«Знаю, що мені залишилося жити менше, ніж уже прожито…»

Я почуваюся, як дитина з коробкою цукерок: спершу їсть із задоволенням, а коли бачить, що залишилося зовсім мало — смакує кожну з особливою вдячністю і насолодою.

У мене більше немає часу на порожні суперечки, нескінченні лекції чи пояснення тим, хто не хоче чути. Немає бажання боротися з байдужістю й нещирістю. Я не йду туди, де зростає тільки его, і не витрачаю сили на тих, хто маніпулює чи грає ролі.

Мене тривожать ті, хто знищує найталановитіших через заздрість — аби заволодіти їхніми досягненнями, місцем чи славою. Це не моє коло.

Я поспішаю. У мене надто мало часу для обговорення заголовків. Моя душа вже не хоче жити за чужими сценаріями — вона хоче відчувати.

Цукерок у коробці залишилось мало.

Мене приваблюють справжні — людяні, щирі, ті, хто сміється зі своїх помилок, бере відповідальність і не боїться жити по правді. Ті, хто зберіг гідність, попри всі удари долі, і не втратив м’якості серця.

Я поспішаю. Я хочу жити яскраво, по-справжньому. Зріло.

Я з’їм кожну цукерку, що залишилася. Бо тепер кожна з них — найсмачніша.

Моя мета — дійти до кінця в гармонії з собою, з близькими й совістю.

Колись я думав, що в мене буде два життя. Виявилося — тільки одне.

І його варто прожити гідно.

🖍️ Ентоні Гопкінс

...Жили собі люди.
...Жили собі в мирі.
...Хтось в свому будинку, хтось в своїй квартирі.
...Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,
а хтось у селі від тих міст недалечко...
...Хтось хліб випікав.
...Хтось дітьми опікався.
...Хтось дім будував. Одружитись збирався.
...Хтось мріяв про море, про подорож літом,
а хтось для окраси висаджував квіти...
...Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини
свої виставляв кольорові картини.
...Хтось думав про вічне блукаючи парком,
а хтось все крутився знаходячи шпарку.
...Хтось серце старе запускав по новому,
а хтось добирався до рідного дому.
...Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.
...Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.
...Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.
...Хтось справи вирішував всі полюбовно.
...Хтось палко кохав.
...Хтось не знав ще кохання,
а хтось від невдачі приймав покарання.
...Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо, а хтось вже роки рахував за плечима.
...Хтось бачив себе у маленьких онуках,
а хтось тамувався в сердечних розлуках.
...Хтось мчав на авто у незвідані далі,
а хтось залюбки напирав на педалі.
...Стежками рідненькими рідного краю
...І тішився:« Кращого в світі немає...»
І все обірвалось...
За мить. За хвилину.
Насунула чорна війна на країну.
То ворог піднявши себе величаво
Собі щось надумав, що має він право
На долі людські, на людські почуття.
На землі чужі.
На безцінне життя...
...Хтось дім залишав. Переборював втому.
...А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.
...Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.
...Комусь народитись на світ не судилось.
...Хтось тихо сидів у підвалах закритих,
а чобіт ворожий топтався по квітах...
...Хтось Богу молився за брата, за тата.
...Хтось сина свого проводжав воювати.
...Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,
а хтось малював в чорних фарбах картину.
...Хтось все необхідне складав для потреби, тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.
...Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,
свій краєць, чужому синочку і доні.
...Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито, а хтось в полі сіяв пшеницю і жито.
...Хтось сіяв життя на смертельнім
плацдармі.
...Хтось п’яту добу на ногах у лікарні
витягував з пащі смертельної долю того, хто боровся за віру і волю.
...За нашу любов до чарівного краю,
бо кращого в цілому світі немає..!
Прийде перемога і згине навіки
Ворожий народ. Безіменний, безликий.
Гонимий він світом буде звідусюди.
І з часом, такого народу не буде.
Бо хто йде з війною на вільну країну
Той сам від ненависті своєї загине..!

🖋️Людмила Григоренко

Січень 1942 року. Жінки готують їжу в напівзруйнованій печі посеред знищеного дому.
Казали — ніколи знову.
Але як зробити так, щоб це справді було останній раз?

БІГ ДУМОК

(сонет)

У тебе є свій шлях, своя мета,
І кожен день – це виклик і урок.
Хтось йде крізь терни своїх помилок,
А правда поруч і вона проста.

В одних земля тверда, бо є пісок,
А другім зовсім ніби як пуста.
Та не завадить навіть пустка та,
Якщо хтось зробить свій найперший крок.

Ти бачиш блиск, не бачиш як дійти,
Не знаєш де сьогодні будеш ти,
І так постійно все біжать думки...

В житті буває, кожен день горить,
Не всі шляхи ведуть в потрібну мить,
Де ти колись шукав свої роки.

Мирослав Манюк
19.05.2025

НАновини‼️: Книгу Натана Щаранського «Не злякаюся зла» вперше видали українською мовою: її презентують у Києві та Єрусалимі 22 травня 2025 року

У четвер, 22 травня 2025 року, в Києві та Єрусалимі одночасно відбудеться важлива подія для всіх, хто цікавиться історією радянського та єврейського спротиву — презентація книги Натана Щаранського «Не злякаюся зла» українською мовою.

Це не просто літературна подія — це повернення до коріння і символ історичної справедливості. Україна стала одинадцятою країною, де опублікована автобіографія радянського дисидента й ізраїльського політика.

Видання підготувало видавництво «Фронезис» за підтримки Тамари та Олега Гороховських, у межах серії «Єврейська бібліотека».

Презентації відбудуться одночасно в Бабиному Яру в Києві та Центрі Менахема Бегіна в Єрусалимі — за участі самого Натана Щаранського.

«Це одинадцята країна, де публікується моя книга. Однак це видання має для мене особливе значення. Україна — місце мого народження, а українська мова — мова мого дитинства», — зізнався Щаранський і висловив надію, що настане час, коли українське видання «Не злякаюся зла» зʼявиться в книгарнях звільненого українського Донецька, де він народився.

Читайте більше про подію, яка обʼєднує Україну, Ізраїль і єврейський народ:

https://nikk.ua/uk/knigu-natana-2/

#нановини #nanews #israel #ukraine #щаранський #євреї #історія #дисиденти #культура

Краса карпатського краю

Молода жінка вперше приймала в себе рідню свого чоловіка: свекруху, тітку з дядьком та сестру з зятем. Готувалася з таким запалом, що аж серце раділо — дуже старалась.

Накрила стіл білосніжною лляною скатертиною, ще бабусиною, з ручною вишивкою — наче оберіг з минулого. З серванта витягла фамільний сервіз — той, що «лише на Великдень».

Запекла коропа з овочами, виклала на фарфорову тарілку червону ікру — купила вперше в житті. Лимон нарізала, як ювелір. Щедро нарізала домашню буженину й копчену шинку. Спекла пироги — з м’ясом, з рибою, з капустою. І ще — з комори дістала банку білих грибів, замаринованих восени.

А гарячу картоплю в мундирі виклала в старенький чавунець і поставила в самісінький центр столу — на рушник, вишитий калиною. І солодкого не шкодувала: медівники, сирники, кекси, печиво.

Рідня прийшла, сіли, пригостились як слід. І коропа доїли, і шинку, і пироги — все змили домашньою наливкою. А пиріжків ще й насипали «на гостинець дітям».

А потім... Потім почали зітхати. Не їй — чоловіку. Або сусідам. Або знайомим спільним. Мовляв, невістка на святковий обід… картоплю в мундирі подала!

І що найдивніше — не збрехали ні словом. Бо картопля ж була? Була. Чиста правда. А про решту — про ікру, пироги, гриби, наливку — ні пари з вуст. Мовчки проковтнули, а пам’ятають лише ту картоплю.

Так воно й буває. Все з’їдять — а потім виставлять тебе скупою й бездушною. Бо ж картопля — як символ зневаги, а не щедрості. І виправдатися ніяк. Бо вона ж таки стояла на столі.

Тепер, коли бачиться з родиною — то без театру. Просто чай. Без цукру. У простих чашках. Цукор — шкідливий, пироги — не дієтичні.

Прийшли на чай? Будь ласка. Випили? Слава Богу. Хочете — розповідайте, що хочете. Бо пироги — для тих, хто вміє цінувати. А тим, хто пам’ятає тільки картоплю, — от її й треба давати. Щоб не розчаровувались. І не забували, з чого починали.