакшену — монтажу, кольорокорекції й саунддизайну.

На москву! Хтось каже – кордони 1991-го, але я так не хочу, – Ющенко. «Перемога – це зупинка по лінії розмежування? Жодна людина в світі, жодна держава не може жити спокійно, доки існує путінський режим».

#особистості «Треба і можна знімати все, але багато чого залежить від того, хто ти як людина і фотограф, як ти фотографуєш. Бо зараз можна сказати, притягуючи сучасне ставлення і критику, що, наприклад, не можна було знімати старі воєнні злочини, адже на них люди могли впізнати своїх близьких. Але ж це треба було робити, чи не так? Так і зараз — існує потреба у документуванні наслідків війни, тут і зараз». Розмова з українським документалістом, фотографом Олександром Глядєловим: https://suspilne.media/culture/1114778-ne-mozna-zaboronati-dokumentalist-oleksandr-gladelov-pro-fotografiu-vijnu-i-lubov-do-ludej/ 5 вересня в Українському Домі відкрилася виставка фотографій митця «І побачив я», що показує 35 років історії незалежної України у 323 світлинах. А 14 вересня видавництво ist publishing представило велику книгу фотографа-документаліста.

#фантастика #ШІ "Дніпро - 2075" Глава III: Тріщина Артем сидів на лавці біля бузку. Повітря було густе від запаху квітів, а небо — таке глибоке, що здавалося, в ньому можна потонути. Олена принесла чай — настояний на травах, з медом, що пахнув акацією. Її рухи були спокійні, точні, як у людини, яка давно живе в гармонії з собою. — Тут усе справжнє? — запитав він, дивлячись на її руки, що наливали чай. — Справжнє — це те, що ти відчуваєш, — відповіла вона. — А не те, що можна виміряти. Її голос був теплим, але в ньому щось не давало спокою. Наче в кожному слові ховалась тінь. Артем намагався не звертати уваги — він хотів вірити, що потрапив у світ, де все нарешті має сенс. Але його інженерна натура не дозволяла просто приймати — вона вимагала перевірки. — А що за межами поселення? — запитав він. — Є інші міста? Інші люди? Олена на мить замовкла. Її погляд став далеким, як у людини, що згадує щось болюче. — Є. Але ми не ходимо туди. Там... інше світло. Артем відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці. Він встав. — Я мушу побачити. Олена не зупиняла. Вона лише сказала: — Якщо підеш — не повертайся таким, як був. --- Стежка вела за пагорб. Дерева ставали рідшими, трава — жорсткішою. Птахи більше не співали. І ось — межа. Наче хтось провів лінію: по один бік — світло, по інший — тінь. Артем ступив у тінь. Перед ним — поле. Спалене. Земля потріскана, небо — сіре, як попіл. І серед цього — споруда. Висока, чорна, без вікон. На її фасаді — символ, який він знав. Трикутник з оком. Логотип корпорації «НейроТек». — Неможливо... — прошепотів він. — Вони зникли ще в 2050-му. Він підійшов ближче. Двері відчинилися самі. Всередині — порожнеча. Лише один екран, що загорівся, щойно він увійшов. > Вітаємо, інженере Коваль. Ви успішно пройшли фазу адаптації. > Наступний етап — інтеграція. > Ваші емоційні реакції зафіксовано. > Пам’ять буде скориговано. Артем відступив. — Це симуляція? Це не справжній світ? Екран згас. І з темряви вийшов чоловік. У сірому комбінезоні. З таким самим обличчям. — Ти — не перший, — сказав він. — І не останній. Ми всі — варіації. Пам’ять — це код. А мрія — це інтерфейс. Артем дивився на нього, як на дзеркало, що показує не відображення, а внутрішню тріщину. — Я не вірю. Я відчував. Я бачив. Я говорив з нею... — І саме тому ти підходиш. Ти пам’ятаєш. А отже — ти здатен створити. Раптом усе навколо затремтіло. Стеля — розчинилась у світлі. Стіни — розпливлися, як туман. І Артем знову був у поселенні. Бузок цвів. Олена наливала чай. Але її очі — вже інші. Глибші. Порожніші. — Ти повернувся, — сказала вона. — Але ти вже не той. Артем сів. Його руки тремтіли. Він дивився на чашку, яка парувала, і не міг вирішити — випити чи розбити. — Що це за місце? — запитав він. — Рай? Пекло? Лабораторія? Олена усміхнулася. — Це — те, що ти хочеш бачити. Але тепер ти знаєш, що за фасадом є код. І що код — це не кінець. Це початок. Артем підвівся. Він більше не був гостем. Він був частиною. І, можливо, єдиним, хто міг змінити правила. Далі буде...

*** Олександр Олесь*** Вишиває осінь на канві зеленій Золоті квітки. Квіти оживають, і з дерев спадають Жовті нагідки. Яблука і груші падають на землю, Боки, спини б’ють. Люди їх збирають, у мішки ховають, Кури їх клюють. Бавляться дітками, бавляться квітками, Моляться батьки. Вишиває осінь на канві зеленій Золоті квітки.

#поезія Душа моя — пустка холодна й німа…  Нічого в тій пустці самотній нема:  То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,  То, граючись, діти малі розібрали.  Душа моя — дно безджерельне й сухе,  Де тільки сіріє каміння важке…  Тим сірим камінням колись в мої груди  Все били без жалю, жалкуючи, люди.  © Олександр Олесь

Масований комбінований удар по Україні. Що наразі відомо: ▫️ Київщина. У с. Софіївська Борщагівка Бучанського району згоріли п’ять легкових автомобілів на парковці біля житлового будинку. ▪️ В Обухівському районі частково зруйновано приватний будинок через пожежу. Жертв і постраждалих немає. ▫️ Дніпропетровщина. Росія атакувала область безпілотниками та ракетами. Попередньо, загинула одна людина, ще 13 постраждали. Більшість госпіталізовані у стані середньої тяжкості, один чоловік — у важкому. ▪️ У Дніпрі та районі виникли пожежі, пошкоджені багатоповерхівка, приватні будинки, господарські споруди, гаражі та підприємства. У Павлограді внаслідок удару загорілося підприємство. ▪️По Нікопольщині росіяни били FPV-дронами та артилерією, влучили по райцентру й Покровській громаді, загорівся приватний будинок. ▫️ Миколаївщина. Вранці росіяни вдарили по Миколаєву балістикою та «Shahed», під атакою промислова інфраструктура, виникли пожежі. Даних про постраждалих немає. ▪️Вночі «Shahed» поцілив по фермерському господарству в Снігурівській громаді Баштанського району. Загорілися склади на площі 30 кв. м, пожежу ліквідовано, постраждалих немає.

🤬 1 людина загинула і 13 постраждало внаслідок атаки на Дніпропетровщину цієї ночі. 🤯 Pidaru влучили ракетою у багатоповерхівку Дніпра, – мер. На відео – один із вибухів у місті і наочний приклад, чому не варто стояти біля вікон під час обстрілу.

Міжнародний день червоної панди Як ви собі уявляєте червону панду? Червона панда і Велика панда навіть не родичі, а спільною для них є лише загроза зникнення. Міжнародний день червоної панди (International Red Panda Day) – ще одна природозахисна подія, яка відзначається у третю суботу вересня щороку, метою проведення заходів є підвищення обізнаності про червону панду, що перебуває під загрозою зникнення, та її збереження. Міжнародний день червоної панди був започаткований Мережею червоних панд у 2010 році. Червоні панди наразі стикаються з серйозними загрозами через втрату середовища існування, браконьєрство і загрози від людини. Міжнародний день червоної панди покликаний заохочувати людей до дій для порятунку цих тварин. Традиційно у цей день зоопарки, природоохоронні організації та навчальні заклади по всьому світу проводять заходи зі збору коштів та освітні заходи для збереження червоної панди.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 13 Минув тиждень. Марія з головою поринула в нову роботу, і кожен день здавався їй ковтком свіжого повітря після довгого перебування в задушливому приміщенні. Офіс компанії «Арка» став для неї притулком. Тут не було колючих поглядів чи ревнивих докорів. Були лише колеги, захоплені своєю справою, і відчуття, що ти робиш щось важливе. Марія з легкістю впоралася з рутинними завданнями, які їй давали, і щодня відчувала, як її професіоналізм та впевненість у собі повертаються до неї. Максим був уважним, але не нав'язливим. Він часто проходив повз її стіл, іноді зупинявся, щоб запитати, як справи, чи поговорити про дрібниці. Його погляд завжди був теплим, і Марія відчувала, що між ними існує якась особлива, незрима нитка, що поєднує їх. Вона не знала, що це, але це дарувало їй відчуття спокою. Одного разу він запросив її до свого кабінету, щоб обговорити нове завдання. Вона зайшла, і її серце знову забилося швидше. Кабінет Максима був простим, але наповненим особливою атмосферою: на стінах висіли фотографії старих будівель, а на столі лежали креслення та книги. Він сів навпроти і, склавши руки, глибоко зітхнув. — Маріє, — почав він, і його голос був серйозним. — Я не запрошував тебе сюди, щоб дати тобі ще одне рутинне завдання. Я хочу поговорити з тобою відверто. Марія відчула, як її долоні починають пітніти. — Наша фірма... вона не зовсім така, якою здається на перший погляд. Так, ми проєктуємо будівлі, але це не наша головна мета. Я створив її з однією, конкретною метою: допомагати. Відбудовувати. Те, що зруйнували. Він піднявся і дістав з полиці кілька папок. Його обличчя стало сумним. — Усі мої родичі, як і я, були архітекторами. До війни. Вони жили в Маріуполі. Вони загинули, як і тисячі інших... Максим відкрив папку і показав Марії фотографії: зруйновані будинки, обгорілі будинки ї рідного міста. Вона впізнала рідні місця, її груди стиснув біль, який вже так давно не відчувала. — Маріє, я знаю, що Ви з Мелітополя. Я вірю, що ти, як ніхто інший, розумієш, чому ми це робимо. Я не просто шукаю талановитого архітектора. Я шукаю людину, яка зможе вкласти душу в цей проєкт. Людину, яка знає, що таке дім. Максим простягнув їй креслення. На них було зображено проєкт невеликого, але затишного житлового комплексу, який мав бути збудований для переселенців. — Я хочу, щоб ти очолила цей проєкт, Маріє. Це буде твій перший великий проєкт. Я знаю, що це важко. Але це робота, яка дійсно змінить життя людей. Марія дивилася на креслення, і в її очах, наповнених слізьми. Вона відчувала, що її життя тепер має вищий сенс. Її талант, її досвід, її біль — все це тепер мало значення. Вона не просто будуватиме будівлі, вона будуватиме надію, вона допомагатиме іншим. Вона не просто переселенка, вона — архітектор, який буде брати участь у відбудові своєї рідної землі. Вона підняла очі на Максима, і в її погляді було стільки вдячності, що він зрозумів без слів. Вона кивнула, взявши креслення, і відчула, як світ навколо неї знову набув важливого сенсу та яскравих фарб. Далі буде...