#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 12
Наступного ранку, після бурхливої сварки з Ольгою, Марія прокинулася з дивним, але твердим відчуттям спокою і впевненості. Вона знала, що не може залишатися у цій ситуації, де її кожен крок піддається критиці, а її присутність відчувається як тягар. Ця робота була не просто шансом, це був її єдиний квиток до незалежності. Не витрачаючи жодної хвилини, вона взяла телефон і набрала номер Максима.
— Добрий ранок, Максиме. Це Марія. Я хочу як найшвидше вийти на роботу.
Її голос був спокійним і рішучим, і вона відчула, як її власна впевненість зростає з кожним сказаним словом.
— Чудово, Маріє! — у голосі Максима прозвучала щира радість. Приходьте завтра зранку. Я особисто проведу для вас невелику екскурсію по офісу.
Вона подякувала йому і поклала слухавку. На її обличчі з’явилася легка, але щира усмішка. Вона відчувала, що цей дзвінок — це перший крок до її нового життя.
Наступного дня, зайшовши в офіс, Марія одразу відчула, що це місце відрізняється від усіх, де вона була раніше. У повітрі витав не тільки запах кави та паперів, але й творча енергія. Микола вже чекав на неї. Він привітав її теплою усмішкою і повеселів, коли побачив її новий, вираз обличчя.
— Я ж казав, що він справжній професіонал і обов'язково оцінить твій талант, — сказав він, стискаючи її руку.
— Я дякую, Миколо. Дуже дякую, — прошепотіла вона. — За все.
Микола лише усміхнувся, і в його очах Марія побачила, що він щиро пишається нею.
Максим вийшов їй назустріч. Він був одягнений у просту сорочку, його волосся було акуратно укладене, а на обличчі не було й сліду втоми, яку Марія бачила раніше. Він виглядав спокійно і впевнено, як справжній лідер.
— Ласкаво просимо, Маріє, — сказав він. — Радий бачити вас у нашій команді.
Він провів її по офісу, знайомлячи з колегами. Вони були різного віку, але всі усміхнені та привітні до Марії. Вони не запитували її, звідки вона, чому тут, не висловлювали співчуття. Вони просто приймали її як колегу. Це було так незвично, але так приємно.
— Це Сергій, він наш головний дизайнер, а це Олена, вона займається проєктною документацією, — розповідав Максим, вказуючи на людей, що сиділи за столами. — А це ваше місце, Маріє.
Він показав їй на стіл біля вікна, звідки відкривався прекрасний вид на місто. На столі лежав новий блокнот і ручки. Це був не просто робочий стіл, це було її місце.
Після знайомства з командою, до Марії підійшов один з колег, чоловік років сорока з добрими, трохи сумними очима.
— Ви з Мелітополя? — тихо запитав він, сідаючи поруч. Марія кивнула, її серце стислося. — Я з Маріуполя. Моя родина теж виїхала, але ми віримо, що повернемося.
Марія відчула, як її очі наповнюються сльозами. Вперше за довгий час вона могла говорити про це з кимось, хто справді розумів її.
Додому Марія не поспішала, і повернулася додому пізно. Вона увійшла в квартиру, де панувала тиша, Ольга та Микола вже спали, а світло було вимкнене. Вона зайшла до своєї кімнати, де Аліна спала, схиливши голову на подушку. Марія сіла на ліжко поруч з донькою, дивлячись на її миле обличчя, і в її думках почав формуватися чіткий план.
Вона уявила, як щодня ходить на цю роботу, заробляє гроші, і з часом цих грошей буде достатньо, щоб орендувати невелику, але свою власну квартиру. Квартиру, де Аліна зможе мати свою кімнату, де не буде постійної напруги та ревнощів. Це буде їхній маленький, затишний дім, їхній власний острівець безпеки. Це була не просто робота, це був шлях до свободи, до нового життя.
З цією думкою Марія заснула, поклавши руку на чоло доньки, відчуваючи, як у неї з’являється неймовірна сила рухатися вперед.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 12
Наступного ранку, після бурхливої сварки з Ольгою, Марія прокинулася з дивним, але твердим відчуттям спокою і впевненості. Вона знала, що не може залишатися у цій ситуації, де її кожен крок піддається критиці, а її присутність відчувається як тягар. Ця робота була не просто шансом, це був її єдиний квиток до незалежності. Не витрачаючи жодної хвилини, вона взяла телефон і набрала номер Максима.
— Добрий ранок, Максиме. Це Марія. Я хочу як найшвидше вийти на роботу.
Її голос був спокійним і рішучим, і вона відчула, як її власна впевненість зростає з кожним сказаним словом.
— Чудово, Маріє! — у голосі Максима прозвучала щира радість. Приходьте завтра зранку. Я особисто проведу для вас невелику екскурсію по офісу.
Вона подякувала йому і поклала слухавку. На її обличчі з’явилася легка, але щира усмішка. Вона відчувала, що цей дзвінок — це перший крок до її нового життя.
Наступного дня, зайшовши в офіс, Марія одразу відчула, що це місце відрізняється від усіх, де вона була раніше. У повітрі витав не тільки запах кави та паперів, але й творча енергія. Микола вже чекав на неї. Він привітав її теплою усмішкою і повеселів, коли побачив її новий, вираз обличчя.
— Я ж казав, що він справжній професіонал і обов'язково оцінить твій талант, — сказав він, стискаючи її руку.
— Я дякую, Миколо. Дуже дякую, — прошепотіла вона. — За все.
Микола лише усміхнувся, і в його очах Марія побачила, що він щиро пишається нею.
Максим вийшов їй назустріч. Він був одягнений у просту сорочку, його волосся було акуратно укладене, а на обличчі не було й сліду втоми, яку Марія бачила раніше. Він виглядав спокійно і впевнено, як справжній лідер.
— Ласкаво просимо, Маріє, — сказав він. — Радий бачити вас у нашій команді.
Він провів її по офісу, знайомлячи з колегами. Вони були різного віку, але всі усміхнені та привітні до Марії. Вони не запитували її, звідки вона, чому тут, не висловлювали співчуття. Вони просто приймали її як колегу. Це було так незвично, але так приємно.
— Це Сергій, він наш головний дизайнер, а це Олена, вона займається проєктною документацією, — розповідав Максим, вказуючи на людей, що сиділи за столами. — А це ваше місце, Маріє.
Він показав їй на стіл біля вікна, звідки відкривався прекрасний вид на місто. На столі лежав новий блокнот і ручки. Це був не просто робочий стіл, це було її місце.
Після знайомства з командою, до Марії підійшов один з колег, чоловік років сорока з добрими, трохи сумними очима.
— Ви з Мелітополя? — тихо запитав він, сідаючи поруч. Марія кивнула, її серце стислося. — Я з Маріуполя. Моя родина теж виїхала, але ми віримо, що повернемося.
Марія відчула, як її очі наповнюються сльозами. Вперше за довгий час вона могла говорити про це з кимось, хто справді розумів її.
Додому Марія не поспішала, і повернулася додому пізно. Вона увійшла в квартиру, де панувала тиша, Ольга та Микола вже спали, а світло було вимкнене. Вона зайшла до своєї кімнати, де Аліна спала, схиливши голову на подушку. Марія сіла на ліжко поруч з донькою, дивлячись на її миле обличчя, і в її думках почав формуватися чіткий план.
Вона уявила, як щодня ходить на цю роботу, заробляє гроші, і з часом цих грошей буде достатньо, щоб орендувати невелику, але свою власну квартиру. Квартиру, де Аліна зможе мати свою кімнату, де не буде постійної напруги та ревнощів. Це буде їхній маленький, затишний дім, їхній власний острівець безпеки. Це була не просто робота, це був шлях до свободи, до нового життя.
З цією думкою Марія заснула, поклавши руку на чоло доньки, відчуваючи, як у неї з’являється неймовірна сила рухатися вперед.
Далі буде...
Українська
English
