Українська
English
Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.
Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.
Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.
У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.
Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.
А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.
Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.
Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.
Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.
Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.
Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.
У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.
Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.
А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.
Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.
Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.
Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.
Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.
Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.
Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.
У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.
Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.
А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.
Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.
Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.
Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.
1Kviews
