Як1 серпня 1990 року у Червонограді (нині Шептицький) був запущений перший «Ленінопад».
Вперше в історії радянського союзу громада міста в особі депутатів міської ради вирішила зняти пам'ятник засновнику більшовицької імперії Владіміру Леніну. Це був надзвичайно сміливий вчинок, адже репресивна машина кгб продовжувала діяти, а до розвалу ссср залишалося ще майже півтора року.
Пам’ятник Леніну зносили буцімто «не назавжди». Мусили хитрувати. Формально, місцева влада ухвалювала рішення лише про перенесення монумента. Обтічні ж формулювання були покликані заспокоїти різнорівневі «цека».
Але також вони мусили заспокоїти і саму громадськість, адже, не зважаючи на тодішнє національне піднесення, багато українців виступало за «легальніші» методи боротьби. У тогочасній червоноградській пресі дуже багато яскравих відгуків від збентежених городян: дехто казав, що, перш ніж воювати з пам’ятниками, треба подолати бідність, треба підвищити зарплати й будувати будинки – тупцюючи у знаній нам дилемі «між свободою і ковбасою». І це ще одна паралель між «декомунізацією» 34-річної давнини й подіями після Майдану.
«Постать, що розташована на центральній площі, – це образа всьому українському народу. Вважаю діяльність кпсс злочинною», – заявляв Мирослав Солдат, гірничий майстер шахти №1 «Червоноградська» на засіданні міськради.
Протокол засідання не закарбував точної кількості голосів на підтримку рішення про демонтаж пам’ятника Леніну: там зазначено – «одноголосно».
А поки комуністична влада намагалася знайти адекватну відповідь на локальний «акт вандалізму», естафета помчала в інші галицькі міста: 8 серпня пам’ятник Леніну знесли в Тернополі, а 17 серпня – у Коломиї…
Як1 серпня 1990 року у Червонограді (нині Шептицький) був запущений перший «Ленінопад».
Вперше в історії радянського союзу громада міста в особі депутатів міської ради вирішила зняти пам'ятник засновнику більшовицької імперії Владіміру Леніну. Це був надзвичайно сміливий вчинок, адже репресивна машина кгб продовжувала діяти, а до розвалу ссср залишалося ще майже півтора року.
Пам’ятник Леніну зносили буцімто «не назавжди». Мусили хитрувати. Формально, місцева влада ухвалювала рішення лише про перенесення монумента. Обтічні ж формулювання були покликані заспокоїти різнорівневі «цека».
Але також вони мусили заспокоїти і саму громадськість, адже, не зважаючи на тодішнє національне піднесення, багато українців виступало за «легальніші» методи боротьби. У тогочасній червоноградській пресі дуже багато яскравих відгуків від збентежених городян: дехто казав, що, перш ніж воювати з пам’ятниками, треба подолати бідність, треба підвищити зарплати й будувати будинки – тупцюючи у знаній нам дилемі «між свободою і ковбасою». І це ще одна паралель між «декомунізацією» 34-річної давнини й подіями після Майдану.
«Постать, що розташована на центральній площі, – це образа всьому українському народу. Вважаю діяльність кпсс злочинною», – заявляв Мирослав Солдат, гірничий майстер шахти №1 «Червоноградська» на засіданні міськради.
Протокол засідання не закарбував точної кількості голосів на підтримку рішення про демонтаж пам’ятника Леніну: там зазначено – «одноголосно».
А поки комуністична влада намагалася знайти адекватну відповідь на локальний «акт вандалізму», естафета помчала в інші галицькі міста: 8 серпня пам’ятник Леніну знесли в Тернополі, а 17 серпня – у Коломиї…
Українська
English
