#поезія
🏖️ Відпустка 🏖️
Небо, відпустка, зелені хвилі, гриб парасольки, сонця ласо,
До горизонту хмари застиглі, полудень в землю ронить висок.
Нас пам’ятають чужі світлини, зроблені кимось із-за спини,
Світ – твоя справа, любов, провина, радість, надія, ковток війни.
Світ – білі чайки та бруд на пляжі, літніх панамок опукла в’язь,
Місто в долоні, вітрило в пляшці, вулиць гарячих трамвайний брязк,
Тістечка, піца та чебуреки, сльози, утоплені у вині,
Світ – це і пам'ять, і сотня треків, сотня історій про те, що ні.
Тільки з десяток, а може, двадцять – казка про те, що збулось колись,
Звірилось, вижило, мало рацію, вдало скрутило життєву вісь.
Цих навіжених історій досить, аби по маківку в них зайти,
Кожен на світі вродився гостем, вміє палити часи й мости.
В синій бандані, дзвінкий, кумедний, будеш на себе як завше злий,
Що забагато у діжці меду, що надто пізно все почали.
Вітру стакато над естакадою тягнеться хвилями навкруги:
Не досміятися, не доплакати до замурованих берегів.
Море, відпустка, засмаглі руки. Стежка закручена в голові.
Треба перчити, коли не цукор, спеції в тему завжди, повір.
Сип безсумнівно ризик та вдачу, жарти, прогулянки у дощі.
Небо прозоре, живе, тремтяче – сповнений сміху високий щит.
Друже, агов, підіймайся вище, доля вставатиме на крило,
Де та відпустка, була та вийшла, щось там траплялось, кудись пішло.
Замість відпустки – шляхи та небо, люди, історії, сотні справ.
Нумо плекати життєвий ребус дихотомії добра й добра.
Червень 2025 р.
Олександра Дорога
#поезія
🏖️ Відпустка 🏖️
Небо, відпустка, зелені хвилі, гриб парасольки, сонця ласо,
До горизонту хмари застиглі, полудень в землю ронить висок.
Нас пам’ятають чужі світлини, зроблені кимось із-за спини,
Світ – твоя справа, любов, провина, радість, надія, ковток війни.
Світ – білі чайки та бруд на пляжі, літніх панамок опукла в’язь,
Місто в долоні, вітрило в пляшці, вулиць гарячих трамвайний брязк,
Тістечка, піца та чебуреки, сльози, утоплені у вині,
Світ – це і пам'ять, і сотня треків, сотня історій про те, що ні.
Тільки з десяток, а може, двадцять – казка про те, що збулось колись,
Звірилось, вижило, мало рацію, вдало скрутило життєву вісь.
Цих навіжених історій досить, аби по маківку в них зайти,
Кожен на світі вродився гостем, вміє палити часи й мости.
В синій бандані, дзвінкий, кумедний, будеш на себе як завше злий,
Що забагато у діжці меду, що надто пізно все почали.
Вітру стакато над естакадою тягнеться хвилями навкруги:
Не досміятися, не доплакати до замурованих берегів.
Море, відпустка, засмаглі руки. Стежка закручена в голові.
Треба перчити, коли не цукор, спеції в тему завжди, повір.
Сип безсумнівно ризик та вдачу, жарти, прогулянки у дощі.
Небо прозоре, живе, тремтяче – сповнений сміху високий щит.
Друже, агов, підіймайся вище, доля вставатиме на крило,
Де та відпустка, була та вийшла, щось там траплялось, кудись пішло.
Замість відпустки – шляхи та небо, люди, історії, сотні справ.
Нумо плекати життєвий ребус дихотомії добра й добра.
Червень 2025 р.
Олександра Дорога
Українська
English
