#поезія #мистецтво Лети, рідна пісне, гартуй свої крила! Хай світ весь почує: ти вільна, мрійлива! Лети понад гори, степи і долини! Хай світ весь побачить, що ти з України! Вдягла вишиванку, барвистий віночок. І серденько мліє, і крила тріпочуть. Ніщо хай не спинить політ твій високий! Даруй, рідна пісне, і мир нам, і спокій! В тобі наша правда, відвага і сила. Ти ніжна, душевна, щемка і красива! Козацька і доблесть, і велич, й надія В тобі воєдино злилися, міцніють. Лети, мила пташко, неси добрі вісті! Хай слово лунає барвисте і чисте! Дарма, що війною обпалені крила, Звучи, рідна пісне, і дзвінко, й щасливо! Ніна Арендар Авторка картини: Наталія Резніченко. "Якби мені дістати струн живих".

Шок у шоці. Стартували зйомки фільму "Диявол носить Прада 2", і до своїх ролей повертаються Меріл Стріп, Енн Гетевей, Емілі Блант і Стенлі Туччі. Також до оригінального касту долучився Кеннет Брана, який гратиме чоловіка Міранди Прістлі, головної редакторки модного журналу Runway. Перший фільм вийшов у 2006 році, і його знімали за мотивами однойменного роману Лорен Вайсбергер. Він розповідає про амбітну журналістку Енді Сакс, яку наймають у глянцевий журнал про моду (це робота, за яку мільйон дівчат "вбили б"!), і вона стає асистенткою вимогливою головної редакторки, яку, кажуть, вигнали з пекла через складну вдачу. Цікавий і ні на що не натякаючий факт - Вайсбергер короткий час працювала у Vogue асистенткою Анни Вінтур. Деталі сюжету сиквелу офіційно не підтверджені, але він начебто розповідатиме, як Міранда Прістлі будує свою кар'єру в умовах занепаду традиційного журнального видавництва. Вона протистоїть своїй колишній асистентці Емілі (Емілі Блант), яка тепер є впливовою пані з грошима, яких дуже потребує Міранда. Незрозуміло, як сюди впишеться Енді Сакс, адже в кінці першого фільму вона звільнилася з Runway та влаштувалася на роботу в газету. "Диявол носить Прада 2" вийде в прокат 1 травня 2026 року. #Коло_Кіно #Новини_кіно

#поезія Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотіли крилати і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмельні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Василь Симоненко «Лебеді материнства» Весна 1962 р.

#поезія отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. Олена Левченко

#поезія ЩОБ ЗРІЛА ЛЮБОВ НА ЗЕМЛІ Вклонялася вітру тополя, мов жниця у чистому полі. Складала в покорі долоні, щоб душу її не тріпав. А він то здіймався зухвало і дихав, як лицар в забрало, а то спочивав на осонні, то, крила згорнувши, зникав. Крилатим потрібна свобода! Хоч терня ятрить вряди-годи, хоч хмарами небо покрите, вчувається дзвін ланцюгів. Чому тих, що мріють літати, не стримують пута і ґрати, хоч болісне сплачують мито? Спитаймо, напевно, богів. Не буду схилятись в покорі. Таким не всміхаються зорі. І гне їх недоля і вітер, долає і розпач, і страх. Їм сонце тавро випікає. Удалеч птахів мужні зграї не звуть, залишають хитатись в неволі на лютих вітрах. Простором надихатись мушу і небом наповнити душу, земних скуштувати чарунків і щастя нести на крилі. Небес і землі суголосся — то мудрості стигле колосся. Роздати б усім по зернині, щоб зріла любов на землі!

Піймав я пташку - руку дівочу. Усміхнулись очі, кров потеплішала, серця насторожились, тріпочуть на вітрі. Думка зомліла, пашить тіло. Забриніли ноги, руки знахабніли. Тисну рученьку, долоню-подушечку. У жмені довірливі очі попадали. Їх осліпила радість, їх повиймало ще щось. Ми не відчули обоє, що в полі нас двоє. Нам щось казав вітер, шептала трава. Ми не прислухались, нас оглушили зовсім інші сили. Голови кволі, серця розпечені, долі приречені. Стигле просо, шмагає вітами, до землі прибитими. Над нами висіла пташка-щебетушка, підклало просо зелену подушку. Нас сонце врятувало, ми повставали. Ішли схилені, чимсь розчаровані, кимось ограблені, кволі, ослаблені, втомлені, розчулені, серця наші замулені. Шлях розійшовся на два шляхи. Із нами поруч наші гріхи. Ми молоденькі, здорові й дужі, ще будуть зливи, будуть калюжі. 1950 Г. Сагайдак

#поезія Я чекатиму Вас... Я чекатиму Вас, розпочавши таємне зізнання Із колиски віків, що тріпоче, мов серце в мені. Хай поніжить вуста медом Раю Еллада безкрайня, Не потрібна вуаль, від сьогодні кружляю без тайн я, У нових почуттях ясним Фебом умить спломенів. Де відкриті богам, наче скрині, людські таємниці, Де замішаний хліб на халкідських незламних мечах. Там чекатиму Вас незворушним і каміннолицим, А в душі - буревій, без обіймів гарячих не спиться, Падолистом зі сліз в мене спокій до нитки пропах. Хай паде Менелай у жертовник любові зомліло, Хай в амура вкраде незворушний Паріс вмілий лук. Щоб стріла віднайшла чуйне серце п'ятою Ахілла, Щоб найтихша струна в ніжних надрах умить забриніла Та кохання дощі заливали байдужість мілку. Є не тільки слова в арсеналі любовнім осяйні, У свічадо дивлюсь: там то Пан, то Геракл, то Зевс. Де ступаєте крок - розчищаю авгієві стайні, З сотень тисяч жінок Ваше яблуко чвар одностайне, Хай розквітне вогонь, мов завіт Прометея воскрес. Афродіто моя, не дозвольте зірватись Ікаром З пурпурових небес аж в Аїдове царство пітьми. Мов на плечах тягар, я схилився під поглядом карим Ваших дивних очей, то невже поборовся намарно? Кров'ю всіх ворогів-опонентів долоні підмив. Віднайде ж Одіссей в океанах життя свою пристань, Вже самотності дощ ти моїми очима не плач. Як розтане війна, Колізей відбудуємо, звісно, Я чекатиму Вас, як серпанок на небо пречисте, Наче хліба й вистав зачекався покірний глядач. Автор невідомий

#книжковий_відгук #Лана_читає “Ігри спадкоємців. Спадок Готорна” Дженніфер Лінн Барнс Видавництво ReadBerry Друга частина циклу Рідкісний момент - я особливо нічого не скажу про сюжет, бо це друга частина, а перша закінчилася нефіговим таким кліфгенгером. Тож в другій герої почухали репи та з посиленим ентузіазмом взялися розгадувати загадки старого Тобіаса Готорна. Паралельно Айворі намагається перемикнути налаштування в режим багатої спадкоємиці та грати за цими правилами, але виходить це дуже помірно. Ну і, звісно, брати Готорни кружляють навколо, переслідуючи свої цілі. Авторка закрутила все так, що по ходу читання я будувала безліч теорій і приблизно ніде нічого не вгадала. В одному моменті була близько, але все одно інтрига тут скажена. Ти стрибаєш разом з героями від однієї загадки до іншої, вони стають складнішими логістично, все дуже швидко змінюється, і Айворі вела мене за собою то правильними, то хибними шляхами, і ще спробуй розбери, де який. Текст швидко та непомітно затягує. Навіть попри те, що я читала першу книгу десь рік тому, і певний час ще згадувала, що тут коїться. Також у першій частині у нас намалювався любовний трикутник, і тут ці тіпи тріпали мені нерви майже всю книгу. Що один захисник, який дивиться, але нічого не робить, шо другий щось робить, але є у цього “робить” трошки дивний присмак. У цьому плані фінал мене трохи розчарував, але потім я пару днів перетравлювала його в голові, і він в результаті здався цілком собі норм. Взагалі ця частина здалася мені трохи масштабнішою, бо в першій був переважно будинок та родина Готорнів, а тут з’являються нові місця на мапі, нові імена в переліку персонажів та нові сімейні драми. Вона ще динамічніша та цікавіша, ніж перша, а фінал такий, що дуууже хочеться вже третю)

#поезія Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих, Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній. Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені. Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув. Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко: «‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎. Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці. Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то варто Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎. Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..." Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту". Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎. Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався. Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях. Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда", Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита. Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна... Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎. У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу. Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав... Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎. Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає, Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення. Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє, У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎ Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій, За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним. Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі, І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити. *** Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго. Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно... Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина. Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих: «‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся – Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях. Марія Чекарьова 11–15 листопада 2023 року

#поезія Голосять вітри, Буйні трави тонуть у тугах — Шепочуть: "зітри Біль у порох, сховавши в яругах" . "Розвій же страхи" — Шелестять листвою дерева. Немов дітлахи, Тріпочуть і віти. Сталева Гроза вражих куль Шматує повітря зі свистом І зойки зозуль, Немов би криваве намисто. Що крик — то життя Розбите війною на друзки. Нема вороття — Відірвані древа галузки. А чи оживе!? Чи прийдуть іще вéсни красні!? Прийдешнє нове Чи зігріє воно нещасних. Орися Каспрова