• #поезія
    Маєш в цім дні трохи сонця, дитино.
    Клаптик блакитний у вікнах скляних.
    А попід плотом — коралі з калини,
    в дивній оздобі листочків рудих...
    Маєш у серці старі переспіви,
    хустку барвисту й сорочку в квітки́ —
    Чорну з червоним, як бабця веліли,
    ту, яку в спадок носили жінки.
    Маєш у серці любов сього краю,
    пісню пташини й старі спориші.
    Тішся, дитино! Ти маєш пів раю.
    То українські скарби у душі.
    Те, що не втяти. Те, що не вбити.
    З крові прадавніх родів. Все твоє.
    Вчися, дитино, любити й творити
    І шанувати коріння своє.
    Маєш в цім дні не так вже і мало—
    сонце та небо і Божу любов.
    Нині сумяття у світі настало,
    ти не страшися. В тобі вільна кров.


    Людмила Галінська
    #поезія Маєш в цім дні трохи сонця, дитино. Клаптик блакитний у вікнах скляних. А попід плотом — коралі з калини, в дивній оздобі листочків рудих... Маєш у серці старі переспіви, хустку барвисту й сорочку в квітки́ — Чорну з червоним, як бабця веліли, ту, яку в спадок носили жінки. Маєш у серці любов сього краю, пісню пташини й старі спориші. Тішся, дитино! Ти маєш пів раю. То українські скарби у душі. Те, що не втяти. Те, що не вбити. З крові прадавніх родів. Все твоє. Вчися, дитино, любити й творити І шанувати коріння своє. Маєш в цім дні не так вже і мало— сонце та небо і Божу любов. Нині сумяття у світі настало, ти не страшися. В тобі вільна кров. Людмила Галінська
    Like
    1
    99views
  • #поезія
    Іду тихенько до зими. Минає осінь...
    Лишає сотні телеграм і м'ятний чай на підвіконні.
    Ще жмут незайманих стежин. Тупцюю боса.
    Пильнують очі-мигдалі на вицвівшій старій іконі...

    Іду тихенько до зими. Тепліша хустка...
    Пора згорьованих квіток та мертвого бадилля
    лишає слід в моїй душі. Холодний. Пустка...
    А ще ж недавно -- коровай і тéрпкий смак хмільного зілля...
    Он там, на відстані руки -- в цвітінні білім плачуть травні.
    І стиглі червні на вустах черленими вишнЯми
    малюють світлим новий день. Ескізи гарні...
    І десь поміж кущів троянд так ясно бачу усміх мами...

    Іду тихенько до зими. Скарби зо мною...
    В долонях -- вузлик хризантем, у серці -- цвіт півоній...
    І келишок скорботних сліз, і мрії, спалені війною...
    І клаптик літа, що втекло і тишком сіло на долоні...

    Іду тихенько до зими...

    Людмила Галінська
    #поезія Іду тихенько до зими. Минає осінь... Лишає сотні телеграм і м'ятний чай на підвіконні. Ще жмут незайманих стежин. Тупцюю боса. Пильнують очі-мигдалі на вицвівшій старій іконі... Іду тихенько до зими. Тепліша хустка... Пора згорьованих квіток та мертвого бадилля лишає слід в моїй душі. Холодний. Пустка... А ще ж недавно -- коровай і тéрпкий смак хмільного зілля... Он там, на відстані руки -- в цвітінні білім плачуть травні. І стиглі червні на вустах черленими вишнЯми малюють світлим новий день. Ескізи гарні... І десь поміж кущів троянд так ясно бачу усміх мами... Іду тихенько до зими. Скарби зо мною... В долонях -- вузлик хризантем, у серці -- цвіт півоній... І келишок скорботних сліз, і мрії, спалені війною... І клаптик літа, що втекло і тишком сіло на долоні... Іду тихенько до зими... Людмила Галінська
    Like
    1
    342views
  • #дати
    🎩 Федір Ернст (1891–1942): Фундатор Українського Мистецтвознавства та Рятівник Культури.
    9 листопада 1891 року в Києві народився Федір Людвігович Ернст (справжнє ім'я Теодор-Ріхард Людвігович) – видатний український історик, мистецтвознавець, музеєзнавець та один із ключових діячів у галузі охорони пам'яток історії та культури у 1920-х роках. Його діяльність стала міцним фундаментом для становлення українського мистецтвознавства як академічної науки.

    🏛️ Наукова та Пам'яткоохоронна Діяльність

    Незважаючи на німецьке коріння, Федір Ернст присвятив своє життя українській культурі. Освіту він здобував у Берлінському та Київському університетах, де його науковим керівником був професор Григорій Павлуцький.
    Після революційних подій 1917 року Ернст активно включився у роботу Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтв і старовини. У цей час, коли культурні цінності були під загрозою, він разом із колегами:
    * Провів інвентаризацію близько 160 архітектурних пам'яток Києва.
    * Видав одну з перших ґрунтовних розвідок про мистецькі скарби Києва, постраждалі внаслідок бойових дій 1918 року.

    🖼️ Музейний Діяч та Київознавець

    Найбільший внесок Федір Ернст зробив у музеєзнавство та києвознавство. З 1923 року він протягом десятиліття очолював художній відділ Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка. За час його керівництва фонди відділу зросли у 15–20 разів завдяки його невтомній роботі зі збору та систематизації експонатів.
    Федір Ернст вважається одним із найкращих дослідників Києва свого часу. Його путівник «Київ» (1930), який містив ґрунтовні статті та малюнки, донині визнається класичним і є цінним джерелом інформації про місто тієї епохи.

    🛡️ Рятівник Культурних Цінностей

    Особливою сторінкою його біографії є участь у Паритетній комісії (1928–1932) з обміну культурними цінностями між УРСР та РРФСР. Завдяки його принциповій позиції та фаховим знанням вдалося повернути з російських музеїв до України значну кількість цінних історичних та мистецьких пам'яток, зокрема портрети гетьманів. Він також боровся за збереження українських скарбів від більшовицької політики розпродажу за кордон.

    Трагічна Доля

    Федір Ернст був не лише вченим-практиком, а й теоретиком мистецтва, зокрема, він один із перших ввів до наукового обігу термін «мазепинське бароко». Його плідна робота була перервана хвилею сталінських репресій. У 1933 році його вперше заарештували у справі «Української військової організації» і заслали.
    У 1941 році його заарештували втретє – вже в евакуації в Уфі – за абсурдним звинуваченням у «німецькому шпигунстві». У жовтні 1942 року видатного історика та музеєзнавця було розстріляно.
    Життя Федора Ернста є прикладом самовідданого служіння науці та культурі. Його праці залишаються актуальними, а його ім’я – символом захисника української культурної спадщини в часи тоталітарної навали.
    #дати 🎩 Федір Ернст (1891–1942): Фундатор Українського Мистецтвознавства та Рятівник Культури. 9 листопада 1891 року в Києві народився Федір Людвігович Ернст (справжнє ім'я Теодор-Ріхард Людвігович) – видатний український історик, мистецтвознавець, музеєзнавець та один із ключових діячів у галузі охорони пам'яток історії та культури у 1920-х роках. Його діяльність стала міцним фундаментом для становлення українського мистецтвознавства як академічної науки. 🏛️ Наукова та Пам'яткоохоронна Діяльність Незважаючи на німецьке коріння, Федір Ернст присвятив своє життя українській культурі. Освіту він здобував у Берлінському та Київському університетах, де його науковим керівником був професор Григорій Павлуцький. Після революційних подій 1917 року Ернст активно включився у роботу Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтв і старовини. У цей час, коли культурні цінності були під загрозою, він разом із колегами: * Провів інвентаризацію близько 160 архітектурних пам'яток Києва. * Видав одну з перших ґрунтовних розвідок про мистецькі скарби Києва, постраждалі внаслідок бойових дій 1918 року. 🖼️ Музейний Діяч та Київознавець Найбільший внесок Федір Ернст зробив у музеєзнавство та києвознавство. З 1923 року він протягом десятиліття очолював художній відділ Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка. За час його керівництва фонди відділу зросли у 15–20 разів завдяки його невтомній роботі зі збору та систематизації експонатів. Федір Ернст вважається одним із найкращих дослідників Києва свого часу. Його путівник «Київ» (1930), який містив ґрунтовні статті та малюнки, донині визнається класичним і є цінним джерелом інформації про місто тієї епохи. 🛡️ Рятівник Культурних Цінностей Особливою сторінкою його біографії є участь у Паритетній комісії (1928–1932) з обміну культурними цінностями між УРСР та РРФСР. Завдяки його принциповій позиції та фаховим знанням вдалося повернути з російських музеїв до України значну кількість цінних історичних та мистецьких пам'яток, зокрема портрети гетьманів. Він також боровся за збереження українських скарбів від більшовицької політики розпродажу за кордон. Трагічна Доля Федір Ернст був не лише вченим-практиком, а й теоретиком мистецтва, зокрема, він один із перших ввів до наукового обігу термін «мазепинське бароко». Його плідна робота була перервана хвилею сталінських репресій. У 1933 році його вперше заарештували у справі «Української військової організації» і заслали. У 1941 році його заарештували втретє – вже в евакуації в Уфі – за абсурдним звинуваченням у «німецькому шпигунстві». У жовтні 1942 року видатного історика та музеєзнавця було розстріляно. Життя Федора Ернста є прикладом самовідданого служіння науці та культурі. Його праці залишаються актуальними, а його ім’я – символом захисника української культурної спадщини в часи тоталітарної навали.
    Like
    1
    646views
  • #події
    4 листопада 1922 року в спекотній Долині Царів, неподалік від Луксора в Єгипті, сталося відкриття, що приголомшило світ і назавжди змінило уявлення про стародавній Єгипет. Британський археолог Говард Картер та його команда, фінансовані лордом Карнарвоном, виявили сходи, що вели до майже непошкодженої гробниці фараона Тутанхамона.
    Мовчання Століть та Золотий Блиск ✨
    Протягом шести років Говард Картер безуспішно шукав гробницю молодого фараона. Коли фінансування мало бути припинене, саме 4 листопада 1922 року один із робітників наткнувся на першу сходинку. Наступні тижні були наповнені напруженою роботою, а вже 26 листопада Картер обережно зробив невеликий отвір у дверях гробниці. На запитання лорда Карнарвона: "Ви щось бачите?", археолог відповів легендарною фразою: "Так, чудові речі!"
    І справді, побачене перевершило всі очікування:
    * Нерозграбована гробниця: На відміну від більшості інших поховань фараонів, гробниця Тутанхамона збереглася майже недоторканою, що зробило це відкриття унікальним.
    * Незліченні скарби: Усередині було знайдено тисячі предметів, серед яких золоті прикраси, статуетки, меблі, зброя, колісниці та, звичайно, всесвітньо відома золота похоронна маска фараона.
    * Мумія Тутанхамона: У найпотаємнішій кімнаті, у саркофазі, що складався з трьох частин, була виявлена мумія самого фараона.

    Хто такий Тутанхамон? 👦

    Тутанхамон був фараоном XVIII династії Нового царства, який правив приблизно з 1332 по 1323 роки до нашої ери. Він зійшов на трон у дуже юному віці (близько 9 років) і помер молодим, ймовірно, не проживши й 20 років. Через його ранню смерть і порівняно недовге правління, його ім'я не було таким значним в історії Єгипту, як Рамзес II або Хатшепсут. Однак саме відкриття його гробниці зробило його, мабуть, найвідомішим фараоном у світі.

    "Прокляття фараонів" та сучасний вплив 😨

    Відкриття гробниці Тутанхамона супроводжувалося чутками про "прокляття фараонів", особливо після низки загадкових смертей учасників експедиції, включаючи лорда Карнарвона. Хоча наукових підтверджень цьому немає, ці історії лише додали таємничості та привабливості до цієї археологічної знахідки.
    Відкриття гробниці Тутанхамона стало не лише тріумфом археології, але й каталізатором світового інтересу до стародавнього Єгипту, надихаючи художників, письменників, кінематографістів та мільйони людей у всьому світі. Золоті скарби з його поховання досі мандрують світовими музеями, захоплюючи своєю красою та майстерністю.
    #події 4 листопада 1922 року в спекотній Долині Царів, неподалік від Луксора в Єгипті, сталося відкриття, що приголомшило світ і назавжди змінило уявлення про стародавній Єгипет. Британський археолог Говард Картер та його команда, фінансовані лордом Карнарвоном, виявили сходи, що вели до майже непошкодженої гробниці фараона Тутанхамона. Мовчання Століть та Золотий Блиск ✨ Протягом шести років Говард Картер безуспішно шукав гробницю молодого фараона. Коли фінансування мало бути припинене, саме 4 листопада 1922 року один із робітників наткнувся на першу сходинку. Наступні тижні були наповнені напруженою роботою, а вже 26 листопада Картер обережно зробив невеликий отвір у дверях гробниці. На запитання лорда Карнарвона: "Ви щось бачите?", археолог відповів легендарною фразою: "Так, чудові речі!" І справді, побачене перевершило всі очікування: * Нерозграбована гробниця: На відміну від більшості інших поховань фараонів, гробниця Тутанхамона збереглася майже недоторканою, що зробило це відкриття унікальним. * Незліченні скарби: Усередині було знайдено тисячі предметів, серед яких золоті прикраси, статуетки, меблі, зброя, колісниці та, звичайно, всесвітньо відома золота похоронна маска фараона. * Мумія Тутанхамона: У найпотаємнішій кімнаті, у саркофазі, що складався з трьох частин, була виявлена мумія самого фараона. Хто такий Тутанхамон? 👦 Тутанхамон був фараоном XVIII династії Нового царства, який правив приблизно з 1332 по 1323 роки до нашої ери. Він зійшов на трон у дуже юному віці (близько 9 років) і помер молодим, ймовірно, не проживши й 20 років. Через його ранню смерть і порівняно недовге правління, його ім'я не було таким значним в історії Єгипту, як Рамзес II або Хатшепсут. Однак саме відкриття його гробниці зробило його, мабуть, найвідомішим фараоном у світі. "Прокляття фараонів" та сучасний вплив 😨 Відкриття гробниці Тутанхамона супроводжувалося чутками про "прокляття фараонів", особливо після низки загадкових смертей учасників експедиції, включаючи лорда Карнарвона. Хоча наукових підтверджень цьому немає, ці історії лише додали таємничості та привабливості до цієї археологічної знахідки. Відкриття гробниці Тутанхамона стало не лише тріумфом археології, але й каталізатором світового інтересу до стародавнього Єгипту, надихаючи художників, письменників, кінематографістів та мільйони людей у всьому світі. Золоті скарби з його поховання досі мандрують світовими музеями, захоплюючи своєю красою та майстерністю.
    Like
    1
    704views
  • #поезія
    Знаєш, як сховається жовтень за браму
    минувших днів
    у старих хризантемах, забравши до жил гіркоту.
    У котромусь з торішніх, загублених довгих снів
    я до тебе, як мавка, по травах сухих прийду...
    У старий листопад, на краєчок всіх весен та мрій,
    де злотавим листком всі скарби і набутки рокíв,
    де барвистим метеликом, з-поміж опущених вій,
    оживе все колишнє на веслах прип'ятих човнів.
    І то навіть не я... Лише спомин чи тінь від душі.
    І то навіть не ти... Лиш ілюзія всіх сподівань.
    Босоніж, по зірках, що сховались в Старому Ковші,
    я до тебе прийду після довгих марудних блукань...

    Людмила Галінська
    #поезія Знаєш, як сховається жовтень за браму минувших днів у старих хризантемах, забравши до жил гіркоту. У котромусь з торішніх, загублених довгих снів я до тебе, як мавка, по травах сухих прийду... У старий листопад, на краєчок всіх весен та мрій, де злотавим листком всі скарби і набутки рокíв, де барвистим метеликом, з-поміж опущених вій, оживе все колишнє на веслах прип'ятих човнів. І то навіть не я... Лише спомин чи тінь від душі. І то навіть не ти... Лиш ілюзія всіх сподівань. Босоніж, по зірках, що сховались в Старому Ковші, я до тебе прийду після довгих марудних блукань... Людмила Галінська
    Like
    Love
    2
    330views
  • “Восени природа розкриває свої скарби у найкращий спосіб.” 💎🍂
    “Восени природа розкриває свої скарби у найкращий спосіб.” 💎🍂
    246views
  • Біла риба

    Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
    І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

    Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

    Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
    — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
    — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
    Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
    — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
    — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

    Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
    Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

    Та що я тоді знав про рибу...
    Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

    Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
    Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

    Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
    — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
    Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
    А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
    Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

    — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
    Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

    — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

    А я аж посірів.
    — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

    — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

    — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

    І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
    Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
    — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

    Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

    Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
    — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
    І наливає мені ще кухоль.
    — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
    Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
    — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

    Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
    — Гарне місце, але трохи нуднувате.
    А вона:
    — Та нічого, зате не сперечаються.

    Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

    Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

    Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

    Але найсмішніше було потім. Вона каже:
    — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
    Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

    Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
    — Ти ж не залишиш мене?
    А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
    — Хіба можна залишити море?

    І з того дня я її більше не бачив.

    Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

    — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

    Бармен зітхає, витирає келих і каже:
    — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
    — А куди ж риба поділась? — питає бармен,
    — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

    І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
    Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
    У бармена келих мало з рук не випав.
    — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

    А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

    — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

    — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

    — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

    Бармен, заливаючись сміхом, каже:
    — Пані, це точно ваш?

    — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
    А потім додає:
    — І взагалі, вдома вечеря холоне.

    І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
    — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

    А вона сміється:
    — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

    І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
    «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
    ---

    Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
    — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Біла риба Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море. І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів. Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі». Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу. — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс? — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією. Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість. — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад. — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням. Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою! Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою. Та що я тоді знав про рибу... Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона. Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт». Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге. Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно. — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько! Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті. А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна. Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити. — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент. Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину. — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї! А я аж посірів. — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш. — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба! — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло. І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати. Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу: — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна! Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей. Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить: — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався. І наливає мені ще кухоль. — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету. Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів: — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина. Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу: — Гарне місце, але трохи нуднувате. А вона: — Та нічого, зате не сперечаються. Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!» Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися! Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє. Але найсмішніше було потім. Вона каже: — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць. Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали. Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже: — Ти ж не залишиш мене? А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів: — Хіба можна залишити море? І з того дня я її більше не бачив. Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ. — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш? Бармен зітхає, витирає келих і каже: — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало. — А куди ж риба поділась? — питає бармен, — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні! І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона. Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки, У бармена келих мало з рук не випав. — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга? А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би. — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни! — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота? — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина! Бармен, заливаючись сміхом, каже: — Пані, це точно ваш? — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело. А потім додає: — І взагалі, вдома вечеря холоне. І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу: — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла! А вона сміється: — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф! І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю: «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.» --- Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе: — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.
    Like
    2
    2Kviews
  • #поезія
    Прядуть дощі стару, як всесвіт, казку,
    розхитують серпневі перевесла.
    Лишіть МЕНІ маленьку літа частку,
    щоби я тут, у осені, не змерзла.
    Лишіть мені хоч яблучко рапате,
    стареньку грушу, тупіт їжаків.
    Сивий полин і соняшник цибатий
    і пару сірих безтурботних горобців.
    Дощі, дощі... Mереживо осіннє...
    Змивають літо, чистять вітражі.
    І чути скрипку, як душі спасіння,
    на вереснево-літній тятиві.
    Лишіть мені настурції й жоржини,
    сливові очі пізніх вечорів.
    Ну, і коралі. Ті, що горобині
    шляхетний серпень літом почепив.
    Я понесу у осінь жовтооку
    оті дари із літа. Без журби...
    І маю втіху, що не одинока.
    Бо маю дощ. І осінь. То - скарби.


    Людмила Галінська
    #поезія Прядуть дощі стару, як всесвіт, казку, розхитують серпневі перевесла. Лишіть МЕНІ маленьку літа частку, щоби я тут, у осені, не змерзла. Лишіть мені хоч яблучко рапате, стареньку грушу, тупіт їжаків. Сивий полин і соняшник цибатий і пару сірих безтурботних горобців. Дощі, дощі... Mереживо осіннє... Змивають літо, чистять вітражі. І чути скрипку, як душі спасіння, на вереснево-літній тятиві. Лишіть мені настурції й жоржини, сливові очі пізніх вечорів. Ну, і коралі. Ті, що горобині шляхетний серпень літом почепив. Я понесу у осінь жовтооку оті дари із літа. Без журби... І маю втіху, що не одинока. Бо маю дощ. І осінь. То - скарби. Людмила Галінська
    Like
    2
    510views
  • Скарби музеїв України...🇺🇦 Видатний пейзажист Сергій Світославський (1857, Київ - 1931, Київ). "Дворик", 1900-ті. Зібрання Сумського обласного художнього музею.💙🎨
    Як відзначають критики, пейзажні мотиви, які найчастіше використовував художник, самі звичайні: глухі вулички з приземкуватими будиночками, затишні дворики, види з вікна, замріяні куточки саду...
    Скарби музеїв України...🇺🇦 Видатний пейзажист Сергій Світославський (1857, Київ - 1931, Київ). "Дворик", 1900-ті. Зібрання Сумського обласного художнього музею.💙🎨 Як відзначають критики, пейзажні мотиви, які найчастіше використовував художник, самі звичайні: глухі вулички з приземкуватими будиночками, затишні дворики, види з вікна, замріяні куточки саду...
    418views
  • Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв.
    Потім узув черевики й походив по кімнаті.
    Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів.
    Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!».
    Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші.

    У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував.
    – Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться.
    Після цього він помінявся з Мішею взуттям.

    На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили.
    Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини.
    Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися.
    Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого!

    Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли.
    Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська.

    Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу.
    Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого.
    Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу.

    Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося.
    У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки.

    – Це хто? – спитала вона.
    – Та застряг тут один, – пояснили їй недбало.

    Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала:
    – Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе?
    – У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович.
    – Вас хтось проводить? – запитала митниця.
    – Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище.

    Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького.
    – Є! – тут же озвався той.
    – Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом.
    – Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник.
    – А самі підете додому в трусах і майці?
    – Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте?
    – Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя.

    – Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська.
    – Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.
    Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв. Потім узув черевики й походив по кімнаті. Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів. Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!». Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші. У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував. – Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться. Після цього він помінявся з Мішею взуттям. На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили. Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини. Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися. Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого! Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли. Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська. Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу. Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого. Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу. Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося. У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки. – Це хто? – спитала вона. – Та застряг тут один, – пояснили їй недбало. Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала: – Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе? – У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович. – Вас хтось проводить? – запитала митниця. – Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище. Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького. – Є! – тут же озвався той. – Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом. – Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник. – А самі підете додому в трусах і майці? – Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте? – Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя. – Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська. – Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.
    Like
    3
    1comments 1Kviews
More Results