#поезія Я Вам пишу. І вкотре душу грію од споминів про Ваше королівство. Я не забула Вас. Та, нині вже не млію. Мені чужий Ваш храм із лицемірства. Чого ж пишу? Сама собі мерзенна. Клялася, що і слова Вам не кину... А нині осінь — благодать благословенна! І я пишу, мов листя па́де, без упину... Скажу, як є — чуття вдалось замкнути у потаємний сховок, попід шкіру. Я вже не та. Не п'ю на ніч отруту. І не молюсь на Ваш портрет допіру. Лиш взір очей, буває ще, натрапить на одиноку квітку поміж саду. І я замру... Та то лиш серце марить, шукаючи у осені розради... Я Вам пишу. І, вкотре без адреси. У Вашім королівстві дощ та мряка. Навряд чи маєм спільні інтереси, хіба, лиш осінь і вітрисько-розбишака... Я не зроню за Вами ні сльозинки. Оттак і знайте. Маю теж свій гонор. Ви не знайшли собі в мені родзинки І одспівали щастя мідним дзвоном... Я Вам пишу. Співаю. Нарікаю... Жбурляю, наче листя, дивні фрази. В старий комод з відразою ховаю оте писання і свої образи... Простіть мені. А я ж бо і не мушу. В мені ця осінь розбудила згадку. Не вітер то холодить вмерлу душу, то тільки Ви. А так, усе в порядку... Я Вам пишу... Людмила Галінська